Дім, де жив Ілля, був недалеко. Коли хлопець вийшов з магазину й побачив краєм погляду, що мати за ним не побігла, він заспокоївся. Ілля задер вгору очі, сніг падав йому на лице й мокрі краплинки заблищали на його віях. «Чому, чому вони не можуть купити мені цей телефон? Невже я багато прошу. Ні, я таки сама нещасна людина на землі», - думав хлопець. «Ох, тримайся! Агов! Як же весело! Покатаю!» - кричав один з чоловіків, тягнучи за собою санчата з дитиною (здається дівчинка). Гурт весело йшов, розмовляючи, повз Іллю. «Тату, тату, іще хочу, покатай», - кричала дівчинка. Слідом йшли ще люди, не менш щасливіші за перших. Також з магазину містяни виходили, сміючись і радіючи життю. Діти розтуляли рученята й ловили падаючий сніг. Звідусіль лунали вітання «Веселого Різдва», але ці слова, неначебто горошинки відбивалися від сумного серця Іллі й падали в сніг, залишаючи його сам на сам зі своїм сумом. Всі раділи. Один тільки він відчував гіркоту й смуток. Посмішки інших викликали у нього в глибині серця роздратування. Він насупив брови, одягнув капюшон і поплівся до свого двору. Додому його не хотілося. Він вирішив піти у сквер, що був неподалік нього. Це булло надзвичайно красиве місце. Сквер побудували нещодавно, але він став вже справжньою родзинкою для містян. Всі його так полюбили, не упускали можливості прогулятися цією місциною, навіть йшли сюди з інших районів. О, який це був сквер. Вишенька, а не сквер. Нехай не нарікає на мене поспішний читач за таку довгу передмову, але я не можу написати так просто «був чудовий сквер» та й годі. Я неодмінно хочу зупинитися й обмалювати його детальніше. Щоб і ти, мій дорогий читачу, мав можливість побути у ньому, бодай подумки й спробував собі уявити цю красу. Я маю намір зробити це не тільки тому, що пені до вподоби ця місцина – бо це було б зовсім безтактно з моєї сторони, тим більше зі сторони письменника, нав’язувати свої вподобання, - я хочу описати його детальніше, бо саме він, цей прекрасний сквер, відіграє у нашому оповіданні не останню роль. Тут працює той самий наглядач, Миколай, про якого ми вже говорили на початку цього вечора; тут таки стоїть й той декоративний олень, статуя. Хто ще не бачив, обов’язково не полінуйтеся й підіть подивіться. Я не ображуся навіть, якщо для цього ви відкладете мою історію. Цей олень, точно живий, стоїть на пагорбі у весь зріст й сяє яскравою ілюмінацією, милуючи око містян. Тож уявіть собі компактну площину, розташовану між домами: одним боком сквер виходить на проїжджу частину, а іншим елегантно вписується у двори, обставлений з усіх боків багатоповерхівками. Всі доріжки вимощені гранітною бруківкою – хоча зараз, на жаль, все засипане снігом і тому краще б за все побувати тут влітку – скрізь чимала кількість дерев’яних лавочок, насаджень. Особливо цікавий ландшафт, надзвичайно цікавий. Біля кожної лавочки встановлена кам’яна урна, красиві ліхтарі стоять чинно в ряд й освітлюють все навкруги. Посередині скверу ви побачите декоративну композицію з велетенських валунів: скелясті брила, вимощені одна на одну, у вигляді печери. Влітку з верхівки цієї скелі тече водоспад, а взимку каміння прикрашають сяючі гірлянди, імітуючи воду. На самому вершечку – велика сяюча куля, до якої тягнуться з дерев та стовпів дивовижні за своєю красою гірлянди. Атмосфера тут дуже чудова. Якщо ви вирішите таки прогулятися, то зрозумієте, про яку атмосферу я пишу. У ці святкові дні сквер був по-особливому чарівний. Доглядач цього парку був усім відомий дідусь Миколай (так його всі називали) Ніхто не міг сказати напевно, як довго він тут працює і де узявся, але всі його знали, поважали й любили. Особливо його любили діти. А в дорослих він викликав таке миротворне й втішливе відчуття, яке буває при зустрічі з духовно розвиненою людиною. Навіть якщо йому, діду Миколаю, не вдавалося поговорити з кимось із них. Кожного вечора, й по вихідних теж, дідусь Миколай ставав до роботи. Влітку він доглядав за чистотою й порядком, поливав насадження. А взимку чистив доріжки від снігу, посипав їх піском. Як завжди у цей вечір, у сквері було багато дітей. Вони скочувалися «діжкою» з пригорків, будували снігові фортеці й гралися в сніжки досхочу. Ілля почув ще здаля, підходячи до свого двору, (його дім був як раз біля скверу) почув, як там весело й шумно. Він не став підходити ближче, все його нутро вимагало усамітнення й спокою, а кожна щаслива посмішка викликала натомість тільки роздратування. Тому Ілля знайшов порожню лавочку, яка стояла при вході, освітлена поодиноким ліхтарем, й сів, схрестивши руки на грудях. З неба безшумно продовжували падати сніжні пластівці. А мороз не упускав можливості вкусити за самий ніс або щоки. На дворі вже зовсім звечоріло. У цю мить, коли Ілля сидів задумливий на лавочці, виразно відчувався контраст спокійної й мудрої природи у порівнянні з нестримним й , під час, невиправданими пориваннями людського серця. Природа, ніби казала: «Глупі люди, чого ви сердитися, гніваєтеся, непокоїтеся? Для вашого Творця ви не більше цієї сніжинки, що покірливо й безшумно, підкоряючись долі, спадає униз. Так чи варто суперечити?» Ілля здригнувся й закутався ще сильніше. Він сидів і думав, уявляв, що завтра лежатиме на канапі, з термометром під пахвою, з грілкою на лобі, напівпритомний; навколо зберуться рідні й знайомі, навіть у школі відмінять заради цього уроки й прийдуть його навістити. Всі казатимуть: «Як прикро, такий молодий, у такому юному віці». – «А як би купили, то напевно б цього не сталося». – «Ще жити й жити». – «Бідний, бідний хлопчисько». Уявляв він собі. Ілля почув, як човгання лопати порушило хід його думок. Як скрипіння від чиїхось помірних кроків стає все гучніше й гучніше, наближаючись до нього. Трагічна картина зникла з його запаленої уяви. Він повернув голову й побачив з-під капюшона наглядача скверу, який мирно кидав сніг, розчищаючи проходи до лавочок. Дід Миколай стояв саме під ліхтарем і тому був добре освічений жовтою плямою і було добре видно, як він виглядав. Одягнений він був зовсім просто: у стареньке сіре, до колін, пальто. Рукави якого ледве налазили на лікті, а численні латки свідчили про його міцність. На голові у дідуся була чорна, розтягнута, незграбна шапка. Єдиною перевагою її було те, що вона вигідно пасувала до його білосніжної, неначебто борошно, бороди. Шия обмотана вузьким шарфом, а на ногах були кирзові, підкочені чоботи. З кишені пальто стирчала пом’ята хустинка, якою дідусь, час від часу, обтирав слізливі, від морозу, очі. Долоні його були червоними, як клешні вареного рака, і такими ж широкими й дужими, як весла човна. Якщо б ви побачили його вперше, то цілком можливо, що перелякалися: дід Миколай був, дійсно, виглядав дещо незвично: високий, сутулуватий, мовчазний, з дужими, як колода, руками й з довгою бородою. Але варто вам було б поглянути йому в очі, то ви відчули б одразу щось особливе, надзвичайно особливе у цьому погляді. Це було непросте лице. Його очі випромінювали справжнє світло, були сповнені якимось чарівним сяйвом доброти. Вони дивилися на вас з-під кострубатих сивих кровей й ви одразу відчували, що перед вами добра, порядна людина. Чемна людина. Діти вже давно звикли, що в кишенях діда Миколая повно цукерок й всякого роду смаколиків. Він й справді, ніколи не виходив на службу без ласощів. Для цього дідусь купував щомісяця з заробітної плати цукерки й не обходив увагою кожну дитину. «Дідусь Миколай! Дідусь іде! Біжемо!» - кричали діти, як тільки зачують його шкряботіння або запримітять ввечері мерехтіння сивої бороди. І діти гурбою бігли щодуху до нього, обступаючи з усіх боків. Кроки все скрипіли зовсім близько. А потім раптом зупинилися, ніби зовсім провалилися під сніг. Ілля затамував подих, спочатку він побачив з-під капюшона пару кирзових чобіт, які зупинилися прямо навпроти. Він підвів голову вище й зойкнув: перед ним стояв наглядач скверу, дід Миколай, і безмовно дивився прямо йому у вічі. Ілля надзвичайно зніяковів й відчув, як застиг перебило подих. Навколо було не душі, тільки здаля доносився дитячий галас. Спочатку Ілля подумав, що заважає йому виконувати свою роботу й збирався зіскочити в бік, але завагався. Він оціпенів і не знав, що краще зробити. Наглядач сів поруч, подивився навколо, потім у небо й сказав:

- Чудовий вечір! Чи не так? - він сидів з піднятими очима, з його роту йшла пара, така ж сама біла, як і його борода, й дивився на сніжинки, які кружляли у світлі ліхтаря.

- Зовсім не чудовий. Звичайний вечір, - сказав Ілля

Як же так? А Різдво? Хіба може бути передріздвяний вечір звичайним? – стиснувся, наче пружина, наглядач. – Мене усі звуть Миколаєм, дідом Миколаєм, а тебе як звати? – поцікавився дідусь. Хлопець фиркнув, ніби їжак, з-під капюшона у відповідь:

- Ілля.

Між ними повисла пауза. Хлопець виказував сердитість. А дід Миколай, ніби не помічав її, хоча бачив все наперед. Він не знав з чого розпочати й вирішив просто помовчати.

- І зовсім він не чудовий, цей ваш вечір. Самий звичайний. Різвдо, х-е, що мені до вашого Різдва. Вигадки, - розговорився після першої ж хвилини мовчанки Ілля.

- Е, ні, не кажи так. Хіба у тебе немає мрії? – якось просто й напористо повів далі дід Миколай, відчувши, що у хлопця з’явилося бажання до розмови.

- Мрія-то є. а що з того? І до чого тут свято? Все-одно моя мрія ніколи не збудеться, - зітхнув хлопець й опустив плечі.

- О, Ілля, якщо так думати, то звісно, не збудеться. Для цього треба… вірити. Мільйони людей по всьому світові вірять, надіються, чекають, що їхні мрії здійсняться. А Різдво Христове – саме в цей день народився Іісус Христос – це той самий час, коли треба радіти удвічі більше. Розумієш? І якщо не будеш вірити, то упустиш свою вдачу. Диво пройде повз тебе. А ти кажеш «дурниця». Чудеса навколо нас. Ось тут, - дід Миколай обвів навкруги червоною від морозу рукою – тільки уважніше прислухайся до свого серця. А скільки бездомних, зголоднілих сиріток! – дідусь відчував, що Ілля його уважно слухає і тому він повів далі свою запальну промову. – Ці сирітки заглядають у небо, вірять, що Господь не залишить їх. О, як би ти тільки знав, скільки таких людей. І тому Різдво усім нам приносить радість, надію. Розумієш? Чудо завжди відбудеться. Тільки вір і все. Ось яка штука.

- Та що мені ці бідняки. Я не винуватий, що у них немає домівки, хай собі виглядають своє чудо, як такі дурні, - сказав Ілля. Цими словами він боляче кольнув серце діда Миколая, що той аж скривився.

Немає! Немає домівки, а ти як думав. І таке буває. Або навіть й шматка хліба немає. Хіба усі однаково живуть? – обурився дідусь. Ілля аж присів й посунувся. І знову між ними виникла пауза. Ілля обдумував сказані слова, те, про що тільки що вони говорили. Це було видно по його очах й виразу обличчя. Хлопець зрозумів, що перегнув, але не знав, що сказати далі. А дід Миколай не відступав.

- Ось яка у тебе мрія? – порушив мовчанку наглядач й знову пустив погуляти білу хмару на морозне повітря.

- Яка яка – ніякої! – уперся Ілля.

- Е, так не буває «ніякої». Якщо у людини немає мрії, це означає лише одне з двох: або вже треба викликати трунаря, або вона, ця людина, нічого не тямить у цьому житті й не вміє радіти, - підігравав дід Миколай, намагаючись віднайти таки підхід до хлопця. – Ось подумай. Яка?

- Полетіти на цьому олені – Ілля показав рукою у бік статуї, що сяяла вдалечині на пагорбі – Полетіти на цьому олені – в Антарктиду! – стьобався Ілля. – Ага? Що – збудеться? – переможно вигукнув хлопець й підскочив на місці.

- Хм… - задумався дідусь Миколай. – Збудеться. Якщо будеш вірити, неодмінно збудеться, - він сказав це таким спокійним і впевненим тоном, що Іллю аж перейняло й по спині побігли мурашки.

- Ха-ха-ха, - зареготав хлопець істеричним сміхом, ніби приховуючись за ним. – Ну дідусю, ви й жартівник, як я бачу. Навіть першокласник вам доведе, що це нісенітниця, - сказав Ілля.

- Приходь сьогодні опівночі у сквер. Я тобі доведу. Так і бути, візьму з собою, - все також невідступно й спокійно відповідав дід Миколай. Він дивився кудись у бік й на його обличчі не поворушився жоден м’яз. – Прийдеш? – спитав він у хлопця й на цей раз подивився йому прямо у вічі. Ілля ковтнув слинку.

- Прийду, - хлопець відчув, як мурашки побігли удруге.

- От і добре. Приходь. Опівночі. Не забудь же, - дідусь встав й продовжував кидати сніг, ніби й зовсім не було між ними розмови. А Ілля зіскочив на ноги й стрімголов понісся додому, інколи обертаючись назад.