«У дитинстві з усього виносиш уроки, і поступово твої дії стають не тільки свідомими, а й інстинктивними».

Жуль Верн, «П'ятнадцятирічний капітан»


Тихе провінційне містечко жило своїм життям, простягнувшись уздовж невеликої річки з повільною течією і вузьким руслом. Водойма відігравала важливу роль у існуванні міста, оскільки використовувалася як для водопостачання будинків в окрузі, так і в промислових цілях. Через це рівень води у річці змінювався не лише від погодних умов.

Коли рибалки наповнювали ставки для розведення сомів та коропів, тоді річка місцями ставала зовсім мілкою, і перебратися на інший берег не коштувало жодних зусиль. У переправі своїм ходом головне завдання - це не випустити з рук взуття. Іноді бувало, стоїш посередині річки, а крізь зеленувату воду, немов магнітом, манять блискучі черепашки, наче просять, щоб їх хтось виловив з піщаного дна. Не встигнеш схаменутися, як течія вже забрала твої кеди. Пиши – пропало, бо повернувшись додому босоніж, однозначно буде непереливки від батьків.

Найбільш захоплюючою пригодою з року в рік залишався спуск річкою на надувному плоту. Все починалось із греблі, де збирався натовп щодо підготовки плану по підкоренню водної стихії. Відмінники з твердою п'ятіркою по математиці прорахували, що з точки «А» до точки «В» лежить шлях, який можна подолати за дві години. Отож, встановлено,  що час відправлення - опівдні, так як неодмінно треба було встигнути взяти участь ще в одній екстремальній розвазі – стрибки у воду з урвища.

Звичайно, про змову ніхто чужий не повинен був дізнатися. Щоб зберегти секрет, учасники зобов'язувалися поклястися на крові: шматком брудного скла від розбитої пляшки з-під лимонаду дряпалася долоня, після чого всі мали потиснути один одному руки. Різкий біль пронизував твою кисть, а пальці тремтіли. При цьому кожен розумів всю безглуздість такої процедури, але страх здатися слабаком в очах інших виявлявся сильнішим, ніж можливість підхопити якусь інфекцію чи померти від правця.

Так як надувний пліт був не у всіх, точніше лише один, а бажаючих пливти  багато, тоді наставав дуже хвилюючий момент - долю кожного вирішував короткий сірник. Той, хто його витягне, ясна річ, не попливе, а добиратиметься пішки до пункту прибуття.

У цьому місці річка ставала широкою, а її глибина достатньою для стрибків із висоти у воду. В знак дружби і справедливості самому невезучому дозволялося пірнати першим, використовуючи при цьому пліт, як трамплін. Ну, хоч щось. Ах, і ще: той, хто програв, мав сам тягти провізію та речі екіпажу, щоб вони не намокли. Тому, як не крути, пливти було набагато крутіше.

На цей раз усе склалося пречудово, а саме: дозвіл бабусі - є; рушник, картопля і хліб – є; короткий сірник у сопливого хлопчиська із сусідньої вулиці – є. Тепер можна вирушати в дорогу.

– Раз! Два! Три! Попливли! - дав команду Капітан, і всі дружно відштовхнулися від берега.

Сонце, яке стояло вже не так високо, все одно встигло достатньо прогріти воду. Напередодні осені воно хотіло вдосталь погратися в сонячні зайчики, стрибаючи відблисками з річкових хвиль до очерету і назад. Декілька дітей, а перед ними великий пес, бігли вздовж берега, намагаючись наздогнати пліт, але незабаром дитячий сміх і гавкіт собаки залишилися позаду.

З усіх звуків було чути лише плескання води та синхронний стукіт зубів від холоду. Щоб хоч якось зігрітися, всі сиділи, притулившись один до одного. Ніхто не рухався, боячись зруйнувати рівновагу. Про підступний план першим скинути друзів у воду і при цьому самому залишитися на борту судна прийшлось забути після численних невдалих спроб. А фраза «ми всі в одному човні» ставала наочно зрозумілою, коли пліт перевертався разом із його пасажирами після таких зіткнень.

З наближенням заходу сонця над водою починав збиратись ледь помітний туман, надвечір він густів і перетворювався на білу пелену, огортав рідку поверхню і поширювався на береги, розмиваючи їх межі.

Усі почуття загострювалися. Запах річкової води просочував шкіру та волосся. У молочному серпанку звуки цвіркунів розливались все голосніше і голосніше. А ще неймовірно хотілося їсти. Залишалося зовсім мало часу до темряви, щоб розпалити багаття, зігрітися та поїсти. Аромат із диму та приготованої на багатті їжі пробуджував неймовірний апетит. Здавалося, не було нічого смачнішого у світі, аніж підсмажені сосиски та печена у вуглях картопля.

- Це все таки найкраще місце! Давайте поклянемось один одному, що за будь-яких обставин ми все рівно будемо щороку ось так збиратися.

– Давайте!

- А якщо всі роз'їдуться по різним містам? Не думаю, що вийде. Ми залишимося просто старими знайомими, - засмучено сказав  один із команди.

- Так у цьому ж і суть задуму! Необхідно попри все зберегти нашу дружбу!

- Є, щоправда, одне «але».

- Ти про що? Головне – не порушити клятву.

- Головне - не проговорись своїм новим друзям, з якими ти в парку гуляєш, - невдоволено дорікнули йому.

- Немає ніяких нових друзів!

- Та невже? Тебе бачили в компанії тих приїжджих дівчат уже неодноразово.

– Якщо раптом хтось не знав, уточнюю: показувати людям невідому їм місцевість – це називається бути вічливим, – спробував виправдатись хлопець.

- Та зізнайся нарешті, що з ними тобі цікавіше, ніж з нами. Вони теж тут погостять до осені і поїдуть у своє велике місто, як і ти, - якась роздратованість та смуток все не давали спокою.

- А звідки тобі відомо, де і з ким він проводить час? - хитро посміхнувся хлопчик, який сьогодні витягнув короткий сірник. - Слідкуєш за ним, чи що? - спитав тремтячий від холоду голос. Йому все ніяк не вдавалося зігрітися, тому він огорнувся з ніг до голови смугастим рушником.

- Ні, не стежу! Я говорю те, що інші бачили. Навіщо мені стежити?

- Тому що ти закохалася! - і посинівші губи хлопчиська розтягнулися в огидній усмішці. Парубок був радий можливості перекинути естафету невдач та підколок на когось іншого.

Чорно-білі смужки рушника зробили його схожим на гігантського колорадського жука, якого так і хотілося зараз розчавити.

- О-о-о! Та у нас тут весілля намічається! - підхопили інші. - Наречений та наречена! Давайте, поцілуйтеся! Гірко! Гірко! Гірко!

- Які ж ви всі дурні!

Виникло непереборне бажання розплакатися.

«Тепер вони будуть при нагоді дражнити… безглуздо було розпочинати таку розмову… все одно йому не зрозуміти. Ніхто не має помітити, що я розпускаю тут соплі… треба стримати сльози і якнайшвидше пірнути у воду, щоб не чути цих насмішок…»

Сутінки настали непомітно. Увечері течія сповільнювалася, туман трохи розсіювався, і річка перетворювалася на нічне небо, відображаючи зірки та місяць, як у дзеркалі.

Отже, потрібно як слід розігнатися, сильніше відштовхнутися від краю урвища, підстрибнути якомога вище, щоб встигнути змінити положення тіла, потім затримати дихання і... і ти поринаєш у рідкий космос.

- Гей, там, унизу! Бережись! - розгін, стрибок, сплеск.

Хотілося повторити ще раз і ще.

- Я лечу до вас також! Раз, два, три – вперед! - і бризки розсипалися в різні боки.

Згодом перебувати у воді стало тепліше ніж зовні. Річка манила, притягувала, намагалася залишити собі те, що проникало в її глиб і порушувало спокій. Вона заколисувала своїм легким похитуванням, ніби вливалася в тіло, некваплячись поглинала, показуючи, хто тут головний.

- Як це класно! Не хочеться вилазити звідси!

- Треба спробувати стрибнути всім разом, тримаючись за руки!

- Так, гарна ідея, але давайте вже наступного разу, час повертатися, темно зовсім!

- Як скажеш, Капітане! Ще стрибнемо по разочку і згортаємось!

Минуло приблизно півхвилини – це довго. Щось не так. Як на зло, водна гладь приховала всі сліди.

Хвилина.

- Досить! Усі й так зрозуміли, що ти виграв!

- Гей, ми не бачимо тебе!

Одна хвилина і десять секунд.

- Вже не смішно! Кінчай із цим!

Одна хвилина і двадцять секунд.

– Я нічого не бачу під водою! Ви щось помітили?!

- Що ж робити?

- Здається, тут, біля мене!

- Всі сюди!

Три хвилини…

- Я його тримаю! На допомогу! Кличте когось на допомогу, швидше!

Чотири хвилини…

Було дуже страшно…


Було дуже страшно ... Виявляється, перший раз у житті пірнути у воду - не так просто. Зрозуміло, що всі діти в окрузі вміли плавати. А тому, хто не мав необхідної навички, навряд чи можна було позаздрити. Веселощі відбувалися саме тут - на річці.

За словами місцевої шпани існувало кілька способів навчитися плавати і пірнати. Перший – уявити, що насправді ти легше пір'їнки, розслабитися і дозволити воді самій керувати твоїм тілом, не роблячи різких рухів. При цьому в жодному разі не можна було дати страху волю, бо, як казали, річка відчує і потягне тебе на дно.

Звичайно, говорити та робити – різні речі. Але один раз навчишся – пам'ятатимеш усе життя. Тому існував ще один, більш надійний та перевірений метод – допомога друга. Охочих допомогти, як не дивно, налічувалося дуже багато. Оскільки суть полягала в тому, щоб у найнесподіваніший момент зіштовхнути у воду бідолаху, якому ніяк не вдавалося осягнути цю майстерність. У стані шоку, опинившись під водою, спрацьовував інстинкт самозбереження. Так, жорстоко, але ефективно. Таким чином, можна було вбити всіх зайців за раз: навчитися плавати та стати новим членом вуличної банди.

Після "посвяти" в річкові пірати автоматично дозволялося брати участь у змаганнях із затримки дихання, що вважалося найважчим випробуванням з усіх.

Здобути перемогу серед хлопців було величезним досягненням. Воно дозволяло на деякий час стати популярним, а також позбутися знущань у твою сторону. Кожен намагався постійно відточувати свої здібності, бо довести всім соплякам, хто справді переможець і Капітан - завдання не з легких.

Одному приїжджому хлопчику, який часто гостював у родичів на літніх канікулах, вдавалося кілька років поспіль бути першим у цій справі. Ще б пак, його батьки віддали на плавання в ранньому дитинстві, і він з п'яти років відвідував басейн і займався з тренером. Коли приїжджала зірка такого рівня, на березі збирався натовп дітей, щоб подивитися на героя, а сміливцям випадала честь позмагатися з ним. Нікому ще не вдавалося протриматися понад сорок секунд під водою, а він міг не дихати цілих сорок дві!

Річка ніби спостерігала за тим, що відбувається, і приймала тебе за свого, дозволяючи хоробрим пограти з нею. Незрозумілим чином з'являлося більше впевненості, сил і бажання бути кращим, а головне - зникав страх потонути.

Серед дітей поширювалося багато легенд, які змушували таки засумніватися у своїй безстрашності. Сидячи біля вогнища і намагаючись здаватися оригінальним, кожен додавав щось своє, перебільшував раніше сказане і просто на ходу вигадував вже зовсім нову історію.

Ніхто не знав, де тут правда, а де брехня, але слухачів все одно охоплювали жах та паніка. Бурхлива фантазія створювала для гігантського сома лапи замість плавників, через що сом міг виходити на берег і непомітно пожирати корів, що паслися на лузі. А у русалок, які вдень маскувалися під звичайних жабів, - вночі виростали ікла і щупальця, вони ворушилися на їх головах, як у міфічної медузи Горгони. Правда, щоб подібне розгледіти, приходилось довго і пильно вдивлятися в густі кущі очерета, після чого втомлені очі могли ще й не таке побачити.

Але перші місця у топі "страшилок" займали, звичайно ж, байки про потопельників. Наприклад, аби духи потонулих не затягли тебе на дно, треба було задобрити їх, кинувши у воду ванільне печиво і гілку кропиви. Рибам непогано жилося, оскільки багато хто в це вірив і кидав у річку різні ласощі. Ще б пак, історія була заснована на реальних подіях…

Якось за невідомих обставин зник місцевий рибалка. Його тіло знайшли в річці через два дні. Новина розлетілася зі швидкістю звуку, і всі в окрузі обговорювали, що ж таке могло з ним статися.

Провести в останню путь загиблого чоловіка прийшла величезна кількість людей. Серед них були й ті, хто мало знав небіжчика, але цікавість і бажання з перших вуст почути плітки про таємничу загибель виявились сильнішими, ніж огидний запах, що поширювався довкола. У день похорон, щоб хоч якось витерпіти такий сморід, старожили порадили розкласти кропиву під труною, а обличчя мерця (або те, що від нього залишилося) облити розчином горілки з ванільним порошком.

Пізніше виявилося, що чоловік потонув, перебуваючи у нетверезому стані. Експертиза показала велику кількість алкоголю в крові. Ніхто тому не здивувався. Всі знали, що затятий рибалка частенько полюбляв випити. Мабуть, бідолаха просто впав п'яним у річку і захлинувся.

Дізнавшись про деталі нещасного випадку, вся ця історія стала вже не цікавою, і про неї швидко забули. Єдине, що надовго залишилося в пам'яті присутніх на похованні – це нестерпний запах, який ні з чим не можна було навіть зрівняти. Службовці храму намагалися різними способами вивести його після відспівування покійного. Подейкували, що довелося навіть помити і перефарбувати стіни церковної зали, бо молитися там стало нестерпним випробуванням.

Після таких залякувань кожен із слухачів дивних історій все ж таки подумає зазделегідь, чи варто ловити жаб в очереті, прогулюватися берегом на самоті чи робити запливи на глибину.

За своєю суттю боятися – це не так уже й погано. Страх допомагає нам врятувати своє життя. І це докорінно відрізняє його від боягузтва. Небезпека запускає складні процеси, які дають шанс вижити, адреналін змушує серце битися частіше, пульс пришвидшується, перехоплює подих. Організм безсвідомо готується до подальших дій, щоб усунути загрозу.

У таких саме ситуаціях можна розпізнати боягуз ти чи ні. Є два шляхи: не діяти, застигнути на місці, втекти, куди очі дивляться, не зробивши нічого, або скористатися своїми здібностями, про які навіть не підозрюєш. Наприклад, витягнути з-під води бездиханне тіло свого друга, який важить більше за тебе, згадати зі шкільного підручника, як надати першу допомогу потопаючому, якщо раніше не міг собі такого уявити, і головне - не здаватися, як би страшно тобі не було...


З маленького вікна горища розгортався чудовий краєвид на тутешню місцевість: ось вишикувалися в ряд сусідні будинки вздовж вузьких звивистих вулиць, ось зовсім поряд самотній занедбаний сад з величезним горіхом, а ось і річка з засмаглими на сонці берегами.

У цій мансардній кімнаті в кутку стояло старе крісло з пошарпаною оббивкою. Про всяк випадок поруч лежала картата ковдра, якщо раптом стане холодно. Недочитана книга чекала уваги на маленькому дерев'яному столику. Саме таке затишне місце було призначене для того, щоб час йшов швидше у дощову погоду, або щоб сховатися від усіх і просто посидіти в тиші, коли тобі трохи сумно.

Цього разу, не зважаючи на сонячний день, години тягнулися дуже повільно, а від присмаку мула та річкової води неможливо було позбутися. Здавалося, що він в'ївся назавжди, від нього періодично нудило і душило в горлі. Такий самий присмак відчувався і на холодних губах хлопця, до яких доводилося торкатися, наповнюючи його легені повітрям. Перед очима стояло обличчя, яке їй так подобалося, і яке вона мріяла поцілувати з того часу, як уперше побачила його серед друзів. Тільки зараз це обличчя було дуже блідим. Згадувалися свої тремтячі руки, як вони знову і знову натискати йому на груди. Немов спалахи в голові миготіли червоно-сині маячки машини швидкої допомоги, чути чиїсь крики і плач, і сумні очі бабусі, що шукали у натовпі свою донечку. А потім – провал у пам'яті…

"Скільки можна чекати? Невже трапилося щось погане?"

Почулися кроки.

«Нарешті вона повернулася!»

Дівчинка схопилася з місця і побігла вниз сходами.

- Ба! Ну що там? Ти дізналась?

- Так, доню, він у лікарні. Не хвилюйся, йому вже краще, він прийшов до тями.

- У нього щось болить? – обережно запитала дівчинка.

- Лікарі кажуть, що дивом врятувався. Без тебе він би не вижив. Тож тепер ти не тільки мій герой, а і його теж. Та що там, ви обидва прославилися на все наше місто! - Бабуся підійшла до дівчинки і обняла її, але вигляд у неї залишався тривожним.

- Скажи, ти сердишся на мене? - запитала онучка.

- Ні, люба, не серджуся.

- А на дідуся сердишся?

- Чого мені на нього сердитись? Він загинув багато років тому.

- Так, але тебе залишили одну... І тепер ти хочеш зрубати його дерево.

- Якось руки не доходять зайнятися цим зеленим дурнем, - старенька спробувала пожартувати в такій непростій ситуації. - Ти ж знаєш, я цього ніколи не зроблю, - серйозно додала вона. - Твій дідусь посадив його, збудував біля нього будинок, а ще подарував мені твого тата, і потім з'явилася ти - найпрекрасніша дівчинка на світі. Без нього не було б тебе, а без минулого – сьогодення. Інше - не важливо.

- Ти намагалася його зупинити того дня, коли сталася пожежа?

- Намагалася, - зітхнула вона зі сльозами на очах.

- А якби знала наперед, що вчора хтось може потонути, дозволила б мені пливти з хлопцями?

- Так, звичайно. Не дарма цього року саме ти Капітан! – впевнено промовила бабуся і міцно обійняла дівчинку.