Вірші
Всі
Мій милий вогник
Ти завжди був вогником —
тихим, лагідним світлом у долонях інших.
Не іскра, не полум’я, не блискавка —
а тепла свічка, що ніколи не обпалить.
Ти освітлював їм дорогу,
то згасав, то знову загорався,
коли цього потребували.
Ти вмів зігріти.
Вмів змусити усміхнутись навіть тих,
у кого посмішка була давно забута, а може й загублена десь у дитинстві.
Ти не просив нічого навзаєм.
Просто був.
Горів.
Але знаєш, вогнику…
Скільки б ти не палав —
тебе все одно можуть захотіти загасити.
Коли їм так зручно.
Коли їм захотілося темряви.
Коли їм вже не потрібне світло, бо боляче бачити
себе .
Чи були ті, хто запалював тебе,
коли ти майже згасав, коли здавалось,
що тобі не доля горіти?
Авжеж ні.
І все ж…
ти продовжував.
Скільки разів тебе гасили ?
Ти все одно грів.
Палав і ніби посміхався . До останнього.
Бо така була твоя природа.
Думав, що це — твоя місія.
Але, може, досить?
Бо коли тебе погасили остаточно —
ти знову спалахнув.
Та вже зовсім інакше.
Ти став полум’ям.
Сирим, хрипким, безконтрольним.
І тоді тебе злякались.
Усі.
Усі, кого ти колись зігрівав.
Що ж ти тоді відчував, вогнику?
Біль?
Страх?
Розпач?
Чи, може, порожнечу?
А, може, ти просто зрозумів,
що був лише сірником із коробки —
тим, хто мав запалити їхню віру,
їхню надію,
їхнє щастя.
І згоріти.
Так було завжди.
Думаю, ти вже й не дуже хотів палати.
Авжеж, не хотів.
Але ти — вогник.
І така твоя доля.
Горіти
Ставши непередбачуваним вогнем ти відчував себе справжнім.
Не зручним.
Не ручним.
Не "їхнім".
І, може, вперше — ти більше не тремтів від вітру й думок людей.
Ти більше не кликав.
Ти просто світив.
Без дозволу.
Без вибачень.
Без жалю.
1
0
8
