«Шматок м'яса розрізали; половина для Кельди виявилася меншою, ніж половина для Тіффані. Строго кажучи, одна половина не може бути меншою за іншу, тому що тоді вона буде вже не половиною; але на практиці всі розуміють, що це означає...»

Террі Пратчетт, «Я одягну сукню кольору ночі»


Закінчивши роботу, мати поспішала додому раніше. День четверга мав бути дуже важливим, з одного боку радісним, а з іншого – сумним. Завтра вранці старша дочка залишає рідну домівку, і вони з молодшою ​​залишаться самі. Але разом з тим материнське серце мало надію, що всі зміни це ж на краще, і у її дівчинки буде ліпше життя.

Далека родичка нещодавно надіслала листа, де йшлося про те, що у швейному цеху катастрофічно не вистачає робочих рук, і вона з радістю надасть племінниці кімнату на перший час, якщо та захоче приїхати. Тим паче місто знаходилося неподалік від моря, і теплий клімат піде їй на користь.

- Мамо, привіт, ти сильно втомилася сьогодні? - почала щебетати молодша донька, підбігши до матері, тільки та переступила поріг будинку.

- Ні, рідненька, не втомилася, у нас є купа роботи на сьогодні.

Мама виглядала занадто втомленою. Відсутність косметики на обличчі і темний одяг робили її обличчя блідим, а зморшки більш глибокими та помітними.

- Ой, скільки ж сумок у тебе! - і зацікавлений ніс, покритий милим ластовинням, намагався заглянути в кожну з них. - А що ти таке принесла?

- Ти ж знаєш, завтра твоя сестра їде, а ми допоможемо їй зібратися в дорогу.

- Ось завжди так! Чому їй більше дістається?!

- Прошу тебе, перестань, - голос матері звучав невдоволено. - Ти теж можеш поїхати кудись працювати. Повір, у цьому мало приємного.

Хоча серце матері не можна розділити навпіл, але тут воно не витримувало, країлось та розбивалось на мілкі шматочки, коли відчувало ворожнечу дітей.

- Саме так - «кудись», а не в портове місто, та ще й до багатенької тітки на харчі! Відчуваєш різницю? Мені вже не пощастить, як їй, - намагалася пояснити молодша дочка свою невдачу.

- Я ставлюся до вас обох однаково, ви - мої доньки, більше у мене нікого немає, крім вас.

- До речі, а де твоя сестра, вона хіба не повернулася? - мама спробувала змінити тему розмови, - пізно вже.

- Вона пішла ще рано-вранці, сьогодні була її зміна в м'ясній лавці. Напевно, побігла після роботи до своїх подружок. Їй важливіше попліткувати з друзями, ніж провести час перед від'їздом з матір'ю та сестрою.

- Ну чого ти знову починаєш? – засмучено спитала мати.

 - А що я? Я правду кажу. Вона мала прийти ще до четвертої години.

- Може, щось трапилося?- мати знала, що це не схоже на старшу доньку.

- Нічого не трапилося, - впевнено промовила дівчина, - до магазину двадцять хвилин ходьби від нашого будинку.

- Так, ти маєш рацію, дарма я себе накручую, - і додала, - ти могла б приготувати що-небудь на вечерю, а я зараз переодягнуся і допоможу тобі?

- Звісно, ​​матусю.

Сестринське суперництво зародилося ще з того часу, як уперше маленькі рученята схопилися за одину і ту саму чашку з молоком, що стояла на столі. Мама, готуючи своїм донечкам сніданок, налила молока в одну чашку і потяглася до полиці за другою, щоб зробити те саме. Замешкавшись на секунду біля кухонного серванту, за спиною вже лунав дитячий плач, чашка була розбита вщент, а на підлозі розтеклася біла калюжа.

Вони були такі не схожі зовні та настільки ж різні всередині. Старша - стримана і миролюбива, ніколи не стане сперечатися першою. Русе коротко підстрижене волосся, виражені брови і прямий ніс - щось у цьому не примітному образі все ж натякало на вишуканість. Та це не показник. Крім того, старанність, доброта і сміливість не дадуть їй зникнути у цьому безжальному світі.

Менша дочка мала складний характер — вона була примхлива, гостра на язик і легко ображалася. До людей ставилася з недовірою, що робило її схожою на колючого їжачка, який пирхає і згортається в клубок. Невисокий зріст, великі яскраво-блакитні очі, світле кучеряве волосся і кирпатий ніс одразу виділяли її з натовпу. Проте варто було з нею заговорити, як перше враження швидко руйнувалося, незважаючи на ангельську зовнішність. Дівчина без особливих вагань висловлювала свою думку, хоч би якими різкими не були її слова. Настрій миттю переходив у підозрілість, роздратування і навіть гнів, якщо вона не отримувала очікуваного. Звичайно, люди реагували на таку поведінку з ворожістю, що тільки підігрівало її рішучість. Хоча впертість і наполегливість могли допомогти їй досягти своїх цілей, але також зіграти з нею і злий жарт.

Мати знала, що такий вольовий характер може створити проблеми у майбутньому. Вона з жахом згадувала, скільки нервів та неприємностей довелося пережити, коли та була ще зовсім дитиною.

У повоєнний час, на жаль, не було ні можливостей, ні грошей. Бідність і злидні поширювалися як зараза, особливо у невеликих селищах. Дітям доводилося грати на вулиці зазвичай тим, що вони знаходили в окрузі. Наприклад, довга палиця перетворювалася на шаблю, а м'яч, який втратив уже свою форму, все одно підходив для гри у футбол чи у «вишибалу», а шматком цегли можна було щось намалювати на асфальті.

І ось одного разу, збиваючи каменем бляшанки, розставлені в ряд, його випадково закинули далеко за узбіччя. У пошуках нової зброї для гри хлопчики раптово виявили серед трави щось незвичайне.

- Гей! Всі сюди! – прокричав один. - Подивіться, що знайшов!

До нього підбіг натовп дітей, які уважно розглядали знайдений предмет – перед ними лежав справжній пістолет.

Дорослі їх попереджали раніше, що не варто ходити занедбаними місцями, оскільки після війни там можна було наступити на міну чи вибухівку. Тому всі стояли збентежені, дотримуючись дистанції, але все-таки цікавість перемогла.

- Послухайте, якщо воно тут лежить біля дороги вже стільки часу, і досі нічого не сталося, то навряд чи він заряджений, - сказав один хлопчик, натякаючи, що варто розглянути знахідку.

- А я ось так не думаю, - заперечила блакитноока дівчинка, і витерла рукавом свій кирпатий ніс - мені тато розповідав, що зброя все одно залишається небезпечною, заряджена вона чи ні.

- Тато їй розповідав "бла-бла-бла", - передражнили її у відповідь, - у тебе немає ніякого тата, всі про це знають! Досить нести усіляку нісенітницю!

- А ти перестань кривдити менших, розумник знайшовся! - заступилася дівчинка зростом вище і зі схожими очима, але тільки карого кольору.

- А то що?! Може, ти тут правила встановлюєш? У нас немає слабаків! Ми на вулиці – тут усі рівні! Пора вже запам'ятати. І ти завжди така нудна, давай хоч раз пограємось у щось цікаве! - і він підійшов ближче до пістолета. - У нас є тепер справжня зброя, а не якісь там палиці та каміння! Це шанс відчути себе справжніми солдатами!

Раптом маленька світловолоса дівчинка випередила його, підбігла до пістолета і схопила його прямо перед хлопчиком. Усі стояли приголомшені. А хлопчик завмер на місці.

- Гей, не дури, я ж пожартував, чуєш? Ти ж не збираєшся перевіряти, чи він працює? - його голос тремтів у цей момент.

- Хвилину тому ти сам запропонував взяти його, а тепер боїшся, - і вона направила дуло пістолета на хлопчика.

- Стій! Не треба, Їжачок! – старша дівчинка підбігла прямо до «снайпера» та його «цілі», ставши між ними. - Нам уже час додому, мама чекає, - сказала вона з надією, що її послухають, - а пістолет давайте краще викинемо.

- Я доведу, що мій тато не брехав, він повернеться з війни і всім вам мало не покажеться! – голосно сказала дівчинка.

- Це безумство! Їжачок, ти маєш обережно поставити пістолет на землю, зараз же!

- Я не слабачка! І тато в мене є, ви чуєте? Він приїде незабаром, він обіцяв! І він ніколи не бреше, ніколи! - Тут вона заплющила очі, тому що їй стало неймовірно страшно, і ... натиснула на курок ... але нічого не сталося, пістолет не вистрілив.

Вона так і стояла із заплющеними очима.

Хтось раптово вихопив у неї пістолет і викинув його далеко, її схопили за руку та потягли за собою. Це була старша сестра.

- Що з тобою не так?! - Кричала вона, - ти могла покалічити інших і покалічитися сама!

- Вони ображали нас і казали, що в мене немає тата! А він є, є! - повторювала Їжачок, так і не розплющуючи очей.

- Тікаємо додому, негайно! Я все розповім мамі, і вона тебе покарає! - не слухала та.

Вони намагалися відірватися від дітей, що кричали їм услід.

- Нам це довго згадуватимуть на вулиці, тепер тобі доведеться не солодко, і що ти зробиш тоді?! Що?!

Коли вони були майже біля свого будинку, а діти вже перестали за ними бігти навздогін, старша дівчинка зупинилася і повернулася до своєї сестри - її очі залишалися закритими, вона всю дорогу бігла наосліп, дивом жодного разу не спіткнувшись.

- Я хочу тобі щось сказати, Їжачок. Тато не прийде захистити тебе, він уже не повернеться, він загинув на війні... мені дуже шкода.

Тільки тепер дівчинка широко розплющила свої очі і подивилася з неймовірним розчаруванням.

- Ти така сама, як і вони! Він обіцяв, що повернеться! Ніхто не вірить, ніхто мені не вірить! - і вона силою вивільнила свою руку і втекла геть.


Дівчині все ніяк не виходило заспокоїтися. Її не залишала думка, що дістанеться старшій сестрі цього разу: «Ну і що, що вона їде? Їй пощастило – нове життя почнеться, а я залишуся тут, у цій дірі. Знову вона відбирає найкращий шматок пирога, а мені, як завжди, залишаться лише недоїдки. Скільки може тривати ця несправедливість?!». Заздрість просто з'їдала її зсередини.

Дві великі сумки із продуктами стояли в коридорі. Давно не було в хаті стільки їжі. Мабуть, мати подбала, щоб старша дочка мала все необхідне, коли приїде на нове місце.

В одній із сумок кинулось в очі щось загорнене у яскравий пакувальний папір. Що там? Вона точно знала, що в такий папір покупцям запаковували придбані нові речі, і це могло бути тільки в одному місці - в магазині одягу, власне, єдиному в окрузі.

- Чому вона завжди отримує найкраще?! — нестерпні думки пролунали вголос.

На мить з'явилися якісь вагання, перш ніж нарешті відкрити те, що так гарно запакували.

Сумнівів не залишилося: «Я встигну подивитися, поки мати не повернулася». Через секунду обгортка була розірвана. "О ні! Цього не може бути!" - вона не могла повірити своїм очам.

Сльози полилися рікою і почали стікати на чудову блакитну сукню, що лежала всередині пакунка. Вона була настільки знайома, майже як її власна. Адже щодня, повертаючись додому, вона годинами розглядала у вітрині магазину точнісінько таку саму. І ось неймовірна повітряна сукня, схожа на хмаринку в небі, з пишною спідницею і вишитим ремінцем на талії, виявилася у неї в руках. Скільки разів вона уявляла себе в ньому - як літніми вечорами прогулюється у парку, і як перехожі на вулиці заглядаються на красиву, сяючу від щастя дівчину і посміхаються до неї в знак захоплення ...

Солоні сльози залишали мокрі плями на блакитній тканині, наче художник намагався намалювати на полотні дощ у небі. Тремтячі пальці вчепилися за край сукні і роздратовано стискали його. Відчувалося, як тонкі нитки натягалися до упору, ще трохи й воно нікому не дістанеться.

Почувся шум біля вхідних дверей.

- Їжачок, ти тут? Куди ж ви всі поділися? Мені потрібно вам щось розповісти! – ймовірно, це був голос сестри. - Мам, ти вже вдома? - І вона зазирнула в кімнату, де на старому диванчику, знітившись і опустивши вниз голову, сиділа її молодша сестра, тримаючи щось в оберемку.

- Що це у тебе? - підбігла прямо до неї старша.

- Не чіпай!

- Це чому раптом?

- Тому що воно мало бути моїм!

- Я хочу подивитися, це сукня?

- Ні! Прибери свої руки! – прокричала молодша сестра у відповідь.

- Я його не з'їм, заспокойся! Просто гляну і все! Звідки ти таке взяла? - І вона поклала руку на блакитне вбрання, щоб відчути, яка тканина на дотик.

Обличчя дівчини вмить почервоніло, явно не збираючись віддавати те, що, на її думку, мало належати саме їй.

- Не віддам! Не віддам, чуєш?! - з надривом прокричала Їжачок з усім болем від гіркого почуття несправедливості і міцно притиснула свою мрію до грудей.

- Та що з тобою сталося? Ти плачеш, бо це купили мені? Заздриш знову?!

- Тобі завжди все дістається першою - і сукня, і робота, і заміж, швидше за все, перша вийдеш. Чим ти краща, красивіша чи розумніша?! Та що б ти вже кудись поділася! Їдь швидше до свого моря! - і вона гірко заплакала.

- Після таких слів я могла б просто піти і з тобою більше не розмовляти. Але я так не зроблю, адже ти вважаєш, що я краща. І ось, що я тобі скажу: є речі, які не можна розділити порівну, або розірвати навпіл – наприклад нашу кров, вона - спільна. Ми рідні сестри, ти забула? Ми маємо підтримувати одне одного, а не заздрити! Не можна звинувачувати природу, що в цьому світі в тебе є рідна та близька людина. Коли ти нарешті це збагнеш?!

- Ми різні, зовсім різні, ти мене ніколи не розуміла, і ти мені не потрібна! Я тебе ненавиджу…

- Ти пошкодуєш про сказане.

- Ні, не пошкодую…

Несподівано молодша сестра схопила обома руками за краї сукні і різко потягла. Тканина не витримала такої сили і розірвалася на дві частини з гучним тріском. Вона подивилася на розірвану сукню: «Нехай краще так, не діставайся ж ти нікому!».

Настала довга пауза, старша сестра стояла з відкритим ротом від здивування та безсилля, потім гордо підвела голову і сказала:

- Ну от, воно тепер твоє, забирай. З цього моменту я більше не терпітиму твоїх заздрощів і ненависті. Ти маєш навчитися цінувати те, що маєш, щоб не втратити наші стосунки назавжди. І ще одне: я збиралася повідомити вам з мамою одну річ: я вирішила не їхати, я залишаюся тут. Сьогодні на роботі дещо сталося, мій начальник зробив мені пропозицію, і я сказала, що подумаю. Але тепер немає сумнівів, ти можеш поїхати замість мене. Твоя мрія нарешті здійсниться - у тебе буде своє життя, без мене… все, чого ти так прагнула.

З цими словами вона збиралася піти, але тут у кімнату зайшла мати, не уявляючи, що тут трапилося. У руках у неї була ще одна блакитна сукня.