Ілля лежав у своїй кімнаті й все думав про нещодавню розмову з наглядачем скверу. Його думки були різні. Які саме, мені дуже важко сказати. (Погодьтеся, що неможливо дізнатися все разом про те, що думає та чи інша людина). Тому я, як автор цієї повісті, беру на себе відповідальність й лише припускаю про що ж все-таки думав Ілля. Він дійсно, був задумливий, як ніколи. « Яка ще таємниця, - думав він, закинувши обидві руки за голову, - що цей дід Миколай, мав на увазі? І до чого тут бідняки, які не мають шматка хліба. Нісенітниці. Невже й справді, наші мрії можуть збуватися, якщо у них вірити всім серцем? Але чому ж тоді я ще досі без телефону. Адже я так про це мрію», - потім його філософські роздуми перекинулися, як полум’я на сухе листя, на той телефон, який він бачив сьогодні в Торгівельному домі і його обличчя стало ще сумнішим. Ілля став шукати його в інтернеті, знайшов, й почав розглядати з усіх боків. Картинка, ніби дивилася на нього й промовляла: «Іллє, дивися, який я гарний. У мене екран шість з половиною дюймів, тонкий, витончений. А саме головне, що я маю новий процесор. Так, Іллє, тобі не почулося, найсучасніший процесор у світі. З ним ти будеш грати у всі ігри, у які тобі заманеться. У школі всі заздритимуть тобі і ти будеш не гірше, аніж Сергій Буряк з 4-б класу. Подумай про це, Іллє», - хлопець поморщив при останніх думках лоба, важко зітхнув й скрутився калачиком. Він почув, як у вхідних дверях хтось вставив ключ. Любов Андріївна зайшла в коридор і ввімкнула світло. Ілля вирішив, що вийти на зустріч, ось так просто, не можна і краще потягнути час. Це означало б, що він вже не сердиться. А так будуть бачити його страждання й непосильні муки, які так блискавично з’явилися у нього на обличчі.

- Іллє, ти вдома? Чому не зустрічаєш? Поглянь, які я подарунки купила Марійці. Виходь, - погукала з коридору мати. Ілля не виходив. Виждав паузу і відповів, намагаючись надати своєму голосу якомога драматичнішого забарвлення:

- Я не хочу. Голова, - слідом за Любов’ю Андріївною з’явився й батько, Арсеній Петрович. Міцний чоловік, спортивної й живої тіло будови, у вишуканому кожусі з широким коміром. Він одразу здогадався, з минулих розмов, що відбувається з сином. Але вирішив не втручатися й не робити поспішних висновків. Дати, так би мовити, часу все розставити на свої місця. Арсеній Петрович пішов у ванну кімнату мити руки. Любові Андріївні теж особливо ніколи було: вона швидко переодягнулася, накинула фартух й почала поратися на кухні. На годиннику було о пів на дев’яту і скоро мали завітати гості. Тому Любов Андріївна постійно поглядала на годинник й крутилася, як бджілка у серпневий день. Чоловік пройшов у залу й почав виставляти посередині кімнати стіл, застеляти його білосніжною скатертиною й робив всі відповідні приготування, щоб було куди розмістити гостей. Ілля весь цей час лежав. Ось годинник показав вже пів на десяту, здається (вибачте за таку неточну інформацію, але я не можу сказати точніше, бо горщик з фіалками стояв саме у такому положенні, що затуляв циферблат) . Родина Іллі була не надто віруючими, на жаль. Але Різдво вітали і легко пускали у своє серце святкову атмосферу, яка відчувалася всюди. Вже традиційно ,кожне Різдво, до них приходили гості – хрещений батько Іллі, разом зі своєю дружиною й донькою Марічкою. На столі почали з’являтися вишукані страви, які зазвичай, готують у нашій місцевості на Різдво, в залежності від гаманця й дотримання традицій господарів. Так як родина Іллі жила у достатках, то нічого гріха приховувати, на столі було все, що тільки може собі уявити витонченіший гурман, у саму зголоднілу годину. І якщо б мені довелося описувати всі ті страви, які так старанно виносив з кухні Арсеній Петрович, то довелося б значно розширити нашу повість. Ілля все лежав, сердився. Але більше, здається, з-за того, що на нього не звертають уваги. У дверях заспівав соловей, Любов Андріївна пішла відчиняти. На порозі з’явилися гості:

- О, заходьте. З Різдвом!

- Заходьте, куме, йдіть, я вас обійму. Зі святом. А Марійка як підросла! – сказав Арсеній Петрович. Всі були звеселені, радісні.

- Іллє, біжи зустрічати, - погукав батько. Ілля подумав, що не вийти це було вже занадто, підвівся й вийшов на світло. На голові у нього стирчало волосся. А на щоці у нього були червоні, як грейпфрут, сліди від подушки. Вусатий, середніх літ, чоловік з довгими руками – Хрещений батько Іллі – протягнув хлопцеві руку, ще тоді, коли він був на пів дороги до нього. Вручив Іллі якусь блискучу, зеленого кольору, коробку й похлопав декілька раз по спині. Дружина вусача – жінка, здається, тендітна, чутлива натура – всіх обцілувала по декілька разів й мала схвильований, навіть збуджений вигляд. З-за її спідницею весь час ховалася руденька, з рясним ластовинням на обличчі й вухах, дівчинка. Вона мала мовчазний вид, але всміхалася двома тонкими губами. Губи були настільки тонкі, що під час посмішки абсолютно зникали. Лилися гучні розмови й радісні вигуки. Посідали за стіл. Ілля сидів весь час, як змокріла курка й поглядав на все з-під лобу. У залі стояла сяюча ялинка, по стелі бігали кольорові тіні від її сяйва, серветки й вишукані страви виглядали святково й урочисто. А веселий сміх переповнював їхні серця нестримною радістю. Марічка сиділа на кріслі й бавилася зі своєю лялькою. Ілля не виказував бажання поспілкуватися, все шмигав носом й чекав, коли буде можливість піти. Дочекавшись влучного моменту, Ілля втік до своєї кімнати й знову погрузився у нещодавні роздуми. Хрещений переглянувся з Арсенієм Петровичем й кивнув головою в бік коридору, на Іллю.

- А й не питай, - відповів батько Іллі. – Дується. Не звертайте уваги, - у під’їзді було чути, як годіть гучні компанії. За вікном вже зовсім почорніло й вечір поступово переходив до ночі. Ілля пробрався на кухню – двері у залу були зачинені, тому це було легко зробити – він виглянув з вікна. Двір був порожнім. У вікнах навпроти всюди світилося, жовті плями падали на сніжну ковдру й виглядало все свіжим і чистим. На годиннику пробило о пів на дванадцяту. З зали лунала музика, сміх. «Пора», - подумав Ілля. Він нашвидку взув чоботи, схопив курточку, намотав на шию шарф й кішкою вислизнув в коридор, на сходи. Тихенько закрив двері й побіг сходинками вниз, перестрибуючи через одну, як це зазвичай він любив робити. За спиною зачинилися двері під’їзду. На вулиці було ще чарівніше, аніж у вечері. Сніг встиг обліпити гілки дерев і все навколо стояло припорошеним й свіжим. Мороз одразу накинувся на щоки й ніс, подих перетворився на пару, на ніч істотно похолодало. Ілля шмигнув носом, наче хотів чихнути, бо сніг лоскотав його ніздрі. Потім втримався, обтер обличчя й побіг у сквер. А там, у сквері (Боже, яка краса!) настільки було красиво, що я рішуче кидаю всяку можливість описати його. Так як не можу підібрати жодного слова, щоб хоча б приблизно передати всю ту атмосферу. Сквер стояв таким чистим і світлим, яким має бути всяке людське серце, особливо в напередодні появи Христа спасителя. Безмовно світилися гірлянди на ялинці. А ліхтарі вже встигли назбирати у себе на верхівці добру копичку снігу, яка ось –ось впаде під вагою, похилившись на бік. Ані душі. Тиша. Тільки де-не-де, поодаль, дорогою проїжджали автівки «таксі», бродили люди, кутаючись від морозного повітря.

- Іллє! – почув хлопець, як хтось його погукав. Ілля став крутити на всі боки головою, обернувся назад. – Я тут, Іллє, - вдруге хтось проговорив. Хлопець помітив в тіні силует. Це був той наглядач, дід Миколай. «Як він з’явився так непомітно?» - подумав Ілля. Хлопець був вражений його вбранням. Перед ним стояв вже не той дідусь: у тонкому пальто, з лопатою в руках. Це був справжній красень. Дід Миколай був у надзвичайно красивому кожусі, з вишуканими блисками, гаптованими візерунками, які рясно прикрашали рукави й поділ. На голові, замість звичайної чорної шапки, був чудернацький капелюх – такий дивний, що Ілля аж посміхнувся від здивування – високий, у вигляді гриба, з позолоченою стрічкою та білим хутром по краях. У руках він тримав якусь торбу, здається, червону. Сніг падав діду Миколаю на плечі й бороду. Від цього, до речі, його вуса здавалися ще пишніші, ніби ватяні.

- Не дивуйся, Іллє. Хоча дива тільки починаються. Це я, - дід посміхнувся й струсив сніг зі своєї бороди. Ілля оговтався від здивування, взяв себе в руки й напустив на себе звичайного вигляду:

- І яке ж ви диво мали на увазі? – сказав хлопець, намагаючись до останнього тримати незацікавлений вигляд. Ілля подумав, що цей наряд і є той сюрприз, про який його розповідав дід Миколай.

- Ха-ха-ха, бачу, ти шарф теплий одягнув. Тож виходить, що у твоєму серці була думка, все-таки, що ми дійсно, зможемо побувати в Антарктиді? Еге ж? Правильно! Тільки вір. Дива тільки починаються. Ніч Різдва! – Ілля нічого не відповів. Він пішов вслід за дідусем. Дід Миколай підійшов до того оленя, який стояв, обвішаний гірляндами, й сяяв у ночі. Старий озирнувся навкруги, ніби побоюючись, щоб його ніхто не побачив. Він скинув рукавички й поліз у кишеню. Дістав жменю якоїсь незвичайної пудри – важко сказати, що то було – щось схоже на пудру, тільки вона сяяла й переливалася блакиттю. Дід Миколай підкинув цю пудру угору над оленем.

- Ба! – вигукнув Ілля. У повітрі роздався звук, схожий на тисячі дрібних намистинок, які покотилися сходинками. (такий звук, зазвичай, зустрічається у казці. Але це була не казка. Ілля бачив все на власні очі) Перед ним стояв вже не той штучний олень, статуя, яку він бачив щодня, гуляючи парком. А справжній, живий: з крислатими, як гілка, рогами та переливчастим сірим хутром. На його боках й вухах лишилася висіти гірлянда й тому в добавок він ще світився від неї. Олень бив широким копитом по землі, нахиляв шию донизу й рився мордою у снігу.

- Ось тобі перше чудо. Бачу по твоїм очам, що це тебе здивувало, - сказав наглядач скверу.

- Але як? Як ви це зробили? Він же… я не можу у це повірити! – стрибав Ілля й був у надзвичайному захваті.

- Все просто. Тільки треба вірити. Ось і весь секрет, - олень хитав головою, ніби підтверджуючи сказані дідом слова. На його шиї висів маленький дзвіночок, коли він нахилявся, то дзвоник дзеленчав, як дрібний молоточок по бляшанці. Дід Миколай перекинув ногу й миттю, зі спритністю дужого ковбоя, осідлав оленя.

- Чого стоїш , Іллє? Ха-ха-ха. Час діяти, хлопче, час настав. Мерщій! – він похлопав по широкій спині. – Сідай.

Ілля спочатку проявляв обережність, зробив несміливий крок, а потім зацікавленість взяла над ним гору й він виліз оленеві на спину.

- Тримайся тільки міцніше, - сказав дід Миколай. Ілля притиснувся до кожуха. Вухом він притулився до спини: голос дідуся лунав, наче з діжки.

- А що далі? – тільки встиг промовити хлопець, як олень ступнув декілька розмашистих кроків вперед, взяв розгін, відштовхнувся й здійнявся у нічне небо, залишаючи за собою тонкий шлейф сяючого пилу. – Ого-го! – вигукнув Ілля.

- Ха-ха-ха! – радів дідусь. Те здивування, яке він викликав у хлопця, очевидно, дуже тішило його й приносило радість. Вони піднялися над містом. Спочатку летіли над будинками й деревами – навіть видно було, як хтось вийшов на балкон дев’ятиповерхівки, але їх не помітили – а згодом піднялися ще вище: так високо, що не було вже ніякої можливості їх розгледіти.

- Ну що, Іллє, тепер ти мені віриш? Ха-ха-ха, - посміхався вусами дідусь. «Чи не сниться це мені? – подумав хлопець. – Та ні, ось моя рука, й вітер холодний в обличчя. Чудеса», - думав Ілля.

- А куди ми летимо? – спитав, борючись з потоком вітру, Ілля.

- Як куди? Ха-ха-ха, - не міг натішитися дід Миколай. – В Антарктиду! Ти ж, здається, про це мріяв? Ха-ха-ха.

- Дивися, що то таке? – показав пальцем у небо котрийсь з запізнілих гуляк. – Бачиш, щось мерехтить?

- Де? – відповів приятель, уважно роздивляючись у нічний простір.

- Он, схоже на супутник. У небі.

- Так і є. Супутник. А можливо, й зірка, - припустив приятель й на всяк випадок загадав бажання.

- Ух ти! Оце висота, все як на долоні! – дивився униз Ілля й не переставав дивуватися. Від стрічного вітру у нього перекривало дух й виступали на очах сльози.

- Ховайся за спиною! Вітер! – гукнув через плече до Іллі дід Миколай.

- Ага, добре, - відповів Ілля. «Як я хоч здогадався другі штани одягнути. А так би замерз», - подумав хлопець. – Там, мабуть, холодно, в Антарктиді?

- Що? – нахилився вухом дід Миколай.

- Кажу,що там, мабуть, холодно, туди, куди ми летимо? – гучніше повторив Ілля.

- А, звісно! Звісно, холодно. Але ми не надовго. Нам ще треба встигнути зробити чимало справ. У нас багато роботи! – голосно говорив, крізь потік вітру, дід Миколай. Він міцно тримав обома руками віжці й пильнував на дорогу. Читач може подумати, що якщо ти знаходишся у небі, то зовсім не обов’язково слідкувати за дорогою, як це на звичайному шосе. Але це зовсім не так. Траплялося, що їм на зустріч летів нічний птах, на кшталт сови або пугача, коли вони спускалися нижче. А також пролітали літаки. Тому погодьтеся, що недбалість у таких питаннях зовсім не допустима й зайва увага не зашкодить. Адже життя дається тільки один раз. Олень біг галопом, відштовхуючись від повітря, ніби був підвішений на невидимих мотузках. Ті гірлянди, які залишилися висіти на його рогах, були не аби як доречними, бо досить непогано світили у нічний простір, і з-за цього було краще видно дорогу. «Що ще за робота?» - думав Ілля.

- Потім все розкажу! Дивися краще, яка краса! – показав униз рукою дід Миколай. «Ба! Як це він про мої думки дізнався? Я й слова не казав», - здивувався Ілля. Знизу виднілися, дійсно, пречудові краєвиди. Нічний мегаполіс, який опинився у цю хвилину саме під ними, сяяв тисячами вогнів: по освітлених дорогах, точно по артеріях, рухався нескінченний потік машин. Зверху вони нагадували світлячків. Але так виглядали лише столиці й великі міста. Уночі там тільки починалося життя. А села та невеличкі населені пункти були вкриті темрявою та нічною тишею. Лише тільки місяць освітлював поля й лісосмуги., тому зовсім не було ніякої можливості щось побачити. Коли вони пролітали над Індійським океаном, то взагалі було темно на витягнуту руку. Тільки де-не-де зустрічалися кораблі та рибальські баркаси, що дрейфували, Бог знає куди, у пошуках здобичі.

- Тримайся, Ілле! – скомандував дід Миколай. Вони різко почали знижуватися, неначебто у безоднє провалля нічної прірви. Дід Миколай ледве встиг вирівняти оленя: бо ще трошки й вони б пірнули у воду. Олень декілька разів навіть ударив копитами по воді, але в останню секунду зумів зманеврувати.

- Вау! – аж підібрав під себе ноги Ілля.

- Ха-ха-ха, не хвилюйся! Ми у повній безпеці! – Сказав дід Миколай, начебто нічого й не відбулося. Наглядач скверу натягнув віжки й вони знову стали підійматися вгору, але на цей раз вже не так високо: на тій висоті, на якій вони зупинилися було дещо тепліше й набагато видніше, адже місячне сяйво хоч трошки, але відбивалося від океанських хвиль.

- Уже скоро! - подивився на годинника дід Миколай. Це було зрозуміло ще й тому, що все частіше траплялися їм на очі великі крижані скелі та дрейфуючі криги. А також ставало дедалі холодніше. – Бачу чудове місце: йдемо на посадку, Ілле. Тримайся! – вони знову стали збавляти висоту (треба сказати, що дід Миколай управлявся з оленем досить різко й енергійно. Але завжди контролював ситуацію) Сяючий олень задріботів ногами й торкнувся льодяної поверхні Антарктиди. Пробіг вперед, перейшов на швидкий алюр й згодом зупинився. З його ніздрів вилітала хмаринами біла пара. Він хитав головою й чесався рогами о лід.

- Ай молодець, Купидоне, (так звали оленя) Ай молодець, братику, друзяко мій ріднесенький, чудова, чудова робота, друже! (дід Миколай був завжди щирий на слова подяки). Він декілька разів похлопав оленя по шиї. Вони спішилися. Ілля став роздивлятися навкруги. Ясна річ, що він уперше у своєму житті був у подібних місцях. Йому й не снилося тут побувати. Він бачив навколо себе льодяні велетенські брили, гострі виступи, вкриті сніговими заметами. Сніг був повсюди: його було тут настільки багато, що від снігу сліпило очі: все було чистим та непорушним. (Якщо хочете, це можна порівняти з морозильною камерою: якщо тобі, мій читачу, хоч раз доводилося заглядати у всередину морозилки, то ти, мабуть розумієш, приблизно, що я маю на увазі, коли намагаюся описати вічну мерзлоту). А холодно там було настільки, що Ілля вже за п’ять хвилин став все глибше ховати у шарфа свого носа, й починав стрибати з ноги на ногу. Хоч він був у зимових міцних чоботах. Але ці чоботи зовсім не були призначені до таких великих морозів, як в Антарктиді, та ще й узимку. У сніговому покрові дуже чудово відбивалося місячне сяйво. Тому все це придавало цій місцевості надзвичайний вигляд: було видно, начебто удень. Часом здіймався вітер й крутив у повітрі снігом, утворюючи снігові вихри. Навколо не було ані живої душі. Зоряне небо здавалося настільки низьким, що ось-ось, лише протягни руку, й торкнешся до зірок.

- Оце тобі, Іллє, й Антарктида, - неспішно обвів рукою навколо себе дід Миколай. Ілля намагався відколупати під ногою якусь льодинку, але пальці на руках вже зовсім не слухалися його.

- Здорово! А як же холодно тут, - стояв він весь закутаний у шарф, що вже геть побілів від наморозі.

- Що ж, хлопче, бачу, ти вже підмерзаєш. Тому треба нам повертатися. Час у дорогу. Купідоне! – дід Микола при цих словах якось незвичайно свиснув у руку, заклавши у рота три пальці, й олень, який гуляв неподалік від них, підняв свої роги. Купідон підбіг до них. Вони знову посідали верхи, олень декілька разів порив копитом сніг (не знаю точно, можливо, він так мітив територію. Цього вже я вам не скажу) розігнався якомога швидше, відштовхнувся від льодяної поверхні й здійнявся у небо, розкидавши позаду себе хмару золотого пилу. Ілля все сидів позаду, як зачарований. А дід Миколай, усміхнений, вправно управлявся з віжками.

- А куди ми тепер? Що ви мали на увазі, коли казали за роботу? – вигукнув з-за спини Ілля.

- Полетімо назад. Я хочу дещо тобі показати. Ти все зрозумієш! – сказав дід Миколай. Так вони полетіли над Північним та Індійським океанами, пролетіли острів Мадагаскар, частину Африки, Саудівську Аравію, потім через Середземне море, Туреччину (вони, як бачите, проклали чималий шлях). Далі вже через Чорне море. Все частіше стали з’являтися під низом знайомі місця: рідні міста та села, річки та озера. І хоч серед ночі було практично нічого не видно, але все-рівно, відчувалося, як рідна земля гріла душу. Так вони повернулися у те місто, звідкіля розпочалася їхня подорож. У цю годину була вже глибока ніч. Людей на вулицях майже ніде не було видно. Тільки деінде ходили поодинокі містяни, блукаючи серед ночі. Багато крамниць вже на цю пору позачинялося, але нічні магазини все-таки працювали. У багатьох вікнах будинків все також світилося світло, настало Різдво. Дід Миколай пригальмував й посадив оленя прямо на дах одного з магазинів, що був розташований на одній з головних вулиць. Вони нарешті відчули під ногами землю, злізли долі й стали розминати свої спини та руки, бо вже порядком засиділися на одному місці. Обтрусили з рукавів та шапок сніг й зраділи, що вже вдома.

- Іллє, подивися уважно, - дід Миколай показав рукою на якогось хлопчиська. Він йшов пустинною вулицею, майже біг від холоду, зігнувшись в гачок. Хлопчик, років десяти на вид, тримав себе обома руками й стукотів зубами. На ньому було таке обшарпане латаття, що аж ніяк не підіймається рука назвати це одягом. Особливо в очі кидалися його худі чоботи. Старі та потріскані, усі в дірках, підошва на правому черевику майже зовсім відвалилася й «просила каші». Від цього його ноги настільки промокли й промерзли, що цей бідолашний хлопчисько посинів й без кінця ловив дрижаків.

- А хто це?! І чому у нього такі страшні чоботи? Де його дім, мама? Чому він не святкує вдома Різдво, як усі діти?! – здивувався Ілля.

- Це сирота, Іллюшо. У нього немає ані матері, ані батька. Усе про що він зараз мріє, це про тарілку гарячого супу та про пару нових черевик, - із сумом відповів дід Миколай.

- А як же так? Хіба так буває? Невже це правда? – Іллі не давали спокою ці слова.

- Буває, Іллюшо, на жаль, буває. Візьми мене за руку й спробуй зосередитися: ти почуєш його думки, - пояснив дід Миколай. Ілля протягнув свою руку й стулив віки. Дійсно, за хвилину він почав дослухатися. Сіромаха, який зупинився навпроти сяючої вітрини нічного магазину й заглядав, саме, усередину: «Ех які ж ці булочки апетитні: з помадкою. Була б моя воля, з’їв би десятеро. А краще он ту копчену ніжку. Хоча я не пробував. Булочку я їв, а ніжку не їв. Хоч би понюхати, - думав сирота, обіпершись лобом у холодне скло. - Колись мені дав один дядечко бублика. Вийшов з магазину й не погнав. А надломив шматочок і дав. Смачний був той бублик, і помадка на ньому була смачна. Я вже тоді всі пальчики пооблизував. А їсти, їсти як хочеться. А ось і ковбаска висить рум’яна, і яблучко. Страх, як яблучка хочеться. А холодно ж як, ух», - хлопчик біля вітрини хекав на свої зчервонілі руки: пальці-гачки, й безперестанку тупцював на одному місці. З магазину вийшов якийсь кремезний бородач й нагнав його, щоб той не стирчав у них під дверима, не лякав клієнтів. Хлопчик сховав свою голу шию від стусанів й кинувся навтікача. Бородач все-таки встиг дати йому ляпаса й показав у спину кулака.

- Ти почув, про що він думав? Тепер зрозумів? – обернувся до Іллі дід Миколай.

- Так, почув, - відповів Ілля, голосом, сповненим жалю. У серці його щось шпигнуло, щось схоже на співчуття.

- Летимо далі. Це ще не все, що я хотів тобі показати, - сказав, на цей раз вже серйозно, дід Миколай.

- А куди зараз? – спитав Ілля.

- У лікарню, у лікарню рушимо, - заскочив дід Миколай на оленя вмостився якомога зручніше.