Ах, як же я обожнюю ці казкові зимові вечори. Саме прихід панянки Сніговиці знаменував для мене той самий неповторний спокій при поринанні у сон під звуки тріскання вугілля в каміні, читання романтичних історій, закутавшись з голови до ніг під ковдру, та індульгенції гарячим шоколадом з фруктовими желейками. А ще це пора кохання для мене… точніше загострення моїх марень про того самого, єдиного і на все життя. Проте вказівки на екзистування такої істоти були лише примарами моєї уяви. Ні, у мене було дуже багато, скажімо, тимчасових захоплень, та все воно не те. Коли була малою, те кохання не відповідало розповідям з книжок, на котрі я постійно рівняла свої стосунки. Це була лише гра у коханців, невмілі спроби повторити взірцеві моделі відносин без повного розуміння, що значить бути разом та любити, але трохи не так, як би тебе мали навчити чи, у більш кращому випадку, індукувати це почуття порядні батьки.

Утім досягнувши якоїсь зрілості не тільки біологічним, але й ментальним віком, я спокусилася спробувати відчути саме те інше кохання. Воно було відмінне від того, що базувалося, на мою думку, на прив'язаності та вдячності до турботи з боку близької людини. Мені хотілося такого тремтливого доповнення у вигляді свіжого подиху естетикою його запаху, очей, волосся, потім щічок і носа, а як кульмінації - губ. Я бажала втаємничення у світ своєї душі того, у кого я могла пролежати на грудях, гріючись думкою про свою міцну опору. Того, хто, на відміну від інших ближніх, своїми вчинками міг додати жару до багаття, що запалало у моєму серці, вперше відчувши притягання до нього. Він мав бути там самим моїм захисником від зловорожих фантомів самотності й невзаємності.

  Та мала я повне нещастя зустріти лише недопринців… не відчувала я їх спроб розгадати езотеричний сюжет моєї картини, що зображувала мої глибинні переживання, турботи й таємниці. Натомість я бачила практично відразу, що митець, котрий креовав їх душі, хотів сказати своїм твором. Одним словом, це було лиш бажання вгамувати свої біологічні та соціальні потреби - існування партнера лише для вигідного світла у суспільстві та невміння контролювати викид гормонів гіпофізу при вигляді такої вродливої панночки, як я. Цей примітивізм щоразу зраджував високі ідеали всього шарму такого сильного почуття, як кохання…

 Сьогодні, як ніколи, я хотіла танцювати з ним вальс посеред центральної площі на кам'яній бруківці, будучи припорошеними сніговим пухом та купаючись у холодному світлі місяця та блиску нічних ламп. Воліла забуття про існування інших. Мріяла про не лише злиття наших тіл у танці, але й інтральності наших душ, так, аби неможливо було сказати "я і він", а тільки "ми". 

 Мимоволі мої ноги в уяві при згадці про нього самі почали відточувати кола на засніженій дорозі. В "ми" злилалася я і моя фантазія - романтичний, імпозантний, галантний, ніжний і сексуальний… Я не знала його ім'я, натомість він теж не відав, що криється під маскою на моєму обличчі. Нетерплячий, він хотів не просто роздивлятися мою картину - він бажав стати її частиною. Та я, насолоджуючись та граючись, йому заборонила, хоча читала ж його власний сюжет по бездонних очах. Кров кипіла у моїх жилах, у голові грала легка й чарівна мелодія, жовтувате світло міста плавно переходило у темряву нічого неба, а сніжинки, здавалося, завирувалися теж довкола нас, немов підкреслюючи ізольованість від решти світу. Я немов у ту хвилю вміла левітувати, мене підносили аж до небес чари зими. Тому я її так кохаю.

 Я обожнювала цей сюжет, тож уже вкотре прокручувала його в голові, щоразу забуваючи про дійсність. Та екзальтація, на жаль, вічною не буває. Сірі ручиська реальності вкотре потягли мене на своє дно, розвіюючи потужне закляття моєї уяви. Ніколи ці чари не були вічними, адже світ ніколи не оферував своїх замінників, що могли втішити пломінь мого серця. 

- Еларіє, дівко ти проклятуща, звільнюй уже ванну, я теж мушу сполоснутися! Скільки уже можна?! Агов?! Ти там глуха чи що? Ми за пів години маємо бути уже коло театру, - горлала за дверима моя мати. 

- Мамá, не кричіть так, бо псуєте ауру навколо мене й себе, - зітхнула я. Та уже мусила потихеньку вилазити, бо навіть не помітила, як лежала у вже зимній воді. 

- Куди ото годиться митися по дві години? Чи що ти там робиш, срамнице? - все ще гепала вона у двері до мене.

- Мамá, не даєте спокій своїй занапащеній душі, дайте хоч змогу іншим насолодитися таким дивовижним явищем, як приватність і недоторканність. Чи вам ці слова є чужими зовсім?

- Я тобі зараз покажу недоторканість, фантазерко юна, таку недото… 

 Та вона себе урвала, як тільки заскріпіли двері і у рамі з'явилася я лише у пухнастому рожевому халаті.

- Дівко, якщо ти ще…

- Нене, люба моя, не сердіться ви так. Нервоз для жінок не є прикрасою, особливо в такому золотому віці. Так, тихенько, не іритуйся, - почала я повола опускати руки разом з тим тихо видихаючи повітрям з рота, даючи так знак про спокій мамі. - Чай, медитації, афірмації - "Я сама досконалість і ніщо у цьому світі не є гідне моїх нервів". Усе, па-па, - послала я їй повітряний поцілунок. 

- Ох і аристка, прости Маріє, тьфу… - показово чвиркнула мама.

- Не гоже пристойній дамі плюватися, навіть чисто символічно, - на останок доказала я. 

 До чого весь цей поспіх? Річ в тому, що два роки тому моя сім'я виявила бажання стати меценатами у будівництві театру в моєму рідному місті Салавані. Сьогодні до "гірської столиці" з'їжджалися абсолютно усі намісники з кожного панства та деякі інші дуже важливі персони. В якості програми розваг ми мали після офіційної частини перегляд романтичної драми Віктора Аннела "Бордель". Я - спражня фанатка цього автора і безліч разів читала його твори. Цей же витвір, на котрий ми йдемо дивитися, розповідає про дівчину з багатої сім'ї, але, на превеликий жаль, її батьки вмирають через підсипану невідомими отруту до страви. Саму ж героїню Анну викрадають та закривають у тому самому борделі, в котрому буде йти основна дія п'єси. Під час зустрічі з першим клієнтом бідолашна всіляко пручалася, не бажала бути іграшкою для грішних втіх одною гидкого чоловіка, проте вона мала щастя бути почутою власником дому кохання, котрий її і вирвав з рук негідника. Той закохується у нашу героїню і виявляється не таким, яким Анна його спочатку малювала. З часом пара з'ясовує, хто був причетний до смерті її батьків (це були, очевидно, родичі), та через довгий шлях спроб їм вдається відвоювати своє… 

 Примітивний твір для домогосподарок, але ж головне призначення літератури не тільки роздуми на філософські питання нашого буття, але й відпочинок від проблем, чи не так? Власне "Бордель" пречудово справляється зі своєю роллю, даруючи надію, що в будь-якій складній життєвій ситуації буде той презент від долі, котрий тобі саме так потрібен. Хоча... може це тільки книги про таке твердять, а наші долі мають більш темний відтінок безпорадності й неминучості? Не знаю - замало ще пожила, щоб відповісти на таке...

 Отже, я прибралася як слід: на мені була легка червона сукня , звичайно ж підкреслена корсетом, зверху охайний та елегантний блакитний беретик та і я підфарбувала собі в такий же колір очі. Але варто було почати шукати собі накидку, як настрій відразу зіпсувався: всі вони виглядали занадто пишно та пафосно, а я хотіла сьогодні бути зовсім невагомою та кокетливою. Я зізвала усіх моїх слуг, та ніхто не зміг мені нічим зарадити, бо не було того самого зимового одягу, якого я хотіла. Від тотального розчарування я навіть пустила сльозу, та лестощі моїх підвладних завжди діяли на мене заспокійливо. Тому я ніколи не кричала на них, на відміну від батьків, бо хотіла чути коментарі щодо мого прекрасного вигляду не через гнітючий страх й обов'язок, але й через їхній загальний захват. Хвалебні відгуки оточуючих плюс небажання псувати собі ауру - і фенікс знову воскрес.

 Тож розквітнувши й одягнувши багряне пальто, що хоч трохи менш виказувало ту нікчемну важкість, я попростувала до карети, що чекала на мене разом з батьками. Батько як завжди почав дорікати мені, яка я ж безвідповідальна та через мою непунктуальність він завжди мусить червоніти, але далі я перестала слухати, абстрагувавшись, бо ця негативна енергетика ніщо проти моїх афірмацій до всесвіту.

 Повне ігнорування батька спрацювало, як ніколи добре, але схоже мати вирішила зруйнувати мій стоїцизм наступним питанням: 

 - Доню, а доню, ну скільки ото можна в паннах сидіти, га? Ну може кого тобі підшукати, подивись, яка ти завидна баришня, скільки хлопаків біля тебе крутиться. Ой, та всі жінки мріють бути такою красунею, як ти, а ти зовсім тим не користуєшся. 

- Ну і кого, дозволь дізнатися, ти уже мені підмітила? - запитала я, хоч, насправді, я відала, який кандидатів неня воліє мені підсунути.

- Ну ось, почнімо, - мало не захлопала вона, бо я, як зазвичай, не закрила відразу цю тему. - До прикладу, той же Арні, син Делеманів.

- Кривоносий, - відразу відрізала я.

- Так він у військовому вчиться, уяви, яким захисником буде він для тебе, - додав тато.

- Тим паче, - вирячила я очі. - Упаси Маріє, щоб я ще воїна пошлюбила. Вони часто мають душевні розлади після численних битв, дах у них їде, чи ви того не відаєте? 

- А Персимон, син…

- Зайву вагу має, - махнула я, перебивши матір.

- Так то легко виправити, - засміяла вона.

- Ось виправить - тоді поговоримо.

- О, ну уже хоч не відмовляєшся. 

- Але, здавалося, і не погоджувалася. Він привабливий на обличчі, нічого не скажеш, але як людину я його не знаю та геть нічого не чула. А мені ж треба особу з приближеними засадами до моїх, як я можу невідому мені персону розглядати...

- Подиви, їй не тільки красеня шукай, ще й бодай монаха якого, тьфу, - плюнув у вікно карети батько. 

- Папá, вас хто-небудь етикету вчив? Ще й в людному місці, куди таке взагалі годиться, - повчала я тата, але той лише махнув рукою.

- А Госен Бенклі? - все не могла заспокоїтися мама. - І джентельмен, і красень, глянь, який кандидат. 

- Ні, - зеледве стрималася я від сміху.

- Ну що на цей раз не так? - хлопнула по своїм колінам ненька. 

- Просто ні… - загадково посміхалася я. Це був один мій хороший знайомий. Ні, він мені не подобався, просто я з юних літ маю дар відчувати емоції оточуючих. Так цей Госсен щоразу пітнів й обливався слинкою, як якийсь солідний та обов'язково бородатий мужчина заходив до приміщення. Звісно, я ніколи такого нікому не розповідала... окрім моїй кращій подрузі, котра уже на певно далі не поширить плітки. О, Маріє, бідні є такі хлопці, оскільки мусили вже життя або пробути одними, або одружуватися на некоханих жінках. І як тільки у них вдається мати дітей - я собі не уявляю. 

 - Петр… Петр Даллонс, - уже сердито запропорувала мама. 

- Ну у нього не така будова тіла - він занадто міцний і дебелий. І погляд не цікавий... А ще він підтримує консерватизм.

- О, всевишні, а якої статури та поглядів має він бути? - теж дратувався батько. 

- А, ну почнемо: бажано високий, худий, але не занадто, так щоб ноги були більші у стегнах, ніж у мене, але теж щоб не були кривими. Руки щоб мали тонкі й довгі пальці, але не сильно, немов музикальні… добре, добре, не кричіть, щодо рук я пожартувала. 

- А політичні переконання тобі хіба теж важливі? - допитувалася ненька.

- Мамá, таке ще питаєте. Ну звісно, бо мене оточують самі ліберали. Уявіть, коли я приведу якогось націоналістичного правого радикала до них. Ну це вже якийсь нонсенс та зрада, куди воно буде годиться. А ще праві навряд чи будуть читати художню літературу, хіба що ідеологічну, тому… 

- Ну то й доживай до сорока, ставай старою й нікому непотрібною, побачимо, як тоді заспівається. Коли ж тобі оце кажуть, виходь зараз, поки краса буяє, але ж ні, вона бздури собі понавигадувала, принца шукає. 

- Ну принц теж має бути красивим та цікавим… 

- Тьфу ти, понапридумувала!

- Батьку, кому казала…

- Та йди ти в пень, прости Маріє. Послала же нам молодшу, все їй не так…

 "Прости Маріє" - це ваші спроби мене спровадити заміж. Яка вам різниця? Ми одна з найбагатших й найвпливовіших сімей в імперії, попереду нас тільки Бароко та Кауфмани, з котрими мене не пошлюблять і це факт... Хоча я і не хочу, не для їх хлопців мама квіточку ростила… Тому мій шлюб означав би тільки збитки для сім'ї, адже придане обійшлося би кругленькою сумою, а ті інші сім'ї запропонували би мені взамін вбогіші та менш комфортні умови проживання.

Взагалі, можна мене оженити з моєю Евеліною? Ні, не через якесь жіноче кохання чи ще там щось, просто ці ельфійські замки та міста… Дімерія… Ох, скільки разів там не побуваю, стільки разів серце тремтить від захвату. Уявляю навіть: вставати щоранку під співи cоловейків, потім прогуляюся по величному замку й вигадливому садочку, а на сам кінець прогулятися понад Лебединим Оком з його кристальночистою, як сльоза, водою. Це ідеальне місце для художника, хоч я ним і не є. Справді, можна було б пожартувати з батьків щодо шлюбу з найкращою подругою, та, боюсь, з них хтось схватить удар. Хоча Бароко он мають подружжя двох жінок - їх доньки Віссени та теж дімерської пані Августини. Їхня сторона схвалила би наш шлюб, хоч він був би тільки по розрахунку в обмін на мої краєвиди. Проте порівнювати цінності ельфів до людей - це якось смішно. Завжди дивуюся, чому тамтешні ельфи мають такі просунуті погляди на життя, коли ж уже сотні років разом з недоумками людьми живуть. Узагалі, я вважаю, що я народилася не у своєму тілі, а мала би зостати ельфом… Піду робити зміну вух… Добре, жартую, як і щодо шлюбу з Евеліною, бо все ж волію мати собі нареченого, а не наречену. Хоча істоти прекраснішою від неї, ніде правди діти, ще не доводилося зустрічати. Мала вона і загадку, і бажану мною естетику, але не запалила у мені вона вогника, як і я в неї.

 А ось, до речі, і була вона - побачила її, як тільки ми під'їхали до місця призначення (усе ж ми запізнилися, але чорт його забирай). Евеліна як завжди, здавалось, випромінювала той таємничий та чаруючий блиск, не видний для очей, лишень для серця. Промениста і підсвічена, вона відразу ж граційно попливла до мене, тріпочучи волоссям. Вміла вона своїм виглядом зачаклувати кожного, не важливо, чи ти чоловік, чи то жінка - ніхто не мав сил вистояти її величі. 

 - Привіт, моя люба, - відразу взялися ми цілуватися тричі, як то прийнято серед подруг при зустрічі.

- Нарешті, я тебе зобачила. Сердечно перепрошую за таку довгу тишу, бо справді з навчанням взагалі будь-яку вільну хвилинку втратила на своїх близьких, - виправдовувалася Евеліна, виблискуюси бездоганними зубами. 

- Ну я ще подумаю, чи тобі вибачати… - спробувала я зобразити образу, насупивши брови та надувши губи. - Добре, я сміюся просто, - відразу видала себе, бо зрозуміла, що Евеліна ось-ось мала намір виправдовуватися. - Скажи там, як твоє навчання, через котре ти мені ні одного листа не написала за весь цей час? Та, найголовніше для мене, чи ще не знайшла ти там якогось дуба-красеня ненароком, чи не далося втопити у своїй уроді когось бажаного? 

- Ой, та куди там ті хлопці, коли з дня до ночі мене муштрують викладачі наукою. Я собі навіть часу знайти… 

- Еларіє! - щось запищало десь за натовпу людей, котрий зібрався біля театру. Цей голос я дуже добре знала та завжди була рада почути, яким би він високим та гучним не був.

 Мале мавпеня на ім'я Сакура застрибнуло мені прямо на шию. Ох, дівка уже була досить дебелою для мене, не те вже кошеня декілька років тому. І куди тільки час йде… Діти ростуть, а я… молодію… я ще молодію. Дев'ятнадцятий лишень минало, на щастя…

- Ти чого до мене не приїхала за цей весь час? - насупилось видреня. 

- Ти що не бачила яка заметіль туточки в горах? Я би зрадістю відвідала і тебе, і вічно сонячну Осію, та якби не погода не диктувала свої умови.

- Ми ось порталом сюди дісталися, - похвалилася Сакура, все ще не відпускаючи мене. 

- А у нашій сім'ї немає таких талановитих чаклунів, як у твоїй. Тому й мусимо добиратися, як усі, звичайним транспортом усюди, - пояснила я.

- О, до речі, глянь-но, чому мене тільки що навчила Евеліна. 

 Дівчинка розкрила свою долоню, зробила найбільш серйозний вигляд, який тільки могла, - і вуаля -  в її руці замерехтіло таке ж білосніжне світло, як і ця засніжена площа, де ми всі стояли. Потім ця маса немов почала кристалізуватися над її рукою, поки не створило суцільний візерунок у формі сніжинки. 

 Евеліна взялася аплодувати і поглядом становчо веліла мені зробити те ж. Я теж удала неймовірне враження, немов переді мною було чудо.

 - А сама тепер спробуй, - розкомандувалася мала.

 Я з викликом спідлоба глянула на неї, лихо усміхаючись, а потім почала закручувати багряну субстанцію, що лилася з кінчиків моїх пальців у невеличкий шар. Той постійно змінював свою форму, коливався, аж поки не розчепився на шерег однакових геометричних фігурок, що радше не нагадували потрібну мені сніжинку.

 - Ха-ха, невдаха, у тебе вони криві, - зареготала Сакура. 

- Безіменний палець правиці у позицію Аат, - підказала Евеліна. - Ні, то…

- Тевіун, я і без тебе знаю, не так швидко, - скривилася я, бо енергія страшно викручувала пальці, тож я ледве змогла переставити потрібний палець у правильне розположення. І так, після поради сніжинки вийшли не гіршими, ніж у Сакури.

- У тебе одна, а у мене більше, - в'їдливо сказала я. 

- А у мене вона біла, а не така, немов когось зарізали, - відказала мала.

- Ти що таке оце говориш, Сакуро? - намагалася зробити сварливий тон Евеліна, та ельфійці це завжди йшло на марно. Але я сама мало не подавилася, почувши таке.

- Та це мені тільки що Аїда розповідала, що в якийсь книжці зарізали головного героя… Дон Ла... не пам'ятаю, тож оце згадалося щось...

- Дон Лавена, - доказала я, викотивши очі, бо я теж читала ту книжку і її навіть дорослим не бажано брати в руки, не те що дванадцятирічній дівчинці. Занадто травмуючий ефект вона чинила на розуми.

- Того я і сказала, що то все вона, - відразу заявила свою невинність мала брехушка.

- Скажи Аїді, що ті книги занадто… погані. Їх читати не можна в жодному випадку - застерегла Евеліна. - А де ти її уже посіяла, га? Були ж разом. 

- Та вона як завжди не встигає за мною, губиться серед перехожих. Її просто всі вітають, проходу не дають, тож десь мо ззаду мене й залишилася. Я зараз, швидко знайду її, - розвернулася в п'ятах Сакура та загубилася серед купи людей.

 Слухай... з літа тебе не бачила, тож хотіла запитати дещо... до чого ця вся вистава з академією? Невже гадаєш, що там дійсно тебе навчать якихось сенсовних речей? Без хаосу аніруш, сама ж про це твердиш.

 Думала ти про інше забажаєш поговорити після давньої зустрічі, але добре... Хоча... взагалі навіщо питаєш, коли знаєш сама відповідь, що то для спокою батьків? 

 А як тебе справді випровадять з академки через рік… уже пів, добре, то не думаєш, що це їх більше збентежить.

 Ні, вкотре переконаються, що їх донька має прикре генетичне відхилення й не володіє магічним даром, як решта сім'ї... ну, точніше би сказати відчуттям магії, але то таке... я ж лише випромінюю субстанцію, котра, насправді, нічим не зашкодить. У чому взагалі усі мої вбачають проблему - гадки не маю...

 Ага, а твої видіння либонь самі собою минули? Не думаю, що вони тебе залишать у спокої тебе, як і душі твоїх батьків. 

 Я планую вийти заміж... дуже скоро. Полишу батьків і перестану турбувати їх.

 Щоб тригерити у свою чергу чоловіка? Логічно...

 Розберуся… 

 Евеліно...

 Що?

 Ти щось замовчуєш, я це відчуваю. Ти стала мене уникати, блокуєш розум, щоб я не стала читати тебе. Саме з останньої зустрічі весною... Ти змінилася...

 Невже? Ти думаєш людям хочеться, щоб усі їх думки лежали перед тобою, як на вітрині? Отож-бо, я не вийняток. Ми навчилися одна одну розуміти без мовлення - час зуміти і захистити свій розум. Взагалі, у чому причина такої твоєї стривоженості? Що ти хочеш сказати, тільки-но боїшся?

 Якщо чесно... добре, я давно тобі хотіла розповісти й порадитися, тільки нагоди ніяк не було... я просто почала бачити у снах тебе… здається, дівчаток декілька разів, невідомих мені осіб теж. Особливо це під ранок стається, гадаю, коли інші уже не сплять.

 Бачити як саме? 

 Немов я і є ви. Немов сиджу всередині, тихо спостерігаю. Але це рідко буває… 

 Що ти бачила чи чула?

 Я нічого не пам'ятаю тільки загальні картинки... Зазвичай... Але так було до вчора. Бачила білосніжну пляму, з котрою ти говорила. То був чоловік. Ви говорили про мене, тільки я не пам'ятаю що. Лишень залишилося у спогадах, що не знаєте як мені дорадити без книги… назву цікаву мала, тільки я забула...

 Знаю... то я говорила з професором Мілевським особисто щодо тебе, адже тобі ось-ось йти на навчання. Про книгу він говорив, а саме книгу Кохання. Він вірить, що як йому вдасться її дістати, то зміг би тобі зарадити.

 Мені здається, що там було трохи не так. Ти тоді помітно нервувала, коли щось він тобі говорив... я це відчувала...

 Чому ти уже вдруге при нашій зустрічі висловляєш свою недовіру? Вибач, трохи дратує, бо невже ти думаєш, що я тобі бажаю якогось зла? Після того, скільки часу я тобі всебічно допомагаю і підтримую? Чому ти не довіряєш мені? Чому в останній час розум твій сповнений якоїсь паранойї?

 Вибач… ці сни... у купі з цим нещодавно перестала  контролювати читання думок інших. Розуми самі мені відкриваються, без всіляких на то зусиль чи моєї волі.  Це і тримає мене на взводі, бо страшно іритує і не дає спокою. Маю мігнені майже щотижня.

 Ти цього ніколи й не контролювала. А зараз твоя міць росте, як і моя, робить колишні закляття автоматично, що вимагали раніше зосередження. Я теж за собою помічаю дещо… та то не важливо, пораджу собі якось. Але якщо ти продовжиш надалі лінуватися й не займатися медитаціями, як я тебе прошу, то почнуть до голови ще більше вникати думки посторонніх людей. Тобі треба робити бар'єр від цього, а він дуже просто виникає після тренувань розуму, тільки якщо вони постійні. Я тобі уже казала. 

 Чому раніше не проникали думки? Я досі не розумію.

 Бо раніше ти створювала канали тільки через енергію. Тепер же твоя сила досягла такого рівня, що може думки бачити без якохось додаткових засобів. Я колись читала, що деякі найпотужніші телепати можуть читати думки завдяки лише електричним змінах у мозку, мають якісь додаткові сенсори, не властиві іншим істотам... Тому я тобі ще раз повторюю, що належить тренуватися, щоб не було прикрощів. Проте…

 Що? Що не так? 

 Я боюсь: ти можеш почати ходити уві сні. Я щось зійшла з теми, хотіла на початку тобі про це сказати.

 Ой, лишенько, цього мені не вистачало.

 Трохи не в тому сенсі, Еларіє. Йдеться про твої сни. Може дійти до того, що ти почнеш мимоволі контролювати тіло іншої людини, через очі котрої бачиш сон, поплутавши його з твоєю дійсністю. Я приїду перезимувати на канікули до тебе, спробую поставити блок, бо я навіть не знаю, як з цим вмінням впоратися. Телепатію я майже досконало опанувала, тож можу своїм досвідом поділитися, але ходити уві сні уже вище моїх можливостей, тому тут я мушу запитати у когось компетентного. Як не отримаю відповіді, то зупинусь усе ж на блокові. Переконана: має допомогти. 

 Звідки ти знаєш, що то саме ходіння уві сні? 

 Бо, на відміну від тебе, лінивої дупці, я весь час щось читаю, аби нам з тобою допогти. Читаю про всілякі можливі закляття, котрі існують, як вони проявляються і як ними керують, а потім пробую повторити уже на свій манір. Але тепер справа, на жаль, комплікується, оскільки і у дівчаток здібності теж почали пробуджуватися. Вони такої ж природи, як і у нас, тільки з відмінними ефектами… тут не обмежишся твоїми ментальними силами чи моїми видіннями.

 Чи правду кажуть про Аїду? 

 Так, на жаль. Якщо Сакура досить плинно пізнає свої вміння, то, боюсь, Аїди міць рано чи пізно перевершить нашу з тобою. Занадто непередбачувано, як для мене, поводиться її дар... якщо то так назвати справді можна... Тож, Еларіє, годі легковажити свої обов'язки і всідайся за книжки й вчися, мені рано чи пізно буде треба помічниця з дівчатами. Розумію, у тебе такий, вік, але нам, окрім нас самих, ніхто не допоможе. Якби мене не запевняв в академії пан Адам, але вони, на жаль, дуже мало справді потужних джерел пропустили крізь свої руки. А у нас усіх з тобою північні гени присутні, тож щось від тамтешнього люду могло й передатися. Там же найсильніші джерела планети перебувають, ми уже колись про це говорили.

 Добре… але взагалі ти на два роки старша, ніж я, тому не треба мені про вік розказувати. Сама така ж.

 У ельфів фізіологічні процеси відбуваються з затримкою проти людських.

 А, даруй, щось не подумала.  

 Ми обоє захихотіли, розрядивши те неприємне напруження, що панувало цей час між нами. Через мить ми згадали про уже довгу відсутність дівчат та кинулися їх шукати. Як виявилося, кошенята взялися смакували попкорн та за ласощами геть забули про нас. Що взагалі за дурна ідея продавати їжу при вході до театру, коли тут має споживатися виключно розумовий харч?

Аїда, побачивши мене, не видала жодних емоцій, окрім насилу натягнутої посмішки, хоч зазвичай  вона раділа моїй появі. Може робила вона то не так яскраво, як її подружка, але сьогодні на ній не було обличчя.

Узагалі, якщо ж Сакура - це надактивне видреня, котре завжди шукає пригоди на місце, де сидить, то Аїда надзвичайно тихе й смиренне дитя, котре ніколи не видасть зайвої емоції. За все моє коротке життя мені не доводилося бачити подібних дітей, адже вона не тільки була тихою зовні, але й усередині. Дитячий мозок зазвичай переповнений образами й ідеями, а ця мала в голові геть цвинтарну тишу. Евеліна твердить, що міць Аїди просто перевищує мої телепатичні вміння, але це була перша особа, окрім досвідчених чародіїв, котрій я не могла залізти в голову. Всі рано чи пізно видавали свої секрети, але тільки не вона. Щось лихе сиділо в ній, і нещодавні події лише це пітверджували… 

 Далі ми трохи поговорили, в основному на ті теми, котрі порушувала Сакура, бо у хвеськи рот не закривався. За декілька хвилин був виступ-відкриття театру - одним словом тотальна нудьга. Хоча у спокої я теж не була - Сакура весь час задиралася до мене. То легко щипала, то тягала за руки, попри зауваження усіх присутніх. Що ж, я уже звикла, всидіти на місці - це щось неможливе для цієї малої. Аїда ж трималася весь час коло Евеліни. Для неї вона була як мати, чесне слово. Усі діти ринуть до Евеліни та страшно її люблять, та ні до кого ельфійка так з трепотом не ставиться, як до Аїди. Не знаю, в чому саме секрет їх приязні. 

 Витерпіла я нудні подяки моїм батькам на відкритті та декількох моїх давніх прихильників, що причепилися до мене зі своїми приторними лестощами. Аж тут до мене підійшов знайомитися ще один тип, котрого вперше бачила. Мав сильно грубий акцент і був малий та дуже дебелий, проте це все пояснило його походження з Ніберії. Гном, скоріше за все, тільки що тут робить? Дякую Сакурі, котра підхопила тему й відмазала мене від залицянь сказавши, що вона моя донька. Хоча, заразо мала, жартувати про мій вік взагалі не слід  - граєшся з вогнем.

 І ось нарешті прийшов час на саму виставу. Ввійшовши в пафосний зал, котрий так і кричав про шалені статки мого батька, виблискуючи позолотою та будучи підкресленим королівською червеню, моя родина обрала місця з найкращим оглядом сцени, звичайно разом з Кауфманами. Я всілася разом з дівчатами недалеко від своїх батьків, але до нас ще підсіли брати Аїди - Брендон, старший мого віку, та середній Валентайн, підлітковий період котрого яскраво відбився на обличчі бідного. Перший же мало того, що смердів мабуть конями, та ще й почав палити цигару обік мене. 

 - Здається, для цього є вулиця, шановний пане, - з відразу процідила крізь зуби я, кашляючи від диму. 

 Бовдур не відреагував, лиш прицмокнув вкотре губами, затягуючи клуби диму. 

 - Еларіє, - ледве стримала щоб не заверещати моя мати, - хай хлопець робить, що йому хочеться, а ти не заважай йому розслаблятися. Це й же театр мабуть для цього призначений, ну ні?

- Мамá, я дихати не можу через цей дим, - репетувала я.

 Мати хотіла була уже роззявити рота, як розмову з моїм батьком припинив Кауфман старший й пригрозив викинути Брендона разом з його папіросом. 

 - Ох, ваша високосте, вона потерпить, не хвилюйтеся - відмахувалася мати, шкірючи свої тридцять два.

- Нічого терпіти… Брендон, зараз же кинути ту гидоту, інакше я за себе не ручаюся, - грубим голосом велів його батько. 

- Пан не мусив втручатися, ми могли би самі все тихо розв'язати, не відволікаючи вас від важливої розмови, - щебетала мати.

- Як то не мусив… - змінився у голосі чоловік. - Може то наша майбутня невісточка сидить, а оцей себе як холоп поводить, прости Маріє. Он яку красуню ви виростили, ех…

 Я витріщила очі, та зціпила уста, аби не бовкнути чогось зайвого. Яка невістка? Що ви таке кажете? О, святі, моя ж пришелепкувата сім'я сприйме ці слова близько до серця… що тоді буде…

 - Нудна вона, не хочу такої, - пробубнів брат Аїди. 

- Що, перепрошую? - аж забило подих у мене від приголомшення.

 Ніхто ще мені за все життя не сказав кривого слова, крім батьків та сестри, а тут цей смердюх… та як язик у нього тільки повернувся?!

- Брендон, зараз же змінився з матір'ю місцями ось тут біля мене. Хутко, кому кажу, - гримнув Кауфман.

 Його син лиш закотив очі, та батьку перечити не став й мовчки біля нього всівся. Пані Кауфман заходилася ж перепрошувати у мене, вихваляючи, який же у неї гарний насправді син, тільки то період у нього такий. Ага, всі так кажуть, а потім після весілля інсоленція чоловіка лиш набирає обертів. Добре, чхала я на того нахабу...

 І ось почалася сама вистава. Спочатку, правду кажучи, я трохи нудьгувала, оскільки початок був не занадто цікавий та й, як казала, уже знала цей витвір. Хотілося мені драми середини вистави, коли Анна опиниться в борделі. Та дочекавшись цієї сцени, я зрозуміла, що моє серденько починає битися не через страх за зґвалтування головної героїні, а через актора, що грав панича Кевінсона. Це був саме такий молодик, котрого я сьогодні уявляла у ванній кімнаті… Все, абсолютно все зійшлося: високий, чорнявий, з дещо широкими бровами, худий, але не занадто... А ще який глибокий голос мав… сповнений був він глибини, холоду та загадковості, так що у мене аж мурахи пробігали по тілу. І коли добігла кінця перша частина п'єси, я уловила той короткочасний погляд, котрий він кинув на мене. Я мало не зомліла, та навіть, коли всі виходили на антракт, я, здавалося, перестала відчувати ноги.

 - Еларіє, ти йдеш? - запитала Евеліна, що потихеньку збиралася до виходу, перекусити у буфеті.

- Так, йду, чекайте, - зачарована, не відомо, чи темною, чи світлою магією, відповіла я.

- Взагалі, я вважаю, дітям показувати дану п'єсу зарано, - обурювалася Евеліна уже при виході, котру вела за руку Сакура, що радісно скакала та весь час смикала Аїду та ельфійку. 

- Але у світі щодня такі речі кояться. Гадаю, ставлення відповідне має будуватися з самого дитинства, тільки питання, у якій формі його подавати. Я не можу собі дати відповідь на це поки, на жаль - зітхнула Аїда.

О Маріє, мала, тобі точно дванадцять? Мислиш не на свій вік аж на певно... Хоча їй я уже не дивуюся...

- Твоя правда, сонце… на жаль, то так і є, - понурилася Евеліна. 

- Еларіє, чом ти мовчиш? Засмучена через Анну? Ти ж у нас дуже близько до серця усе береш, - повернулася до мене Сакура, насміхаючись над моєю чутливою душею.

- Ні, не через це… - все ще була замріяна я. - Абсолютно не через це.

- То вона не засмучена, а щось либонь інше, - змінилася у виразі міни Евеліна, засяявши, та хитрим поглядом свердлячи мене.

- А що таке, бо я не розумію? - дивувалася Аїда. 

- І не треба, - засміялася ельфійка. 

- Ні кажи! - вимагала Аїда.

- А я знаю! - закричала Сакура. - Пан Кевінсон - це ж просто хлопець твоєї мрії.

- Тихо ти, - зашипіла я. - Коли я встигла тобі вже про хлопців своїх мрій розповісти?

- А… А, Аїдо, мій… моя мама привезла для тебе подарунок, пішли віддам, - остовпіла Сакура. 

- Добре, - погодилася спантеличена Аїда, і пішла, ледве встигаючи, слідом за подругою, котра її поволокла куди подалі.

- А що сталося? - здивувалася Евеліна. 

- Мала брехуха виявляється у мене в речах порпалася, коли востаннє приходила у гості, щоденник мабуть знайшла. От же коза! - невдоволено проказала я. Здогадалася я так швидко про її секрет через необережність Сакури просто подумати при мені про свій злочин. Як же добре, коли таємниці всіх людей так легко тобі відкриваються…

 Далі Евеліна заходилася підіймати тему того актора, але я швидко забила їй рота їжею, бо знала, що моя подруга не з тих, чиї засади етикету дозволять розмовляти з забитими устами. Тож я таким чином значно скоротила час до кінця антракту, а потім просто почала обговорювати "Бордель" з ельфійкою, котра вперше бачила цей витвір. 

 Уже в залі, по декількох хвилинах після початку другої частини п'єси, я зустріла порушницю мого особистого простору. Та відсіла куди подалі від мене й весь час перешіптувалася з Аїдою. Та я не стала слухати їх розмову, хоч знала, що вона стосувалася мене. Я лише не відводила погляд від пана Кевінсона… 

 Здавалося, я мала була б як завжди мучатися від того, що якийсь несамовитий мужчина просто пройде повз мене або, як тут, ніколи про мене навіть не дізнається. Гадала, що я знову порину до тяжкого буття примхливої пані, котрій ніколи не щастить з прихильниками, а об'єкти її симпатії лишень залишаються тінями в спогадах, часами пробуджуючись в найскровенніших бажаннях. Але сталося те, від чого я мабуть ладна була провалитися крізь землю від збентеження та щастя одночасно. 

 - Мадмузель, заждіть, прошу!  - почулося у мене з-за спипи, коли я саме виходила з театру. Цей голос здавалося забринів ехом в голові, скував своїм холодом моє тіло, тож я ледве знайшла сили обернутися. Це був він - Пан Кевінсон.

 Зблизька він здавався ще вродливішим, ніж був на сцені. Був вищий від мене щонайменше на голову, мав дуже молоде та миловидне обличчя з гострими рисами, немов митець у самому кінці вирішив не вигладжувати поверхню свого твору, а залишити так свій ескіз.  Проте це, безумовно, йому йшло тільки на користь. Особливо виділялися вуха, котрі були теж гоструватими, але зовсім звичайних розмірів, сказала би, менша версія ельфійських. Мав карі очі, котрі, здавалося, переливалися на червінь, проте я то списала на гру світла. Шкіру мав він звичайних теплих відтінків, що мене мене заспокоїло, бо розгледівши зблизька його, я мала дивні асоції з вампірами, котрі мали подібний набір рис тіла. 

 - Прошу? - видавила з себе, хоч хвилю тому я виглядала на безмовну.

 - Знаєте, я цілу п'єсу боявся, що забуду свої слова, бо з голови не виходив образ сеньйорити. Ви засліпили мої очі, захвилювали серце, істину кажу я вам, - солодким голос рік він. - Прошу прийміть цей букет, як знак визнання того шедеврального твору матінки-природи, що ось стоїть переді мною, - вручив він мені пишні багряні троянди.

- Дякую, - попри забитий подих процідила я. 

- Дозвольте побути трохи нахабою й попросити теж один подарунок від вас, сказавши пані ім'я, - він заглядав мені, здавалося, прямо в душу, від чого мене ще більше били дрижаки. 

- Еларія... - промимрила я.

- Ім'я таке ж прекрасне, як і його власниця, - сягнув він за моєю рукою, аби поцілувати. - Що ж, чудесна Еларіє, мушу, на жаль, терміново бігти у справах театру, і так пан кричав на мене, бо мав зостатися. Плекаю надію, що мадмуазель ще трапитися мені якимось разом, розрадивши моє кавалерське серце. Щасти...

Я лиш мовчки дивилася йому вслід, не в силах що небудь сказати чи вдіяти. Привела мене до тями Евеліна, котра відразу почала милуватися букетом і витягла звідки якусь записку. Я тільки вловила слова: "... на балі в суботу..." і більше нічого. 

 Вдалося! Тільки чому він так мало побув? Не встиг прийти - уже побіг...

Каже ж: зайнятий, у них там наче типу банкету щось... Батьки Еларії там теж мають бути, тож...

- Що?! - вибухла я так же раптово, як цей пан мене приголомшив своєю появою. Тільки що я почула думки Сакури, котра щось говорила телепатично Аїді. - Що ви вже йому сказали?

- Нічого, просто сказали, що ти є фанаткою творів Аннела і дуже б хотіла, щоб хтось залучений в це провів тобі екскурс в цей... як його... світ літератури... Але то Аїда все вигадала, я таких розумних речей ніколи б не сказала... - протарабаніла Сакура.

- Ви, шмакадявки дві, ще раз полізете без мого відому влаштовувати мені побачення з чоловіками, то...  

- Ну він же тобі сподобався і ти ніколи не стала би йти першою на знайомство, - осоромлено опустила повіки Аїда. - Ми хотіли лише допомогти. 

- Ох і свахи дві знайшлися! - хихотіла Евеліна. 

- Що ти ще йому казала? 

- Нічого, присягаємося. З цими квітами і всім іншим - виключно його воля, без нашої участі, - виправдовувалася Аїда.

- Ну, дивіться, курки малі, а то я голови вам відірву! - награно пригрозилася я, адже після стану шоку прийшла ейфорія, котру я так старанно намагалася приховати.

- А ще його звати Івларіон, - згадала раптово Аїда.

О, Боги, яке прекрасне ж ім'я... таке ж, як і його власник... Мабуть, мав ельфійську кров. Треба запитати іншим разом у Евеліни, що вона думає щодо цього.

Ой, неню, я й досі не виріла, що моя давня фантазія ожила... Скільки я думала про нього, навіть ось сьогодні, скільки розчаровувалася у чоловіках... Відведи Маріє, аби цей тільки не викликав чергової фрустрації у мене, або ще гірше - не виявився сном.

- А де той бал буде? - поцікавилася Сакура.

- Написано: за кулісами, - замріяно зітхнула Евеліна.