Ілля прокрався до своєї кімнати. Все у ній залишалося без змін: все також лежали на столі шкільні зошити, папірці та ручки, поруч стояло розправлене ліжко. Він вирішив не вмикати світло, щоб не привертати до себе уваги й уникнути зайвих запитань. Через причинену фіранку до кімнати потрапляло місячне сяйво й падало снопом на підлогу й стіл. Цього було досить, щоб він знайшов у пів темряві «скарбничку»: залізну, з-під чаю, коробку «Тисяча і одна ніч», де він зберігав свої заощадження, які відкладав на всякі хлоп’ячі потреби. Ілля твердо вирішив, що частину цих грошей витратить на гостинці для дітей. Хлопець вигріб на дні копійки, взяв купюри й поклав у кишеню. Потім він пройшов до кухні. Два рази скрипнула підлога. Ілля зупинився. З-зали грала музика і його не почули. Хлопець взяв целофановий пакет й почав збирати зі святкового столу їжу: пару апельсинів, мандарини, цукерки, поклав бутерброди з вітчиною, намазаний, з рибою, хліб, одним словом, всього потроху. За п’ять хвилин Ілля вже біг з цим пакетом гостинців до діда Миколая. Наглядач скверу ходив біля Купідона й грів руки:

- А що у тебе в пакеті? – спитав він. Хлопець відкрив і показав, що всередині: - І ти хотів би віддати все це дітям? Привітати їх з Різдвом?

- Так! – з сяючими очима відповів Ілля. – А ще у мене є ось що, - він дістав з кишені гроші.

- І тобі не буде жалко? – спитав наглядач скверу, проникаючи поглядом у саме серце до Іллі. Хлопець помахав головою, що ні, не буде.

- Славно, Ілюша, славно, - Дід Миколай боркався у своїй сумці: він дістав новенькі зимові чоботи, підніс їх угору й сказав:

- А це ми подаруємо тому хлопчику, якого бачили біля магазину. Пригадуєш?

- Здорово! – Ілля був сам не свій від радості. Вона сповнювала все його душу й від цього світилися очі. – Але де ми їх тепер знайдемо? – раптом занепокоївся Ілля. - А де ця дівчинка? Настя, яка щойно тут була? – зовсім понурився хлопець.

- Не хвилюйся. Добрій справі завжди є місце: ти побачишся з нею завтра. А зараз сідай! – Купідоне вже нагострив свої вуха й тупцював на місці, готовий у путь. Першим ділом вони повернулися до лікарні. У якийсь невідомий для мене спосіб (сподіваюся, що читач вибачить за мою неуважність: я правда, не зумів угледіти, як вони опинилися усередині лікарні. При тому, що всі вікна, у цьому я запевняю вас, були зачинені) тож у невідомий для мене спосіб, вони попали на третій поверх й тихо, щоб нікого не збудити, зайшли у палату, де спали діти. Дід Миколай тримав обома руками розкриту торбу, а Ілля обережно, щоб не шелестіти обгорткою, діставав пакунки з гостинцями. Він залишав пакунок під подушкою або клав на тумбочку. У коридорі засвітилося світло: знизу під дверима з’явилася жовта стрічка. Почулися чиїсь кроки, у палату відчинилися двері, але диво (!) усередині кімнати вже нікого не було: діти мирно собі лежали й спочивали як і п’ять хвилин до цього. Лише з тою різницею, що у кожного з них на ліжку був великий пакунок з гостинцями: шоколадками та фруктами. А ще з невеликою листівкою, на якій був надпис: «Веселого Різдва! Скорішого одужання».

- Здорово! Уявляю їхні обличчя, коли вони зранку прокинуться й побачать свої гостинці, - радів Ілля, тримаючись міцно за спину діда Миколая. Почуття радості його так переповнювали, що здавалося, він ось-ось вибухке.

- Ха-ха-ха, точно, Іллюшо. Я сам кожного разу веселюся, коли думаю про це! – усміхнувся дід Миколай й взяв трохи праворуч, щоб обминути високу тополю.

- «Кожного разу?» хіба ви не вперше це робите? – перепитав Ілля.

- Ха-ха-ха, ні Іллюшо, не вперше, - взяв він у ліво, бо попереду була будівля. Вітер свистів у білій бороді. Ілля мружив очі, коли виглядав з-за спини діда Миколая, щоб погледіти на дорогу.

Безхатько, той, що з собакою, нікуди не пішов, залишився на місці. Він укрився старою курточкою й мирно дрімав у переході. Собака теж поклав морду на лапи й лежав поруч. Ілля тихо підкрався, щоб бува, не збудити й поклав під ноги пакет з їжею. А у жмаканий стакан насипав грошей.

- Га!? Хто тут? Не бийте, прошу Христа ради, не бийте мене! – з просоння забурмотів старик. Він подумав, очевидно, що його хтось хоче поколотити. Потім він знову заснув. А беззубий пес лише підняв ліве вухо й видав щось схоже на «В-гов!»

- Я це зробив! Ха-ха, як радісно на серці! Я зробив це!– Ілля просто сяяв від щастя.

Наступним до кого вони полетіли, це той хлопчина-сіромаха. Годину назад він сидів у міському парку й дрижав, точно осінній лист. Сам самісінький, як палець. З його худої спини йшла пара. А губи зовсім посиніли й зникли з лиця. Перед цим від забігав декілька разів у магазин, щоб зігрітися, але щоразу йому давали доброї прочуханки й вигонили на двір. Хлопцеві доводилося знову блукати вулицями. Мороз опустився до того, що сніг хрустів за десять метрів, він зовсім не ліпився, а був пухким, як пух. Згодом той хлопчина забився, мов кошеня, у дерев’яну будку сторожового приміщення міського парку, скрутився - не ївши, не пивши - так і поснув.

- На, поклади йому ось це, - дід Миколай дістав з торбини чоботи, які нещодавно показував, а також пакунок захвати. Постривай. Ось, візьми, - дід Миколай зняв з плечей кожух і віддав Іллі. Кожух був таким важким, що Ілля ледве втримав.

-А як же ви? – спитав Ілля

- Мені не холодно. Не змерзну. В мене борода є, - пожартував наглядач скверу. Він залишився в одній сорочці, не менш гарнішій, аніж кожух. Все це він віддав Іллі в руки. А сам залишився з Купідоном під деревом. – Господи! Хай він скоріше знайде собі притулок, цей сірома, - промовив дід Миколай, дивлячись у зіркове небо.

- Все, порядок. Він мене не помітив, - сказав, повернувшись Ілля.

- Чудово, Іллюшо. А тепер час повертатися додому, - сказав дід Миколай. – Ми зробили з тобою добре діло.

- А ми завтра зустрінемось? – з благаючими очима , схопив Ілля діда за руки.

- Ха-ха, а як же, звісно, зустрінемось. Як завжди: я буду на своєму місці, у сквері, - відповів йому дід Миколай. – ти можеш приходити, коли захочеш.

Вони зупинилися на тому місці, звідки рушали у подорож. Ілля відчував втому, але радість, яка сповнювала думки, надихала його. Сніг нарешті перестав. Мороз був міцний. У вікнах вже майже ніде не світилося. А в небі вже помітно почало світлішати.

- Тож до завтра! З Різдвом вас! – махнув рукою Ілля, коли вже забігав у під’їзд.

- До завтра, Іллюшо! Гляди ж не забувай! З Різдвом і тебе! Мрій! Будь щасливий! – махнув рукою у відповідь дід Миколай. Якимось дивом, батьки Іллю не помітили. Коли він зайшов в квартиру, всі уже спали. Ялинка світилася тихими вогниками, стіл був прибраний, посуд стояв на кухні, перемитий й складений у стоси. Наступного ранку, тільки-но Ілля прокинувся, він швидко поснідав й вискочив на двір. Білий сніг різко кинувся йому у вічі й засліпив. Ілля побіг у сквер, щоб побачити діда Миколая. У цей час у сквері вже було повно народу: гуляли люди, діти каталися на катку й сквер ожив своїм звичайним буденним життям. Сміх і радість знову наповнювали повітря. Ілля побачив на одній з лавочок того бідного хлопчика у порваних черевиках. Тільки на цей раз він був у новенький теплих чоботях, їв «шоколадного Джека» й радісно посміхався. Ілля усміхнувся й собі. Він надзвичайно радий був, що став причетним до такого діла. «Господи, ти не залишив мене!» - перехрестився безхатько, коли прокинувся у переході й побачив пакунок з їжею. Він надкусив шматок ковбаси й поділився зі своїм кульгавим собакою. Потім він ще довго радів цьому дню й всім розповідав про диво, яке з ним трапилося на Різдво. «Цукерки, Радість у нас!» - веселилися у лікарні діти так гучно, що медсестри вже давно не пам’ятали, коли у них було так весело. Ніхто не міг зрозуміти, що стало причиною цієї радості. Лікарі через три дні виписали усіх дітей, визнавши їх повністю здоровими. Згодом Ілля побачив дівчину на візочку. Вона сиділа у своєму візочку, поодаль з бабусею. Дівчина все також схилила свою голівку набік й дивилася сумними очима на те, як веселяться діти. Ілля підійшов до неї й вирішив заговорити:

- Привіт. Як тебе звати? – спитав Ілля.

- Настя, - тихо відповіла дівчинка.

- Мене Ілля. З Різдвом Христовим, Настю. Хочеш я тебе прокочу ось там? – показав на центр скверу Ілля. На те місце, де бавилися діти.

- Правда? Ти можеш це зробити? – дівчина підняла голівку, точно так, як квітка у весняну пору після дощу.

- Так! Гайда! – Ілля оббіг візочок позаду, приклав силу й вони поїхали вперед. Він завіз її по спеціальному трампліну прямо на центр дерев’яної сцени і закричав: - Тримайся, Настю! Вперед! Повний хід! – Настя схопилася обома ручками за бильця й кричала так щиро і радісно, що всі почали обертатися! Вона була сповнена справжнього щастя, непідкупного, щирого щастя, яке тільки буває у дітей! Дівчина дивилася по сторонах і все сміялася. Всі діти обступили її по колу й махали у відповідь. У Насті сльозилися очі, більше від радості, аніж від морозу. З колонок, що на ліхтарях, лунала красива музика. А вогники – хоч не так яскраво, як уночі - все світилися. Світилися й миготіли. «Іще, іще!» - веселилася дівчинка й не могла зупинитися від сміху: її щоки горіли. Ілля помітив, що знизу у візочку стирчить який пакунок. Він приглядівся й одразу здогадався, що це той самий мішечок з солодощами, які вони розносили дітям минулої ночі. Ілля на мить зупинився, він горів радістю й все його тіло було у великому піднесенні. Ілля повернув голову й помітив серед людей, у натовпі, діда Миколая. Він був у своєму звичайному вбранні: старенькому пальто, з шалькою на шиї та зі сніговою лопатою у руках. Ілля помахав йому рукою й посміхнувся. Дід Миколай махнув у відповідь. Наступної миті, коли Ілля обернувся ізнову, дід Миколай вже зник у натовпі людей.