«З бабусею мені завжди було простіше. Невисока, щупла, вона вся складалася з хустки, спідниці до підлоги та зморшкуватого обличчя. Зростом трохи більше метра, а вся душа заповнена відданістю улюбленим діткам та молитвами».

Марк Шагал

Іноді Бабусю було важко зрозуміти: говорить одне, а робить інше. Ось, наприклад, скільки разів вона збиралася попросити сусіда, щоб той спиляв горіхове дерево. Бажання змести його з лиця землі, як не дивно, виникало разом з пробудженням природи, тобто навесні, коли з кожним днем ​​просто на очах починало розпускатися перше молоде листя горіха, що ріс на занедбаній ділянці поряд.


Колись там жили дуже шановані та багаті люди. Їхній великий будинок красувався біля річки на заздрість усім. Садибу доповнював квітучий сад, у тіні якого хитався плетений гамак. Літніми вечорами у маєтку дуже часто збиралися гості. Господарі влаштовували посиденьки за великим столом на розкішній терасі, звідки долинав веселий сміх, розносились трав'яні та медово-пряні аромати, а в саду під гру на гітарі прохолоджувалися зі склянкою лимонаду...

Тепер тут ніхто не живе. Після трагедії, що сталася багато років тому, від прекрасного будинку залишилася лише цегляна коробка. Пожежа не пощадила ні краси, ні багатства. Уламки даху звисали над обвугленими стінами, а домашній садок перетворився на недоглянуту хащу з кропивою. Єдиний, хто подавав ознаки життя – це горіх. Величезне і вже нікому непотрібне дерево продовжувало рости. Воно, ніби намагаючись позбутися самотності, тягнулося прямо до бабусиних грядок за допомогою своїх потужних і широких гілок, створюючи тінь і не дозволяючи сонцю живити тонкі паростки моркви та редиски.

У цей час починали сипатися прокляття та погрози у бік зарослого саду, а саме, що наступного року нахабне створіння не тільки не посміє наблизитися до її городу, а перетвориться на звичайнісінький пень, де можна буде хоча б посидіти, бо зараз ніякого толку від нього немає!

Незважаючи на те, що до початку літа горіхове листя ставало розміром з долоню і майже накривало верхівки доглянутих рослин, молоді та соковиті морквини виглядали з-під землі, вихваляючись своїм соковито-помаранчевим кольором. Але навіть це не рятувало нещасне дерево від страти в найближчому майбутньому. На думку Бабусі, горіх не давав можливості картоплі повністю розкрити свій потенціал, і тому план помсти на наступний сезон змінювався не в кращий бік для дерев'яного монстра - потік лайки погрожував просто зрівняти його з землею.

На диво, зелень, що росла в радіусі тіні неслухняного суб'єкта, ніби переймалася співчуттям за винного у всіх гріхах родича і беззаперечно підкуповувала жінку багатим урожаєм.

Через деякий час нарікання трохи пом'якшувались. Бабусі все рідше спадало на думку зателефонувати щодо заготівлі дров на зиму, бо з першим подихом осіннього вітру горіхи падали прямо на місце вже зібраних овочів, щоб поповнити врожай. А напередодні осені вона взагалі забувала, що у сусіда є бензопила. До того ж соковитими корисними горішками із задоволенням ласували всі, кому не ліньки. Як же це було смачно!

- Ба, а тобі подобається тут жити? - поцікавилася онучка, розколюючи бугристу шкаралупу на дві половинки.

- Що ти маєш на увазі?

- Жити на цьому місці, біля річки та занедбаного саду, де немає майже нічого, крім роботи на городі? - уточнила вона.

- На що це ти натякаєш? Тобі не подобається? - з сумом в очах відповіла жінка питанням на питання.

- Та просто хочеться дізнатися, чи ти переїхала б зараз в інше місце, якщо раптово з'явиться така можливість? – не вгамовувалося дівчисько.

– Ні.

- Але чому?! - відповідь розчарувала дівчинку. - Ось уяви, тобі випадає шанс один на мільйон - ти виграла в лотерею і можеш дозволити собі пожити будь-де, в будь-якому куточку Землі! - замріяно заплющила очі онучка, уявляючи у своїй світлій голові малюнки з обрізків журналів, які вона вже давно складала в картонну коробку з-під взуття. – Ти ось так просто відмовилася б і сказала «ні»? Не вірю!

- Відмовилася б, - впевнено і навіть не замислюючись, підтвердила жінка.

Як можна було сперечатися з таким, дівчинка не розуміла. Все одно це не по-справжньому, просто фантазії. Невже люди похилого віку не здатні мріяти, невже на неї теж таке чекає в старості? Це жахливо! Виявляється, з віком втрачається здатність уявляти щось прекрасне, нехай навіть воно ніколи не здійсниться.

Іноді стає так приємно, коли просто мрієш, занурюєшся в інший світ, практично переносишся туди: ось ти живеш у великому будинку, діти граються на траві з собакою, а неподалік у рожевому вагончику продають морозиво на паличці та шипучий лимонад. Всі навколо щасливі, вони разом, немає сварок та образ, і не треба замислюватися, звідки взяти гроші, смачну їжу, модний одяг та подарунки. Саме так дівчині уявлялося життя своїх родичів, які давно переїхали до іншої країни. Вона любила приходити на пошту з бабусею і надсилати їм листи з кольоровими листівками, бажаючи всім серцем отримати нарешті запрошення в гості.

- Та чому ж, чому?! – не вгамовувалася онучка. – Адже очевидно, це як порівнювати чорне та біле. Тобі хіба не хочеться проміняти глушину на пляж чи на прекрасне місто, чи на затишний будиночок у горах? - продовжували калейдоскопом крутитися у неї в голові ті самі красиві картинки з журналів.

- Ні, не хочеться.

Яскраві рекламні пейзажі вмить розвіялися. На кілька секунд в очах з'явилися сльози і незрозумілий погляд. Дорослі – вони такі зануди!

Звісно, ​​бабуся все розуміла та могла підіграти своїй онучці. Але зараз вона не стала цього робити. На все своя причина. І зовсім не тому, що стара розлютилася чи нажила кепський характер під кінець віку. Ні, вона була дуже дбайливою, мудрою жінкою і любила свою милу дівчинку понад усе на світі. Добра бабуся, яка наче вийшла зі сторінок казок відомих письменників, хотіла лише щастя для своєї онучки. А щасливою людину може зробити лише вона сама. У цьому не було жодних сумнівів.

- Знаєш, мені не хочеться тебе засмучувати, але все ж таки я скажу: незабаром ти ще передумаєш і не захочеш нікуди їхати.

- Ось тільки не треба мене вмовляти і розповідати про всі спокуси життя серед гною та жуків!

Бабуся засміялася, проте анітрохи не образилася, що її думку поки що ніхто не поділяв.

- А-а-а, я знаю, чому ти не хочеш вибиратися звідси! - Дівчинка щось задумала, вона стиснула губи, а її очі примружилися.

- І чому ж? – здивувалася Бабуся.

- Ти не хочеш розлучатися зі своїм «коханим» горіхом, сильно сумуватимеш.

- Ні! За цим дерев'яним бовдуром я точно не сумуватиму. Скільки життя мені зіпсував цей паршивець!

- А я думаю, будеш! Іноді здається, що ви з ним, як сварливі чоловік і жінка.

- Ой, людоньки, ви тільки подивіться на неї! Тобі незабаром виповниться тільки тринадцять, чи не зарано замислюватися про таке? – поцікавилася жінка.

- Вік тут ні до чого. Ось сусідка, яка живе навпроти, так часто лає чоловіка, що їх сварки постійно чути навіть на інший берег річки. І нічого їм не заважає, якщо живуть досі разом.

– Ти дуже спостережлива, – посміхнулася Бабуся. - Твоя правда - щось спільне між нами з цим деревом все ж таки є.

- І що саме? Вам обом подобається проводити час на городі? – засміялася онучка, уявивши незвичайну весільну парочку: Бабуся у фаті та білій сукні обіймає дерево, вбране у фрак та краватку-метелик.

- Ну ти і жартівниця у мене! Здається, я передумала, треба викреслити зі свого списку справ один пункт - «Позбутися старого корча», бо втрачу єдиного, хто тут мене розуміє, - і вони обидві голосно засміялися. - Все ж таки я мала на увазі дещо інше, - перейшла на серйозний тон Бабуся. - Я, як і горіх, приросла до цього місця.

Дівчинка задумалася, а Бабуся продовжила:

- Подивися, яке молоденьке деревце росте біля огорожі. Можна викопати його та пересадити куди завгодно. Воно легко прийметься і продовжуватиме рости. Але зробивши те саме з іншим..., -  Бабуся вказала на старий горіх, - у такому разі доросле дерево засохне і загине, навіть якщо зберегти кожен корінець. Природа - дивна штука, чи не так?

- Ба, але ж ми не дерева - все ніяк не могла погодитися внучка, на її думку це був дуже дивний приклад.

- Потім зрозумієш, ще підростеш і зрозумієш, - Бабуся трохи затихла і, щоб придушити смуток на серці, вирішила зайнятися справами. - Ти ліпше не задурюй мені голову, а то не встигнемо сьогодні роботу зробити, сонце тепер рано сідає.

І справді, у серпні треба було багато чого зробити до настання холодів. Ось стоїть цілий кошик неочищеної квасолі, це був третій за цей день. Складного нічого не було, але як же нудно сидіти і просто теребити квасолю, яка все ніяк не закінчувалася. Цього року її виросло дуже багато, але Бабуся ніколи нічого не викидала. Вона завжди повторювала, що до роботи треба ставитися з повагою, а плоди своєї праці не можна знецінювати, відправляючи їх у відро для сміття. Бог бачить, як людина старається і обов'язково винагороджує її, а дари природи тому доказ.

«Зробив діло – гуляй сміло», – говорила завжди старенька. Залишити щось незавершеним у неї прирівнювалося до злочину. Тільки-но закралася думка заховати кудись стручки квасолі і втекти до друзів, як раптом перед очима з'являлося розчароване обличчя Бабусі. І, повірте, це було найгірше покарання, яке можна собі уявити. Тільки вона так уміла дивитись - без слів і жестів, – чиста магія. При такому погляді по шкірі пробігали неприємні мурашки, діючи як електричний струм, ставало соромно і не по собі.

Дівчинка зрозуміла вже, що старій жінці більше нема кому допомогти крім неї. Дідусь давно помер. Мати була весь час на роботі, а батька майже не бачила. Вихованням дитини займалася Бабуся. У п'ятирічному віці онучка часто плутала і називала її мамою. З Бабусею вони розмовляли, навчалися, сварилися, грали та робили все інше, що зазвичай роблять батьки зі своїми дітьми. Їй можна було розповісти будь-які секрети, запитати про що завгодно і отримати відповіді на, здавалося б, найскладніші питання, а також заключити парі на цукерку і, звичайно ж, "по-чесному" її виграти. В авторитетності та мудрості цієї жінки ніхто не сумнівася. Тому вибір між «слухатися і не перечити» чи «зробити по-своєму» був очевидним – «зробити по-своєму», але так, щоб про це ніхто не дізнався.

План дій у голові склався моментально. Отже, поки Бабуся пішла за віником, треба швидко сховати повний кошик стручків квасолі за ящиками з цибулею, потім розкидати лушпиння, і для більш натурального зображення важкої роботи обов'язково голосно примовляти: «Ффух, як же я втомилася!» А коли вона повернеться, демонстративно витерти з чола неіснуючі краплі поту.

- Гаразд, гаразд, ти не поспішай, ще завтра буде хороша погода, ми встигнемо, - заспокоїла старенька, вдаючи, що вона нічого не помітила. - Ти краще ось що скажи, тут мені сорока на хвості принесла, що сусідські хлопці зібралися спускатися вниз річкою на надувному плоту. Чи не знаєш, хто саме?

- Ні, не знаю. Вперше чую про таке.

- Та невже? Навіть подейкують, що бачили серед них і тебе...

- Брехня!

- Припустимо, але це ж твої друзі. Не схоже, щоб ти була не в курсі подій, - сказала Бабуся і пильно подивилася їй у вічі.

- Сказано тобі: нічого не бачила і не чула, нічого не знаю! - швидко відповіла онучка, намагаючись не зловити той убивчий погляд, і обережно додала, - ...а якби й знала, то не сказала б.

- Це ще чому?!

- А навіщо літній жінці така інформація? Бабуль, я, звичайно, розумію, тобі, можливо, теж дуже хочеться поплавати на плоту і заразом пірнути в річку, але навіть не проси, у тебе ж тиск підніметься. І взагалі, на кого ти залишиш свій город без нагляду? На мене - ледащо? Ні. Ти мені потрібна жива-здорова!

- Ах ти, бешкетниця! А ну швидко зізнавайся, куди зібралася? Ось не пущу тебе нікуди. Це небезпечно! Дивись, і втопитись можеш, - суворо пригрозила Бабуся.

- Ба, ти ж знаєш, що я дуже добре плаваю, і річка зараз мілка зовсім, нічого зі мною не станеться, - стала просити дівчинка, - адже це останні літні дні! Ну, будь ласка! - і за цим «будь ласка» пішов в дію ще один різновид магії, - погляд невинної дитини, яка намагалася цілий рік поводитися неодмінно добре, тому що всім відомо - неслухняним на Різдво не приносять подарунки. Після такого витонченого прийому старенька, безумовно, погоджувалась на всі прохання, як би це їй не подобалося, бо в заплакані та нещасні дитячі очі вона не могла дивитись.

- І що з тобою накажеш робити? Все одно знайдеш спосіб вислизнути. Іди вже, йди! Тільки щоб повернулася до сутінків, бо наступного разу не пущу!

 - Дякую, Ба! Ти найкраща бабуся на світі!

- І не підлизуйся мені тут! - ще раз пригрозила вона пальцем, але потім усміхнулася, пригладила зморшкуватою рукою світле розпатлане волосся дівчинки і чмокнула свою улюблену внучку в лоб.