«Яке чудове тіло було у цієї дівчини! Ніжна плоть огортала, приховуючи скелет з кращої, найтоншої кістки. Мозок немов квітуча в темряві чайна троянда, рот пахнув, як легке вино. Волосся м'яко гладило молочно-білу шию. Ніс дивився вгору, на місяць, щоки палали, наче два маленькі вогнища. Бути в цьому тілі, у цій голові – все одно що грітися в полум'ї каміна, оселитися в муркотінні сплячої кішки, хлюпатися в теплій воді струмка, що прямує через ніч до моря…»

Рей Бредбері, «Квітневе чаклунство»

Здається, тепер звинувачувати більше нікого. Переїзд у портове місто став реальністю, і спочатку все складалося якнайкраще. Але якщо подумати, то нічого особливого не відбувалося і стало якось нудно. Звичайно, клопоту при цьому не зменшувалося, тому день змінював ніч і навпаки: приготувати пиріг на вечерю, але додати менше солі, минулого разу було пересолено, випрати білизну, вивести плями з сорочки, спробувати інший засіб, може, він краще з цим впорається, прибратися в будинку до приходу чоловіка і зробити зачіску...

«Можливо, локони? Так, буде виглядати ефектніше, головне встигнути зняти бігуді до його повернення, а то скаже, що я знову нічого не встигаю і займаюсь бозна-чим цілими днями». Але, як не дивно, виходить абсолютна нісенітниця саме тоді, коли намагаєшся когось вразити.

"А що ти хотіла?" - запитала вона сама себе.

Ідеально ніколи не буває. А як же гарний будинок, затишна альтанка у дворі та вишневий сад? І вона з нетерпінням чекає, коли повернеться її коханий. Смачна вечеря вже готова, незабаром вони всі разом сидітимуть за столом, розмовлятимуть і насолоджуватимуться життям. Він візьме дітей на руки, поцілує, а на неї дивитиметься з захопленням і любов'ю, тому що для нього це найкраща жінка на світі, вона зробила його щасливим, її шалено люблять і цінують, і щастя триватиме вічно.

Квітневий вечір триває довго, дме легкий вітерець з ароматами вишневого цвіту. Він, такий солодкий і теплий, колише білосніжну фіранку біля відкритого вікна, заносячи в будинок спокій і блаженство.

«Нічого, ми пройдемо разом через усі перепони, життєві негаразди та проблеми. Адже ми любили одне одного, а кохання просто так не минає».

Але вітер посилюється, і фіранка починає все сильніше тріпотітися, відчинене вікно хитається сюди-туди, пил і сміття просто вриваються всередину. Треба негайно закрити вікно! Але вітер виявляється настільки потужним, що сил не вистачає його зачинити. Воно відкривається знову, ударяючись об стіну, і... шибки розбиваються вщент. У будинку стає холодно...

Вона прокинулася від цього морозного холоду, похапцем накинула халат і зачинила всі вікна.

«Слава Богу, все ціле. Насниться ж таке ... ».

Щоправда, не все так однозначно. Дещо розбилося, і це, здається, у неї всередині, десь глибоко в серці. Ось уже минуло три тижні, а вона не може зібрати себе до купи.

«Може, ще не все втрачено? Може, це дрібниці, воно саме пройде - це гидке почуття всередині, ніби ти перебуваєш не на своєму місці, ніби це не ти зовсім?».

Кожен коваль свого щастя, але ж не можна звинувачувати у всьому себе. Це не могло статися з нею... тільки не з нею.

Вона подивилася в дзеркало: вологе волосся звисало з одного боку, а з іншого було завите на бігуді. Розглядаючи своє відображення, в голові промайнула думка, що ось так і буде до кінця життя: стараєшся, щоб справити враження, але навіщо? Завтра буде теж саме.

Домашній халат повис на фігурі, як мішок, десь не вистачало гудзиків, спереду були помітні плями, що не відіпралися, і в цілому вигляд якийсь неохайний.

«Треба терміново щось із цим зробити!»

Вона підбігла до шафи і відчинила її, в ній не було багато речей, і все-таки кілька суконь лежали серед іншого мотлоху.

«Ось це в клітку, гадаю, підійде».

Хоча розмір був ідеальним, але фасон застарів давно.

"Цікаво, чи згадає він той день, коли побачить, у що я сьогодні вдягнена. Треба якось оригінально підказати йому. Я підійду і скажу: може, потанцюємо?", - і вона голосно розсміялася, дивлячись на себе в дзеркало.

Ця жартівлива ідея явно припала їй до душі. І, розвеселив сама себе, вона різко обернулася, щоб розкрутити спідницю сукні. Ще кілька рухів туди-сюди. Начебто й зовсім небагато часу пройшло відтоді, коли можна було ось так закружляти в танці, щоб музика тебе забрала і повернула лише наступного ранку.

«Завжди згадуватиму, як ми танцювали, і його погляд в цей момент».

Коли її запросили на танець, вона відразу зрозуміла, що це він - той самий...


…Вранці ми частенько сиділи один біля одного, а я вдавала, що не помічаю його. Отримавши нові завдання, він завжди кудись зникав, і лише наприкінці дня його можна було побачити на автобусній зупинці.

Весна - це прекрасна пора, саме тоді в честь Дня міста влаштували свято на площі з танцями та смачною їжею. Там ми й зустрілися. Я побачила його у компанії друзів. Він був в центрі уваги - весь такий веселий і балакучий. Мене помітила дівчина, з якою ми разом працювали в швейному цеху, і познайомила з усіма. Потім ми танцювали, всім натовпом гуляли містом та сміялися. Його жарти здавалися настільки дотепними, що я, як дурепа, реготала вслід за кожною фразою. Ще ніколи мені не було так добре і я не могла повірити своєму щастю. При дорозі він зірвав гілку бузку і сказав:

- Урочисто вручаю ці квіти новій подрузі! Ми називатимемо тебе Квітень, ти така ж весела та яскрава! Ну що, треба це відзначити! Хто "за"?

Коли всі вигукнули "За!", він додав:

- Тобі подобається, Квітень?

- Дуже подобається! - сказала я.

Ми йшли мовчки, практично не розмовляли. Зупинившись на хвилинку, він узяв мене за руку і спитав, коли ми зможемо зустрітися знову. Я відповіла, що наступної неділі. Хотілося сказати, що завтра на роботі і післязавтра, а потім щодня… завжди.

«Навіщо я сказала у неділю? Чекати ще цілий тиждень! Яка дурість! Я ж просто збожеволію до того часу!», - промайнуло в голові.

Але наступного дня його не виявилося на роботі. Мені кілька разів поспіль робили зауваження. Вистояти вісім годин за роботою того дня було вже несила. Думки не залишало питання, куди ж він міг подітися. Мабуть, його відправили на якесь завдання, чи у відрядження, чи, не дай боже, захворів. Так, зрештою, існує просто безліч причин, чому людина не вийшла на роботу.

«Навіщо я постійно думаю про це? Адже рано чи пізно він повернеться, ми зустрінемося ввечері після роботи на автобусній зупинці, я підійду до нього і скажу: Привіт! Впізнав?!»».

Зібравшись у роздягальні майже за долю секунди, я вже бігла, щоб встигнути прийти туди раніше. Поки що зупинка пустувала. Стали потихеньку збиратися люди. Основну частину з тих, хто чекав свого рейсу, складали робітники фабрики. А його так і не було. «Він, мабуть, застудився, це все через вітряну погоду вчора», - злякалася я.

Останній автобус вирушав о десятій вечора. У такий час уже нікого не лишилося. Ось прибуло чоловік десять. Мабуть, нічна зміна. Вони постійно озиралися назад, де сиділа я в тьмяному світлі вуличного ліхтаря.

Автобус не вирушав. Водій помітив, що хтось ще був на зупинці і крикнув:

- Гей! Сьогодні це останній автобус! Наступний приїде лише завтра о п'ятій ранку. Якщо не хочете залишитися тут на ніч, покваптесь! Я не збираюся через вас спізнюватися!

Я так і сиділа на місці, а на колінах у мене лежала гілка бузку, яка уже трохи прив`яла.

Але виявилось, що я не останній пасажир. Хтось ще поспішав.

- Ффух! Встиг! – підбіг похапцем чоловік.

То був він!

- Доброго вечора, або, щоб точніше, доброї ночі! Ви знаєте, що автобус останній на сьогодні?

Я не могла одразу відповісти, на мене дивився той, про кого я думала цілий день. Виникла незручна пауза. Я швидко почала шукати свою сумку, яка кудись зникла. "От халепа! Ах, ось же, під лавочкою!", - І швидко тицьнула бузкову гілку всередину, щоб він не помітив.

- Ти що тут робиш так пізно?

– Я тут працюю, – швидко повідомила я.

- Прямо тут і працюєш? Ким? Кондуктором? – перепитав він, посміхаючись.

- О ні! Я стежу за конвеєром на цій фабриці, - здається, що в нього досі й гадки не було, що ми працюємо разом.

– Привіт, впізнав?! - сказала я нарешті.

На обличчі читалось здивування і був такий вираз, коли людина намагається щось згадати, але ніяк не може.

- Це ж я – Квітень, – засміялася я, щоб розрядити обстановку.

- Так, - засміявся він у відповідь, - і, мабуть, уже ніколи не забуду!..


- Це, звичайно, все дуже мило, але навіщо ви це мені розповідаєте? - запитала жінка, що сиділа за столиком навпроти.

Було не комфортно перебувати у цьому закладі, куди її сьогодні запросили. Саме кафе явно не користувалося популярністю у відвідувачів. Чай, який їм подав незграбний офіціант, тхнув хлоркою, скатертина нестерпно смерділа цигарками, а штучні квіти на їх столику припорошилися пилом.

І взагалі вона не хотіла спочатку погоджуватися. Вчора їй зателефонували: якась жінка намагалася пояснити, що стоїть питання життя чи смерті. У трубку просто плакали і просили зустрітися, бо чоловік нібито захворів, але не бажає лікуватися.

З одного боку, до неї, як до медсестри, багато зверталося з такими проханнями, просили про різну допомогу: чи то зробити уколи, чи порадити гарного лікаря, чи доглянути хворого родича. Вона злилася сама на себе, але чомусь ніколи не могла відмовити в таких випадках. Ох, ця ненависна нею риса характеру – шкодувати в першу чергу інших, а не себе.

І, у зв'язку з цим, як по закону підлості, вона потрапляла у різні неприємності. Вже скільки разів їй діставалося від завідувача за запізнення і, як покарання, отримувала чергування на свята.

Ось і зараз внутрішнє почуття підказувало, що тут щось не так. І ще ця дивна жінка зовсім не викликала довіри.

- Ах, вибачте, не звертайте уваги! Мені просто так важко змиритися!

-Змиритися з чим?

- Що завтра тридцяте число – останній день квітня.

- Ви зателефонували і просили про допомогу, давайте ближче до справи.

- Так, так, звичайно, ближче до справи ..., - жінка явно нервувала, а бігаючі очі говорили про те, що їй було дуже важко зібратися з думками. – І справа ось у чому… вам треба зникнути… повірте, це буде найкращий вихід для нас усіх…

- Про що ви зараз кажете?! Ви в порядку взагалі, нормально почуваєтесь?! Та хто ви така врешті решт?!

- Хто я така? Все дуже просто: я - дружина, а ти коханка... Я сподіваюся тепер все зрозуміло?

- Слухайте, ви, мабуть, мене з кимось переплутали, - голос медсестри почав тремтіти. - Я працюю з ранку до ночі, я взагалі не знаю, про кого ви кажете! Звідки у вас взялися такі звинувачення?

- Близько чотирьох місяців тому мій чоловік захворів. Якось я зателефонувала йому на роботу, щоб запитати, як він почувається, але на роботі його не виявилося. Співробітник відповів, що той відлучився до лікарні. Увечері він повернувся додому пізно, сказавши, що затримався на процедурах. І так відбувалося систематично два тижні поспіль. Звичайно, я почала переживати з цього приводу, і наступного разу, коли на роботі знову сказали, що його немає, я поспішила до лікарні. Ще знаєте що…, - жінка посміхнулася в цей момент, але обличчя залишалося сумним, - …ще він став себе дивно поводити - називав мене «сонечком», «милою», хоча давно вже так не робив, а одного дня подарував навіть подарунок – гарну пляшечку з парфумами, перев'язану червоною стрічкою. Я не розуміла, чого раптом такі зміни, і подумала, що, можливо, він смертельно хворий і не хоче говорити про це. Вся в сльозах, з жахливими думками в голові я підбігла до якогось лікаря і почала запитувати, де я можу знайти свого чоловіка. Виявилося, що такого пацієнта вони не мають. Вже зовсім стемніло, і я просто сиділа на лавці, щоб подумати, як же я можу підтримати його, сказати, що ми впораємося, знайдемо найкращих лікарів, і що я робитиму все на світі, щоб він одужав. І раптом з дверей вийшли двоє, серед них я відразу впізнала свого чоловіка, вигляд у нього був не такий уже й поганий. Я попрямувала до нього. На півдорозі я зупинилася, бо він обернувся до жінки поруч, взяв її руки у свої, він її цілував... цілував тебе. Цікаво, що було далі?

- …

- Отже, я продовжу… Я йшла за вами. Ви зупинилися біля газетного кіоску, де вулицю добре освітлював ліхтар. Він витяг щось з кишені - маленький пакунок, перев'язаний червоною стрічкою. Знаєш, - знову посміхнулася жінка, - мене просто з'їдає цікавість. Я маю здогадку, що там було всередині, але, може, ти скажеш?

- Слухайте, я не та, за кого ви мене приймаєте! У мене немає жодних зв'язків з одруженими чоловіками!

- Це брехня! - Вона так крикнула, що офіціант, який курив біля входу на вулиці, обернувся і подивився на них, їй довелося зменшити свій тон. - Ти ж тоді не прийняла подарунок, правильно? 

- До чого все це?!

- Я до того, що ті парфуми дістались мені... але мене не провести. Ці його постійні затримки на роботі, відмашки, винуваті очі, холод, що линув від нього, і запах... ні, не парфумів, то був запах іншої жінки. їй знову стало смішно, вона закрила обличчя руками і стала чи то плакати, чи сміятися.

- Це зайшло надто далеко, мені не варто було погоджуватися сюди приходити. Ви явно щось переплутали… Давайте, зробимо так: я зараз піду, бо до цього не маю жодного стосунку, а вам краще поїхати додому та поговорити з чоловіком.

Зіскочивши з місця, вона схопила свою сумку і швидким кроком попрямувала до виходу. Прохолода наповнила груди, і стало трохи легше, крок прискорився і перейшов у біг, але доводилося весь час озиратися назад. Переконавшись, що її ніхто не переслідує, вона зупинилась за рогом і, притулившись до холодної цегляної стіни, пообіцяла собі, що більше ніколи не зробить подібної дурості.


Ранок тридцятого квітня видався дуже сонячним та прекрасним. Надворі буяла квітуча зелень. Птахи співали свої пісні, в повітрі літала та весняна енергія, що бадьорить, вдихнувши якої, хотілося жити, працювати і насолоджуватися кожною хвилиною.

Ранішня метушня, коли всі кудись поспішають, чудово доповнювала весняний неспокій.  Але швидка допомога, що зупинилася біля сусідського будинку, і поліція змушували перехожих зменшити темп, щоб зрозуміти, що ж там сталося.

Ринкова площа, де було завжди людно і дуже цікаво, торгувала не тільки запашними булочками, а й тим, за чим більшість сюди приходила - за свіжоспеченими новинами і плітками.

- Ти чула, що трапилося сьогодні? – спитала якась жінка у червонощокої продавчині молока.

- Звичайно! – вигукнула та, витираючи руки об фартух у білий горошок. – То вона того… виходить, сама отруїлася? Ай-ай-ай!

- Тим паче вона нетутешня, - приєдналася ще одна дама в капелюсі, - того чоловіка, який викликав швидку, на мою думку, заарештували. Це її чоловік?

- Та що ви! - здивувалася бабуся, що проходить повз. - Тут можуть бути замішані шпигуни, так сказав син моєї подруги, а він знається на цьому.

- А ще минулої ночі сусідка помітила якісь вогні над їхнім будинком. Говорила я вам, що НЛО існує!

- Не може такого бути!..