Уже було пізно. Я було тоді йшов вуличкою коло невеличкого озерця, проводивши додому свою подругу Естеллу. Вона якраз сьогодні обходила своє двадцятиріччя, ми ось-ось тільки йшли з вечірки додому. Як її найкращий друг я відчував обов'язок провести Естеллу додому, адже дурненька трохи не відчувала міри в алкоголі. Та і я, ніде правду діти, не гребував сьогодні потягнутися за черговим келихом, як ми то по-своєму називаємо, "шампаньяно". Але, що навдивовижу дивно, я себе почував добре й тверезо, єдине трохи був піднесений і часами генерував такі твердження, за котрі завтра буду червоніти. Так, я, на жаль, полюбляю обдумувати речі сказані мною, а потім, горючи від сорому, щоразу робити собі настанови на тему того, якого типу людиною я маю бути, аби себе не наражати вчергове на компромітацію. Але дивлячись на Естеллу, що вже вкотре лізла до мене в обійми та намагалася поцілувати в губи, я був певен, що це не мені має бути соромно завтра. Проте легше не було, бо дії упитої Естелли викликали самі незручності, адже це в акурат порушувало всі можливі мої особисті кордони.

- Ти мене не цінуєш! - ледве промимрила Естелла, коли легко відштовхнув її, відхиляючись від любовних покликів  дівчини.

- З якого це дива, га? - відрізав я, нервово хихикаючи.

- Ти мене не любиш, а я тебе - ду-у-у-уже сильно! - знову полізла нетерпляче до мене на шию.

- Стара, я тебе дуже теж люблю, ціную, поважаю, але як подругу і прекрасну людину. Ось твоє подвір'я уже тут, спадай з моїй пліч уже, - я дуже сподівався тоді, що це етанол наказує її мозку видавати такі нісенітниці. 

- Ну і йди ти в дупу тоді, пес смердючий, - легко штовхнула вона мене, мало сама не впавши. - Ніхто мене не любе… кому я потрібна… нікому, - Естелла почала гучно ридати, і награно впала посеред дороги.

- Ти, п'яна мордо, спати тобі вже час, - підійшов я до неї і потягнув її за руку, аби підняти. Дівка пручалася, та все ж не мала сил протидіяти. - Завтра уже це обговоримо, як твоя на те воля, - промовив я.

- Але я хо сьогодні! - заперечила вона, все ще вириваючи свою руку.

- Завтра, кому кажу. Ми вдвох сьогодні не в тому стані, чуєш чи ні? - ця оказія уже припинила викликати той дивний сміх у мене, лише бентегу та бажання швидше звідсіля звалити. 

- Ну добре-е-е, - немов зробила вона мені послугу, - як собі зичиш. Але ти ж обіцяєш мені, - Естелла мало не тицьнула мені межиочі, свердлячи максимально дурним та затьмареним поглядом. Було і кумедно, і дещо лячно.

- Обіцяю. Усе бувай-бувай, до завтра, - тепер вже я виривався від її ціпких рук. - Щасти, і не впади ото!

 Естелла лиш надула губи, зиркаючи на мене, а потім зі словами "Ага, прощавай, негіднику" вона поволокла насилу своє тіло у бік будинку. Нарешті. Хвала Богу.

Упевнившись, що вона безпечно дійшла до будинку посеред вельми пристойного двору, я попростував уже в напрямку до свого. Але йти мені треба десь зо годину. Нічні автобуси ходять після дванадцятої надзвичайно рідко, тож це б не врятувало мене.

 Та це не те, що на разі справляє стривоження у моєму серці. Що я маю робити з Естеллою? Вона уже і до цього подавала мені натяки, втім я лиш клеїв дурника із себе, ніби не розумів того відкритого флірту. Але і розтавити всі крапки над і не міг, адже таку яскраву і цікаву у спілкуванні особу треба ще пошукати. Не хочеться мені, аби через сліпе дівоче серце я вкотре втратив найкращу подругу. І чом від мене всі чогось очікують? Ровіна чекає, аби я вирішив виявити добру волю, і взяв усі домашні обов'язки на себе, адже їй ніколи. Олівер декілька років тому чекав, що я буду обіч нього двадцять чотири на сім, забувши про власні проблеми. Кенді припинила спілкування після того, як я їй відмовив, а тепер Естелла після року спілкування плекає надію, що я відповім взаємністю. І я боюсь, що це скінчиться так само, як з Кенді... Я знаю Естеллу, це особистість досить високої про себе думки (що мені, правду кажучи, в деякій мірі й імпонує), тому відмова з моїх вуст буде для неї свого роду особистою образою, приниженням і приводом для тригерів в майбутньому, який вона як можна швидше буде намагатися усунути. Я це знаю…

 І чом дружба не має бути безумовною? Чом від мене чекають виконання якихось обов'язків, нехтуючи моїми інтересами? Чом це не має базуватися на підґрунті взаємної добровільної згоди? Чом добре ставлення хлопця до дівчини чи навпаки значить у моєму випадку тільки прояв уже того безумовного кохання, що безсумнівно тягне за собою виконання формальних умов, котрі мені так не до смаку? Саме тому я ні з ким не зустрічаюся. Хочу безумовності. Її втіленням і є дружба для мене, та і того я не маю. Усюди рамки.

 Гаразд, досить про це. Маю вже подумати про те, що сказати Естеллі. Боже, чому це так складно говорити, особливо близькій людині. Може збрехати їй, що я гей? Це би не було особистоспрямованою "образою" для неї, лише просто прикрим збігом обставин. Але що як вона кому скаже і це перетне межі нашого спілкування? У нас же в Сигорії всі знають одне одного. О ні! Дурна ідея… тотальна компромітація. Не бажаю дурних балачок навколо моєї особи, краще буду надалі сірою мишкою. Але скомпліковано це все… 

 Гадаю, треба їй все сказати, як є. Треба зажадати тієї безумовності, яку я волію. Як не буде на те її воля, то нащо оточувати себе тим фальшом, що лиш удає, що подруга є справді подругою, а не особою, котру ти тримаєш, порушуючи ту святу для мене взаємність. На щастя, хоч Ровіна, як той реп'ях на моєму хвості, ніде не дінеться. Сестра, як не як… до речі, а що як з нею порадитися? Естелла теж її подруга, вони знають одна одну ліпше, це ж, як-не-як, дівоча дружба. Добра є ідея… але справді добра...

 Трясця, це завтра ще ж до універу пхатися. Боже, я ж буду мерцем ходити завтра на заняттях... Жах! Але ще більший кошмар цей парк, в котрому я зараз йду. Проводжу подруг додому ночами, виявляючи умовного джентельмена, що захищає своєю присутністю молодих пані. А сам, як паршивий пес на холоді, трясусь ідучи темними безлюдними вулицями. І ще дерева від вітру потріскують. Боже, а що як який демон тут криється? Чи духи може які? Я не дивуюсь тому, навіть вірю, адже стільки тут було вбивст, зґвалтувань, загадкових зникнень, масакра дев'яносто сьомого… це місце точно прокляте, факт кажу. І ця містична енергетика, і запах гнилого м'яса вечорами цьому точно є підтвердженням. Боже, як я дійду сьогодні цілим, піду до костелу і покаюсь у гріхах своїх. Клянусь.

 І так нашорошеного мене раптово перелякав тріск гілки. Холод пробіг по моїй спині, проникаючи в кожен мій м'яз немов електричним струмом. Я озирнувся навколо, але навкруги була лише тиша й морок... Зараза, аби то тільки не бестія яка, або, справді, примара. Аби. 

 Та гірше було попереду. Дрижаки від холоду перестали було мене бити, але серце закалатало, як шалене, коли я почув гидкий регіт якихось чоловіків. Хоча то радше молодиків. Ще сильніше я запанікував, коли почув дзенкання пляшками. Уява уже відразу почала малювати план втечі на про всяк випадок. Так, я боягуз, я це визнаю, та не хочу втрачати голову через якихось бурмил. Інстикт самозбереження постановив, що гіпотетичні привиди є меншим злом, тож інтуіція повела меня прямо до кущів. Я відразу ж відчув, що мої ноги промокли. Ймовірно, після дощу я вступив прямо до калюжі. Але це мене на певно не турбувало тієї хвилі. Подерши голі коліна об гілки невідомого мені куща, я мав талан уже йти уже по зарослій стежині посеред дерев. Повітря тут було немов крижане. Та я це пояснив присутністю озера неподалік. Усе було б нічого, аби в один момент я не помітив, що єдиний шум навколо мене - це було моє дихання - тривожне, важке й нестабільне. І я, здається, чув звук биття серця, а не тільки відчував стукіт його в грудях. Ліс немов завмер. Мороз у спині ставав дедалі лютішим і нестерпним. Мені здавалося, що за мною хтось спостерігає, що на мене хтось чатує. Ні, то тільки плід моєї фантазії і провина фільмів жахів! Ні, жодних демонів тут у Сигорії! Жодних…

  Я насилу ступив крок, порушивши могильну тишу. Під ногою із жахливим шумом знову тріснула гілка. Та пройшовши кроків із двадцять, я знову вирізнив голоси чоловіків. Не знаю, чи стало мені легше, і чого я в ту хвилину боявся більше - їх чи морок, у котрий я зараз себе пхаю. Я підійшов до куща над дорогою і визирнув крізь зарослі на ледве освітлену стежину. Трохи далі було з десяток юнаків мого віку. Здавалися відморозками, адже через слово вживали матюки та показували непристойні жести, плюс постійно з них хто палив, а хто присмоктувався до мабуть порожніх пляшок, з надією сьорбнути хоч ще трохи алкоголю. Здавалося, що я їх знав, та освітлення, як говорив, було паскудне, тож їх фізіономій не вдалося розгледіти.
 
Я встав і вирішив швидше й як можна тихіше звідсіля змитися. За якийсь час я вже був біля них, тільки нас обмежувала лишень темрява лісу. Я дещо сповільнив темп, аби в жоден спосіб не видати своєї присутності. Крок… другий… третій… я вже трохи відійшов. Але страхи мої усе ж збулися. Раптово мене немов паралізувало - хтось чи щось мене схопило за плече. Я скрикнув, немов дівка, від переляку і чимдуж побіг невідомо куди. Далі почувся чоловічий голос, що велів мені зупитися і наступні бридкі слова, та я не зважав. Розум наказував мені лише бігти і лише нічого. Але через те, що я ніц не бачив, найгірший збіг обставин змусив мене відчути, як втрачаю рівновагу. Звалившись на землю, я ще пролетів інерцією з пару метрів, зламавши собі кілька кісток, як тоді здавалося. Утім далі було ще гірше. Той молодик, що схопив тоді за плече, скориставшись моментом, зумів мене наздогнати. Я не був у стані навіть встати, бо забив усі боки, лише стогнав від тупого болю, який мовби мотузками мене зв'язав.

Незнайомець же сів на коліно і мерзенно просичав: 

- А куди це ти, боягузе, побіг? Я, здається, поговорити хотів з тобою.

 Я впізнав цей голос. Був це мій однокласник за часів моєї школи. Знав я його і компанію, з якою він тусувався. Арні, його так звали, взявся зводити мене ноги, та, скориставшись майже суцільною темрявою, я щосили зарядив йому кулаком в обличчя. Щось мерзенно хруснуло, після чого бандюга відчепився від мене, повалившись на землю. Я хутко схопився, постійно хитаючись, бо не прийшов так швидко до тями, і мав намір уже бігти, та дорогу мені встигла закрити на цей раз решта його компанії, котра збіглася на галас. Розгублений, я, як той загнаний звір, стріляв поглядом у всіх можливих напрямках, та виходу либонь вже не було...

 - Кого ми бачимо, Бен Уотер! А чого ти ще не в ліжечку? Матуся буде хвилюватися, - почав один з них. Його я не знав.

- Так у нього ж це й мамки немає, - зареготав інший. Це був ще один мій однокласник.

Я мовчав та просто закляк. Не знав, що було його робити. Досі оглядався з боку в бік, шукаючи хоч якийсь можливий порятунок, аж поки не впав на землю, діставши удар прямо в обличчя від Арні, що уже прийшов до себе. Не міг стримувати потік сліз, адже вдарив виродок мене прямо в ніс.

- А де подруга твоя, Естелла, га? - запитали мене.

- Удома… - я насилу видавив це із себе.

- А ти, кретине, хіба не знаєш, чия це дівчина? Моя, бовдуре! А ти знаєш, що у нашій компанії роблять з тими, хто на чужих баб заглядається? Га? 

 - Я не чіпав її, я нічого їй не робив, клянусь! - у розпачі промимрив я.

- Та невже? Ми за вами слідували ще з клубу, а ти, падло, руки простягаєш до чужих дівчат. І ось ми тебе нарешті зустріли, аби провчити, щоб знав, як брати не своє. Підлий боязуз, кущами він нас обходив! Вишкребок!

 Копняком, той гад щосили поцілив мені прямо у живіт. Я скрутився на землі від тупого болю, обхопивши тулуб руками. Здавалося, нутрощі ось-ось були ладні полізти назовні.

 - Я її не чіпав, то вона, присягаюся! - ридаючи, простогнав я. 

- Тільки подивіться на цю плаксу! Це ж не мужчина навіть, а клятий боягуз, що боїться за свої нікчемні вчинки відповідати. 

Навколо був регіт та уже нерозбірливі крики інших. Я відчув, як прямо на обличчя полетіло мені чиєсь харкотиння. Я востаннє намагався зробити ривок, щоб втікти, та марно. Той дядило, що заявляв право власності на Естеллу вдарив ногою мені в голову. У вухах задзвонило і світ закрутився. На якийсь час я припинив чути викрики бандитів та ось-ось я мав, певно, знепритомніти.

 Агресивний юнак не мав наміру заспокоюватися, лише ставав дедалі лютішим. Він схопив мене, котрий не мав сил уже пручатися, за карк, і нахилив просто до долу.

- Їж землюку, виродку! Їж, кому я кажу! Будеш знати, як до Естелли чіплятися! - гарчав він. 

 Та я мабуть тобі був не з ними. Я нічого тоді не відчував. Я не втратив свідомість, ні... Лише… лише якесь дивне тепло було в моїх грудях, що зажевріло там так само раптово, як і та компанія на мене напала. Я не чув уже хапких рук того лобуряки на собі. Чув приглушені викрики інших. Чув дивний шепіт, що все більш резонував у моїй голові, та сенсу його я не міг вловити. Знаю, що той звір, людиною назвати його тяжко, відлетів від мене. Щось його відкинуло. І щось тоді говорило уже замість мене, але водночас не моїм голосом…

… Я, Селен, вам нині істинну волю Еквілібріум речу. Іно впаде на землю Ордотерська зірка, іно Кривава Дама забруднить пазурі кров'ю владик півночі, іно Принц чуда свої покаже, же світ наш не відав і відатиме ніколи - тоді настане ера Смарагдової Відьми, істинної Смерті, вісниці Натурального Хаосу, екзекуторки адептів Ентропії. Настане час спокути й страждань грішників, затрясе ся земля від сил Чотирнадцяти, згорить всіляка погань, же крові чистої не має і не матиме ніколи. Та зацвіте рожевим полум'ям на цих прогнилих теренах сила Фантомів, та прийдуть вони, Ебігейл та Емануель…