«Ти кажеш, що любиш квіти, - і рвеш їх; ти кажеш, що любиш тварин, і їсиш їх; ти кажеш, що любиш мене, - я боюсь тебе...»

Тоніно Гуерра


Чи хотілося комусь повернутися у своє минуле і не робити тих помилок, уникнувши яких, ми могли б вплинути на наше сьогодення? Безперечно, у кожного хоч раз виникала така думка. Але от невдача – ніхто не може бути впевненим, чи стане від цього краще чи, навпаки, все повернеться в інший бік. Можливо, те, що нам здається помилкою, зовсім не помилка, і наше майбутнє неминуче?


Філософських питань літня жінка собі вже не ставила. Зі своєю непростою долею вона змирилася давно. Чи то життєвий досвід, який приходить з роками, чи то оптимістичний настрій підказували їй, що все буде добре, незважаючи на труднощі та втрати в житті.

Її батька забрала війна. Овдовіла мати ледве зводила кінці з кінцями, вони з сестрою намагалися допомагати, як могли, оскільки їй доводилося працювати одночасно на кількох роботах, щоб прогодувати сім'ю. На превеликий жаль, це було аж ніяк не жіноче заняття.

М'ясна крамниця розташовувалась неподалік дому. З самого ранку, щоб приготувати товар на продаж, доводилося за мінусової температури розбирати складські завали, потім стояти цілий день біля прилавка, а ввечері змивати крижаною водою підлогу, втоптану брудним взуттям відвідувачів магазину. Перетягування важких ящиків з кістками та м'ясом просто калічило жіноче тіло, зовсім не пристосоване за своєю природою до таких навантажень. Але іншого виходу не було, точніше він був, вона його зробила сама і жодного разу не пошкодувала. Будь-що, їм усім треба вижити.

Щоразу, повертаючись додому, вона несла гостинці, якщо це можна було так назвати. Обрізки з коров'ячих кісток дозволяли зварити смачний суп або приготувати печеню, адже тоді не кожна сім'я могла собі це дозволити.

Директор м'ясної лавки закривав очі на те, що його працівники візьмуть собі невелику частину залишків наприкінці трудового дня, оскільки саме таким чином можна було вберегтися від крадіжок. Бухгалтерією він займався особисто, розумівся на прибутках і знав, що потрібно не тільки економити, але й віддавати. Така собі бізнес-інвестиція.

Справді, ось уже півроку, як не доводилося нікого звільняти, або щоб хтось звільнявся «за власним бажанням», хоча в заявах вказувалося «за сімейними обставинами». Платив він непогано, тому було зовсім не зрозуміло, за яких саме сімейних обставин не потрібні гроші та свіже м'ясо зверху.

Він давав їй максимум тиждень, і сама піде. На вигляд худорлява, бліда, з остриженим волоссям і хворобливим виглядом молода дівчина, дочка  прибиральниці магазину, не була схожа на того, хто зможе витерпіти цю роботу. Її витончені руки також кинулись йому в очі: світла шкіра, довгі тонкі пальці. Ці пальці, можливо, навіть зуміли б спритно натискати на чорно-білі клавіші піаніно, але не тримали нічого важчого за сумочку, з якою вона прийшла на співбесіду.

До піаніно він був і справді небайдужим. Пам'ятається, добре набравшись, йому зіграла одна німкеня у себе вдома. Фальшиві ноти різали слух щоразу. Мабуть, від того, що їй приставили ніж прямо до шиї. Але це не так важливо, просто подобалося спостерігати за руками, з-під яких, як за помахом чарівної палички, виходили дивні звуки.

Правду кажучи, великим поціновувачем класичної музики він не був, а був просто великим – високий, під два метри зростом громила міг без особливих зусиль завалити бика, як палець об палець ударити. Його, сина фермера, колись призвали на службу і наказали «розділяти м'ясо», але не уточнили, яке саме. "Цей головоріз легко впорається з брудною роботою", - казали вони.

Окинувши тендітну постать досвідченим поглядом, стало зрозуміло, що такі, як вона, надовго не затримуються.

Чи то спогади про піаніно, чи то з жалю, але їй все ж таки дозволили попрацювати. Хоча жалості, як такої, він давно не відчував. Чого заради всіх шкодувати? Всім не допоможеш і не врятуєш, тільки дарма відволікаєшся.

Випробувальний термін без офіційного оформлення. Все одно піде геть, і потім поратися з паперами. А так людина зможе отримати свої зароблені гроші, звичайно, якщо докладе зусиль. Він завжди вчасно платив гроші, і був у цьому чесний, якщо робота була зроблена по-чесному.

З того часу, напевно, минув місяць. Одного разу, перевіряючи, чи все гаразд на складі, він випадково натрапив в коридорі, як спочатку йому здалося, на підсобника – студента, що підробляв тут у вихідні. Складно було не помітити, як важко давалося худорлявому юнакові тягти коров'ячу ногу: руки в товстих гумових рукавицях до ліктів насилу обхоплювали неймовірних розмірів вантаж порівняно з самим вантажником. Але пізніше, коли величезна туша, що закривала обличчя, та й втім, весь вид спереду, повисла на металевому гаку в холодильній камері, стало зрозуміло, що це не хлопець, а та сама непоказна дівчина, яку нещодавно просили взяти на роботу.

Обличчя погано трималися в пам'яті. Дивно, він подумав, що її давно звільнив. Навіть стало цікаво, як вона тут тримається, і вирішив поспостерігати за нею до закінчення робочого дня.

Дівчина швидко зняла рукавиці. Потім, гарно вимивши руки, одягла чистий фартух, і помчала до прилавка, де вже вишикувалася черга з тих, кого особливо не хвилювала доля рогатих створінь, що мирно паслися на лугах.

Він залишив кабінет відкритим, чого раніше ніколи не робив. Працівники магазину раз у раз краєм ока заглядали всередину. Що таке могло статися, невже позапланова перевірка? Але оскільки всі боялися начальства, то намагалися робити це якомога не помітно. Очна ставка з директором – це ще те випробування, не для людей зі слабкими нервами.

Навіть у день отримання зарплати не хотілося з ним зустрічатися, але нікуди не дінешся. Причому щомісяця шеф розплачувався за роботу у себе в кабінеті особисто, віч-на-віч.

Він був схожий на горилу: великий, широкоплечий, із величезними ручищами. Густе темне волосся і брови робили цей вигляд ще суворішим. Ніхто й ніколи не бачив його в гарному настрої чи з усмішкою на обличчі. Розмовляв шеф теж мало, по суті і без зайвих слів. У кого ж не здригнеться рука постукати в двері до такого начальника?

Подейкували, раніше працював тут один сміливець, водій вантажівки, який доставляв м'ясо з місцевих скотобоєнь. Всі його відмовляли сперечатися з директором щодо грошей, але упертий простолюдин прийняв рішення все-таки вступити у діловий діалог:

- За перероблений час по закону мені має бути надбавка до зарплати! – невпинно стверджував робітник.

Через три години він вискочив з кабінету, як ошпарений. Там перевізнику добре пояснили «що і по чому». Заробітну плату справді вдалося змінити, але, на жаль, не на користь роботязі.

Виявилося, в ящику під столом зберігався якийсь журнал, де детально фіксувалася усе про кожного співробітника. Скарга на недобросовісний розрахунок передбачала отримання доказів. Переглянувши уважно щоденну інформацію за цілий місяць, з'ясувалося, що ніякої переробки не було, а навпаки - запізнення на кілька хвилин, нестача з бензином і часті перекури. Довелося йому звільнитися, але, правда, погрожував ще повернутися та не один:

- Ось приведу братів своїх, а вони, між іншим, у поліції працюють, швидко тут порядки наведуть!

На погрозу так і ніхто не відреагував, лише посміялися у слід. Всі знали, що до цього закладу не сунуться навіть поліцейські.

Зсередини кабінету було досить добре все видно: і допитливі пики службовців, мигцем кидаючи свій погляд; і заднє подвір'я, де стояв, спершись на паркан, старий сторож, а поруч нього бродячий пес, що махав хвостом, сподіваючись чимось поживитися; і відвідувачів м'ясної лавки (зізнатися, видовище не з приємних):

-А що так дорого?!

-Фу-у-у! А на вивісці перед входом написано: «Свіже м'ясо»! Я не згодна з цим, потрібно змінити «свіже» на «протухле»!

-А у вас тут не обманюють випадково? У магазині навпроти на три копійки мене надурили!

Але за новенькою ніяк не можна було вгледіти. Чи то через невисокий зріст, чи то через поспіх, вона постійно вислизала з поля зору. Хіба що під кінець робочого дня вдалося роздивитися цю непримітну дівчину, але, як виявилося, ще й дуже старанну та акуратну.

Магазин залишив останній покупець, голосно зачинилися двері, після чого стало зовсім тихо. Усі кудись розбіглися. У торговому залі нікого, крім неї, не було.

Ретельно перераховувалися наторговані гроші. Він підійшов ззаду і хотів щось запитати, мовляв, як працюється, чи щось таке, але чомусь просто стояв і дивився, як тендітні пальці вправно перебирають цінні папірці. Знову згадалося піаніно. Дивно, її руки залишилися такими ж, як він запам'ятав, не розпухли від тяжкості, не огрубіли, без саден і подряпин, хіба що тільки шкіра на них трохи почервоніла від холодного м'яса.

Гроші були пораховані до останньої монети, їх назад поклали до каси та закрили на ключ, тепер черга за ганчіркою – необхідно протерти скло вітрини.

Він стояв у дверях, мовчав, його так і не помітили. Отже, настав час дати про себе знати. Він зробив крок уперед і, збираючись кашлянути, направив руку до рота. Але замість характерного звуку, коли прочищають горло, вирвалося щось незрозуміле на кшталт писку, бо в цей момент сто шістдесят метрів із кепкою приставили холодне лезо обробного ножа прямо до його живота.

- Ха-ха-ха! Ти що зовсім з розуму вижила?! - пролунав гучний регіт.

Давно йому не було так смішно. Начебто забув, як це робити, через що не впізнав власний голос, сміх звучав штучно і безглуздо, душив зсередини.

Дівчина підняла очі нагору. Перед нею стояв начальник. А вона ж подумала, що в магазин пробрався злодій і хотів їх пограбувати! Ніж дзвінко упав на підлогу.

Сторонній погляд відчувся в той момент, коли вона рахувала гроші. Ззаду однозначно хтось непомітно підкрався. А раптом на неї збирається напасти грабіжник? Скільки вже таких випадків відбулося у їхньому селищі!

Через страх кров різко надійшла в голову і стукала по скронях, наче барабанними паличками, серце галопом вискакувало з грудей. Вона боялася озирнутися, не можна було вдавати, що помітила чиюсь присутність, тому схопила ганчірку, що лежала поруч, і стала швидкими рухами натирати скло.

Вона ще щось помітила - просто під її рукою на прилавку лежав великий ніж, яким відрізалися шматки м'яса на продаж. Її мало не вирвало, коли уявила, що доведеться робити далі. Промайнула думка: «А раптом грабіжник має зброю?». Єдиний порятунок – вийти через вхід для відвідувачів, але як це зробити, якщо хтось стоїть прямо в неї за спиною, і вона чує його нерівне дихання?

Ще ніколи в житті їй не було так страшно.

Все сталося само собою, почувся шурхіт за спиною, і назустріч до неї зробили крок. Вона різко обернулася вже з ножем у руці, готова захищати себе. Але не була готова до того, кого побачить.

Тепер її точно звільнять, викинуть, як паршиву вівцю. Куди йти далі, що робити?! Вона так старалася, щосили, як їй важко б не було. І ось треба ж такому трапитись: напасти з ножем на директора магазину! Господи! Адже на неї чекає в'язниця! А вона збиралася залишити це місце буквально через пару днів.

Перехвилювавшись, неможливо було навіть поворушитися. Начальник одразу кудись вийшов, не сказавши жодного слова.

"Мабуть пішов дзвонити в поліцію". Сльози полилися самі собою, тепер за нею приїдуть і посадять за ґрати, там і настане кінець... кінець усьому.

До горла знову підступила нудота з густим, теплим, але й водночас металево-холодним запахом крові.

Від сорому вона затулила руками обличчя. Чортовий запах крові так і нікуди не зник. Ще не вистачало, щоб її вирвало прямо тут. По щоках продовжували литися сльози, стікаючи просто на підлогу. Вона подивилася вниз, чомусь кахель біля неї був забруднений червоними плямами.

Шеф повернувся, прямуючи швидкими кроками до неї, він ніс білі смужки тканини та ще щось. Навіщо? Невже її зібралися пов'язати, як злочинницю, доки приїде поліція?

- Дай мені свої руки, - наказним тоном промовив він.

Забравши долоні з лиця, стало видно, що вони у крові.

- Ти що, досі не навчилася, як поводитися з ножем? - і вилив з невеликої фляги, яку захопив з собою, бурштинову рідину прямо на її долоні.

Почало сильно пекти, мабуть, це було спиртне. Тільки тепер вона побачила, що поранилася.

- Ніж тримають за рукоятку, а не за лезо! Чула раніше таке, га?! І якщо вже взялася за справу, то роби її до кінця...

Відповіді не було.

"До якого кінця?", - що він таке мелить, до чого тут це?

- Так можна і покалічитися, - все одно продовжував він, трохи пом'якшивши свій голос.

Мовчазна пауза затяглася.

Поріз був тільки на одній руці, прямо вздовж усієї долоні, але не дуже глибокий. Рану промили та перебинтували.

- Вибачте, - це все, що змогла з себе видавити. - І спасибі.

- Тобі б не завадило вмитися.

Після цих слів директор повернувся до себе. Двері зачинилися, потім стало чути, як шелестять папери, дзвенять ключі, відчиняються і зачиняються дверцята шафи, мабуть кудись збирався.

Дивно, її навіть не спитали, чому вона так зробила, тобто чому схопила ніж і збиралася ним ударити.

Так і не зрушивши з місця ні на крок, вона стояла біля прилавка і розглядала свою руку, яка була дуже бережно перев'язана, а думки продовжували колесом крутитись у її голові: «Швидше б уже приїхали за мною. Навіщо так зволікати? Я – злочинниця… Напад з холодною зброєю… до всього ще й можуть звинуватити у крадіжці…», - вона зиркнула у бік каси.

Один шанс, у неї лише один шанс.

"Все одно посадять. А так є спроба взяти гроші, дістатися вокзалу, купити квиток і поїхати, куди очі дивляться". Від цієї думки знову знудило і запаморочилося в голові.

Але тут відчинилися вхідні двері.

Вона так і не ворухнулася. Хтось увійшов. Мабуть, по неї вже прийшли з поліції. Запізно тікати. Почулися неквапливі човгаючі кроки. Дивно, щось не поспішають її заарештовувати.

- Привіт, дорогенька, ледь до вас дісталася. Бачу, що тут світиться у вікні. Думаю, дай зазирну... Дід мій захворів зовсім. Каже, приготуй підливу з картоплею, хоч попоїм наостанок. Ось я і прийшла. Може, він ще того... раптом справді помре?

Нарешті вона обернулася. Біля дверей стояла жінка похилого віку.

- М'ясна крамниця вже зачинена, вибачте.

- Ой, хіба вам складно продати мені невеликий шматочок? Я вас так прошу! Боюся, завтра вже не буде кому готувати, — і бабуся попрямувала до неї - вся згорблена, з палицею в одній руці і порожньою сумкою в другій, Кульгаючи і ледве переставляючи ноги, вона змогла підійти ближче.

Щоб не впасти, стара раз у раз дивилася собі під ноги, і тепер, схопившись скривленими від артриту пальцями за дерев'яну стійку, підняла очі на продавчиню. Їй здалося щось дивне і навіть жахливе. Поправляючи свої окуляри, а потім ще раз і ще, придивляючись і морщачи ніс, вона намагалась сфокусуватися. Нарешті, бабуся сказала:

- О, господи, що з вами? Ви поранені? Вас побили?

- Ні, я просто порізала руку, все гаразд, не турбуйтесь.

— Але ж у вас усе обличчя в крові!

Дівчина подивилася на себе у відображення скляної вітрини. Її вигляд був, м'яко кажучи, не презентабельним для торгівлі в магазині: доріжки від сліз на кривавому фоні сповзали вниз по щоках і до підборіддя. Що тут скажеш, прямо індіанець майя, який готується йти в бій. Уся трагікомічність ситуації викликала в неї істеричний сміх.

- Дозволю собі ще раз запитати, чи з вами все гаразд? – повторилася жінка.

На своєму віку їй довелося багато чого побачити, але продавчинь м'яса з закривавленим обличчям, що заливалися сміхом, - ніколи. Так, давненько вона не ходила по магазинах. Що за час зараз настав! Ех, молодь!

- То ви мені продасте шматочок яловичини? - Наполягала на своєму бабуся.

«Гірше від цього вже точно нікому не буде… Звільнення з ганьбою, в'язниця і більше не має майбутнього. Що ж, хай хоч хтось спробує свою останню в житті підливу».

– Вам скільки відрізати?

Зраділа бабуся зрозуміла, що все-таки вона досягла свого. Не повертатися ж їй додому з порожніми руками. 

- Ой, та що там, візьму побільше. Відріжте мені близько двохсот грам, будь ласка…

- Я думаю, цього не вистачить, щоб приготувати щось путнє.

- Грошей у мене зовсім мало, дитинко, - засмучено сказала бабуся.

- Гаразд, давайте я за вас заплачу, - і ще пробубніла собі під ніс, - ... мені тепер вже все одно.

- Дякую, люба! Бог тебе не забуде! - сказала бабуся, зрадівши, що їй сьогодні пощастило.

Швидко зібравшись із думками, дівчина дістала тацю з м'ясом, виклала його на дошку, і хотіла відрізати. А ножа ніде не було…

Звичайно! Як таке могло вилетіти з голови?! Що ж тепер підійти до нього і, як ні в чому не бувало, сказати: «Поверніть мені ніж, будь ласка»? Нісенітниця якась!

Вона дивилася в одну точку вже більше хвилини, періодично оглядаючись назад, і ніяк не могла вирішити, як бути далі.

Бабуся явно втомилася чекати, не розуміючи, що відбувається.

- Гей, чим ви там зайняті? Ви мене чуєте?

- Так, так, хвилиночку, я зараз повернуся, - нарешті схаменулась продавчиня і попрямувала до кабінету директора.

Почувся невпевнений стукіт у двері.

- Увійдіть!

В очі одразу кинувся великий секретарський стіл із ящиками, який розмістили ближче до вікна, на ньому розташувалася стара друкарська машинка та настільна лампа з темно-зеленим плафоном. Поруч стояв звичайний дерев'яний стілець, а не шкіряне крісло, як заведено у директорів. У кабінеті взагалі було мало меблів: велика шафа біля стіни, самотня вішалка в кутку, а з протилежного боку білою тканиною накрито щось громіздке, схоже на фортепіано. Холодна підлога з кахлю сяяла чистотою, але ніхто не застелив її килимом, який міг би зробити приміщення хоч якось затишніше, і щоб воно менше нагадувало морг.

Громила-начальник шукав щось серед розкиданих на столі рахунків та паперів, і, здається, не збирався відриватися від процесу. Взаємне мовчання змусило його нарешті підвести голову і подивитися в її бік. Вона помітила легку усмішку і сприйняла це, як знак розпочинати розмову, мовляв: «Питай, навіщо прийшла». Було дуже незручно.

- Я б хотіла ще раз вибачитись... і попросити вас дещо, - голос тремтів, заїкаючись місцями. - Не знаю, як і сказати… Фу-у-ух! - на останніх словах не вистачало повітря, перехоплювало дихання. – Може, це прозвучить е-е-е… якось безглуздо… і недоречно у цій ситуації…

Чорт! Тут вона згадала, що не вмила обличчя, яке досі було забруднене кров'ю. Хотілося провалитися під землю, але подітися вже нема куди.

- Поверніть мені ніж... будь ласка.