З-під копит Купідона посипалися сріблясті пилинки й олень знову здійнявся у небо. Вони направилися у міську лікарню: у відділення, де у цей час перебували на стаціонарі діти, яким судилося у Різдвяну ніч бути тут, на лікуванні. Замість того, щоб святкувати Різдво у своїх теплих й затишних домівках, у колі своєї родини, вони, з різних причин, мусили зустрічати його на лікарняних койках. Лікарня розташовувалась за містом: у сосновому лісі. Будівлі стояли серед засніжених ялинок й сосен. Ліхтарі тьмяно освітлювали дорогу, яка тягнулася до головного входу. Місто й парк лишилися позаду. Дід Миколай та Ілля вже підлітали до лікарні. Сама лікарня, там, де були діти, мала три поверхи. Навпроти була ще одна дев’ятиповерхова споруда. У ній не світилося жодного вікна, окрім чергового, на першому поверсі. Не дивлячись на те, що на дворі вже було пізно, але деякі діти не спали. Вони тихенько повиходили зі своїх палат й посідали на третьому поверсі, у спеціально відведеному місці для відпочинку. Це була досить простора, квадратної форми кімната, фойє. По периметру стояли зручні диванчики й два акуратні крісельця. Підлога була застелена килимом. А скрізь по підвіконнях та у кутках зеленіли квіти. З лівого боку, у великому дерев’яному горщику, (як часто це можна помітити у наших лікарнях) стояло велике дерево, схоже на пальму: з широким листям та шкарубким стовбуром. Пальма була підпертою дерев’яною палицею устромленою в землю. Медичний персонал доклав усіх зусиль задля того, щоб розбавити сумний настрій своїх підопічних. Вони прикрасили коридор у новорічному стилі: скрізь на тюлі висіли сріблясті бурульки, новорічні іграшки: кольорових півників, сніговиків, коників. Вікна та стіни обклеїли паперовими сніжинками. Навіть в одному з кутків, на невеликому столику, стояла ялинка. Штучне деревце миготіло різними кольорами й світилося у новорічними вогниками. Ось вже вони стали кружляти над деревами. Верхівки ялинок, над якими вони пролітали, зігнулися під вагою сніжних наметів. Пишні лапи стирчали у різні боки, й спочивали у тихій ночі. Олень застиг у повітрі прямо навпроти вікна, на рівні третього поверху. Залишалося загадкою, як він так міг стояти, не провалюючись, ніби під ним було щось тверде. А не морозне повітря.. Знадвору, крізь велике скло, прикрашене сніжинками, вони побачили все разом: й цю ялинку, й діток й ті іграшки, які лежали незаймані на дивані. (Звісно, коли ти знаходишся у лікарні, тобі не до іграшок). Одна дівчинка поклала свою голівку собі на лікоть, лягла на бильце крісла й поринула у сумні думки. Вона все роздивлялася перед собою: дивилася на свій рожевий пальчик й хитала китицями покривала, яким було заслане крісло. На дивані сидів хлопчик, він мав такий спокійний вигляд, що неможливо було помітити й тіні посмішки на його обличчі, а скоріше, навпаки: здавалося, що він ось-ось заплаче. На килимі лежав ще один хлопець: він підібрав під голівку м’яку іграшку, скрутився калачиком й лежав у своїй сорочці, ніби спав. Хоча очі у нього були відкриті. Він все дивився на ялинку, на її вогники, й мріяв, напевно, що ось-ось вже його випишуть й він відправиться додому. Ще декілька дітей сиділи поруч. Усі засмучені й не говіркі. Замість веселощів Різдва у цій кімнаті відчувався лише сум. Один тільки сум.

- Що ти бачиш, Ілле? – запитав дід Миколай.

- Всередині діти! А вони нас не бачать? – спитав Ілля. Вони були прямо навпроти вікна, тільки зі сторони вулиці.

- Ні, не хвилюйся. Придивися уважніше, вони сміються чи сумують? – спитав знову дід Миколай.

- Ні, не сміються. Не розмовляють навіть, - коментував Ілля.

- Тож що конкретно ти бачиш? – Спитав дід Миколай.

- Я бачу діток, які тяжко хворіють й зовсім не радіють Різдвяній ночі, - відповів із сумом Ілля.

- Так, - зітхнув дід Миколай, ніби погоджуючись зі словами Іллі.

- Але як же Різдво? Вони мабуть теж мріють про подарунки, сміх та святкову вечерю? – Спохватився Ілля, начебто питаючи сам до себе. На його обличчі з’явився такий вираз, який буває у мить відкриття, після важких роздумів.

- Мг… все вірно, - з порозумінням хитнув на знак згоди дід Миколай.

- Бідні дітки, - захитав головою Ілля й ледве не заплакав.

- Це ще не все, - повів далі дід Миколай. – Рушаємо. Ми ще сюди повернемося. Обов’язково повернемося. До кінця ночі ми маємо зробити з тобою одне важливе діло, - на цей раз твердо сказав дід Миколай й потягнув віжками вліво. Олень розвернувся й вони подалися далі. За пів години вони опинилися над якимось підземним переходом. Місцевість нагадувала Полтаву. Такі ж неглибокі переходи, широка проїжджа частина, невисокі будівлі, над дорогою тролейбусна розв’язка дротів. Людей у цю годину майже не було. Іноді проїжджали машини. Біля переходу сидів на колінах якийсь неборака. Він був вже похилого віку (важко сказати одразу, скільки йому було) миршавий, у старій замурзаній куфайчиці. Поруч з ним лежав такий же змарнілий, як і він, старий пес. Собака простягнувся на якомусь кожусі й поглядав знизу вверх жалісними очима. Чоловік просив милостині. Він тремтячою рукою тримав перед собою зіжмаканий пластиковий стаканчик й мовчки протягував його, як тільки на горизонті з’являлися люди. Він просив мовчки, не кажучи ані слова. Його рука трусилася. А тонка сльоза ховалася у глибоких зморшках, не добігаючи до підборіддя. У цей час людей практично не було, але він все-одно сидів, іноді розмовляв зі своїм собакою, іноді просто мовчав. Собака лише водив очима, ніби говорив: так, так, я тебе розумію. Коли цьому старикові подавали гривню, він низько кланявся й беззубим ротом шепотів щось не зовсім розбірливе, на кшталт : дякую, з Різдвом Христовим. Спаси вас Боже.

- А цей старик… він теж… чекає на свято? – зовсім не придумав, що спитати Ілля. Він був настільки вражений виглядом цієї людини: Ілля ніколи не замислювався раніше, як живуть й про що мріють такі люди.

- А як же, кожна жива душа чекає, сподівається, вірить, - пояснив дід Миколай. Олень стояв над деревом з пишною шапкою снігу наверху. З тієї висоти було досить гарно видно сходинки. Купідон іноді, топчучись на місці, торкався копитами гілок й сніг летів долі, неначе срібний пісок.

- А чому ж він?.. – Іллі стало не по собі задавати далі питання. Бо коли цей старик встав й почав спиратися на костур, то він все зрозумів без зайвих слів. У старика замість лівої ноги теліпалася порожня штанина.

- А ми ще повернемося сюди? - Спитав Ілля.

- Обов’язково, - сказав коротко дід Миколай і вони полетіли далі.

- На останок я хочу познайомити тебе ще з однією дівчинкою. Я навідуюся до неї щороку й знаю її вже давно. Але нам треба поспішати. Вже о пів на третю. Зазвичай, я встигаю. Але політ до Антарктиди забрав у нас багато часу, - вони пустилися знову в політ й опинилися ні де інде, як у тому ж сквері, з якого починали подорож. Парк у цю тиху годину виглядав все таким же чарівним. У ньому нікого не було, окрім однієї жінки, яка везла перед собою на візочку дівчинку. Дівчина сиділа, схрестивши свої ручки на грудях й сумним поглядом дивилася кудись у далечінь.

- Вони люблять гуляти по ночах? – спитав Ілля, дивлячись на одиноких перехожих. – Але, здається, я її знаю. Це Настя. Вона з сусіднього дому.

- Бабуся, ба, зупинися, - дівчинка показала пальчиком на дерев’яну сценку. – Я хочу подивитися, - Настя завжди просила зупинитися у цьому місці.

- Що ти хочеш? Ну? – зупинилася бабуся й поправила у неї на ногах покривальце. Жінка вже давно знала наперед всі її бажання, давно звикла, що вона просить зупинитися саме тут й тому була готова до цього. Вони жили, дійсно, неподалік біля скверу, у домі навпроти, де жив Ілля. Настя стала роздивлятися на цю сценку - невелику дерев’яну підмостку, освітлену з усіх боків ліхтарями - схилила голівку на плече й глибоко поринула у свої думки.

- Діду Миколаю, можемо ми послухати, про що вона думає? – спитав дозволу Ілля.

- Слухай, - відповів наглядач скверу і протягнув хлопцеві свою руку. Ілля знову, як і минулого разу взяв діда за руку (бо інакше він не міг відчути думки інших людей) напружив свою увагу й поступово став чути відлуння її внутрішнього голосу: «Як же я мрію хоч раз вийти на цю сцену, погуляти з дітьми. Щоб разом. Вони вдень так гарно веселилися тут. Але мабуть цього ніколи не буде. Мені б хотілося покружляти, під урочисту музику, нехай навіть й на візочку. Але щоб тільки покружляти. Щоб коли я крутилася, то ліхтарі мерехтіли в очах. Ох, як скрутило мою спину, треба попросити бабусю, щоб перевернула мене», - Ілля різко відпустив свою руку: щось надзвичайне й болісне кольнуло йому у серце, так виразно й гостро, щось схоже на співпереживання, почуття, яке він раніше не відчував. Ілля не раз бачив цю дівчинку у своєму дворі, але не замислювався над тим, проходив мимо. А іноді навіть насміхався. І тепер йому стало соромно й болісно на душі.

- Що з тобою, Іллє? – спитав дід Миколай.

- Я не можу… - Ілля нічого не відповів. З його очей бризнули сльози. Він ткнувся у кожух діда Миколая й заплакав.

- Так, мій хлопчику, поплач. На жаль, у нашому світі чимало біди, людей, які потребують нашої уваги, - дід Миколай гладив Іллю по голові й говорив ці слова.

- Але що ми можемо зробити для них? Чим допомогти? Хіба ми можемо щось зробити? Як? – Аж скрикнув Ілля.

- У моїй торбинці є деякі гостинці. Ми можемо роздати їм. Тим самим ми зробимо для них Різдво більш радісніше. Вони прокинуться вранці й побачать, що про них хтось піклується. На серці у них стане тепліше. А це багато чого вартує. Адже сьогодні Різдво Христове, забув? – посміхнувся дід Миколай. (Проте я це вивів тільки по сяючих очах, у цю мить не було видно губ з-за густої сивої бороди)

- Ох! Як чудесно! Як чудесно ви придумали! Звісно, звісно, - зрадів Ілля, почувши таку думку. – Стривайте! У мене є ще одна ідея. Побудьте хвилинку тут. Я миттю. Мені треба збігати додому, - Ілля прожогом побіг до свого під’їзду, забіг на свій поверх, відчинив вхідні двері, - але так тихо, що навіть кіт не зміг би так непомітно пройти, як це зробив Ілля, - й тихо зайшов до квартири. На кухні нікого не було: усі гості сиділи у залі. Двері у залу залишалися прикриті, дорослі гомоніли. «Не помітили, здається, - подумав Ілля. – Вперед»