Цікаво виходить…  Я навіть здогадуватися не міг, що вдруге в житті муситиму нести тягар на спині під назвою "вище навчання". Але ні, цього разу це вже не просто якийсь універ, коледж чи забутий життям технікум. Ні, це уже академія. Від цього слова аж віє снобізмом із легким присмаком елітаризму. А ще й назва яка: "Норманська академія магічних мистецтв і алхімічних технологій". Та якби сказали б мені, що я буду вчитися у академії для чаклунів декілька років тому, я б радше розсміявся в обличчя тій особі й порадив би назначити візит у психіатра. Але життя, як би це банально не звучало, приносить нам несподіванки. Та й досі буває думаєш собі, оце як зараз, й усвідомоюш, що ти, до дідька, відьмак, маг, чародій, та як завгодно, не знаю які ще б синоніми підібрати, так голова обертом іде.

Хоча кепський з мене той маг, насправді. Два роки минуло з першого прояву моїх здібностей, а жодного закляття я не зміг виконати. Постійно починаю блювати клятим чорним слизом, а раз, ввібравши занадто багато хаосу, у мене почали чорніти нігті, як у просякнутих темною магією чорнокнижників. Дякувати Богу, чи як тут, у Арвандії, мене постійно поправляють, Богам, мої пальці швидко прийшли до норми. Та це на довго відбило у мене будь-яке бажання чаклувати. І жодна особа в монастирі, що зналася на магії, не могла пояснити моєї "алергії", як хтось сказав, на хаос. Так, це нормально втрачати свідомість, блювати кров'ю з лайном або відкидати копита після невдалого контакту із цією загадковою енергією. Як говорив, чорнокнижники он взагалі часто закінчують як повністю зчорнілі смігули - а-ля магічні зомбі,  котрі втрачають усе людське і їх роком є лише вбивати й творити більшою ентропію. Але так реагувати на мізерну частинку хаосу, як роблю то я - це вже щось незвичне. Тим паче мене вважають джерелом (у мене у Кондорі їх називають мутантами), тому я маю ту енергію перекачувати крізь себе на ура. Що ж, бути невдахою та унікумом, певно, моя доля.

Утім це не найдивніше зі мною. Ба більше, я переношу незрозумілу енергію крізь себе. І це не схоже на хаос! Мені воно все однаково, не знаю, хаос - не хаос, та монахи в моєму монастирі твердять, що та енергія є по істині екстраординарною та здається страшно небезпечною та нестабільною. Ага, з останнім я на всі сто згоджуюся, оскільки та помаранчева субстанція з моїх рук мало не щоразу експлодує. Як тільки я переїхав до Арвандії, усі роззяви збиралися навколо, "діагнози" ставили і дивувалися з мене, як того циркового звіра. Диву давали, аж поки той шар в моїх руках раз не здемолював повністю приміщення, де ми були. Минуло більше року і я досі не порушив своєї обітниці й дотепер не використовував свого чи то дару, чи то прокляття.  Хоча, ніде правду діти, енергія та чарує мій розум, підносить, робить трохи зверхним і створює ілюзію унікальності та призначення, завдяки кліше в фільмах та книгах. Але ні, використовувати ту силу поки без необхідності не хочу... Волів би, дуже, насправді, але нехай експерти у цій справі, тобто мої нові викладачі в академії, мене того вчать. Аби тільки не були шарлатанами, якими я вважаю моїх співжителів у храмі, бо то радше фокусники були, а не чаклуни. Хоча може чаклуни не такі могутні, як нам це розказують у моїй країні? Цікаво однак, дізнаюсь може сьогодні.

Отож, про що я... не давши мені ради в монастирі, відправлено було мене сюди, до Норману. Влада Арвандії активно проводить допомогу біженцям-чаклунам з теренів Кондору чи то Леварії, котрим не поталанило народитися в найбільш… ем… чаклунофобних країнах (цікаво, чи є таке слово). І вуаля - мене прийняли до найбільш елітного вишу країни в якості якоїсь там програми. Може і не такий я вже невдаха?

Й ось я сьогодні тут - стою перед химерними ворітьми до дворику цієї величної споруди, що нагадувала якийсь храм знань. Гадаю, ця назва підходить, ніж академія, адже велич цієї будівлі випромінювала щось святе й сакральне.

Споруда була у формі літери "П", увінчана, немов корона, чотирма гостроверхими вежами. Йшов я зараз по внутрішньому дворі, що радше нагадув якийсь парк-лабіринт із невеличкими зеленими стінами чагарників. Доріжки були страшно закручені, місцями звивалися спіралями і вели просто в нікуди, тож я витратив добрий шмат часу, аби дістатися до головного крила будівлі. Гадаю, сад зображував якусь картину, що видніла звисока... Ох, аби я швидше навчився літати! (ага, звісно, фокусник на ринковій площі - моя доля, розмріявся, які там польоти чи левітація).

Нарешті я вже перед головною брамою, що зображувала певні релігійні сцени. Зроблений з якогось темного металу, вхід був просто гігантом серед йому подібних. Уперше, як я сюди прийшов на співбесіду, я й гадки не мав, як відчинити цього правдивого колоса, котрого, на перший погляд, мали би прочиняти гіганти. Та, як мені розповіли, була то лиш ілюзія для відвідувачів, а насправді двері були відчинені ввесь час, окрім ночі, коли невільно було виходити на двір.
Зробивши легкий дотик до поруччя, брама, як я уже того очікував, почала розкривати таємниці інтер'єру храму. А внутрішня частина робила ще більше враження… Перше, що впадало в око, - це без перебільшення феноменальної краси дерево, що утворювалося з неймовірної краси блакитної енергії. Магічна субстанція підіймалася товстими потоками аж до скляної покрівлі, там галузилася на більш тоненьке віття, а лише потім у формі дебелих таких листків спадало до долу. Я спочатку дозволив собі спокуситися схопити один такий лист, утім він лиш пройшов крізь моє тіло, немов я був якоюсь примарою. На землі той припав до товстенного коріння, аж поки знову не злився з ними, циклічно даючи початок цій фантастично чарівній рослині.

  За деревом було у сумі чотири вітражі, що зображували головних світлих богів балансистів. Усі мали справді суворий погляд і чомусь викликали у мене почуття якось екзистенціального жаху. Були серед них дві жінки - Марія, богиня Світла, і головна істота у житті більшості вірян (не знаю, чим вона так вирізнялася - релігієзнавства я недолюблюю), далі - рожевоволоса ельфійка Амора - уособлення кохання (хоча погляд її був на певно не закоханим). Серед них були теж чоловіки - моцної статури посивілий дідок Гепарх та не менш потужний Силан з оголеним торсом (дещо перебільшений в деталях, як на мою суб'єктивну думку) та головою тигра. Дивлячись оце на них, розумієш, чому арвандці такі богопослушні та боязкі щодо гріходіянь. Мабуть ніколи б не звернувся б я до їх вірувань, адже ці особи викликають у мене, окрім тривоги, почуття відрази й бажання знищити ці по-істинному шедевральні вітражі. Присягаюся, я не вандал і толерантний до поглядів на світобудову інший людей, хоч сам щось типу агностика, проте я не знаю як пояснити цей витік негативних почуттів до цих ікон... чи може знаю? Ні не хочу навіть проводити рефлексію...

Постоявши декілька хвиль, намилувавшись магнефісентною рослиною, я почимчикував до дівчини з написом у руках "Для першого року та недотеп із старших курсів". Думаю, то була провідниця до викладових зал. Мені була б потрібна зараз чиясь допомога, а то я й так запізнююся - дурень, зранку вирішив на свою нещасну голову кинути закляття, ніби вони так раптово мені підуть… не пішли - мав воміти увесь ранок.

- Честь! - привітався я, мало не сказавши за звичкою моє кондорське "привіт". - Даруй, але ти випадково не підкажеш як дістатися до зали…

- Вітай! До зали один-один-сімдесят вісім? - швидко кинула вельми симпатична брюнетка з двома товстими кісками.

- Ой… прошу дай хвилинку, - поліз я до кишені за листочком, де записана була вся потрібна мені інформація.

- Перший курс? - дещо випередила мене вона.

- Так, власне він, - посміхнувся мабуть я дещо по-дебільному.

- А група яка?

- Видається, що "Це", - невпевнено процідив я.

- Угу, ну то зала один-один-сімдесят вісім, у вас з іншими групами зведення, крім "А". Добре, то ходи за мною, - крутнулася на місці молодиця і дуже шибко попростувала до сходів, так що я навіть не встиг схопитися.

- Си не місцевий? - поцікавила незнайомка, уже на сходах, йдучи попереду.

- Так, а як ти здогадалася?

- М'яке "ч" і занадто пом'якшене "л". Та все ж звідкіля си? Леварія? - говорила дуже швидко.

- Не зовсім… - трохи почервонів я через свій акцент. - Я сем з Кондору.

- Дивно... Си першою особою мені відомою з тамтих країн. Зазвичай у нас соу в академії вихідці з Леварії, длятого сем здивувалася. Своєю дорогою, сем Мерлін Аткінс, з третього року, - розвернуся до мене дівчина і простягнула руку.

- Сем Бен, Бен Уотер, - представився я дещо невпевнено. Цікаво, стільки уже бачу, а чи всі відьми такі аж гарні? Боже, припини про це думати, що як вона телепатка…

Далі ми не говорили, Мерлін лиш мовчки мене вела вперед. Та й не треба було (я активний слухач, а не оповідач). Я все розглядав численні картини й гобелени, освітлені факелами з блакитного полум'я. Вони зображували в основному якихось невідомих мені діячів, частина битви або либонь релійні сцени. Та усе тут було приголомшливим. Хоча, гадаю, відправити пересічного арвандця до нашої Тиронії з її хмарочосами - так матиме він, певно, свою дозу екстазу та оберт на сто вісімдесят градусів своєї середньовічної світобудови.

Я уже було піднявся на перший поверх, як ми уже звернули до коридорчику. Дивно, але нумерація в Арвандії йде від нуля, а наш перший поверх - це партер. У сумі, не так тяжко звикнути. Там уже, на жаль, не було так багато витворів художниців й митців, як у головному крилі, тому я уже маю плани на вечір - піду оглядати картини. Так, я маю уже досить старомодне захоплення мистецтвом, хоча з малюванням і подібними високими сферами культури собі не раджу. 

Тут аркоподібні вікна, котрі були навпроти якихось кімнат, вели прямо на вулицю до того парку. Як і думав - стежки щось зображували, і то щось… чи то є руни? Не знаю, але це вправді вражає.

Взявши поворот наліво, я уже зобачив зо п'ятдесят людей у декількох кроках від мене. Мерлін раптово зупинилася і проказала:

- Ото соу твої нові одногрупники, - махнула рукою якраз убік того гурту. - Якщо що, в академії є студентське самоврядування. Матимеш які-завгодно питання - звертайся туди, - вручила мені щось типу візитки. - Чи соу якісь питання?

- Дякую, немає - промимрив я.

- Ну то, як немає, тоді честь! Щасти тобі, першачок! - так же швидко покрокувала дівчина назад, як і до цього.

- Дякую, навзаєм!

Не зовсім сподобалась мені вона, здається не лишень заклопотаною, але віє від неї нещирою упередженістю до мене, кондорця, але байдуже в сумі. Не знаю, з чом я це вирішив... може з її міни?

А взагалі чудово, залу я знайшов, та якось тепер треба б з кимось заприязнитися. Ті хлопаки далі дружніми не виглядають, якісь либонь фраєри. Дівчата… ой ні, обійдусь без них. Тим паче погляд у них не добрий… у деяких. Чому на мене декілька витріщається? Це через те, що я рудий? Добре, байдуже, треба швидше обирати, я скоро дійду. А, ось двоє юнаків з самого краю, наче нормас. Господи, а що їм сказати… може…

- Честь! Перепрошую, це ж першій рік, "Це" група, добре мовлю? - запитався награно я, немов того не відав.

- Честь, так, то ми, - посміхнувся кучерявий хлопець, доволі симпатичний.

- О, то файне! - відповів взаємною посмішкою. - Сем Бен, Бен Уотер.

- Я - Джон, Джон Майлз, - протягнув руку кучерявий (іноземець? Не використав дивної для мене форми дієслова "бути" - "сем-си").

- Фредрін О'Коннор, - представився інший, кремезний блондин, котрий навіть сидячи був майже одного зросту зі мною. Здавався грізним, аж поки не звів дещо губи у тоненький усміх.

- Ну що, студенте, ти уже готовий до десятирічних страждань, а таким, як Фредрін, мо і добрий двадцяток? - засміявся Джон, коли я всівся на лавці поруч. Його приятель закотив лише очі у відповідь на жарт у його бік.

- Ну-у-у-у, здається, так, - нездетерміновано процідив я. - Взагалі, я просто ніґди до цього не міг сем помислити, що тут буду студіювати. Усе нагло сталося, - намагався використовувати усі можливі діалектизми.


- Ха, та ні, у нас вибору не було. Батьки виперли на останні кошти до академії.

- А звідки соу? Точніше сте? - поцікався я. І дідько, знову це "сме-соу", ненавиджу так говорити.

- Сме? - трохи здивовано подивився на мене Джон. - Сме обоє з Салавану. А ти?

- Кондор…, - розгубився я. - Щось не те сем сказав, ти просто так перепитав си, -  невпевнено кинув я.

- А, тоді зрозуміло... Та усе так… єдине, без образ, ніхто не каже сем-си, це дурний гонор… на майбутнє.

- Хай чоловік собі так каже, як воліє, не чіпляйся, - втрутився Фредрін.

- О боги, чесно цього не знав, - відказав я. - Я жив півтора року з монахами і всі тік так і говорили. І ось пані проводила мене одна, теж так казала.

- Ну бо то монахи, і влучно ти сказав - пані, - почав Джон. Ми ще з Фредріном гиготали з її: "А чи сý, панове, ся записали до котроїсь із тренувальних груп?". Я заледве розумів оту баришню. Куди ото годиться відривати "ся" від решти слова…

- "Соу", а не "сý", то у нас тільки так кажуть. І до того ж це було сказано високою літературною арвандською! Нічого ти не розумієш, бовдуре, - саркастично промовив Фредрін (якби не відповідна інтонація, я б сприйняв його серйозно)

- Претензійно, а не літературно, - проказав Джон. - Не люблю награності. А, і, Бене, на майбутнє, "честь" серед молоді не кажуть. Це радше "гей", "гейо", "гейка". Тільки, знову, без образ, це усе з добрими мотивами я тобі кажу.

- Дурень ти, Джоне, нащо ти людину вчиш уже не відаючи, що воно не "гей", а "хей", кедь на те пішло. То цілком щось інше значить у центрі… тебе не так зрозуміють, - сказав Фредрін, немов то було таке очевидне (цікаво, а як його мають зрозуміти?)

- Справді? Тоді "хей-хейо" чи як?

- Угу, ти з "агой" просто плутаєш.

- А що "гей" тут значить? Наш ґей чи що? - спробував здогадатися Джон.

- Докладно так, - пирснув сміхом Джон.

- Ну я ж не "гею" сказав, а "гей". Кличний відмінок ніхто не скасовував, друже. А, до речі, таке питання: як у вас, Бене, вітаються у Кондорі, як така тема?

- "Привіт", "привітик", "вітаю"… або молодь каже щось в стилі "хей" вашого - "хай". Узагалі, велике дякую, що ви це мені кажете й поправляєте, адже компромітації мені і так без цього вистачає у житті, - відповів я, адже відчував встид через те, що за майже пів року життя тут не навчився діалекту належним чином.

- Компромітації? Не розумію, - перепитав Джон.

- Наражання себе на сором, стид, - відказав Фредрін.

- Ой, ну я книжок не читаю і гірше мі від цього того… ненí, - ледве згадав регіональну форму "не є" Джон. - Затямив сі, мудрагелику?

- Ме тве не розуміти, - відрізав Фредрін.

- "Ме тве"? - тепер я і не розумів. Боже, ці регіоналізми зводять мене з розуму.

- Моє твоє, - прояснив Фредрін. - То я цього генія пародіюю. Не зважай, ніхто так не мовить, - посміхнувся він.

- Ніхто не мовить, а я буду ректи віднині, - з поважною міною сказав Джон.

- Так, рекуне, дай вже з хлопцем познайомитися, - перебив його друг.

- Та усе нормально, - тихо сміявся я. (Забавні… соу ті хлопаки. Чи сý забавні? Не знаю. Байдуже.)

- Так а саме звідки ти з Кондору? Ближче до моря чи гір? - поцікавився Фредрін.

- Я якраз біля самих гір живу. Хоча за все життя на жодну не піднявся, за слабкий я, правду кажучи. Афінські гори мені не до снаги. Либонь, якщо були б які поменші, я б спробував.

- Ми теж з Салавану, так там, як може ти знаєш, є теж височенні гори. Я не здужаю теж на жодну піднятися, але цей велетень, - тицьнув у бік приятеля Джон, - Боги знають, скільки разів бував на різних вершинах.

- Альпінізм - то моє хобі просто, - трохи зашарівся Фред.

- Як і малювання, - уточнив Джон.

- О, кльово, я просто теж обожнюю картини, правда малювати не вмію, - усміхнувся я. - В якому стилі працюєш?

- Радше пейзажі, часами портрети, - хлопець почав перебирати пальцями і опустив дещо голову. Не бажав говорити.

- А ви самі… - почав я.

- Даруй, що перебиваю але наші он заходять уже до зали, певно, лекція починається. Договоримо після неї, - скомандував Фредрін.

- А, так! Історія… прямо сенс мого життя… - зітхнув Джон. - Я і так не виспаний сьогодні, боюсь, півтори години цієї нудьги я не витримаю.

Цілком з ним згоден, історії я теж не зношу. Та, як і всі науки… не до смаку навчання мені. Може магія буде інакшою? Але взагалі нащо та історія мені, чаклунові, однаково ж вчити її не планую… ніколи нічого не вивчав, тому завше був одним з найгіршим учнів.

Зайшов я до кабінету, пропустивши за етикетом усіх дівчат, і… окей, зала мене, відверто кажучи, не вразила. Таке відчуття, що кабінет історії був виконаний у стилі якоїсь минулої епохи… в минулій епосі і потім жодного разу ремонту не мав. Була старезна, як цей світ, шафа з темного дерева із стосами пергаменту і книг. До парт, що стояли у два ряди, були приварені лавки. Бідний Фредрін заледве туди вліз (дядько був на голову вищий від мене… мої комплекси знову не даватимуть мені спокою). Та і коли я вже сів, лавка застогнала від перевтоми. І ще я побачив нашого викладача… Дідусю, вам, вибачте, років двісті? Що цей експонат взагалі тут робить? Відпочивати час пенсії. Одним словом, після фасцинації головним фасадом і холом прийшла тотальна фрустрація. Але вікна гарні… буду весь урок туди дивитися мабуть.

Професор заходився оповідати про себе, про те, які будуть умови його курсу, як важливою є історія, що всі до одного зобов'язані її знати і залучатися до обговорення (Ага, зараз, я історії Кондору не відаю, ще й арвандську вчитиму), про те, що це вже сто шістдесят сьоме покоління студентів у нього (я не здивований) і на сам кінець почав говорити про найвидатніших студентів-істориків, котрих він випустив. Старий твердить, що діти дедалі гірше починають вчитися і не вистачає старих покарань у вигляді биття різками, купи різноманітних виправних робіт або, що є на його думку найжахливішим - накладання на невизначених термін на тіло порушника рун, що блокували його здібності, аби магія не затьмарювала розум. Мені вже не подобається тут.

Та став він розповідати, що триста років тому, ще до його приходу на цей світ, студентів-неуків відправляли на викачування хаосу (мені цікаво: нащо), як у залу зайшли… ні, припурхали три дівиці. Я твердо переконаний, що у Арвандії жінки набагато ладніші, і то на певно результат магії, втім ці були, немов вершиною творчості художника на ймення природа. Біловолоса дівчина, з тонким і надзвичайно охайний розрізом очей, мабуть осійка (закладаюся, була вона чистокровна), за нею кучерява панночка, коси котрої були немов язиками полум'я, що уже догорало і випромінювало холодний колір відтінку каштану, і вона… витончена скульптура, під назвою "дівоча врода", брюнетка із зв'язаним хвостом, що придавав їй якоїсь строгості і неприступності. Осійка мала закинуте на правий бік волосся, заплетене зліва у колосок, носила сукню кольору бісквіту, що трохи залишало оголеними її стегна, з панчо, котре покривало тільки праву частину її тулуба. Накидка була закріплена чорним паском, котрий підкреслював всю витонченість і граціозність її фігури, у той час довгі чоботи сягали трохи вище її колін. Пломениста німфа мала на собі довгий кардіган поверх блузи і джинси високої пасадки, котрі тісно прилягали до її струнких ніжок, а розпущене волосся прикривав елегантний чорний капелюшок. Остання дівиця мала білу сорочку під коротеньким жакетом і шкіряну спідницю, котра легко прикривала її розкішні стегна (це, безсумнівно, збурювало всю мою уяву). Усі дами були на досить високих підборах та мали макіяж, проте нафарбовані губи та очі останньої особливо контрастували на фоні блідої, як у вампіра, шкіри. Здається, що вона приймала криваві ванни з крові незайманих, аби підтримувати свою вроду.

Прийшовши до себе, як і всі либонь присутні у залі, я глянув на бідного дідуся. Боявся, що старечий організм не перенесе такого моцного тригеру. Але ні, той лиш сціпив губи і прогарчав, коли дівиці всілися… біля мене!!! Не дідок, а зараз схоплю удар, їй Богу.

- Хіба пані не відають, же ся заняття зачали уже п'яднадцять хвилин тому!

- Перепрошую, не могли знайти викладової зали, - відказала біловолоса без краплі збентеження.

- Краще би пані замість убиратися  в цей… - немов заклинило на хвилю бідного, - цю срамоту, дізналися заздалегідь, де проводяться пані заняття, що є вашим прямим обов'язком, - старий аж заверещав у кінці.

- Що то за тон, шановний, - обурилася ефектна брюнетка. - Попрошу говорити належним чином до студентів, тут, здається, не ваші кріпосні чи раби. А по друге, панську думку стосовно "срамоти" прошу позоставити при собі, не обходить то пана. Ми нічого протиправного, здається, не зробили, аби так рвати пана горлянку, - говорила рівно й впевнено, холодно, але дуже гарно. Я від слів мало не зомлів, бо розумів, який шторм збурять її слова. Не знаю, кого мені було жаль у цій ситуації - його, чи дівчат, що дійсно нічого не зробили.

Око старого засіпалося. Він на момент закляк. Я скривився, і хотів був прикрити вуха, адже знав, що має бути далі. Не помилився.

- ПРІЗВИЩЕ Й ІМ'Я! - заверещав той так, що, здавалося, шибки у вікнах разом з барабанними перетинками полопаються.

- Кауфман Аїда, - анітрохи не збентежено проказала крижаним голосом дівчина.

Старий на цей раз ще довше не міг вимовити ані слова. Мертва диша, де страшно було вдихнути, аби її не порушити, запанувала у кабінеті на кільканадцять секунд.

- Перейдемо до теми викладу, - так же раптово заговорив пан, як і до цього затих. Що??? Чому це він так раптово заткнувся. Дивний цей професор, як і все тут.

- Сакура Мінамі, - протягнула до мене руку осійка, як дід заходився робити вступ до сьогоднішньої теми. Я ще більше знеяковів.

- Бен... Уотер, - невпевно кинув я, потискаючи руку, максимально намагаючись не виказати тремтіння. Боявся глянути дівчині у вічі, але у пам'яті відбилася тоді її посмішка. Більше, окрім представлення себе, вона мені нічого не промовила. Через хвилю я відчув дивний тихий дзвін у вухах, що тривав аж до кінця заняття. Вдалося призвичаїтися, але було дискомфортно. Що для мене є дивним - я навіть слухав того дня лекції старого, після того, як він почав читати легенду (для арвандців, я так розумію, то історичний факт) про створення світу…

"…Ще до початку всіх часів в майже безмежному міжзоряному просторі існувало дві протилежні істоти - Світанок і Сутінки. Перше створіння - уособлення життя і порядку; сила, що здатна творити. Друге ж - породження космічного хаосу, призначення якої знищувати, збільшувати саму ентропію. Мільйони років Світанок створював зоряні системи та цивілізації на планетах, забезпечуючи їхнє процвітання, даруючи всі необхідні ресурси для спалаху й подальшого, хоч і тимчасового, підтримування такого чудесного явища, як життя. Сутінки ж навпаки поглинав, як та чорна діра, або зводив нанівець всю доступну йому матерію, створену Світанком, часами породжуючи космічну порожнечу, або, як її називають по-сучасному вчені, - войди. Він завжди йшов за Світанком, поводив себе як той вовк, що пожирав одну за одною овець, котрі стадом йшли за своїм пастухом. Так і продовжувалося до того часу, аж поки Світанок не зупинився в одній зі створених ним галактик - Андромеді. Біля зірки Ла Блаветта, нашого одвічного світила, на двох із тринадцяти планет він створив життя. Одна з них, а саме третя, була пізніше названа Юноною.

Саме в цей час Сутінки прямував до Андромеди, бажаючи проковтнути чергову порцію зоряної речовини, щоб наситити хоч трохи свій бездонний шлунок. Але тут його чекав Світанок. Дві істоти, відчувши присутність один одного, забажали втекти, не зустрічатись віч-на-віч зі своєю протилежністю, але невідомі сили почали їх притягувати до себе, вирішивши їхню подальшу долю. Мимовільно дві всесильні істоти злилися в один порівняно невеликий космічний згусток - сингулярність. Але й та проіснувала зовсім недовго, а лише призвела до неймовірних масштабів вибуху. Величезна кількість енергії звільнилася, заповнюючи, немов волокнами, весь безмежний простір Всесвіту. Усі ці нитки, немов з клубка, виходили із однієї зірки Ламаріс, котра залишилася на місці тодішньої сингулярності. І зараз ми можемо побачити її вночі на зоряному небі, прямо над диском Андромеди.

Йшли століття, а може й тисячоліття. В ядрі Ламаріс неймовірним чином почало зароджуватися розумне життя. Як відомо, з зірки пізніше вийшло вісім істот, яких ми зараз називаємо богами, целестіалами або іноді аватарами. Цими істотами були: Марія - уособлення Світла, Амора - Кохання, Гепарх - Порядок, Силан - Життя, Нібірос - Темрява, Левіафан - Ненависть, Анабелла - Хаос, і нарешті Ліч - Смерть. Кожен з них мав доступ до певного спектру енергії, що залишилася після анігіляції Світанку і Сутінок.

Відразу після свого народження целестіали спустилися на планету Юнону. Як з'ясувалося, після космічного вибуху частина з тогочасного людства не загинула, а деякі з них навіть отримали надлюдські здібності через вплив космічної енергії. Це були перші джерела Юнони. Але коли аватари прибули, цивілізація вже була на межі вимирання. Життя ідилічного світу, створеного Світанком, було заповнено тільки світлом, порядком та любов'ю. Через це чисельність осіб людського роду різко збільшилася за короткий проміжок часу. Але в один момент цивілізація спіткала одна біда - обмаль ресурсів. Зазвичай, саме такі світи і знищував Сутінки.
Побачивши це, семеро з богів вважали своїм призначенням зберегти цивілізацію, тому ринулися рятувати її. Лише Ліч поводилася байдуже: будучи егоїстичною, Смерть знала, що її магія стає тим сильнішою, чим більше істот помруть навколо неї. Але вона була в меншості і була змушена прикласти свої зусилля, щоб зберегти життя на Юноні.

Аватари зрозуміли, що світу потрібно не тільки Світло, але й Темрява. Отже, кожен з целестіалів зробив свій внесок, аби забезпечити подальший незалежний розвиток планети. Окрім джерел, що залишилися на Юноні, завдяки Силану планету заселили створені ним простолюдини і монстри, нові види тварин з рослинами та фамільяри, ельфи, русалки, феї й багато інших живих та часто розумних істот. Також він відновив колишні ресурси планети - різні корисні копалини та минулу родючість ґрунтів. "Подарунком" Ліч були численні хвороби - від легкої застуди, до смертоносного раку. Також "завдяки" їй з'явилися й різноманітні отрути, люди з інвалідністю та різним дефектами зовнішності, смертоносні природні явища - від урагану до землетрусів і виверження вулканів. Левіафан і Амора дали змогу розумним істотам відчувати як негативні, так і позитивні емоції. Гепарх продовжив справу Світанку й навчав творити й захищатися, Анабелла ж - знищувати, тобто вести війни. А головні з богів Марія та Нібірос виокремили з живих істот окрему когорту. Їм вони надали доступ до хаосу (так зараз називається енергія, що вивільнилася після вибуху сингулярності). Так і з'явилися ми, чародії. Так і отримали свої магічні здібності ельфи, гноми, вампіри, когі, русалки, гарпії, орки, феї, фамільяри та, на сам кінець, демони.

Життя на Юноні почало все більш нагадувати сучасне… Столітні війни між арміями орків на чолі з вампірами та Арвандією, всестороння ізоляція простолюдинів в Кондорі та Леварії від магічного світу, все більші розбіжності між поглядами та інтересами чаклунів і ельфів, що і призвели до події, яка відома як Великий Розкіл і тому подібне… Але зараз не про історію імперії Арвандії чи про її політичну атмосферу або ж її сусідів.

Перетворивши життя Юнони на свій манір, целестіали спрямали свою увагу до іншої планети, на якій мало існувати життя. На жаль, від колись квітучого населення з утопічним уставом не залишилось нічого, окрім купи кісток, які так і кричали про голод. Від раніше зведених об'єктів архітектури залишилися лише руїни. Семеро божественних створінь забажали й тут створити нову ідентичну Юноні цивілізацію, але знову серед них виділилася Ліч. Богиня забажала створити тут її царство, куди мали відправлятися душі померлих істот. Целестіали порадилися і врешті-решт дозволили Смерті головувати тут. Так на кістках людей і був зведений Мортрекс - місце, куди частина з нас потрапить після відведеного нам часу на Юноні (звичайно ж, як буде вести негідний спосіб життя).

Сім планет нашої зоряної системи також було вирішено зробити володіннями кожного з богів. Усі вони були заселені істотами, які мали підкорятися волі царюючого божества. Чотири інших планет так і залишилися просто величезними кам'яними брилами.

Щодо Юнони, то целестіалами було ухвалено рішення ніяк не втручатися в справи жителів планети, а дати їм змогу вирішувати самостійно свою долю. Єдиний можливий привід для вторгнення був можливий апокаліпсис, який міг знищити все живе.

Саме 1503 рік нашої ери став причиною до інтервенції богів. Як сказано раніше, арвандіанці постійно мають конфлікти з потворами Пустот. Ми і тоді мали хороші, та навіть, я б сказав, пречудові засоби оборони: купа оборонних фортець на Сході, захисний магічний купол на кордоні, котрий протидіє, зокрема, телепортації іззовні (слава Гепарху, котрий навчив нас цьому), величезна армія бравих воїнів, певно, ще й найсильніша у світі та інше. Проте того кривавого року відбулися страшні події. Якийсь демон Пустот (нехай він горить яскравим полум'ям Мортрексу) знайшов на дні Абісальної прірви Камінь Енергії. Цей камінь, за словами вчених, є дуже високосублімованим хаосом, котрий через вплив гравітації набув твердого вигляду. Ця теорія має свої за і проти, але обговорювати цього не будемо, у нас не урок фізики. А, ну, і камінь той, як говорять очевидці, був розміром із немаленький такий будинок, тож питання, наскільки то є "камнем". Так ось, той клятий чорт поглинув мабуть мало не всю енергію з того каменю, ставши, як його потім прозвали, Демоном Апокаліпсису. Отримавши таку силу, він не тільки підсилив кожну потвору з Земель Пустот, але й сам зміг породити когорту створінь (з такою силою, йому була підвладна сама тканина реальності). І як більшість лиходіїв в не дуже якісних романах, з такою міццю Вершник Судного Дня (теж інша кличка) вирішив захопити весь світ, очистивши його від грішних людей, котрі "живуть не за словом богів", а самі мало не ганьблять целестіалів. Демон повів своє багатомільйонне військо до земель Арвандії. Битви були надзвичайно жахливими й жорстокими: загинуло, за підрахунками істориків, близько 230 мільйонів різних істот (приблизно двадцята частина з них - люди), котрі боронили свою свободу і життя від навали потвор.

Почувши мільйони, або, можливо, мільярди молитв у відчаї та зрозумівши, чим загрожує така навала монстрів зі Сходу, аватари ухвалили рішення щодо інтервенції. Але боги зробили фатальну помилку. Вони замість того, щоб зупити війну разом, відправили це робити самого Нібіроса, котрий запевнив всіх, що йому під силу подолати армію демонів. Богові й справді вдалося підкорити своїй волі більшість воїнів на полі битви, змусивши їх кинути зброю, але тільки не Демона Абісалі. Навіть для целестіала розум цього створіння був занадто сильний. Отже, Нібірос не мав іншого вибору, окрім як знищити породження Всесвітнього хаосу. Дві надпотужні істоти зціпилися в поєдинку, в результаті якого через виділення шаленої кількості магічної енергії загинуло чимало істот, котрі мали нещастя просто опинитися на місці їхньої битви. Хоч і точний час не відомий, але, як пишуть у книгах, бій тривав дуже довго, бо люди того часу мусили перебувати в укриттях впродовж декількох днів. Але ж, не зважаючи на мінливість успіху двох сторін у поєдинку, Нібіросові все-таки вдалося розколоти на дрібні частинки чорне серце демона своїм Мечем Темряви.
Після битви виснажений бог не мав іншого виходу, як тільки поринути в глибоку гібернацію, щоб хоч трохи відновити свої сили. Та слабкістю найсильнішого з богів скористалася Ліч: Смерть змогла затьмарити розум своєму братові, аби той допоміг їй скинути з трону шістьох інших богів задля її одноосібного правління. Жінка використала ще циркулюючий в тілі Демона Апокаліпсису хаос і зцілила вже зазомбованого Нібіроса, та після цього ринулася до Небесної Фортеці (місце на Юноні, де для важливих нарад збиралися целестіали. На жаль, точного місцезнаходження встановити і досі не вдалося).

Звісно ж, ніхто з богів не мав бажання поступатися своїм місцем божевільній сестрі. Отож ще не відійшовши від демонічної навали, світ сколихнула чергова величезна битва, назву якої хоч раз кожен чув – Спустошлива Баталія. Стустошлива як і в сенсі тих нещасних істот, що загинули через планетарні масштаби міжусобиці богів, так і в тій нескінченній тузі за богинею Марією в наших серцях, котра шрамом так і залишиться там назавжди.

Щодо тієї битви, то Силан протидіяв самотужки Ліч, а Марія, Левіафан, Анабелла, Гепарх та Амора намагалися повернути до тями Нібіроса. Чому б не розділитися порівну в цій битві?! Або чому б протилежності Нібіроса Марії не вдалося б боротися з ним самостійно, як, наприклад, Силанові з Ліч?! Складне питання, на яке немає відповіді, оскільки це такий собі парадокс, адже за концепцією Космічного Балансу сили Світла дорівнюють за міццю Темряві. Найбільш вірогідною є відповідь - мудрість Нібіроса. Як відомо, головний темний бог мав величезні познання в чорній магії, що і давало йому перевагу над іншим. Тому, на превеликий жаль, в ході битви від меча Лорда Темряви загинув Левіафан та Марія, котра пожертувала собою, використавши закляття анігіляції Темряви і Світла, знищивши разом із собою Нібіроса… і тепер, шановні панство, попрошу вас вшанувати молитвою її подвиг та страшну страту заради нас, людей…"

Після цього всі в групі почали промовляти незрозумілу мені молитву. Слів її не знав, тому я мовчки слухав їх. Фредрін, що був коло мене, нахилився до парти і схилив руки до сплетених в пальцях рук, повторюючи слова святого тексту. Джон теж ворушив губами, пошепки промовляючи щось. Єдиними, окрім мене, хто не молився, були дівчата біля мене. Біловолоса Сакура і брюнетка Аїда, як я уже дізнався, читали якісь книжечки, а юначка посередині уже половину викладу, на певно, дрімала на парті. Чесно, я не розумію трохи їхньої поведінки. Чи може вони, як і я, іноземці? Та-а-ак, то має сенс, адже їхні вбрання… точно, виглядають, як якісь кондорські чи леварські моделі, - арвандські жінки такого одягу взагалі не носять та, ба більше, не мають. Жодної не зустрів, зокрема у нашій групі.

Наступним моїм здивуванням були сльози на очах більшості з присутніх. Фредрін, як підняв голову, закінчивши молитву, мабуть ревів. Очманіти! Я не хочу тут вчитися, це якась секта… хоча я ніколи не бачив, як молилися у мене в монастирі… ніхто ніколи не змушував. Але однаково, мені не по собі тут і зараз. Проте заняття йшло далі.

- Бачу, що нам залишається лише декілька хвилин до кінця, тож попрошу ваші питання, - продовжив професор.

- Що сталося із Ліч? - запитала якась дівчинка спереду.

- Ах, лишенько, я щось поринув думками уже тільки до Марії… я ж не доказав, що її спільними зусиллямо було запечатано в горі Мордогор, десь на північному заході. Але не думайте навіть туди підходити, хоч ви й того не зможете, адже церковний орден Арвандії поручився оберігати ті землі від проникнення всіляких чорних магів, щоб не наражати нашу землю на небезпеку.  До речі, деякі наші викладачі входять до того ордену, зокрема пан Адам Мілевський, наш високошановний директор.

- Можу мати питання? - запитав брюнет переді мною.

- Так, вельми прошу.

- Відразу перепрошую за можливо дурне питання, але я сам зі Стробоплексу і волів би знати, чому у вас заборонена діяльність Чорної Церкви у Арвандії? Адже, якщо вірити цьому сказанню, то темні боги теж зробили внесок до перемоги над Ліч. Розумію, чому магія смерті є під заказом, але…

- Уже відповідаю на питання пана, дуже дякую. Якщо коротко, Темна Церква ненí у нас забороненою, тільки має дурну славу. По перше, вона є єдиною для Земель Пустот, а ми в умовах постійної війни з ними, тому панству не треба пояснювати мораль цієї проблеми у даному випадку. По-друге, наративи, типу вбивст за необхідності, необмежене користання з хаосу та інших, скажімо, негуманних заклять, плюс, пропагування вседозволеності, зокрема полігамія, гомосексуальність та інші збоченства, чинять у сумі її нереспектабельною у світлі законів та менталітету Арвандії. Сподіваюсь, я дав пану у міру вичерпну відповідь. На заняттях ми це будемо детально обговорювати, тож ми ще неодноразово повернемося до цього питання, і я надам більше інформації, а зараз, на жаль, маємо брак часу.

- Маю питання: чому світ не може обійтися без темряви? - раптово вирвалося з мене.

- Повторюю для пана: ідилічні світі Світанку гинули через брак ресурсів. Боги усвідомлили його помилку і додали фактор, що рівноважить Світло - тобто Темряву. Це не дає цивілізації рости у гвалтовних темпах і плюс забезпечує жагу до вдосконалення технологій, адже війни, як показала практика, дуже тому сприяють. Поступ ціною хаосу.

- Файн, а чому... ну, чисто гіпотетично, таким всемогутнім істотам не надати нескінченні ресурси до існування, або відкрити певні знання, що дозволять зберігати автономію? Це би запобігло війнам і хаосу, - я все не замовкав. Був шокований, що у мене нізвідки були сили заявити про себе.

- Даруйте, але не пану судити волю богів! - аж почервонів від злості дід (чом він кричить, я лише дискутую, до того ж у спокійному тоні), - Я певен, що у богів є на то причини і одну сказати можу від себе навіть я: згубна експансія, що закінчиться знищенням ресурсів Всесвіту, та ставляння в один ряд смертних і богів.

- Добре, чому перше є проблемою, адже уся енергія у світі рано чи пізно закінчиться, зорі згорять, текточні плити зупиняться, ядра планет охолонуть. Однаково буде кінець всьому, це звичайна фізика, навіть хаос не є винятком, - усі присутні дивилися на мене спідлоба, втім знов тільки дівчата обабіч виділялися, схвалюючи без слів мої висловлення великими пальцями до гори. Не розумів, чи це був сарказм чи підтримка.

Професор мовчав деякий час, а потім видав наступну дивину:

- Пан є з Леварії?

- Ні, з Кондору, та чи це щось змінює?

- Нічого не змінює, але пояснює.

- Пояснює, дозвольте дізнатися, що? - обурився я.

- Зазомбованість мозку пана всіляким сміттям, типу атеїзму, матріархату, несубординації владі, гомосексуалізму…

- Та до чого тут це все, особливо матріархат і гомосексуалізм? Перепрошую, - перебив я професора, - але, раз про те мова, пропаганда, про яку пан мовить, здається, діє і у вас. Кожна країна її має у якійсь мірі, здається, це істинна природа політичного життя, глупо це заперечувати. Підвердженням тому ж є той же самий улюблений ваш гомосексуалізм, бо варто було мені приїхати сюди, як кожен другий запитував чомусь у мене, чи залишив я чоловіка у Кондорі самого. Даруйте, я не маю чоловіка і мати на певно не хочу, але дійсного нічого злого у одностатевих парах не бачу. Проте наступний нелогічний момент для у мене у релігійних текстах - хіба це ж не ваше Світле Письмо постулює свободу людей? - пан викладач хотів був щось сказати, та я продовжив. Увесь цей час я говорив досить тихо, хоч кортіло підвищити голос. - А, ну так, чомусь свобода прописана, а чоловіку з чоловіком чи жінці з жінкою бути не можна, заборона вбивати теж згадана, але на війні то уже раптово обов'язок кожного свідомого громадянина, схвалений самою Марією. Не логічно це все…

- ДОСИТЬ! - засичав історик. - Усе, урок закінчено.

Та після його слів три красуні поруч стоячи заоплодували мені зі словами "Браво". Я лиш похилив голову - обличчя пашіло від тепла (либонь тиск від напруження підскочив).

- Віолетта Райзенберг, - протягнула до мене руку дівчина з каштановим волоссям.

- Аїда Кауфман, - представилася брюнетка, хоч ім'я її уже знав.

- Бен Уотер, - невміло мугикнув я.

- А я уже з ним знайома, - посміхнулася Сакура.

- А ти я бачу у нас не із боягузливих хлопців, - почала Віолетта.

- Та пусте, саме якось найшло, не знаю чому… - відчував я досі, що мав підвищений адреналін у крові. На додаток помітив, що Фредрін і Джон мовчки уже змилися, не сказавши ані слова.

- Ти усе правильно сказав, ми усі троє  маємо ідентичну думку, - сказала Аїда. - Тільки що-небудь доводити старому поколінню та більшості із нашою групи не має сенсу. Повір, ми пробували. Хоч і заявлена можливість дискусій має своє місце в такому академічному просторі, втім вона полишена об'єктивізму і є однобокою. Один словом, можна розвивати лише засади, що превелюють у суспільстві, ніц більше.

- А ви знайомі з більшістю групи?

- Ну, практично, проте шість-сім осіб, зокрема ти, нам відомими не є, - відповіла Сакура.

- Більшість - то наші давні знайомі, якось так всіх панських дітей запхали сюди, - пояснювала Віолетта, коли ми уже рухалися до виходу. Стосовно того, що тут вчиться еліта, я знав.

- Ну ті хлопчики, що сиділи поруч, - заговорила Аїда, - то теж, мені здається, діти паничів, може тільки мілких. Отой білявий має знайоме обличчя, тільки я не пам'ятаю, звідкіля його я пам'ятаю.

- А другий? - запитала Сакура.

- О-о-ой, - протягнула Аїда, - ну того я не знаю, але з дворянського кола точно.

- А ви самі звідки? Не іноземці випадково? - поцікавився я.

- Та ні, - тихо й дуже манірно засміялася Аїда. - Всі ми з Арвандії. Я з Крейптауну, Сакура з Осії, - я вгадав звідки вона, - і Віолетта з Дімерського панства - з Калідонії.

- А, вибачте, просто ви… може це не зовсім тактовно прозвучить, маєте такі ж магнефісентні наряди, як і деякі жінки моєї країни, бо у Арвандії ні у кого я подібних не бачив. Тому і подумав, що ви не місцеві.

- Дякуємо, але справді, у Арвандії таких немає ні у кого, бо це… імпорт… не всім він є доступним, - прошепотіла Сакура.

- Магнефі… як? - виглядала сконфундованою Віолетта.

- Розкішний, пишний. Евеліна наша так же постійно говорить, хіба не звикла, - пояснила Сакура.

- Це просто з люморського діалекту слова, - додала Аїда.

- Не знаю, чи з люморського, але у нас більшість так мовить, - сказав я.

- Ну ви ж з ельфами жили разом до… - задумалася Аїда, - сімнадцятого, наче, сторіччя. Тому і слова від них деякі перейняли.

- Історії я не знаю, мене якось це не цікавить, тож нічого не скажу щодо цього, - посміхнувся я.

- Я теж її не терплю, тому розумію, - захихотіла Віолетта.

- Історію треба знати, але ту, що ми тут матимемо, краще пропускати повз вуха і заучувати не замислюючись, - зауважила Аїда.

- Чому аж так думаєш? - зацікавився я.

- Ну бо фатальна пропаганда Арвандії, що ти ще додаси.

- Правду кажучи, я думав не сильно займатися, підкреслюю, особисто для мене, непотребом, як історія, чи там матеріалознавство. Зілляваріння, що далі, уже куди не йшло, - зізнався я.

- Так ти ж розумієш, що тебе виженуть уже через рік? - застерегла Сакура.

- Ха, як і нас через гострий язик або коли зрозуміють, що ми безнадійні до перевиховання чи то резистентні до хаосу, - зареготала Віолетта.

- Резисте…

- Слухай, Бене, а ти не знаєш, де наш кабінет з зіллєваріння, бо ми зараз біжимо на хвилю по своїх справах, - чи то перебила мене, чи то не почула Аїда.

- Зараз, - сягнув я до кишені. - Зала нуль-один-п'ятдесят чотири.

- О, дякую! - промовила Аїда. - Вибачай, що так раптово розмову перериваємо, але справді треба.

- Та без проблем, - заперечив я.
Дівчата, оскільки ми уже були на сходах, побігли на гору, а я, спокусившись подивитися миттю на божественні ніжки Аїди, теж почимчикував на низ. Здається, не я один дозволяв на них витріщатися, бо робив то майже кожен перехожий…
І що то за резистентність? Цікаво… невже такі ж невдахи, як я. Сумніваюсь, але при нагоді допитаюся.

Я було уже звертав до коридорчику на партері, як мене раптово перестріли Фредрін і Джон.

- Чуваче, а що то за виступ був тільки що? - почав Джон, вигляд котрого виказував крайне спантеличення.

- Та, не знаю, що на мене найшло… - сказав я. - Може просто я людина математичного складу розуму і якісь нелогічні моменти відразу бачу. Та і болюча трохи тема, знаєш.

- Ти радій, що ти іноземець і тебе просто запишуть у невігласи, скажу прямо, - грубо сказав Фредрін. Тон його мені точно не був довподоби.

- А ти, дозволь дізнатися, теж вважаєш, як професор, - постарався я запитати як можна ввічливіше.

- Звичайно, Святе Письмо - то беззаперечний догмат, - відразав той.

- Угу, зрозумів, - мало не закотив я очі.

Так, спокійно, ти толерантний до інших вір… тільки спокій.

Далі йшли ми мовчки. Балакати з ними бажання не було. Та й хлопці зустріли свого приятеля Войтека, котрий не пішов на перший виклад через якусь секцію.

Чому я так реагую на це все? Чому всіляке промивання мізків мене так іритує? Як це пов'язано з відразою до їх релігії й ікон, котрі нагадують мені тоталітарних владик? Відповідь я знаю… маму забрали, коли мені було вісім, а Ровінці тоді три. Забрали, бо була чаклункою. Чаклункою, що просто не захотіла втікати до Арвандії, а бажала позостатися на Батьківщині з її ріднею. А усе через кляту інформаційну війну Арвандії та Кондору. Тут, у Арвандії, будь які технології заборонені... Питання тільки, навіщо? Тут люди мруть від чуми та віспи, життя нагадує історичні фільми про доіндустріальні часи. Натомість у Кондорі нищать будь-які магічні артефакти та носіїв хаосу, окрім мутантів, адже ті - це "вищий ступінь еволюції", хоч мають вони таку ж природу здібностей, як і чаклуни… ну бо без мутантів, звісно, що Леварія, що Кондор давно би були частиною великої імперії Арвандії. Просто колись, коли йшла боротьба за південно-західні та північні землі, якісь мутанти, бажаючи прийти до влади, стали на чолі простолюдинів леварців та кондорців (я все ж давно тому трохи дізнався про історію від колишнього приятеля Олівера). Ага, наші землі мають вигідне географічне положення, щоб контактувати з Люморією, а Арвандія вихід до океану має тільки за горами. На тих водах жоден корабель не дасть ради підпливти до берега, тож шмат моєї землі є особливо бажаним. Й ось, як я говорив, завдяки силам мутантам Кондор і Леварія зараз існують. Як мені всі твердять, джерела набагато потужніші і небезпечніші від чаклунів, хоч їх все ж меншість. І ці ж мутанти вирішили, що треба нищити всіх відьом і відьмаків, яких тільки вдасться, бо Арвандія саме на їх міці і тримається. І так залишився я без мами, котрій непоталанило проявити відьовство у пізньому віці, коли вона нас уже мала. Не знаю, за яких умов її розсекретили, але факт є фактом… більше я її ніколи не видів. А батько з горя підсів на наркотики і за два роки згас. І переїхали ми жити з сестрою до єдиного живого нашого родича - дідуся Артемія. Досі сумую за ними двома…

І знаєте, я би мав бути злим на всіх арвандців, котрі ненажерливо поглинають все більші терени, що є першопричиною агресії кондорців до магів. Та ні, однаково я ненавиджу дві сторони… точніше тих з них, хто не вміє мислити і забрав мою неню… тому так мене денервує сліпа віра авторитетам і якимось книжечкам чи то посібникам. Ненавиджу людей через їх тупість. Ненавиджу людей, котрі через це невігластво ненавидять інших… хоча і я теж ненавиджу інших… і може то мені тільки здається, що маю я вагомі резони, а сам таких же ідіот, як і інші… принаймні, я не бажаю людям смерті і ніколи б не заподіяв людям шкоди… цілеспрямовано… бо криваві плями на руках я уже мав і, на жаль, ніщо їх не відпере…

І ось настало зіллєваріння. Перше, що я відчув, входячи до зали, це було дихання холоду і майже суцільна темрява. Та раптом факели на стінах спалахнули зеленим язиками полум'я, легко засліплюючи та полосами розпливаючись в очах. Серед чотирьох рядів парт коло учительського столу з'явився силует щуплої жінки в зеленому капелюсі з пером.

- Добрий день, дітки! - привілася та загадкова особа типовим для старої жінки голосом. - Прошу сформувати групи по дві-три особи за партою, бо, на жаль, усім особно матеріалів не вистачить.

Усі заходилися займати місця. М-м-м, дуже круто, адже всі мали уже пару, звичайно, окрім мене. Як завжди я одинак. І коли всі встигли познайомитися? Дратувало це. А ще дратував Джон, що так награно вибачався, мовляв, не можна вчотирьох працювати, бо був уже разом з Войтеком і Фредріном. Гіпокрите, ви спокійно могли розділитися по два. Але я просто мовчки махнув головою у відповідь, мовляв нічого страшного. Сподіваюсь вкотре, що думок ніхто тут читати не вміє.

- Добрий день, перепрошуємо за запізнення, - забігла до кабінету уже відома мені трійця, мабуть усвідомивши, що ця фраза могла б пом'якшити їх ситуацію минулого разу.

- Ніц не сталося, ми ще навіть не почали, - доброзичливо відповіла відьма. - Прошу он зайняти одну з останніх парт - альбо біля пана, - вказала на мене старенька, - альбо там далі.

Без шансів, будуть втрьох. Окей, буду без зілля. Такий неук, як я, не зробить жодного.

- Я біля пана, - без вагань проказала Сакура.

Справді? Дякувати Богу, я твій боржник.

Віолетта і Аїда ж стали вдвох за партою справа біля мене.

- Так, діточки мої дорогеньки, - почала викладачка, - звуся я Агнєшкою Верзімур, буду вашою наставницею у вивченні такої прекрасної дисципліни, як зіллєваріння. Це наука буде в міру точною, як сучасна хімія, але без незрозумілих розрахунків. Але не варто в жодному разі розслаблятися на цьому предметі. Кожен протягом п'яти років, а хто обере профіль зіллєваріння, і довше муситиме навчитися робити як найпростіші у виконанні зілля, так і ті, котрі зможуть зробити вас майже безсмертними на полі битви. Це вдасться далеко не кожному. Для цього має бути талант та такі якості характеру, як наполегливість, перфекціонізм, скрупульозність та трохи безумство. Але я не буду дуже строгою з вами, як хтось не зробить складне зілля, котре може і не вдатися мені, правду кажучи, бо ці пропорції та навколишні умови… просто зводять з розуму. Але-е-е, - протягнула місіс Верзімур, ходячи по кабінету та заглядаючи в очі кожному зі студентів прямо в очі, - є такий предмет, як матеріалознавство. Я також його проводжу і, боронь Маріє, хтось з вас чогось не вивчить. Як хтось не знає, то ми будемо вчити різні трави та камінці з масою захоплюючих властивостей та трохи анатомію тваринок… мертвих і не дуже, частини котрих можуть вам знадобитися на зіллєварінні. Цей предмет, окрім вашої праці та пам'яті, нічого не вимагає, наголошую: НІЧОГО, - аж підпригнула відьма разом з іншими, мабуть злякавшись свого крику, - тож будьте добрі, дорогенькі діточки, - знову змінила та тон, - вчить цей предмет, і ми будемо з вами найкращими друзями. Навіть як вам не вдасться зробити зілля на уроці тут зі мною, з тими знаннями, що можна здобути на двох моїх предметах, після двох, трьох, ста спроб вам вдасться зварити потрібне зілля, я запевняю всіх. Добре, зі вступною частиною поки все, як щось згадаю - то скажу, а зараз ми з вами будемо варити перше зілля - екстракт бадьорості.

Жінка підняла догори руки та граційно змахнула ними так, що з численних шаф в кабінеті повилітали чавуни з потрібними інгрідієнтами прямо на столи кожного зі студентів. Усі пригнулися, адже казани летіли низько і вже вдарили декількох з не дуже швидкою реакцією по голові.

- Щось я вже її боюсь, - нагнувшись прошепотіла Сакура до мене.

  Так, стара про безпеку наших голів взагалі не печеться.

- Мої кохані діточки, сьогодні перша практична, - заговорила професорка, коли гомін від бахкання чавунів припинився. - У вас не було ще лекцій, і я не розповідала про це й інші зілля анітрохи. Тому перше практичне заняття з зіллєваріння я проводжу для того, щоб дізнатися ваше відчуття міри. Ось, - зробила якийсь знак руками відьма, так що у кожного на столі з'явився пожовтілий аркуш з писаним текстом, - це рецепт екстракту бадьорості.

Бен ще не дивився, що було написано в аркуші, а роздивлявся, що лежало на столі. Перед ним було декілька видів трав, віття, якісь незрозумілі рідини та…

- Член бика?! - на весь клас викрикнув Джон. Ціла група зареготала.

- Пане, я не зрозуміла, ми що в дитячому садочку? Ви дорослі вже люди, маєте бути готовими працювати і з куди більш огидними речами та уже в двадцять один рік, я гадаю, припинити надавати такого екстраординарного значення таким речам, як статевим органам живих істот. Чи вам чогось не вистачає? - розсерджено пронизувала поглядом професорка студента. Джон через її слова ніяково опустив голову та тільки з-під лоба прошепотів: "вибачте".

- Вибачаю, моє золотце, - знову змінилася інтонація у старої відьми, - як пан бажає знати, то пеніс бика покращує чоловіче здоров'я, діє як афродизіак. Екстракт бадьорості має всебічну дію: не тільки підвищує загальну енергію та самопочуття, а й збільшує сексуальний потяг. Як хтось міг подумати: нащо ж тоді жінкам додавати статевий орган бика до зілля? Відповідь така: я хочу навчити всіх варити настоянки - дівчата не виняток, тож ви будете додавати ще й джерело жіночої сили до зілля - пелюсти лотосу та кров кажана, котрі там нічим не завадять. Взагалі, в оригінальному рецепті фігурувала кров жар-птиці, або фенікса, але, по-перше, вбивати фамільярів богині Амори - це величезний гріх, а, по-друге, ці птахи надзвичайно рідкісні, тож у нас немає відповідних інгрідієнтів. Добре, дітки… а, ні, - раптово згадала пані Агнєшка, - я, мої кохані, колись сем почула неабияку думку, мовляв, "стара кобила оцінює абияк наші роботи", - зробила писклявим свій голос професорка, чим викликала сміх серед студентів. - А я скажу на це ось що: ця стара кобила не вигадувала правила оцінки якості зілля - це вигадали старі пердуни з міністерства. Тож всі претензії до них і до тієї книги, що лежить у мене на столі, - показала бабця пальцем на величезну книжку на центральному столику, - як забажаєте, то я хоч на цілий рік вам її позичу, щоб ви могли в разі чого звернутися до деканату в справі порушення правил оцінювання якості праці студентів. Тільки запевняю, знаю я ту книгу на пам'ять, так що підловити мене, я гадаю, вам не вдасться. Отже, кохані, нужбо до праці! На роботу маєте двадцять хвилин, це просте завдання. Я не проти розмов на уроці, навіть не по темі, аби тільки це не впливало на якість вашої праці та не створювало бджолиний вулик у кабінеті. Я зумію перекричати всіх, повірте мені. Тож щасти вам, - наостанок посміхнулася відьма і трохи незграбно на високих підборах покрокувала до свого столу.

То ти йдеш на вечір знайомств сьогодні?

- Так, іду… пробач як ти це зробила? - запитав я пошепки, дещо будучи спантеличеним, адже Сакура навіть не розплющила вуст.

Я це роблю телепатично. Просто звикла спілкуватися ментально з іншими, коли я в гурті. Як волієш традиційну розмову, то прошу, тільки я не на всі теми зможу поговорити, котрі я може хотіла би.

- Я за, тільки не вмію перемовлятися так, - зізнався я. Боже, як хто почує, що я сам із собою говорю, то подумає, що я шизонутий.

Ти не шизонутий.

Сакура засміялася.

Тобі достатньо лиш думати, канал я уже для нас обох створила.

Ой, ну мені максимально незручно, але я дуже хочу спробувати. Я вражений, якщо чесно.

Ти справді контакту з магією ніколи не мав?

Ні, анітрохи. Вибач, може почнемо робити зілля?

Так, як твоя ласка, натри у ступці вербену, я займусь найменш приємною частиною - буду різати бідного бика. До речі, нам котел запалити треба на воду, а я кресати вогонь не вмію.

Тобто? Сірниками не можеш?

Так їх немає. У школах нас вчать основ стихійної магії, всі уже мають таке знати. Чекай.

- Перепрошую, - легко доторкнулася плече Джона дівчина. - Не міг би ти запалити нам вогонь, я бачила, у тебе то вдалося.

- Без питань, - підморгнув юнак. Після чого клацнув пальцями коло трісок під котлом, і ті зайнялися в ту ж секунду теплим полум'ям.

- Вау, - захоплено промовив я.

- То база, - відповів Джон. Ага, і тієї бази я не вмію.

Не один ти.

Боже, я забуваю, що ти читаєш мої думки.

Як і ти мої. Справа звички.

- Джоне, запали нам, будь ласочка, - попросила Віолетта, котра теж з Аїдою поралася навколо котла.

- Так чекай… - урвав я себе, бо почав говорити голосом.

Чекай, просто з цікавості, що ви мали на увазі, коли говорили, що ви резистентні до магії.

Ну те що ми взагалі не можемо зробити навіть прості закляття. Воміти маємо щоразу, коли поглинемо трохи хаосу. Тому не вміємо чаклувати. Як не старалися і як нас не вчили. Деякі кажуть, що ми джерела, бо випромінюємо якусь енергію, а деякі кажуть, що ми ними не є, а щось цілком іншим. Я радше з останніми погоджуюся.

Яку енергію?

Звичайну… точніше навпаки, незвичайну. Котрої ніхто з досвідчених магів не зустрічав.

Я маю таку саму історію…

Справді? Теж незрозуміла енергія та несприятливість до хаосу?

Так.

Я в шоці. Не думала, що такі, як ми, ще десь є.

Тобто ви всі втрьох джерела?

Так, плюс ще одна наша подруга Евеліна. Своєю дорогою, які здібності ти уже маєш?

Тобто? Я ж кажу: до магії я не здатен.

Ні, я про те, що ти вмієш тією енергією робити. 

А ви нею щось робите?

Дуже мало. Я навчилася відчиняти портали на... ну добре, похвалюся, на пристойні такі відстані - це єдина моя фішка, потім володію трохи телекінезом, плюс телепатія, як чуєш.

Телепатія і так вражає. Контролювати розуми інших…

То ментальний контроль. Я не вмію цього. Лише можу перекидатися думками. Чомусь, з вами найлегше. Не з носіями енергії важче, доводиться напружуватися. Тут немов це так само природно.

Я ні на що не здатен взагалі. Добре, може і був би, та ніколи не тренувався. Боюсь. Але хочу.

Ми всі теж побоюємось. Утім, у сумі, кохаємо експерементувати з силами, одна одній допомагаємо. А що у тебе за проблема?

Занадто експозійна енергія.

Прошу? Не розумію...

Вибухає.

Ага. Аїда подібну проблему на самому початку мала. Але навчилася якось.

Узагалі, поки не забув сказати… чи то радше помислити… коротше, дякую, що стала до мене у пару, а то я безнадійний, нічого би мені не вийшло самому.

Нам ще нічого й не вийшло.

Сакура посміхнулася, зиркнувши на мене своїми блакитними оченятами, мов двома сапфірами. Я теж відповів взаємністю.

Я думала: ти будеш з хлопаками, але тут помітила, що ти сам, то вирішила не залишати в біді. Тут усі мають знайомих, бо, як Аїда говорила, більшість є представниками шляхти і ми всі часто одне одного бачимо. Тож не засмучуйся так через самотність наразі.

Я ще не засмучуюсь.

Мені навіть телепатії не треба було, щоб розгледіти вираз твого обличчя, коли ти стояв один. Добре, не про це.

А дівчата не образяться, що ти їх покинула.

Аїда, певно, не зрозуміла ходу таких подій, а Віолетта тільки буде рада.

Чому?

Ну-у-у-у… там цікава історія.

Кажи…

Мене вб'є Віолетта. Я присяглася нікому не казати.

Так ти і не кажеш. Ти думаєш.

Ой… хай ти кому розповіси чи подумаєш, як оце, чекатиме тебе та сама доля, що і цього бика.

Тю, так не говори тоді. Уже боюся. Хоча я б нікому не сказав.

Та тут нічого такого немає. Для нас з тобою принаймні, як я уже після історії зрозуміла. Просто Віолетта сказала, що Аїда симпатична і цікава особа, тож я вирішила їй трохи допомогти, влаштувавши для них обох відповідні умови для приватної розмови. Сподіваюсь, щось вийде, а то бідолашки самотні зовсім.

Вони не знайомі?

Ні, то мої дві подруги. Аїда - подруга дитинства, а Віолетта сестра чоловіка ще однієї моєї кращої подруги - Евеліни, уже її згадувала. Коли вони побралися, Віолетта почала з'являтися на зустрічах панів. Так ми і познайомилися. Дуже гарна людина, гадаю, тобі варто обов'язково з Віолеттою заприятелювати.

А з Аїдою?

З Аїдою теж… тільки з нею буває складно. Не знаю, чи знайдете спільну мову. Скомплікована особа.

Наприклад?

Наприклад не скажу, бо то лиш моя думка і її особисті речі. Сам дізнайся, як твоя воля. Скажу тільки, що людина вона прекрасна, тільки зі специфічними поглядами.

Ти їх не підтримуєш?

Можу зрозуміти.

Так а Віолетта і Аїда, дозволь запитати, лесбійки? Чи я не правильно зрозумів.

Мені якось байдуже, аби люди щасливі були. Хоча Віолетта наче так, не знаю, чомусь так здається, а Аїда бісексуальна. Тож я їм зараз оце допомагаю. Гарна була б пара.

А ти..? З цікавості.

Я натуралка.

Я теж. 

А як же твій чоловік у Кондорі?

Сакура захихотіла.

Невже тебе справді стільки про те питали?

Так. Чомусь у вас панує надія, що ми скоро вимремо, бо не даватимемо потомства через одностатеві пари.

Який жах. Я ніколи просто такого не чула, але і коло спілкування у мене не є надійною вибіркою, щоб будувати яку-завгодно статистику.

Та ні, питали, слово даю. Може, тому що я жив на прикордонні майже. Щоб не кортіло втікати до Кондору, бо скінчиш без наслідників.

Ой, та то хіба проблема?

Ти не хочеш дітей?

Абсолютно. Я така ще інфантильна, насправді. А діти не мають народжувати дітей. Хоча я радше унікум, адже більшість у моєму віці думає про сім'ю, якщо брати ту ж статистику. Узагалі, такі теми краще-но порозпитувати нам треба у Віолетти, вона в цьому крутиться.

Тобто?

Вона займається активізмом і керує декількома групами з захисту жінок після насилля та моральної підтримки осіб ЛГБТ. Почала займатися два роки тому, та мало хто до неї звертається. Люди бояться, хоч це навіть анонімно.

А ти таким займаєшся?

Хотіла би, тільки мати треба мені своє житло та засоби до життя, бо таких сюрпризів мені батьки не подарують. Віолетта постійно скаржиться на своїх, та її просто янголята проти консервативних моїх.

А Аїда чим займається?

Порпається в історичних архівах. Цікавого багато знає, але ніц ті не скажу з того, бо то страшний секрет. Стосовно цього можеш сам у неї попитати, як волів би, але я особисто нічого не можу повідати. Вибачай, не зі злом кажу, просто то трохи занадто серйозні речі.

У якому сенсі серйозні? Що може бути такого у тих архівах?

Ну, як сказати... йдеться про якісь державні таємниці, реальні історичні факти. Аїді не можна того знати, та її це не зупиняє. Але я не уявляю, як вона дістає матеріали. Тебе можуть просто усунути, боронь Боже, якби десь повідати з того щось. Я сама ризикую. І прошу, ні слова нікому про архіви. Забудь. Думки, на жаль, - не слова, щоб їх контролювати, не варто було цього мені говорити. Вибач…  Дарма ляпнула...

Та спокійно, я не збираюся нікому нічого говорити. Мені від цього ні холодно, ні жарко, чесно. Як мене то не обходить, то чом я маю комусь розповідати.

Та то я хвеська. Але добре, думаю, тобі довіряти підстави є.

Чому?

Не знаю… я не знаю чому я ті речі тобі говорила. Зазвичай я таємницями подруг ні з ким не ділюсь ні з ким. Тільки з іншими подругами. А їх всього три у сумі і одна одну довго знають. Але ти мені як друг. Я не знаю, як це пояснити. Відчула це, як тільки побачила. Немов…

Немов ми пов'язані. Я це теж відчув. Відчув відразу після запаху озону біля вас. У вас він надзвичайно знайомий, тільки перемішаний із квітковими парфумами.

Я теж його відчувала коло тебе… ти колись зустрічав когось з таким запахом?

Був один приятель...

Селене..?

Атеніє..?

Ми прокляті..?

Я не відвовів. Бо не знав…

- … Бене, Сакуро… діти, що з вами? - цей голос вирвав мене звідкись. Звідкись, бо я не відав, де я був.

- О Боги, у вас очі світяться, - сказав хтось із одногрупників. А ще я був за руку із Сакурою. У голові страшно пульсувало і стояв шум в ушах. Я мало не встатив рівновагу.

- Боже, дітки, ви що ж оце робите… - бідкалася пані Агнєшка.

- Я не знаю що сталося… - ледве видавив із себе я.

- Ви стояли зо дві хвилини у трансі, - пояснив Войтек. Усіх присутніх погляди були спрямовані прямо на нас. Сакура нахилила голову до парти. У дівчини сильно паморочилося у голові.

- Боже, золотце моє, чекай, зараз принесу тобі дещо, - побігла до комори на протилежному боці зали викладачка. Стукіт її підборів страшним ехо відбивався у моїй голові.

- Ось, вам по шоколадці, має стати легше, - подала нам професорка солодощі.

- Дякую, - тихо промовила Сакура, після чого зробила невеличкий укус. Давався він їй тяжко. Я теж взяв. Стало через декілька хвилин справді легше.

- Що ви, любі моє, оце робили, га? - запитала пані Агнєшка, коли трохи розвиднялося у голові.

- Перемовлялися телепатично, нічого особливого. Я роблю це не вперше, - пояснила Сакура, котрій ще було дещо тяжко мовити.

- Може ви просто неправильно це робили? Хаосу забагато взяли чи що, - припустила дівчина з першої парти, що виглядала, як типова відмінниця.

- Ні, дитя, телепатія ніґди до такого не призводить, - пояснила Верзімур. - Так, роззяви, хутко до робити, вам зараз зілля попсуються, бо переварите. А ви двоє, може підете до мене в комору полежите, я вам швиденько зілля від запаморочення знайду.

- Ні, дякуємо, ми продовжимо роботу, - твердо сказала Сакура. Я теж махнув головою.

Що це було?

- Не знаю… тільки без телепатії, будь ласка, - взялася чистити коріння верби Сакура. Була бліда, як крейда.

Я теж таке мала з Евеліною. Моєю подругою. Теж були у трансі. Тільки довше.

Голос був не Сакури. Це була Аїда.

До кінця заняття ми без жодного слова виконували роботу. Я навіть не хотів мислити. Зазвичай я мав страшний потік думок, котрий було часами неможливо спинити, а зараз я був немов порожній всередині. Тільки уже під кінець Сакура сказала, що я зміг відкрити сам канал після трансу, звісно, сам того не зрозумівши. Я лиш посміхнувся, та це було якось інстиктивно. Було мені тоді не весело. Хоча і не сумно. Був я пустий, кажу ж.

На кінці занять пані Агнєшка заходилася перевіряти якість зілля у кожного з підгруп студентів. Та дівчинка-заучка з першої парти мала, до прикладу, зілля вищої якості, що беззаперечно підносило бадьорість аж до небес. Хлопці попереду - Войтек, Джон і Фредрін - мали радше якесь желе, а не рідину до пиття. Віолетта з Аїдою отримали п'ятірку, бо мали справді освіжаючий напій. У нас же з Сакурою Верзімур лиш сьорбнула зілля, але нічого не сказала, лиш розуміюче захитала головою.

- То скільки у нас? - запитала Сакура.

- Усе добре, моє дитя... Маєте гарну оцінку, гарну.

Не знаю, на гарну оцінку наше зілля не виглядало, якщо навіть би порівняти з тим же Аїди й Віолетти.
Потім усі, попрощавшись з викладачкою, посунули до виходу. Я теж збирався уже йти, але нас покликала із Сакурою Верзімур.

- І ви, Аїдонько і Віолетточко, залишіться, сонечки, будь ласка, - щебечучи, попросила викладачка.

Чаклунка дочекалася аж поки всі, окрім нас, вийдуть і легким махом руки зачинила телекінетично двері.

- Гаррі, ти, паразите, куди воно годиться підслуховувати розмови! - заверещала пані Агнєшка. - Я все бачу!

Охрініти, вона бачить крізь стіни чи що?

- Ну як ви, діточки?

- Краще, - майже одночасно сказали ми з Сакурою.

- То добре, мої любі… але я, якби була ваша на те ласка, хотіла би знати, що там сте виділи?

- Я не знаю… там нічого особливого не було… - сказав я.

- Так, просто розмова… - погодилася Сакура. - Тільки у кінці щось дивне коїлося. Ми немов пов'язані та знайомі - ми про це говорили. А ще про запах…

- Озону, - доказав я.

- Так… - захитала головою Верзімур. - Біля вас чотирьох повітря буквально заряджене. Це говорить про те, що ви випромінюєте величезну енергію й можливо радіацію. Та я не можу її зобачити, якби то було б з хаосом. Це щось інше, хоча вам усі це казали. Мене цікавить зараз тільки одне: чи ви, дітки, не маєте жодних труднощів зі своєю ношою… пробачте, що таке питаю, директор Мілевський просив вас не чіпати щодо цього, та я не можу просто інакше.

- Не можу єдине говорити за Бена, але у нас усе добре, справді, - сказала Аїда.

- У мене теж, не скаржусь, - додав я. - Просто…

- Що, любий?

- Сам факт наявності цього всього турбує, але поза тим нічого.

- Розумію, розумію… ще й як розумію.

- А ще я згадала, що ти мене назвав Атенією... Чому? - промовила Сакура.

- Як і ти мене Селеном… та я не вперше чую це ім'я. Сам себе раз так назвав…

- Коли, золотий мій?

- Уперше при прояві здібностей.

- Ох, я знаю твою історію… - поклала чаклунка мені свою жиляву руку на коліно. - Ти найбільше си постраждав з усіх присутніх… але щодо цих найменувань я не маю жодних здогадок.

- І ще ти згадав, що хтось ще мав такий же запах, ну ні? Якщо я добре пам'ятаю.

- Так, Олівер. Але я давно не мав з ним контакту, тож не знаю, що та як він там.

- Тобто серед вас є ще один? - запитала пані професор.

- Я не знаю, - потиснув плечима я. - Він не проявляв жодних здібностей. Тільки перед кінцем нашого спілкування почав випромінювати отой озон.

- Зрозуміла... цікаво... Ох, до речі, а як там Евелінка, Аїдо? Знаю, що ви дуже приятелюєте, - поцікавилася старенька.

- У неї все пречудово. Он сестра її нещодавно народила, тож Евеліна тепер прещаслива тітонька, дуже тішиться малям і не менше від матері ним печеться, - розповіла Аїда.

- А свого ще хіба не має?

- Ні, на жаль, Евеліна мати дітей не може... - тяжко зітхнула дівчина.

- Бідолашна… а я пам'ятаю її ще в університеті. Така сонячна дівчинка, аж таких ельфів рідко зустрінеш. Дуже, ну прямо дуже, старалася, та і з Адамом її на свою опіку взяли, втім ніц нам не вийшло з того. Хаос приймати не хотіла, а з її силою ми й самі ради не дали. Занадто потужною була для нашого опанування.

- У неї зараз краще з контролем, - розповіла Аїда. - Вона уже менше страждає від видінь, а з магією, здається, на "ти". І нам допомогла трохи з тим. Особливо добре пішло Віолетті.

- Так, Адам мені казав, що Віолетта дуже обдарований телекінетик, - похвалила дівчина викладачка, так аж та зашарілася. - Всі ви надзвичайно обдаровані та талановиті. Але… я за чотириста років життя сем не бачила такої сили. Ніхто не бачив. Проте сем переконана, що то є лише брак науки. І директор Адам про те твердить. Бо усі джерела, в основному, соу зараз у Кондорі й Леварії, тож ми маємо замало даних. Та багато інформації від нас їх сторони приховують. І все через кляту ворожнечу… О, Маріє, я сем уже стара і стільки сем бачила війн та розрух за своє життя і ото досі дивуюся, невже не можна співіснувати в мирі та злагоді, якось домовлюватися, га?

- А джерел мало в Арвандії? - поцікавився я.

- Ой, та є, але наші джерела силою не пашіють. Генотип не той, що ще сказати. Зобачіть у порівнянні того ж самого Міхеля Сандо, або Залізну Людину, як той себе йменує, - найсильніше джерело сучасності. Так, Маріє сохрани, то ж якась зброя масового винищення. Хоча я за живот свій пам'ятаю багато арвандських джерел, котрі того чорта Міхеля вщент би знищили. Але ні один не надався, аби допогти науці. Боялися, що їх сила дістанеться комусь іншому. Всі, як один. Тому і мало знаємо про джерела. Але вам не варто панікувати, адже сила та надзвичайно рідко шкодить самому носію, як показує практика.

- Але може іншим зашкодити… - стиснула губи Аїда.

- Так моя люба,... на жаль, так… тому ми з Адамом спробуємо вдруге зайнятися такими, як ви. З Евеліночкою не вдалося, та з вами ми ґрунтовно попрацюємо. І я вірю, нам усе вийде. Гадаю, наступного тижня ви дістанете від директора інформацію, де ми матимемо заняття. Ми хочемо просто підготувати вам тренувальну зону, розумієте…

- Можу мати питання? - запиталася Аїда.

- Так, звичайно.

- Тоді нащо нам взагалі витрачати час на звичайні уроки магії, коли ми в той час могли б зайнятися дійсно ефективнішими справами, оскільки до хаосу ми резистентні.

- Вам то треба, аби розуміти, як магія працює, хоча б. Цього року ви матимете такий собі короткий екскурс по різних дисциплінах. Тому я щиро раджу не пропускати заняття, адже ви там точно будете обговорювати телекінез, телепатію і либонь трансмутацію, бо телепортацію вам зарано ще. Будете теж довго згадувати стихійну магію, але без хаосу і справді вам вона не знадобиться, тут згодна. Але прошу вас, наполегливо займайтеся опановуванням своїх сил, бо злі часи йдуть… я це відчуваю. Не знаю, чи то до війни, чи то до якогось катаклізму, чи знаменує то прихід тієї Смарагдової Відьми з Чотирнадцяткою, котрими показилися мало не всі віщуни. І я розгублена, адже не знаю, чи ото вірити їм, чи пропустити повз вуха.

- А що за Смарагдова Відьма і Чотирнадцятка? - запитав я, хоча я пам'ятав ці назви.

- Ой, та ці імена зараз на язиці у майже кожного через нагнітання провісників. Смарагдова Відьма - то повелителька душ, що значно сильніша за словами пророків, ніж той самий Силан чи Ліч. Та мене лякає не так ця відьма, як гіпотетичне існування когось такого, як Принц Хаосу або Ткач Реальності. Та істота, кажуть, має контроль над дійсністю, знову, це якщо вірити віщунам, а то є пряма загроза інтегральності тканини Всесвіту, бо не зрозуміло, які чуда він має нам показати.

- Я теж це прородство проказав у мій перший раз, - зізнався я. У ту хвилю мене всього стискав якийсь страх, хоч я не звик вірити всіляким прородствам. Вдруге за день мав почуття екзистенціального страху, тільки на сей раз потужнішого.

- Так, Адам мені переказував, дитятко. Тому саме це я і говорю вам всім, а не просто, щоб налякати. Ви маєте бути дуже обережними і триматися одне одного. Саме тому сме вирішилися вас до однієї групи записати… ох, дітки, - підвелася пані Агнєшка. - Більше не буду вас затримувати, бо ви маєте виклади, і сама мушу бігти проводити наступний.

Ми попрощалися та поволі мовчечки пішли до дверей, та Верзімур на кінець проказала:

- І прошу вас, діти, не забувати, що всередині кожного з вас в сердечку, ось тут, жевріє добро. Пам'ятайте про це в найтяжчі хвилини вашого життя. І пам'ятайте, що ніхто, крім вас, не зможе цей вогник загасити. Ви зараз подумаєте, що ото ця стара верзе, та я уже дуже стара відьма і можу бачити більше, ніж тільки через стіни. Тому бережіть до останнього те тепло у вас у грудях, не дайте вам самих себе звести на шлях темряви й згуби. Хоча не вся пітьма є обов'язково брудною і не все світло є таким безпорочним, як може бути на позір... І Бене, запитай у Ровіни щодо її першого дня у школі, гадаю, там у сестри може є багато чого цікавого...

Ми йшли по коридору, певно, декілька хвилин мовчки. Я був занадто стривожений, аби говорити. Дівчата, мабуть теж. Думати теж не хотілося. Єдине почуття, що огортало мене в ту мить, - це розгубленість. Особливо після фрази щодо Ровіни... Звідки вона може її знати!? Ну просто звідки? Як таке можливо...?

- Моторошно якось, скажіть, - першою щось сказала Віолетта.

- Ще й як, - погодився я разом з дівчатами.

- До чого вона це все сказала? У кінці... - запитала Аїда, але ніхто нічого не промовив...

Перший день мого студіювання був сильною такою емоційною встряскою. Що ж, сьогодні вночі я муситиму ретельно обдумати все почуте і пережите, бо зараз точно не той стан… Але чекав на мене ще вечір знайомств…