Напередодні Різдвяної ночі

Пролог

Дорогий мій читачу, думаю, ти вже встиг здогадатися, що всі події, про які я маю намір повідати тобі у цій повісті, відбувалися у передріздвяну ніч. І це недаремно. Адже, коли ще відбуватися чудесам і здійснюватися нашим мріям як не на Різдво Христове. Можливо, котрийсь з вас, прочитавши цю історію, буде стверджувати, що все це не більше, як сама натуральна вигадка, фантазія, й тільки. Що наприклад, декоративний олень (той самий сяючий олень, статуя якого стоїть у нашому сквері) аж ніяк не міг би ожити. А тим більше долетіти до Антарктиди. При всьому тому, що за вікном ми спостерігаємо з вами розквіт науки, сучасних технологій. І це не з-за того, що від України до Антарктиди не одна сотня кілометрів, припустите ви. А тому, що просто фізично не може статуя ожити з помаху якогось там наглядача скверу і таке інше. Так, так. Я цілком поділяю ваше здивування. Адже й сам, коли сів старанно записувати всі ці події, був здивований не менше за вашого. Уявіть, як би я себе почував, якщо понавигадував би те, що ніколи не чув і не бачив? Письменницьке діло зовсім маленьке: я лише констатую беззаперечні факти. І рішуче вас запевняю, що все відбувалося саме так і ніяк інакше. І багато з того, про що тут написано – чиста правда. Ви й самі можете у цьому переконатися. А якщо тут і є вигадка, то лише на один відсоток. Варто лише придивитися до оточуючих нас людей та світу і одразу все стане на свої місця. Добре, добре, покладу руку на серце й зізнаюся, що без деякої художності я не зміг обійтися. Можливо, десь і дав волю фантазії. Виключно для повноти образності. Але як щодо доброти, співпереживання? Тут я вже цілком переконаний, що не знайдеться серед вас жодного, хто міг би поставити під сумнів наявність у нашому суспільстві цих людських якостей. Чи не так? Тож пошли нам Боже, мій дорогий читачу, на душу якомога більше подібних думок, і укріпи нас на цьому шляху. Ось і все, що хотів би помістити у вступному слові.

З наступаючим Різдвом Христовим. Будемо щасливі й уважні один до одного.

Д.І.

1 глава

(передріздвяний вечір)

У цей вечір на вулиці було чимало народу. З неба став сипати пластівцями сніг, на дворі гуляв мороз. Від ліхтарів, що тягнулися уздовж головного проспекту, сніг виблискував, точно срібний. Здавалося, що який ювіляр-незграба, коли прибирав свій верстак, всюди розтрусив срібну стружку і тепер все виблискує блакитним сяйвом. Дорослі везли на санчатах малечу. Котрась дитинка лежала закутана, ніби лялька метелика, у байкове одіяло, покірливо й нерухомо, спостерігала у засніжене небо. А сніг все кружився й кружився, спадаючи на рожевий носик й миттєво танув. Наближалося Різдво Христове. На великому квадратному годиннику, що висів на розі будівлі міської ради, пробило саме о пів на шосту. Люди поспішали. Всі мали приємний клопіт, готувалися до Різдва. «Дзинь-дзилинь, дзинь-дзилинь», - не замовкали потомлені дзовники на дверях прикражених крамниць. Пакувальники на подарункових відділах не присідали, не було коли вгору підвести своїх очей: стільки багато вони мали роботи. «Вам завернути ось цього зайчика?» - «А погляньте на янголятко, який він чарівний. Диво якесь. Це буде пречудовим подарунком», - «У вас чудовий смак», - «Зичу вам веселого Різдва», - «Щасливого Різдва. Навзаєм!» Лунало звідусіль. Народ все йшов і йщов нестримною лавиною і зазирав у кожний куточок. Різнокольорові стрічки, банти, блискітки, коробочки з пін вінчиками, лисичками, сніговиками – все йшло у діло. Кожен обирав для родичів та друзів якийсь сувенір, щоб потішити й розважити людське серце. Не меншою популярністю, аніж подарункові крамниці, користувалися й харчові магазини. Люди вивозили з супермаркетів цілі вози з харчем. (Навіть важко уявити, як таку вагу витримували ті маленькі коліщата візочків) Все навкруги рухалося з такою швидкістю та хаотичністю, щ зі сторони це нагадувало велетенський мурашник у той час, коли підняли каміння або трухлявий пень й розворушили їхню домівку. Люди скуповували все, що тільки могло знадобитися на святковому столі. Особливим попитом користувалися тушки гусей та індиків. Дбайливі господині їх майстерно приправляли всіма необхідними спеціями, ретельно мастили майонезом й віртуозно відправляли в духовки. І вже за пів години по всіх поверхах розповсюджувався смачний аромат святкової страви. Також скуповували: консерви, томати, базілік, фрукти, овочі, напої газовані, слабоалкогольні, солодкі, гіркі, пінисті – одним словом, всього й не перелічити.

Саме в таку передсвяткову вечірню годину на зупинку під’їхав автобус й відчинив двері. У яскравому світлі фар було добре видно, якими великими пластівцями йде падає сніг, лягаючи на шапки й плечі щасливих людей. З автобусу вийшла жінка середніх літ. Вона закуталася у свою курточку й відійшла в бік, щоб не заважати людям. Жінка зняла рукавички, дістала з червоної сумочки телефон і прийнялася набирати номер:

- Алло, Іллюша, синку, ти де? Я вже на місці, - сказала вона в слухавку.

- Я вже підходжу, - відповів хлоп’ячий голос з трубки. За хвилину до жінки підійшов хлопець. Як з’ясувалося з їхньої розмови, його звали Ілля. На вид йому було не більше десяти років. Ця жінка доводилася йому мамою. Любов Андріївна (саме так її звали) повернулася від знайомої. Вони домовилися разом з сином зустрітися ввечері, щоб встигнути купити деякі подарунки й зробити останні приготування. Першим ділом вони вирішили піти у Торгівельний центр. Поки вони йдуть засніженою вулицею, я познайомлю вас ближче з цим сумним й зажуреним хлопцем. Мені вбачається, що кращого моменту для цього годі й шукати. Тим більше, що Ілля – як я вже написав – був без настрою й між ним та Любов’ю Андріївною не відбувалося ніякої розмови. А від так можна не хвилюватися, що ми пропустимо щось важливе. Ілля волікся позаду матері, надутий, як діжка. І на це були свої причини, про які ми дізнаємося нижче. Як вже нам відомо, хлопцеві було десять років. Він навчався у четвертому класі. Жив Ілля разозм зі своїми батьками, утрьох. Ані сестри, ані брата він не мав. Хлопець ходив до школи, яка була неподалік від дому, що було дуже зручно. Взагалі в Іллюшиному житті, якщо можна так написати, все було об лаштоване дуже зручно. Його дитинство протікало самим безтурботним й забезпеченим, яке можна собі уявити. Жили вони у достатках. У новому сучасному районі, в трьохкімнатній квартирі. Обоє батьків обіймали хороші посади на тутешньому виробництві й тому Ілля був забезпечений не тільки всім необхідним, а навіть більше. Про це можна було розсудити хоча б з його одіжі. На хлопцеві була балонієва гарна курточка, з великим капюшоном, оздобленим по краю натуральним хутром. Стильна, зі сніжинкою, фірмова шапка, звужені на щиколотках джинси, шкіряні черевики. На тоненькому зап’ясті в Іллі були дорогі смарт-часи, які зміг дозволити собі далеко не кожен дорослий. На вид Ілля мав округле, гладеньке, наче грейпфрут, лице, невеликий, у вигляді горошинки ніс, гостренькі живі очі, виразну живу посмішку. Його губи нагадували дві квасолинки або, якщо хочете, два гладкі морських камінця, які хтось поставив один на один. Волосся було таким же темним, як й карі очі.

Вони перейшли через дорогу й повернули в бік Торгівельного центру. У вікнах прилеглого до дороги будинку, миготіли різнокольорові гірлянди. Люди прикрасили святковими вогниками свої вікна й балкони. Придорожні стовпи теж були прикрашені ілюмінацією. Ця ділянка дороги виглядала по-особливому чарівною й казковою.

- Чим ти займався сьогодні, синку? – спитала Любов Андріївна. Ілля не відповідав, тільки ще більше понурив голову й сховався у шарф.

- Іллє, не роби вид, що ти мене не чуєш. Можна подумати, що ми ніколи тобі нічого не купували, - продовжила мати.

- Просто мені, дійсно, треба. Купіть, - відповів зрештою Ілля.

-От скажи, що в цьому телефоні, який, - на хвилиночку – коштує п’ятнадцять тисяч, є такого, чого немає в твоєму?

- Всього,- відповів Ілля.

- «Всього» це не відповідь. Ми лише пів року назад, на твій день народження, купили тобі новий, сучасний телефон. І тобі знову щось не так, - драматично підсилила голос Любов Андріївна.

- Я ж не кажу, що за п’ятнадцять. У мене є гроші. Трошки, але є. Мені лише добавити треба. Ну купіть, - наполягав Ілля таким голосом, ніби він розмазує манну кашу по тарілці.

- Наша біда в тому, що ми з татом сильно розбалували тебе, як я бачу. Так розбалували, що далі вже нікуди. Ти мене зовсім не чуєш, - обурилася мати.

- Ну купіть, - канючив Ілля.

- Ні, - сказала мати.

- Це ж «apple», - наступав хлопець.

- Ні, Іллє, Я тобі все сказала. Ніякого телефону, - твердо відповіла мати. Ілля йшов на крок позаду, зігнувся ще дужче й копилив нижню квасолинку.

- Ну чого не можна? – знову взявся за своє Ілля.

- Так, Іллюша, не мороч мені голови. Питання закрите. Ти б краще подумав, що ти подаруєш Маринці. Вони прийдуть сьогодні до нас у гості. А також сьогодні дзвонила тітка з Києва, привіт передавала, кличе тебе на канікули. А там й Сашко, й Любочка. Взяв би й відправив листівку. А їм би приємно було, - сказала Любов Андріївна. За такими розмовами вони не помітили, як підійшли до Тогрового. Двоповерховий магазин сяяв у вечірніх сутінках, як причинена скарбничка. Все було прикрашено святковими гірляндами. Люди підіймалися й спускалися широкими сходинками, тримаючи в руках купи подарунків, радісні й щасливі. Один тільки Ілля був, як хмара: ображений на весь світ. Якийсь хлопчисько, роками, приблизно, як і він, вибіг з магазину, тримаючи у руках великого іграшкового коника. Важко сказати, що сяяло сильніше, іграшка чи його очі.

- Он подивися, всі діти, як діти, радісні, усміхнені. А ти, як дід насупився, - сказала Любов Андріївна. Ілля нічого не відповів. Він підіймався слідом за мамою сходинками вгору. Всередині було затишно й тепло. На першому поверсі розташовувався іграшковий відділ. Великий плюшевий крокодил звисав у пів тулуба з полиці й всіх зустрічав своєю кумедною мордою. Черепашки, павуки, стоси іграшкових наборів лего-конструкторів, кубиків і м’ячів, різнокольорових парасольок, майоріли в очах різноманітними кольорами. Особливо людно було на відділі новорічних іграшок. Щохвилини було чути, як пікали штрих-коди й платіжні картки. А шелест пакувальної бумаги нагадував той звук, ніби ви йдете по осінньому лісу й шелестите опалим листям під ногами. Далі стояла полиця з дитячими книжками. Яскраві, золотисті книжечки різного формату й кольору, вабили своїх покупців.

- Може, ми Маринці, хресниці, книжечку ось цю подаруємо. Як гадаєш, синку? Дивися, яка вона гарна, - Любов Андріївна взяла в руки велику книгу «Тисяча й одна ніч», розгорнула її і стала роздивлятися. Ілля нічого не відповів. Він відійшов осторонь й прилип лобом до вітрини з гаджетами. «Ось він, мій телефончик, моя мрія. Гарний який. От би купити його, весь клас би мені заздрив», - думав так хлопець. Він довго стояв, як зачарований коло скла. Вся ця вистава була розрахована, як остання спроба вплинути на Любов Андріївну. Так Ілля стояв би до кінця робочого дня, скільки б завгодно. Але мати зловила його за руку й відтягнула силоміць в бік. Люди, які спускалися з другого поверху, звернули увагу на Іллю й шепотілися між собою.

- Мені вже соромно від людей, Іллє, - сказала мати. Але як вона не вмовляла, а Ілля не хотів нічого чути. Він висмикнув плечі з її рук, натягнув на ходу шапку, й човгаючи по підлозі ногами, пішов до виходу.

- Іллє! – крикнула мати. Але він не обертався, ніби не чув її. – У дворі щоб мені гуляв. Почув?! Я скоро буду вдома, - крикнула жінка, коли вже двері зачинилися. «Ну що мені з ним робити», - у розпачі подумала Любов Андріївна. Вона поверталася додому, тримаючи у тонких руках великі пакунки, які тягнули її до землі, як Н’ютонове яблуко, під час дії сили тяжіння. У думках Любові Андріївни крутилося тільки одне, як знайти спільну мову з сином. Їй будо дуже боляче й досадно, що маючи сина, нікому допомогти. І все це в напередодні Різдва. Любов Андріївна йшла додому й холодна сльозинка забриніла на її змерзлій щоці.