Ровіна. Типовий день депресивного підлітка.
Я прокинулася... Світло періщило мені прямо у вічі, тому я мабуть і прийшла до тями. Але ні - то не світло в кінці тунелю… то якийсь дебіл забув зашторити вікно вночі, тобто я, бо палила цигарку. М-м-м, клас, раніше ще й прокинулася на додаток, на певно. Точняк, ще й шостої немає… Краще би то й справді був світ у кінці тунелю... їй Богу - смерть уві сні була би просто ідеальним спасінням від школи… Курва, ну чому уже дванадцять років поспіль та сама хрінь з цим проклятущим місцем, я не можу…
Файн, вставай, країно рідна, як каже мій дідо. Ой, ні-ні, очі розплющити взагалі нереально, та й в голові щось забриніло-зарипіло, пронизуючи враннішню тишу низьким та неприємним свистом… Старість - не радість одним словом. Спала я лишень чотири години, бо мала нічну зміну вчора… Ну вас куди подалі, я іду спати далі… Яка школа?! Я зараз помру либонь. Тому знову спробувала я заснути, та попри страшну сонливіть й перевтому, що робила все тіло ватним, я не змогла відчути бажаного розслаблення і втрати зв'язку із цим світом. Розбурхана уже я, тож, добре, усе ж обдарую однокласників з учителями своєю запухлою пикою.
З другої спроби я усе ж дала раду нарешті встати. Не жива - не мертва, я покрокувала до ванни. Хай йому грець, що справді з моїм обличчям?! Мало того, що мала синь під очима, та ще бліда, як смерть, навіть веснянки з прищами поблякли. Очі червоні, наче травою затягувалася нещодавно… Ще й пофарбуватися треба би, бо рудий під блондом видніється. Робота з мавпи людину зробить, говорять, а у моєму випадку - усе навпаки. Добре, може й краще, що встала раніше, бо це опудало до ладу приводити не менше години. Не воліла би в перший же день школи вислуховувати від Кароліни, що виглядаю як та закінчена наркоша. Та ще і, ймовірно, тоді робитиме ця гіпокритка вигляд при інших, мовляв, гадки не маю, що ця приблуда робить біля мене. Угу, маю токсичні стосунки з однією баришнею. Дивна вона людина, що там казати, коли вирішила мені складати компанію, хоч це доволі оказіонально радше, бо нам обом з подругами не поталанило в класі. Втім поза школою Кароліна ще та сигорська зірка, але я теж далеко не відійшла, просто компанії у нас геть різні. Не знаю, яка їй зі спілкування з такою особою, як я, користь, бо мені начхати, чи б мусила я витрачати години в школі самою в смартфоні, відбуваючи свій термін у, так би мовити, в'язниці мого дитинства, чи робити вигляд, буцімто мені цікава вся та трагікомедія її життя.
Поварившись з пів години під душом, замазавши й зафарбувавши всі мої дефекти даровані матінкою-природою й своїм пагубним способом життя, я поволоклася до кухні, де уже посьорбував із задуманим виглядом чайок дідо, читаючи враннішнє видання газети. Мугикнувши "доброго ранку", хоч ніяким добрим він не був, я всілася мучатися зі сніданком, котрий завжди дідусь мене змушує з'їдати попри всі мої протести. Вау, вчорашні макарони, як "смачно", просто лав. Я ще й зиркнула до холодильника з надією зробити враннішній прийом їжі не таким аж фатальним, але там миша тільки-но повісилася. Зрозуміло, треба покупки не забути зробити після школи.
Подавилася я перевареними макаронами, що уже й порозлазилися у свою чергу, подякувала діду за сніданок, і побігла одягатися, адже трохи спізнювалася до школи. Хм-м-м, сьогодні Перше вересня, День Знань, що б одягнути… о, знаю, чорна сукня - самий топ. Траур сьогодні мені як ніколи до обличчя і гумору… Нічого собі, а у мене ще фігура нічого так - усі жири спалила робота. Кістки стирчать, але нічого, аби тільки не пузо. А кажуть мені, що з моїм способом життя я нічого не досягну - ось, фігура як у моделі, ніц не додаси. А ви ваші спорти - дієти - йоги. Ага, дванадцятигодинний робочий день і хронічний депресняк у сумі з марихуаною й ЛСД своє зроблять своє дуже швидко.
Хотіла була уже вибігати, втім дідусь зупинив мене та вирішив і так мій злий настрій з відтінком приреченості прикрасити своїми скигленнями, яка ж красуня внучка у нього виросла, і які б щасливі й горді були б мої батьки побачивши мене, цьогорічну випускницю… боюсь, дідо, коли б ви знали, на яке дно моралі й суспільства опустилася ваша маленька внуця, ви б не бажали, би мої покійні кревні виділи таке нікчемне створіння.
Старий на останок попросив мене, аби дозволила поцілувати себе хоча у лоб. Згодилася, що ж, хоч і ненавиджу такі ніжності. Ще й не забув старий додати його: "будь чемною в школі", ніби йду вперше на цей День школярів. Добре, хоч принаймні, як минулого року, не запитав, чому пішла з розпущеними косами і не причепився до занадто відвертої сукні, як він промовив вперше мене в ній зобачивши. І на цьому дякую…
Узагалі, який може у мене бути настрій перед школою, як відразу вийшовши з квартири зустрів мене сморід вицвілого під'їзду, підчеркнутий облізлими зеленими стінами, котрі фарбували востаннє тільки вандали балончиками, прикрасивши різними непристойними записами (без моєї участі не обійшлося, звісно). Вікна теж кричали про заміну, бо бідні встигли потріскатися, полущитися та не тримають морози взимку. Некомфортно тут жити, зате в самий раз помирати, я би так сказала.
Варто було мені прочинити двері під'їзду, скрипіння котрих неприємно зарезонувало в голові, я відразу потягнулася за цигаркою. Знаєте, мала би я на собі зараз якусь фірменну сумку, не поношену й побляклу сукню, чоботи на високих підборах, а не затягані кросівки, якийсь вигадливий капелюшок з елегантними окулярами й довгу й тонку сигару замість папіроса, то вигляла би я на якусь багату сучку, а не оце посміховисько з підворіття. А, ні, ще мала би я виходити у додатку з блискучого чорного авто прямо під школою, а не оце йти пертися по калюжах на розбитій бруківці після вчорашнього дощу.
Дорога до школи займала лише десять хвилин, можна сказати, була поблизу мого дому в самому центрі міста. Моє місце дванадцятирічного вироку ув'язнення не славилося якимось здобутками учнів у науці, принаймні останні п'ять років, коли всі інші навколишні школи стали або ліцеями, або гімназіями, а наша так і залишилася загальноосвітньою. Тому сюди полилося все сигорійське дно підростаючого покоління, котре не мало добрих оцінок після десятого класу або в принципі не тягнуло поглиблену програму. Я ж пішла радше через брак коштів, хоча розумом теж не сяяла, тож навряд чи в іншій змогла би навчатися.
Зовні школа нічим не відрізнялася від усіх її подібних: прямокутна будівля з вбогим внутрішнім двориком, у котрому зараз було повно народу перед загальною лінійкою. Я знайшла мій клас завдяки репетуванням класухи, котрій настрій уже встигли зіпсувати з ранку... стійте, а якого дива А-класники з нами стоять? Цікаво… а ось стоїть Кейт, зараз спитаю…
- Здоров, а що це таке? Чого це наша засмерділа рік не встиг початися і якого чорта А-класники тут забули? - з ходу запитала я.
- Привіт, так у нас зведення, - косим поглядом зміряла мене однокласниця. - Ти не знала?
- Ні. Я ж ціле літо будь-які згадки про школу старалася вимазати з голови, тож в групу нашу зокрема й не заходила… А багато до нас доєдналося? І чому зараз, а не в одинадцятому?
- "А" клас розбили навпіл, а чому - гадки найменшої не маю, - відрізала Кейті, після чого знову повернулася до розмови з коліжанками, немов мене й не було там. Але начхати, сто років здалася розмова з ними.
"Господи всевишній, та за що мені таке ти покарання на старості літ послав?! Уже з першого дня нерви мені роблять!" - бідкалася моя класна в оточенні пари інших учителів та компашки з А-классників. Інші педагоги теж активно щось невдоволено вигукували, не гребуючи експресією емоцій та жестів, таким чином всебічно виражаючи підтримку їх колезі.
- Здоров, ти мені може поясниш, що сталося? Чом ця прийти не встигла, а вже морду дере? - підійшла я до Ельдара, когось типу мого хлопця.
- Здоров мала, - вишкірив зуби він, та відразу поліз в обійми, котрих я не терплю. Та ще й долоні поклав на самі сідниці, тож я мусила його відразу лиснути по руках. - Так, спокуха, чого сердита така?
- Не клей дурня із себе, сам знаєш, що я такого не виношу, тим паче при людях. Ти краще розкажи що сталося?
- Від тебе так класно пахне цигарками, - занурився він голову прямо в моє волосся, не думаючи відпускати мене. А, зрозуміло, тут же Альберт, його однокласник, з яким він перейшов до моїх, тепер це придурошне понти ганяє.
- А від тебе тхне спиртягою за кілометр, - огризнулася я. -Так кажи, якого хріна тут майже всі вчителі зібралися?
- Ну ось через це й зібралися, мала.
- Через що, ало? Руки прибери, а то я тобі їх зараз в сраку засуну!
- Усе, тихо-тихо, спокуха. Ну ти ж вчора на днюху Гаррі не пішла через роботу, а ми дуже гарно погуляли… - п'яний, він увесь час намагався зробити вигляд мачо, та радше нагадув якогось розумововідсталого.
- Усенічну влаштували? - здивувалася я.
- Я ж тобі писав, що приходь після праці до нас. Ми тебе чекали-чекали, а ти ото навіть і не прочитала.
- По-перше, я би не прийшла, бо була вижата далі нікуди, а, по-друге, повідомлення я з минулого дня не відкривала - у мене беззвучка.
- А чого у тебе вона на мене стоїть? А як у мене що важливого буде? Ігнорити мене збираєшся? - набурмосився той, як індик.
- Важливе щось - набирай наступним разом. А як…
- Ровіно, хай, ну то що, ти сьогодні бухати йдеш до парку? Всі будуть, тільки тебе не вистачає, - раптово відлучився від своєї компанії Альберт, перед котрим мій так викаблучувався.
- Піде, куди дінеться, - мовив за мене Ельдар.
- Ти нічого не поплутав? Я може після вчорашньої зміни відпочити хотіла, - обурилася я, та знову скривилася від дискомфорту, котрий мені завдав Ельдар, незгабно поклавши руку на плечі.
- Едь, полиш її, - суворим поглядом зміряв Альберт мого хлопця, після чого той слухняно позадкував, як той дресирований песик. - Слухай, чого я це тобі все говорю… - почав переступати він з ноги на ногу, - А чи твоя подружка... та краля Кароліна буде, не знаєш?
- Не знаю, попитай сам… - почала я. - Але у тебе з нею шансів немає, відразу кажу.
- Звідки ти знаєш, що мені про це йдеться?
- Це всі знають, повір.
- А чого ти раптово вирішила, що у мене без шансів? - здивовано припідняв біляву брову Альберт.
- Так, чого ти так думаєш? - теж причепився до мене Ельдар, підгавкуючи.
- У неї є хлопець може, чи тебе це не взагалі не колише, ні? - закотила я очі.
- Ну, він і посунутися може в разі чого… - зачесалися кулаки у кремезного Альберта. - Добре, розслабся, я жартую лише... хоча твоя Кароліна ще та лялечка. А хто той… хлопець її?
- Едгар Міллер, не знаєш його?
- Стоп… це не той трансмутант, що каміння на золото колись перетворював, а потім його поліцаї накрили? - дещо оторопів блондин, хоч намагався того всіляко не виказати.
- Він, тож не раджу йому дорогу переходити, а то погано закінчиш, - застерегла я.
- Ти не бикуй, Ровіно... Але ж він наче гамівні браслети носить, наскільки я пам'ятаю? - якась мимолітна надія блиснула в очах хлопця.
- Носить - не носить, але Кароліна твердить, що здібностей його воно не глушить. Та й вона в разі чого мокрого місця від тебе не залишить, якщо що, тому взагалі забудь про неї. З мутантами задиратися - це вам не ботана зачмирити.
- Що, Альберте, заочкував? - почулося хихотіння якогось хлопця у гурті, певно теж з його компанії.
- Пельку стули, гівно! - загарчав той у відповідь. - Я тобі не самовбивця, щоб з Міллером гратися, але тобі, як будеш гавкати, вписати на раз-два можу.
- А що як Едгара гуртом? - запропонував товстун Ерік, щось типу в стилі тілоохоронця Альберта.
- У тебе розуму несповна, чи що? - вибухла я. - Я впевнена, що людей трансформує він теж, бовдуре, камінням там не обмежиться.
Альберт після цього загубився в гурті своєї компанії та вирішив цієї розмови більше не порушувати. Забавно бачити, як це громило, гроза Сигорії, занервував й дав задню, почувши про хлопця Кароліни.
- Узагалі я чула, що йому Кароліна не байдужа, але чому він так раптово нею зацікавився? - запитала я у Ельдара, котрий після того, як на нього нагримів Альберт, тримався від мене подалі.
- На якійсь вечірці бовкнув, мовляв, "Ось побачите, Кароліна буде моєю", не пам'ятаю за яких умов, і тепер, видно, буде біситися, що ти його попустила прямо перед його компанією.
- Навіть якби не Едгар - Кароліна для нього недосяжна ціль…
Узагалі моя шкільна подруга… коліжанка (це слово краще описує наші відносини) була мрією кожного хлопця з її оточення. Зовнішність вона мала ангельську чи то диявильську: охайно підстрижене волосся до пліч, висока на зріст (на голову вища від мене) й досить струнка, хоча й трохи мала м'язів, але то пояснювали регулярні походи до спортзалу. Завжди заздрила її ідеально плоскому животу, котрий вона постійно підкреслювала своїми топіками. Обличчя мала вона досить доросле, не сказала би, що їй насправді сімнадцять, радше десь двадцять п'ять відповідало би. Загалом риси її лиця можна було назвати досить строгими й хижими, але одночасно надзвичайно ефектними й витонченими. Хоча, єдине, що не пасували до її гоноровитого образу - великі й зелені котячі очі, що відразу зраджували ту суворість дівки. Загалом, я би сказала, що вигляд описував і її характер - багата сучка, котрою я би так бажала стати. Ніхто з мого оточення не міг порівнятися з нею, я тим паче і близько не стояла, тож часто мене вважали її некрасивою подругою, але ці розмови за моєю спиною я ладна була б засунути до одного місця - так мені було байдуже на думки інших.
Лінійка минула як зазвичай - до нас привели нових шестирічних ув'язнених, більшість з котрих невідомо чому раділа, потім вручали якісь подяки та грамоти - наш клас залишився без, не здивована. Нам завжди твердили, що ми найшумніший клас за всю історію... цікаво, що вони тепер заспівають, коли до нас доєднаються фраєри з "А". Ух, весело буде, у мене навіть виникла моторошна думка, що я хочу ходити тепер у це місце, аби дивитися на щоденні вистави з учителями та цими хлопаками у головних ролях. Дивно, але мене завжди веселило та розраджувало, коли хтось горлав на моїх однокласників, хоча аби таке сталося зі мною - я би відразу мала сотні докорів від свого его, чого ж я це промовчала. Чому так? Бо звикла стояти за саму себе, є дуже прямолінійною, та вчителям грубити не могла - це могло би для мене закінчитися від розбірок з родаками, аж до вигону зі школи, а це моєму дідо не треба. Та й наші викладачі це мабуть розуміли, тож завжди за мої проблеми з навчання віддувався брат, котрий зараз біженець у іншій країні.
Отож, два останні роки у мене самий спокій, бо і вчителям набридло мене примушувати до навчання, і скаржитися немає вже кому. Хоча поведінку я завжди мала добру - нерозуміла нащо влаштовувати цей цирк, навіть цим же самим новим хлопцям. Хоча... ці дебіли часами пересікалися з моєю компанією в основному через Ельдара, з котрим я почала зустрічатися від "нічого робити". Так ці циркачі теж на вулицях чинили дебош, так що місця їхної дислокації завжди уникали особи кволі та слабкі, аби не стати об'єктом принижень. Поліція у свою чергу це завжди описувала як "легке хуліганство", тому я не дивуюся, що ці бандюки бешкетують і в школі.
Після ж лінійки, ми класом пішли до кабінету, де мало бути перше заняття. Мені насправді дуже цікаво, чи моїм новим однокласникам буде так само зривати дах, чи вони проявлять розсудливіть при пані Герман, вчительці математики. Ой, лихою жінкою була: заслужила славу найсуворішої вчительки в школі, на уроках котрої страшно було сидіти в телефоні або вивчати щось інше, або, куди гірше, підіймати галас. Не знаю, як в інших класах, але в нашому вона таку честь заслужила, коли ганялася за одним нашим дебоширом ще в п'ятому класі, а потім, наздогнавши малого, відшмагала привселюдно його по дупі. Порушення будь-яких статутів про поведінку та етику вчителів, утім її чоловік був мером, тож розбірки були б на марно.
Що ж, як і очікувалося, наші хлопці були досить тихими проти того, що коїлося перед лінійкою. Пані Герман у першу чергу взялася перевіряти присутніть учнів і, дійшовши до Кароліни Вільямс, чомусь вирішила поцікавитися у мене де вона та чому я не сиджу з нею. Я відповіла, що не знаю, як то воно й насправді було, а стосовно другого промовчала. До мене ж підсів Ельдар попри всі мої протести та застереження, що Кароліна цьому не зрадіє, але той не зважав. Я лише махнула на те рукою, а потім пошкодувала, бо цей мені весь урок мацав під партою мені стегна та натирав коліно, мовби поліруючи його до блиску. Я не стала пручатися, бо не хотіла привертати до себе зайвої уваги, як, наприклад, новоприбулі Альберт і Ерік, котрі весь урок зиркали один на одного, граючись в "Морський бій", на що пані Герман пожартувала, мовляв, щоб ті обов'язково запросили її на їх весілля. Ха-ха, дуже смішно, знайшли всі над чим сміятися. Цьому її жарту мабуть більше, ніж мені, адже вона постійно його каже в бік хлопчин, що сидять разом, бо мабуть має стару й стереотипну позицію, що всіх учнів має розсаджувати вчитель, до того ж у парах хлопець-дівчина.
Як я витратила загалом час уроку? Переписувала непотрібні мені приклади з дошки, котрі вирішували нещасні колеги по навчанню. На превелике щастя, така доля мене оминула, і я не стала об'єктом чергових насмішок учительки, як то зазвичай бувало через рівень моїх познань в математиці.
Після ж, я мала історію. Варто було мені й Ельдару вийти на перерву, як він відразу отримав по шиї через те, що простягав свої руки куди не треба. Той запитав: "За що?", а відповідь моя була ще більш лаконічною й чіткою: "За все хороше, йолопе". Взагалі… він наче й мій хлопець, та я робила то все заради цікавості і можливо через те, що ніколи до цього не доводилося зустрічатися з хлопцем. Вперше я просто хотіла спробувати зайнятися оральним сексом так чисто для досвіду, і "добровольцем" виявився якраз-таки Ельдар. Якось воно далі саме й закрутилося між нами, навіть хоч наш перший раз не зайшов, але, вочевидь, тільки для мене. Та й суспільство так того й вимагало, хоч я завжди намагаюсь себе налаштовувати, що мені байдуже… "А чому ти одна?", "Що хлопці не клюють?" або моє улюблене "Вона ж у тій компанії, там усі хлопці майже, а вона там у ролі проститутки мабуть". Я просто не уявляю, яка б була їх реакція, коли я б почала зустрічатися з чоловіками старшими, ніж я… Такими, котрі мені подобаються. Років тридцять або більше, я гадаю, мені би підійшло. Чому такий вік? Напевно, через мій фінансовий стан… а ще й через емоційну зрілість деяких, котрі не стануть тобі докоряти, що "О, мій Боже, ти мені вже декілька годин не пишеш… Ти мене не кохаєш? Ти маєш іншого?", а ще постійна потреба їх лікувати (мій до таких і належить), коли ж сама маю незалатані рани на тілі. Звісно, вік тут не стільки показник, бо кожна людина має свій показник розвитку, але зв'язок віку й шансом успішного переходу на інший рівень самопізнання є очевидним, хоча й не дає гарантій, на жаль…
Уже перед самію історією про свою присутність дала заявити Кароліна, прямо королевна нашої школи... котра, як завжди, одягла топ, ну хто би сумнівався. Були б у мене її гроші, я би мала більшу оригінальність, ніж купувати стонадцять топіків. Ох, коли я б тільки їх мала… була б такою ж босом-сучкою…
- З місця мого геть, зараз же! - холодним голосом сказала вона, спершись руками об боки, коли була біля нас з Ельдаром.
- А я тобі казала! - штурхнула я хлопця, бо попереджала, що Кароліна зміні своєї дислокації не зрадіє.
- Ну, Кароліно, радість моя, я ж просто… - почав виправдовуватися Ельдар, зуби котрого шкірилися від самої появи моєї коліжанки.
- Геть, інакше я тебе швидко посуну звідси! Настрою і так немає, - незворушно стояла вона на своєму.
- Добре, добре, не психуй! - вирішив не гратися з вогнем Ельдар і став уже збирати свої речі, як тут промовив, - А ти що не йдеш?
- З якого це дива? Я тобі казала, що я свого місця, де сиджу усі роки, не зміню. Сам винен, - відповіла я, хоч мені стало шкода його, бо той мусив сидіти далі мабуть сам, адже всі його друзяки уже розсілися парами. Старалася я цього не виказувати, але та чисто людська прикрість не давала далі мені спокою.
- Чого така сердита? - поцікавилася я, стараючись забути про цей неприємний випадок.
- Я тобі писала, здається, а ти ігнорувала, - відрізала та, розкладаючи зошити та книги на парті.
- Агов, коли я востаннє в мережі була? Бачила? Я вчора з праці о дванадцятій вернулася, ніколи було повідомлення перевіряти.
- Зрозуміла… - беземоційно зітхнула та. - Якщо коротко, то глянь на це сміховіття, - кинула вона на парту золотий ланцюжок з якимось кулончиком, що відразу заблищав у світлі з вікон та неприємно забринів при ударі об парту.
- А що має бути з ним не так? - здивувалася я. - Золото ж мабуть як золото.
- А ти розмір поглянь який.
Я взяла в руки ланцюжок і я не могла зрозуміти - чи це прикраса для руки, чи то для шиї. Знизу нього я розгледіла кулончик у формі футбольного м'яча. Давно ж, насправді, не тримала я в руках золотих речей…
- А це типу на шию чи зап'ястя, я ось зрозуміти не можу? - здивувалася я.
- А фіг його знає. Я сьогодні поскандалила з продавцями, що за хрінь ті мені привезли… виродки просто, слів немає, марнотратство моїх коштів.
- А для чого це? Точніше кого?
- Ти знущаєшся? Я ж казала, що…
- А, усе, то для Едгара, у вас же півтора року сьогодні, згадала. Вибачай, я не виспана сьогодні, - виправдовувалася я.
- Отож-бо, і куди мені оце? - взяла в руки ланцюжок, кривлячись, - засунути.
- Поверни або мені подаруй, - пожартувала я, хоча не була б проти такій речі собі.
- Та це аут, Ровіно. Ти не уявляєш, наскільки я люта зараз!
- Едгар без подарунку залишився? Чи як? Ти ж там ще щось наче йому обирала...
- Так, годинник уже подарувала зранку.
- Йому того хіба не вистачить? Мабуть годинник, якщо хороший, буде коштувати значно більше.
- Річ не в тому, розумієш. Він же на своєму тому футболу помішаний, тому йому б цей ланцюжок був би в рази приємнішим подарунком. А тепер мушу й справді обміняти, тільки, бачиш-но, буде подарунок із запізненням. Козли, що ще скажеш, - лютувала вона.
- А де ти замовляла, з цікавості?
- На "Золотій добі".
- Дивно, це ж гарний виробник, чом би їм дурити… - спантеличено промовила я, адже компанія ця й справді мала гарну славу. - А покажи на сайті, як воно виглядало, мо опис є.
- Та якраз не було, але зараз дам, - полізла шукати в телефоні сайт, де замовляла товар, Кароліна, - Ось, - вручила мені дорогезний смартфон в руки, - Дивись.
Справді, опису жодного не було. Просто був намальований цей ланцюжок на білому тлі, ціна, якісь характеристики золота, і …
- Ау, а нічого, що це товар для дітей? Тут же написано в самому низу в категоріях, - пирснула сміхом я.
- Та не може бути, я ж для дорослих шукала. Не дурна ж геть уже, у голові наче не висохло... - розгубилася Кароліна та й забрала назад телефон, аж потім її й так великі очі мало не вилетіли з орбіт. - Охриніти, оце я лохудра, - аж червінь замайоріла під тоналкою у неї. - А я ще накричала на бідного продавця…
- Лох - це доля, - пожартувала я. - А взагалі, що ти отримала від Едгара?
- Ой, та поки нічого, сказав, що все у нього дома буде… Боже, я маю вибачитися перед консультантами, мені аж ніяково… - похнюпилася дівчина.
Ого, дивуєш мене, не така вже й ти безсердечна виявляється.
- Та заспокойся, невже думаєш, що ти така одна у них… - заспокоїла я її. - Але щодо Едгара, то це твій уже перестав бути таким романтиком і уже вирішив дарувати тобі замість подарунку перепихон, що аж додому запросив?
- Та йди ти, який перепихон до біса. Ні, то має бути щось незабутнє, як він сказав… - аж немов замріялася вона.
- Нова поза? Чи фетиш якийсь мо? - підморгнула я.
- Жартуєш?
- Ні? То може груповушка? - підколола я її, єхидно посміхаючись.
- Фу, яка гидота, - скривилася Кароліна.
- Ну я не знаю, просто ти у першу чергу діставала від нього квіти, а тут з порожніми руками прийшла, тож подумала, що букетно-цукерковий період уже минув - натомість настала сувора реальність спільного життя з мужиком.
- А я то думаю, чого мені не вистачило від нього… - немов осяяло Кароліну. - Хоча, добре, мені й того поцілунку достатньо було з самого рана… - поклала вона голову на руку, що лише ліктем опиралася об парту, і зробила дурнувато-замріяний вигляд. Швидко ж ій змінився настрій від громили до знову цієї цукрової дівчинки.
- Що може бути в поцілункові такого? - закотила я очі.
- Він просто мене так притиснув, нахилив мало не до самого долу, та з такою ніжністю та одночасно з… не знаю, немов брутальністю…
- І ніжно, і брутально - прямо оксюморон сказала, стара, - кепкувала я.
- Ну у тому й весь прикол, - усе ще так з ідіотською інтонацією говорила вона, немов тільки вчора закохалася. - А як тоді притиснув до себе, як доторкнувся моїх губ…
- Фу, не говори, я зараз блюватиму, - саркастично промовила я, не бажаючи слухати про цю мильну оперу, у відповідь на що Кароліна лише невдоволено цмокнула.
Далі ми не говорили, бо була саме історія. Як завжди вона почалася з обговорення нещодавних новин у політиці - а саме провокацій з боку арвандців на кордоні з Кондором. Вони наче переправляли до нас якимись "кротовими норами" попід землею терористичні угрупування, але наші прикордонники швидко їх ліквідували, як звітують ЗМІ… "Кротові нори", я десь це чула… так, згадала, це тудою Бен до Арвандії тікав після того, як однієї ночі на нього напали ті бандити. Ой, Божечки, нащо я то згадала. Знаєте, я обожнюю фільми жахів, особливо з величезною кількістю крові і розчленувань, але бачити те, що зробив твій рідний брат, як він стверджує, сам не відаючи як, - це однозначно залишило травму моїй психіці. Щоб собі уявити, що сталося з тими хлопцями, що глумилися над Беном, достатньо сказати, що на місці прояву його здібностей залишилася п'ятиметрова вирва, дерева вирвало з корінням, а в найближчих будинках до парку повибивало шибки. Від жертв тієї трагедії мало що залишилося, хіба що обгорівші й розкидані по околицях частини тіл. Усе ж у житті подібні картинки викликають лишень первісний жах, особливо, коли ти розумієш, що це зробила твоя рідна людина… Ух, мурашки аж по тілі пробігли, нащо я тільки згадала…
Наступну частипу уроку я не слухала зовсім, старалася забити негативні спогади скролінням в соцмережах. Єдине, що відкарбувалося у моїй свідомості - це фрази типу "не дадуть нам чародії спокійно жити" та "аби всі вони там швидше подохли". І знову на думку спадав Бен, котрий теж мав сьогодні перший день в академії… мабуть зараз у всі тяжкі вичакловує якісь магічні приколи просто повітря, а я сиджу тут серед простолюдинів, приречена здохнути десь на вулиці, як бездомна псина, від, можливо, передозу наркотиками, як наш батя. Гени не задушиш… А той стане чаклуном, ще й може піде, як каже історичка, воювати проти нас самих, визволяти незрозуміло від кого чи чого… Ні, що за маючню ти, дурко, зараз несеш… Він би ніколи…
- Ровіно, пішли під школу пройдемося, розмову маю, - вирвала мене з полону думок Кароліна уже на перерві. Я ж слухняно пішла за нею слідом.
- Що ти вже хочеш? - поцікавилася я на сходах. - Чом це уже пертися на вулицю треба?
- Не тут, чекай, - не обертаючись відповіла та.
Ми вийшли через чорний хід, що був прямо під сходовим майдайнчиком. На вулиці перше, що нас зустріло, - це були невеличкі гурти школярів, що вийшли на перекур. Я з Кароліною стала ж якомога далі від них, ближче до шкільного паркану, обпершись об уже полущену білу стіну.
- Цигарку маєш? - спитала Кароліна.
- Маю, - сягнула я до сумки. - А що ти хочеш, скажи мені?
- Ділова пропозиція, - загадково й притишеним голосом заговорила вона.
- Я слухаю, аж цікаво стало.
- Ти би не хотіла зробити зі мною обмін… ти мені… - помітно нервувала дівчина, бо весь час махала цигаркою, навіть не запаливши.
- Обмін чого? - нахмурилася я, заодно шукаючи в сумці запальничку.
- А що ти там лазиш?
- Та запалити нічим, - відповіла я. - Так про що тобі йдеться?
- Зараз, дай сюди, - взяла вона від мене папірос, після чого піднесла вказівний палець до гори, з котрого через мить, немов зі свічки, заблищало полум'я. Кароліна далі запалила ним же цигарку, а потім вручила мені її назад.
- Вау! - перехопило подих у мене. - Ти коли цьому навчилася?
- Цього літа посвятила багато часу самопізнанню, - й собі запалила цигарку дівчина, - Тоді виявила, що окрім керуванням над повітрям, ще була здатна до контролю трьох інших стихій. Вмію ще дуже мало, але, як бачиш, штука корисна і крута.
- Охриніти! - все ще була я приголомшена. Взагалі, такі речі мене постійно дивують, хоч по телевізору й інтернеті постійно показують найрізноманітніших мутантів та якісь їхні сили, втім Кароліна була єдиною з мого близького оточення, хто був їх представником. - Але що за тема, що аж так смикаєшся?
- Можна на вухо? - попросила дівчина, а я ж підійшла ближче. - Мені треба… ЛСД… для власних цілей… а я тобі взамін можу дати теж цікаву штуку, ти такого точно не бачила.
- О, Боже, звісно дам, але що то за цілі? - стало мені цікаво. Навіть уяви не могла, чому б воно могло знадобитися Кароліні, котра максимум декілька разів в своєму житті нюхала траву.
- Треба щось зрозуміти, а я не в силах… - побіліла вона.
- Знаєш, я вперше юзонула ЛСД, аби…
- Та тихіше говори, щоб не почули нас!
- Я вперше то зробила, - уже пошепки почала я, - через те, що не могла дозволити собі на власні кошти піти до психолога, тож шукала поради таким способом. Не скажу, що мене то розчарувало зовсім, дещо я все ж зрозуміла, але, що я потім помітила, так це тепер аналізувати й самостійно вирішувати проблеми стало складніше - завжди тягне за черговою маркою.
- Я до психолога не можу піти - не хочу когось впроваджувати у подібного роду проблеми…
- Які? - зацікавилася я, потягуючи сигарету.
- Кажу ж, не хочу нікому говорити - занадто особисте…
- Добре, я тебе попередила щодо побічних ефектів… а ні, ще одне: від ЛСД може бути бед-тріп, деякі мої знайомі на це скаржилися, тож уважай. Але про що я… а, згадала, усе, так що за обмін?
- Я влітку ж працювала над науковою робити з ботаніки…
- Ти ж знаєш, що мене твої розповіді з біології страшно виснажують й хилять в сон, - перебила я Кароліну.
- Та дослухай ти, Господи, - закотила очі вона, видихаючи дим від папіроса. - Я була на полях біля гір, збирала пилок різних квітів, бо на цю тему писала працю. Так ось, я ж знайшла там такі цікаві екземпляри, такі психоделічні ефекти деякі з них мають. Я сама уже перепробувала, може й тебе то зацікавить…
- А як тії квіти ще не понищили копи? - здивувалася я.
- Бо то за горами, прямо біля кордону з Аврандією.
- А ти аж там була? Нічого собі! Як ти гори, дорогенька, перейшла, там же страшні схили по п'ять кілометрів щонайменше, плюс всі обморожені страшно.
- Я ж левітувати, здається, вмію, - зробила погордливий вигляд Кароліна. - Перелетіла - і ось тобі весь секрет. Звісно, то не так просто було, занизька температура і велика відстань, але...
- Ти ж раніше просто максимум зависала у повітрі, ну ні?
- Ну, так… Воно то так, але я ж кажу, влітку дуже багато часу займалася опануванням своїх сил, тож оце такі штуки мені теж виявилися до снаги, - хвасталася дівчина.
Боже, як же я їй заздрю… я не можу передати, як у цю хвилину кров забила мені в голову від люті, бо завжди я марила бути такою, як вона… як Бен…
- Так що, ти згодна? - немов затамувала подих в очікуванні Кароліна.
- Та звичайно, мені навіть цікаво, що ти там нарила, - кинула я.
- До речі, оце спитати хотіла: коли ти там на танці прийдеш. Уже мене хто тільки не питав, де це ти зникла, чи не вмерла там випадково від передозу.
- Не дочекаються, ха. Я он взагалі цього літа менше стала юзати, бо з баблом трабли почалися. А на танці он піду якраз в цей четвер. Сподіваюсь, я не дуже багато пропустила.
- Та ні, якраз танець новий будемо вчити, конкурс буде скоро.
- А хто питав, чого мене немає?
- Тренерка, Анка, Таті… та всі кому не лінь, коротше… До речі-і-і, - розпливлася в посмішці Кароліна. - Ти ж не знаєш, бо давно не була: це ж Мариха залетіла від вампіра... мені тренерка по секрету сказала, коли її довго не була заняттях... Тільки ж ти нікому!
- Охрініти! - мало не подавилася я димом. - А хто і що - не відомо? Дивина, звісно, бо тут вампірів мало зосталося...
- О-о-ой, - протягнула Кароліна, - там якийсь він чи то психолог, чи то лікар в цьому напрямку - гадки не маю, але старший либонь. Це мені Татка казала, коли бачила її уже з пузом.
- Це ж треба такою ідіоткою бути, щоб презервативи не використовувати, - закотила я очі. - Я таких пацанів, яким хочеться почуттів на максі, відразу посилаю на три веселі букви.
- У мене Едгар колись теж таке. ляпнув, мовляв, типу у нас же орал тільки, то чому нам би не спробувати без нічого, якби у нас нікого не було до цього, усе таке.
- Так у тебе ж до нього один був уже бовдур. Хіба Едгар не відає?
- Відає, але з тим до інтиму не дійшло, я ще тоді п'ятнадцять тільки мала, не готова була, хоч він і мене всіляко схиляв з самого початку… Ой, все, не про нього, то аб'юз тотальний був, нащо ти нагадала, - спохмурніла Кароліна. Вона тільки допалила уже свою цигарку, аж раптом та замайоріла жовтуватим полум'ям, залишивши після себе тільки попіл, що полетів Кароліні на блискучі чоботи.
- На й мою, - подала я теж докурену цигарку, правду кажучи, тільки для того, щоб ще раз глянути на цю чудасію. Але варто було доторкнутися її руки, як помаранчева іскра вилетіла з Кароліниних пальців, ужаливши мене так, що я випустила з рук папірос. Я відразу, немов рефлекторно, охопила іншою долонею вражену легким струмом кінцівку, бо біль, здавалося, поширився аж до ліктя, проте досить швидко мене почало відпускати.
- Боже, пробач! - мало не скрикнула від переляку Кароліна, закривши уста долонями, мабуть стримуючи зойк.
- Усе нормально! - кинулася я її заспокоювати, адже біль справді була короткочасною, хоч дуже неприємною.
- У мене таке постійно останнім часом, даруй… - все ще стояла приголомшена дівчина. - Постійно струмом когось б'ю і себе. Ще й Едгар каже, що біля мене стоїть іноді запах, ніби дощ тільки пройшов, хоч йому він і дуже подобається… вибач ще раз…
- Нормас, заспокойся. Ти у нас тепер не тільки дівка-запальничка, ще й з іскринкою, виявляється, - підморгнула я.
- Та взагалі, це кошмар, що зі мною коїться в останній час… я…
- Узагалі, ми не договорили, - перейшла я на іншу тему, бо не воліла слухати про проблеми буття мутантом. - Так оця Мариха, я трохи призабула, чи це не та, котра кричала, що тринадцять сантиметрів - це дуже мало?
- О, ні, то Сандра.
- А, точно, тю… Вони у мене плутаються, обидві корови. Не дивно, що Мариха обрала такого кандитата. Там така чорна діра мабуть, - зареготала я. - Тому вампір буде в самий раз.
- Ти мені оце сказала, - тихо пирснула сміхом Кароліна, - так я згадала про Едгара, як він мені на свій вісімнадцятий день народження пропонував нам виняйняти двох кровососів, так аби…
- Екзотику вирішив відчути? - заливалася реготом я.
- Угу, і я про те!
- І що, як враження? Ти мене аж заінтригувала!
- Ніяк, я що дурепа по-твоєму, аби такою хрінню займатися. Та й той ідіот ніби пожартував, так що то пусті балачки, просто так згадала.
- Ти диви, може сьогодні прийдеш додому, а той буде верхом на коні, - підморгнула я.
- Фу! - скривилася Кароліна. - Огида яка!
- Може твій Едгар бісексуальний? Хто його знає…
- Я би дуже сильно здивувалася тоді…
- Узагалі, я колись гадала, що він взагалі гей, поки ти мені про свої викрутаси з ним не почала розповідати. Він дуже якось печеться про свою зовнішність і невелика манерність в його мовленні присутня… звісно це стереотипи, я розумію, але це якось виділялося на фоні наших пацанів.
- Бо йому є про що дбати, - захихотіла Кароліна. - Проти тих миршавих мавп з нашої компашки, котрим уже ніц не допоможе, навіть пластичні операції, то моєму є що втрачати, скажімо.
- Ну звісно, - пихнула я. - І високий, і смаглявий, і підкачаний, шатен, о-о-й, куди там навіть тому ж моєму, до прикладу.
- Але щодо зовнішності Едгар справді помішаний, ти маєш рацію. Ти що, у нього як тільки який прищ на дупі вискочить, так той уже вирещить, як порося різане.
- Хах, я й не сумнівалася. А взагалі котра година? - поцікавилася я, коли ж побачила, як відносну тишу й спокій подвір'я розірвала, ніби громом серед ясного неба, поява моїх нових однокласників.
- За дві хвилини буде урок, а що?
- Та просто… Глянь, хто прийшов.. Бог ти мій, глянь оно, качок прийшов, раму вивалив і йде поважно мачо-мен, - вказала я на Альберта, за котрим усі вервечкою тягнулися. Головний фраєр у першу чергу застрибнув на турнік, що був посеред невеликого спортивного майданчика під самою школою. Раз, два… десять… ого, двадцятий уже пішов. Дає жару чувак, звісно.
- Для кого ці понти? - пихнула до мене Кароліна, заслонивши обличчя рукою.
Скінчив Альберт підтягуватися, як ще з більшим пафосом, випнувши груди, як якийсь птах перед спарюванням, попростував прямо до нас. "О, ні, тільки без цього крінжу" - пробубніла Кароліна, зобачивши це все. Біловолосий мовчки постояв хвильку прямо перед нами, шкірячи свої пожовклі зуби, увесь час свердлячи поглядом Кароліну.
- Ну що, красунько? - не властивим для нього солодавим голосом промовив Альберт до Кароліни.
- Що ти ото від мене хочеш? - невдоволено кинула та.
- Твій Едгар так зможе?
- Як? - пирснула вона сміхом.
- Підтягнутися тридцяток, як я тільки що? - аж розпустив свій хвіст цей павлін.
- А тобі то що до того? - з неприхованою зверхністю в голосі процідила Кароліна.
- Ну мужик сильним має бути. Ти ж знаєш, Едгарові можуть ненароком його ж руки зв'язати, й жодні мутантські здібності не допоможуть….
- Ти це до чого говориш, фраєре?
- Просто оце думаю, що таку кралю, як ти, має охороняти справжній альфач, - натякнув на себе той.
- А це типу себе зарекламувати хочеш? М-м-м, цікава пропозиція, але я змушена відмовити, бо мій хлопець повинен бути принаймні хоч краплю від мене сильнішим.
- Що ти маєш на увазі? - нахмурився той.
- Потримай, - вручила мені свою сумку Кароліна. Дівчина далі веліла вимітатися зі спортмайданчику всіх ґав, що зібралися групою підтримки для Альберта. Уже, до речі, задзвонив дзвоник, але ніхто не поспішав, а лише завмер в очікуванні, що буде далі. Кароліна схопилася спочатку обіруч за трубу турніка, а потім, відпустила лівицю, завела її за спину і… охриніти, вона на одній руці змогла підтягнутися. Раз, два, три… п'ятнадцять… оце ти стара мочиш. Зупинилася вона на тридцятці, хоча, як мені здавалося, вона би змогла куди більше. У всіх присутніх, зокрема у мене, пропав дар мови либонь.
- Щелепу підбери, - з тріумфом споглядала на Альберта Кароліна, здавалося, ані трохи не змучана.
- У пух, і прах, - захлопала я. Всі присутні теж підтримали мутантку оваціями, а ця зірка запишалася й розцвіла, як рожа у саду.
- Так що, малий, тренуйся далі. Ось коли зробиш таке однією, тоді так уже і тому бути - розгляну твою кандидатуру, - насміхалася дівчина з білого, як шкільні стіни, Альберта. - Усе, Ровіно, ходімо, урок уже, - насолодившись хвилинкою слави, потягла мене за собою Кароліна назад до будівлі.
- А ви не йдете? - кинула я Ельдарові, що ось підійшов до мене ззаду, як завжди притискаючи до себе та неприємно дихаючи у вухо.
- Ми ще трохи тут побудемо, - відповів той, сплівши руки на моїй талії.
- Так, відпусти її тут мені, збоченцю, - вирвала мене з обіймів хлопця Кароліна. Боже, дякую, а то я б поки сама усмирила любовні поклики свого - так і би пів уроку минуло.
Ми уже з коліжанкою були підходили до дверей, як раптово щось хлопнуло так, що я аж зіщулилася від неочікуваності. Я обернулася, і побачила як Альберт саме відскочив, перед цим, як я зрозуміла, зарядивши долонею по сідницям Кароліни. Та ж спочатку зойкнула, схопившись за зад, але через мить, з найлютішим оскалом, котрий мені тільки доводилося у неї бачити, рушила слідом за хлопцем, і, наздогнавши, з чималого такого розвороту вмазала смачнущий ляпас цьому виродку. Здавалося, другий хлопок видав ще більше ехо, ніж удар Альберта. Я була боялася, що той знепритомніє, але той лише почав давити нікчемну либу, тримаючи долоню на щоці, що мабуть зараз пашіла від болю. Усі присутні або ахнули від захвату, або викрикували щось, не зрозуміло, кого з цих обох підтримуючи.
- Мала, полегше, - підморгнув Альберт вкотре дівчині.
- Це було просто вау, - приголомшена, я була ладна вкотре зааплодувати мутантці. Оце саме та сучка-бос, котрою я так мріяла стати. Оце саме воно. Як же я їй заздрю…
Почервонала від люті Кароліна не відповіла, а хотіла швидше уже прийти на урок, значну частину котрого ми пропустили. Ох, за що я обожнюю школу - так це за подібні спектаклі. Господи, безкоштовно, у безпосередній близькості - та це просто кайф. Тільки попкорну якогось не вистачає, чесне слово.
Але далі до кінця шкільного дня нічого такого приголомшливого не трапилося. Усе було, як зазвичай, одноманітно, хоча настрій від минулих подій значно поліпшився. Задоволена цим трешом, що відбувався, я прийшла додому вперше за багато часу із загадковою посмішкою, все ще згадуючи побачене. У квартирі нікого не було - дідусь, як я дізналася, позвонивши, пішов до сусіда обговорювати політику й грати в шахи (а чим йому на старості ще займатися), а я ж пішла перевіряти у першу чергу пропущені повідомлення з минулого дня. Нічого цікавого я не знайшла, тож збиралася приснути, бо, полежавши й розслабившись на своєму ліжечку, сонливість почала брати наді мною гору. Та я згадалася ось що: гулянка у парку. Ельдар разів сто мене сьогодні штурхав, просячи скласти йому компанію за пляшкою спиртного, і я погодилася, аби цей нудотик нарешті від мене відчепився. Сподівалася теж, що зірка цього дня Кароліна теж долучиться, але та мала щось в стилі побачення зі своїм Едгаром. Шкода, я би не проти другої частини сімейних мелодрам, особливо бажаною був плот-твіст за участі хлопця моєї коліжанки. Цікаво, як би себе повів він. Та взагалі я дуже давно хотіла поспілкуватися з ним більш ґрунтовно, бо лишень на декількох вечірках нам доводилося перекидуватися парою слів…
Добре, напишу зараз Ельдару, хай мене набере о сьомій, аби точно не проспала, і може тоді потихеньку підходить до мого будинку, підемо разом… Ах ти зараза, він з хлопцями, пише, буде, тож не зможе мене забрати. Ну падлюка, я тобі це пригадаю. Добре, байдуже, зараз сон.
Що ж мені тоді снилося, оце я думаю… Щось яскраве точно… Ага, я згадала. О, Боже, мені здається, що часами юзати нічого не треба, аби побачити якусь психоделіку - достатньо лише заснути. Снився мені Бен, але був якимось дорослим, уже з такою пристойною борідкою, і просив уві сні допомоги. Буцімто Кароліна назбирала у полях пилок квітів, а тепер збирається захопити так світ, зазомбувавши все людство… жах, що це за маячня… дурне спить - дурне сниться… а ще там було, що я була чаклункою і разом з Беном вбивала якусь ходячу капусту чи то огірки - прислуг Кароліни… без коментарів… А далі мій брат велів мені пробратися до замку, аби вбити королеву овочеголових. Була якась битва, я наче програвала… до якоїсь миті, бо я в один момент кинула… о Боже, Альбертом в Кароліну, а потім у мене нізвідки з'явився меч в руках і я ринулася прямо на свою супротивницю і… дякую, задзвонив Ельдар зі словами "Вставай, моє сонечко". Моя ж ти радість, ти мені найкрутішу сцену зі сну зіпсував, тому я сама уже додумала після розмови з ним, як я відрубала голову тій королеві зомбі-овочів. Ох, ну і ідіотизм - без слів просто.
Ух, зібралася уже я вдруге за день і почимчикувала до парку. Не любила я того місця, особливо інциденту з моїм братом. Пам'ятаю, він згадував, що постійно відчував чиюсь присутність там, казав, ридаючи після того, що чорт його якийсь поплутав, повів тудою, через проклятий той парк. Та і я оце доходжу зараз і таке відчуття, що хтось йде за мною прямо по п'ятам. Щось морозило мою спину й тремтінням проходило по тілу. Ні, то все паранойя, бо я до випадку з братом ніколи того не відчувала, мала сміливіше від нього серце. Це лишень паранойя, Ровіно, це лише паранойя…
Ні, до біса, я телефоную Ельдару, хай мене зустрічає, я сама туди не зайду, особливо коли так темно - на дворі тільки сонце зайшло, а у парку царював між заростями дерев непроглядний морок, лише підсвітлений декількома калічними лампами. Люди ходили увесь час біля мене, не зважаючи ні на що, але я однаково відчувала ту паніку при вході до цього місця уже два роки. Лихе місце, лихе… зуб вам даю.
Хоча... якщо відійти на декілька десятків метрів на ліво від самого парку, то тут доволі спокійно. Так, саме це місце було моїм спасінням від атаки паніки... Тут було невеличке озерце, що уже потемніло від прийдешньої ночі, лише місцями воно виблискувало бляклими вогниками міста... цвіркуни заспокійливо діяли на мене, немов занурювали в такий собі гіпноз. Вітерець хитав дерева й траву, створюючи приємне шарудіння. Я спустилася вниз по пагорбу, аби підійти ближче до озера, де були лавки та й аби не перешкоджували перехожі. Холод відразу дихнув мені в обличчя, тож мусила була я застебнути кофтину. Дивно так, адже наче місце, котре тебе уже пару років лякає своїм існуванням через примари минулого, за твоєю спиною, але в десятку метрів було місце, де я справді могла розслабитися... не знаю, з самого дитинства сюди приходила побути на самоті, особливо кохала я побринькати на гітарі тут... так, я колись я мала таке хобі, та куди воно поділося... туди, куди й все моє безтурботне життя, коли мусила з десяти уже десь підробляти, навіть на якихось полях, аби заробити гроші. Раніше мені Бен хоч з цим помагав, йому вдавалося завжди більше приносити заробітків, проте тепер і його немає... є тільки вісімдесятирічний дідо, котрий уже ледве ходить і починає забуватися... і я розумію, що ось досить скоро можу залишитися геть однією... ні, все, кляті думки, хай вам грець. Краще насолодитися цією тишею... як же тут прекрасно... які ж хороші часи тут я мала...
- Що малютко, забоялася привидів? - кепкував Ельдар, побачивши мене, котра уже либонь почала присинати на лавці.
- Так... ти ж, як не дурний, розумієш мабуть чому, - розсердилася я через дурне питання й те, що він вирвав мене з напівсну.
- Тобі Бен випадково не писав? - подумавши мить, раптово видав Ельдар.
- Писав, та я не читаю уже з пів року. Мене його розповіді про ту їхню чудасію тільки тригерять, бо... добре, без різниці... забий.
- Та кажи вже.
- Ні, не хочу. Вибач, - відмовилася відповідати я.
- Заздриш йому чи що? - чи то здивувався, чи то легко насміхався з мене Ельдар.
- А якщо так, то що тоді?
- Дурна чи що? Чому там заздрити, коли твій брат вбив одинадцять пацанів, котрих я особисто знав, а тепер...
- Усе, мовчи краще, я не волію про це навіть згадувати! - вибухла я.
- Так а що я... - розгубився той.
- Мовчи, не буди у мені звіра!
- Як скажеш...
Ельдар після йшов відсторонено від мене, видно, що дуже я його образила. Уже підходячи до місця призначення, звідки лунали викрики та пляски моїх товаришів й миготіло світло багаття, я вкотре за день відчула жаль до хлопця. Я дуже жорстока до нього, ніби то якийсь лівий чувак... Ось навіть йде, похнюпивши носа... боже, я мушу вибачитися... зараза, але чомусь сціпило у мене вуста, чомусь важко визнавати свої помилки... але я мушу, я це відчуваю...
- Вибач мене, за це... і те, що так вчинила з тобою при Кароліні, не сівши біля тебе, - насилу з себе видавила. З одного боку, мені і стало легше, камінь наче з плечей, але з іншого внутрішні демони аж скреблися всередині, почувши визнання моєї провини.
- Пусте, я звик... - кинув той мені, навіть не глянувши на мене. Для мене це було найгірше, що можна почути, адже... курва, яка ж я гнила людина. Чому я так мучаю Ельдара? Так, він буває ідіотом, веде себе, ніби є збоченцем, але загалом він дуже відкритий й справжній... Чому я дала йому надію, хоч знала, що насправді моє серце з юних літ заморожено холодом всіх тих труднощів й потрясінь мого життя... Чому мені досі здається, що за всі роки мого життя я не навчилася кохати, дружити, цінувати й відчувати..? Сама не зрозумівши як, я не стрималася й почала тихесенько хлипати. Ні, перестань, слабачко, ти не маєш права нікому показувати себе такою. Нікому...
- Котику, ти що плачеш? - немов струмом вдарило Ельдара. Він у ту ж секунду підбіг мене, притуляючи до себе. Я спочатку інстиктивно почала пручатися, видиратися, але врешті мені забракло сил, та я вирішилася в жоден спосіб не протидіяти. Всередині мене тоді бився воїн, котрий не звик знімати своїх обладунків, показуючи істинного себе, і ще та маленька дівчинка, яка колись вчилася грати якісь нікчемні пісеньки на гітарі.
- Я ж кажу, що не ображаюся, - гладив він мене по голові. - Я люблю тебе не зважаючи ні на що... не зважаючи, якою вредною ти буваєш, справді.
- Я хочу швидше випити, - єдине, що змогла я тоді сказати. Ідіотко, ні, аби сказати щось приємне йому, так ти оце про алкашку тільки й згадуєш... але він либонь звик...
- Зараз підемо, зараз... дай побути з тобою так... хоча б мить...
Файн, вставай, країно рідна, як каже мій дідо. Ой, ні-ні, очі розплющити взагалі нереально, та й в голові щось забриніло-зарипіло, пронизуючи враннішню тишу низьким та неприємним свистом… Старість - не радість одним словом. Спала я лишень чотири години, бо мала нічну зміну вчора… Ну вас куди подалі, я іду спати далі… Яка школа?! Я зараз помру либонь. Тому знову спробувала я заснути, та попри страшну сонливіть й перевтому, що робила все тіло ватним, я не змогла відчути бажаного розслаблення і втрати зв'язку із цим світом. Розбурхана уже я, тож, добре, усе ж обдарую однокласників з учителями своєю запухлою пикою.
З другої спроби я усе ж дала раду нарешті встати. Не жива - не мертва, я покрокувала до ванни. Хай йому грець, що справді з моїм обличчям?! Мало того, що мала синь під очима, та ще бліда, як смерть, навіть веснянки з прищами поблякли. Очі червоні, наче травою затягувалася нещодавно… Ще й пофарбуватися треба би, бо рудий під блондом видніється. Робота з мавпи людину зробить, говорять, а у моєму випадку - усе навпаки. Добре, може й краще, що встала раніше, бо це опудало до ладу приводити не менше години. Не воліла би в перший же день школи вислуховувати від Кароліни, що виглядаю як та закінчена наркоша. Та ще і, ймовірно, тоді робитиме ця гіпокритка вигляд при інших, мовляв, гадки не маю, що ця приблуда робить біля мене. Угу, маю токсичні стосунки з однією баришнею. Дивна вона людина, що там казати, коли вирішила мені складати компанію, хоч це доволі оказіонально радше, бо нам обом з подругами не поталанило в класі. Втім поза школою Кароліна ще та сигорська зірка, але я теж далеко не відійшла, просто компанії у нас геть різні. Не знаю, яка їй зі спілкування з такою особою, як я, користь, бо мені начхати, чи б мусила я витрачати години в школі самою в смартфоні, відбуваючи свій термін у, так би мовити, в'язниці мого дитинства, чи робити вигляд, буцімто мені цікава вся та трагікомедія її життя.
Поварившись з пів години під душом, замазавши й зафарбувавши всі мої дефекти даровані матінкою-природою й своїм пагубним способом життя, я поволоклася до кухні, де уже посьорбував із задуманим виглядом чайок дідо, читаючи враннішнє видання газети. Мугикнувши "доброго ранку", хоч ніяким добрим він не був, я всілася мучатися зі сніданком, котрий завжди дідусь мене змушує з'їдати попри всі мої протести. Вау, вчорашні макарони, як "смачно", просто лав. Я ще й зиркнула до холодильника з надією зробити враннішній прийом їжі не таким аж фатальним, але там миша тільки-но повісилася. Зрозуміло, треба покупки не забути зробити після школи.
Подавилася я перевареними макаронами, що уже й порозлазилися у свою чергу, подякувала діду за сніданок, і побігла одягатися, адже трохи спізнювалася до школи. Хм-м-м, сьогодні Перше вересня, День Знань, що б одягнути… о, знаю, чорна сукня - самий топ. Траур сьогодні мені як ніколи до обличчя і гумору… Нічого собі, а у мене ще фігура нічого так - усі жири спалила робота. Кістки стирчать, але нічого, аби тільки не пузо. А кажуть мені, що з моїм способом життя я нічого не досягну - ось, фігура як у моделі, ніц не додаси. А ви ваші спорти - дієти - йоги. Ага, дванадцятигодинний робочий день і хронічний депресняк у сумі з марихуаною й ЛСД своє зроблять своє дуже швидко.
Хотіла була уже вибігати, втім дідусь зупинив мене та вирішив і так мій злий настрій з відтінком приреченості прикрасити своїми скигленнями, яка ж красуня внучка у нього виросла, і які б щасливі й горді були б мої батьки побачивши мене, цьогорічну випускницю… боюсь, дідо, коли б ви знали, на яке дно моралі й суспільства опустилася ваша маленька внуця, ви б не бажали, би мої покійні кревні виділи таке нікчемне створіння.
Старий на останок попросив мене, аби дозволила поцілувати себе хоча у лоб. Згодилася, що ж, хоч і ненавиджу такі ніжності. Ще й не забув старий додати його: "будь чемною в школі", ніби йду вперше на цей День школярів. Добре, хоч принаймні, як минулого року, не запитав, чому пішла з розпущеними косами і не причепився до занадто відвертої сукні, як він промовив вперше мене в ній зобачивши. І на цьому дякую…
Узагалі, який може у мене бути настрій перед школою, як відразу вийшовши з квартири зустрів мене сморід вицвілого під'їзду, підчеркнутий облізлими зеленими стінами, котрі фарбували востаннє тільки вандали балончиками, прикрасивши різними непристойними записами (без моєї участі не обійшлося, звісно). Вікна теж кричали про заміну, бо бідні встигли потріскатися, полущитися та не тримають морози взимку. Некомфортно тут жити, зате в самий раз помирати, я би так сказала.
Варто було мені прочинити двері під'їзду, скрипіння котрих неприємно зарезонувало в голові, я відразу потягнулася за цигаркою. Знаєте, мала би я на собі зараз якусь фірменну сумку, не поношену й побляклу сукню, чоботи на високих підборах, а не затягані кросівки, якийсь вигадливий капелюшок з елегантними окулярами й довгу й тонку сигару замість папіроса, то вигляла би я на якусь багату сучку, а не оце посміховисько з підворіття. А, ні, ще мала би я виходити у додатку з блискучого чорного авто прямо під школою, а не оце йти пертися по калюжах на розбитій бруківці після вчорашнього дощу.
Дорога до школи займала лише десять хвилин, можна сказати, була поблизу мого дому в самому центрі міста. Моє місце дванадцятирічного вироку ув'язнення не славилося якимось здобутками учнів у науці, принаймні останні п'ять років, коли всі інші навколишні школи стали або ліцеями, або гімназіями, а наша так і залишилася загальноосвітньою. Тому сюди полилося все сигорійське дно підростаючого покоління, котре не мало добрих оцінок після десятого класу або в принципі не тягнуло поглиблену програму. Я ж пішла радше через брак коштів, хоча розумом теж не сяяла, тож навряд чи в іншій змогла би навчатися.
Зовні школа нічим не відрізнялася від усіх її подібних: прямокутна будівля з вбогим внутрішнім двориком, у котрому зараз було повно народу перед загальною лінійкою. Я знайшла мій клас завдяки репетуванням класухи, котрій настрій уже встигли зіпсувати з ранку... стійте, а якого дива А-класники з нами стоять? Цікаво… а ось стоїть Кейт, зараз спитаю…
- Здоров, а що це таке? Чого це наша засмерділа рік не встиг початися і якого чорта А-класники тут забули? - з ходу запитала я.
- Привіт, так у нас зведення, - косим поглядом зміряла мене однокласниця. - Ти не знала?
- Ні. Я ж ціле літо будь-які згадки про школу старалася вимазати з голови, тож в групу нашу зокрема й не заходила… А багато до нас доєдналося? І чому зараз, а не в одинадцятому?
- "А" клас розбили навпіл, а чому - гадки найменшої не маю, - відрізала Кейті, після чого знову повернулася до розмови з коліжанками, немов мене й не було там. Але начхати, сто років здалася розмова з ними.
"Господи всевишній, та за що мені таке ти покарання на старості літ послав?! Уже з першого дня нерви мені роблять!" - бідкалася моя класна в оточенні пари інших учителів та компашки з А-классників. Інші педагоги теж активно щось невдоволено вигукували, не гребуючи експресією емоцій та жестів, таким чином всебічно виражаючи підтримку їх колезі.
- Здоров, ти мені може поясниш, що сталося? Чом ця прийти не встигла, а вже морду дере? - підійшла я до Ельдара, когось типу мого хлопця.
- Здоров мала, - вишкірив зуби він, та відразу поліз в обійми, котрих я не терплю. Та ще й долоні поклав на самі сідниці, тож я мусила його відразу лиснути по руках. - Так, спокуха, чого сердита така?
- Не клей дурня із себе, сам знаєш, що я такого не виношу, тим паче при людях. Ти краще розкажи що сталося?
- Від тебе так класно пахне цигарками, - занурився він голову прямо в моє волосся, не думаючи відпускати мене. А, зрозуміло, тут же Альберт, його однокласник, з яким він перейшов до моїх, тепер це придурошне понти ганяє.
- А від тебе тхне спиртягою за кілометр, - огризнулася я. -Так кажи, якого хріна тут майже всі вчителі зібралися?
- Ну ось через це й зібралися, мала.
- Через що, ало? Руки прибери, а то я тобі їх зараз в сраку засуну!
- Усе, тихо-тихо, спокуха. Ну ти ж вчора на днюху Гаррі не пішла через роботу, а ми дуже гарно погуляли… - п'яний, він увесь час намагався зробити вигляд мачо, та радше нагадув якогось розумововідсталого.
- Усенічну влаштували? - здивувалася я.
- Я ж тобі писав, що приходь після праці до нас. Ми тебе чекали-чекали, а ти ото навіть і не прочитала.
- По-перше, я би не прийшла, бо була вижата далі нікуди, а, по-друге, повідомлення я з минулого дня не відкривала - у мене беззвучка.
- А чого у тебе вона на мене стоїть? А як у мене що важливого буде? Ігнорити мене збираєшся? - набурмосився той, як індик.
- Важливе щось - набирай наступним разом. А як…
- Ровіно, хай, ну то що, ти сьогодні бухати йдеш до парку? Всі будуть, тільки тебе не вистачає, - раптово відлучився від своєї компанії Альберт, перед котрим мій так викаблучувався.
- Піде, куди дінеться, - мовив за мене Ельдар.
- Ти нічого не поплутав? Я може після вчорашньої зміни відпочити хотіла, - обурилася я, та знову скривилася від дискомфорту, котрий мені завдав Ельдар, незгабно поклавши руку на плечі.
- Едь, полиш її, - суворим поглядом зміряв Альберт мого хлопця, після чого той слухняно позадкував, як той дресирований песик. - Слухай, чого я це тобі все говорю… - почав переступати він з ноги на ногу, - А чи твоя подружка... та краля Кароліна буде, не знаєш?
- Не знаю, попитай сам… - почала я. - Але у тебе з нею шансів немає, відразу кажу.
- Звідки ти знаєш, що мені про це йдеться?
- Це всі знають, повір.
- А чого ти раптово вирішила, що у мене без шансів? - здивовано припідняв біляву брову Альберт.
- Так, чого ти так думаєш? - теж причепився до мене Ельдар, підгавкуючи.
- У неї є хлопець може, чи тебе це не взагалі не колише, ні? - закотила я очі.
- Ну, він і посунутися може в разі чого… - зачесалися кулаки у кремезного Альберта. - Добре, розслабся, я жартую лише... хоча твоя Кароліна ще та лялечка. А хто той… хлопець її?
- Едгар Міллер, не знаєш його?
- Стоп… це не той трансмутант, що каміння на золото колись перетворював, а потім його поліцаї накрили? - дещо оторопів блондин, хоч намагався того всіляко не виказати.
- Він, тож не раджу йому дорогу переходити, а то погано закінчиш, - застерегла я.
- Ти не бикуй, Ровіно... Але ж він наче гамівні браслети носить, наскільки я пам'ятаю? - якась мимолітна надія блиснула в очах хлопця.
- Носить - не носить, але Кароліна твердить, що здібностей його воно не глушить. Та й вона в разі чого мокрого місця від тебе не залишить, якщо що, тому взагалі забудь про неї. З мутантами задиратися - це вам не ботана зачмирити.
- Що, Альберте, заочкував? - почулося хихотіння якогось хлопця у гурті, певно теж з його компанії.
- Пельку стули, гівно! - загарчав той у відповідь. - Я тобі не самовбивця, щоб з Міллером гратися, але тобі, як будеш гавкати, вписати на раз-два можу.
- А що як Едгара гуртом? - запропонував товстун Ерік, щось типу в стилі тілоохоронця Альберта.
- У тебе розуму несповна, чи що? - вибухла я. - Я впевнена, що людей трансформує він теж, бовдуре, камінням там не обмежиться.
Альберт після цього загубився в гурті своєї компанії та вирішив цієї розмови більше не порушувати. Забавно бачити, як це громило, гроза Сигорії, занервував й дав задню, почувши про хлопця Кароліни.
- Узагалі я чула, що йому Кароліна не байдужа, але чому він так раптово нею зацікавився? - запитала я у Ельдара, котрий після того, як на нього нагримів Альберт, тримався від мене подалі.
- На якійсь вечірці бовкнув, мовляв, "Ось побачите, Кароліна буде моєю", не пам'ятаю за яких умов, і тепер, видно, буде біситися, що ти його попустила прямо перед його компанією.
- Навіть якби не Едгар - Кароліна для нього недосяжна ціль…
Узагалі моя шкільна подруга… коліжанка (це слово краще описує наші відносини) була мрією кожного хлопця з її оточення. Зовнішність вона мала ангельську чи то диявильську: охайно підстрижене волосся до пліч, висока на зріст (на голову вища від мене) й досить струнка, хоча й трохи мала м'язів, але то пояснювали регулярні походи до спортзалу. Завжди заздрила її ідеально плоскому животу, котрий вона постійно підкреслювала своїми топіками. Обличчя мала вона досить доросле, не сказала би, що їй насправді сімнадцять, радше десь двадцять п'ять відповідало би. Загалом риси її лиця можна було назвати досить строгими й хижими, але одночасно надзвичайно ефектними й витонченими. Хоча, єдине, що не пасували до її гоноровитого образу - великі й зелені котячі очі, що відразу зраджували ту суворість дівки. Загалом, я би сказала, що вигляд описував і її характер - багата сучка, котрою я би так бажала стати. Ніхто з мого оточення не міг порівнятися з нею, я тим паче і близько не стояла, тож часто мене вважали її некрасивою подругою, але ці розмови за моєю спиною я ладна була б засунути до одного місця - так мені було байдуже на думки інших.
Лінійка минула як зазвичай - до нас привели нових шестирічних ув'язнених, більшість з котрих невідомо чому раділа, потім вручали якісь подяки та грамоти - наш клас залишився без, не здивована. Нам завжди твердили, що ми найшумніший клас за всю історію... цікаво, що вони тепер заспівають, коли до нас доєднаються фраєри з "А". Ух, весело буде, у мене навіть виникла моторошна думка, що я хочу ходити тепер у це місце, аби дивитися на щоденні вистави з учителями та цими хлопаками у головних ролях. Дивно, але мене завжди веселило та розраджувало, коли хтось горлав на моїх однокласників, хоча аби таке сталося зі мною - я би відразу мала сотні докорів від свого его, чого ж я це промовчала. Чому так? Бо звикла стояти за саму себе, є дуже прямолінійною, та вчителям грубити не могла - це могло би для мене закінчитися від розбірок з родаками, аж до вигону зі школи, а це моєму дідо не треба. Та й наші викладачі це мабуть розуміли, тож завжди за мої проблеми з навчання віддувався брат, котрий зараз біженець у іншій країні.
Отож, два останні роки у мене самий спокій, бо і вчителям набридло мене примушувати до навчання, і скаржитися немає вже кому. Хоча поведінку я завжди мала добру - нерозуміла нащо влаштовувати цей цирк, навіть цим же самим новим хлопцям. Хоча... ці дебіли часами пересікалися з моєю компанією в основному через Ельдара, з котрим я почала зустрічатися від "нічого робити". Так ці циркачі теж на вулицях чинили дебош, так що місця їхної дислокації завжди уникали особи кволі та слабкі, аби не стати об'єктом принижень. Поліція у свою чергу це завжди описувала як "легке хуліганство", тому я не дивуюся, що ці бандюки бешкетують і в школі.
Після ж лінійки, ми класом пішли до кабінету, де мало бути перше заняття. Мені насправді дуже цікаво, чи моїм новим однокласникам буде так само зривати дах, чи вони проявлять розсудливіть при пані Герман, вчительці математики. Ой, лихою жінкою була: заслужила славу найсуворішої вчительки в школі, на уроках котрої страшно було сидіти в телефоні або вивчати щось інше, або, куди гірше, підіймати галас. Не знаю, як в інших класах, але в нашому вона таку честь заслужила, коли ганялася за одним нашим дебоширом ще в п'ятому класі, а потім, наздогнавши малого, відшмагала привселюдно його по дупі. Порушення будь-яких статутів про поведінку та етику вчителів, утім її чоловік був мером, тож розбірки були б на марно.
Що ж, як і очікувалося, наші хлопці були досить тихими проти того, що коїлося перед лінійкою. Пані Герман у першу чергу взялася перевіряти присутніть учнів і, дійшовши до Кароліни Вільямс, чомусь вирішила поцікавитися у мене де вона та чому я не сиджу з нею. Я відповіла, що не знаю, як то воно й насправді було, а стосовно другого промовчала. До мене ж підсів Ельдар попри всі мої протести та застереження, що Кароліна цьому не зрадіє, але той не зважав. Я лише махнула на те рукою, а потім пошкодувала, бо цей мені весь урок мацав під партою мені стегна та натирав коліно, мовби поліруючи його до блиску. Я не стала пручатися, бо не хотіла привертати до себе зайвої уваги, як, наприклад, новоприбулі Альберт і Ерік, котрі весь урок зиркали один на одного, граючись в "Морський бій", на що пані Герман пожартувала, мовляв, щоб ті обов'язково запросили її на їх весілля. Ха-ха, дуже смішно, знайшли всі над чим сміятися. Цьому її жарту мабуть більше, ніж мені, адже вона постійно його каже в бік хлопчин, що сидять разом, бо мабуть має стару й стереотипну позицію, що всіх учнів має розсаджувати вчитель, до того ж у парах хлопець-дівчина.
Як я витратила загалом час уроку? Переписувала непотрібні мені приклади з дошки, котрі вирішували нещасні колеги по навчанню. На превелике щастя, така доля мене оминула, і я не стала об'єктом чергових насмішок учительки, як то зазвичай бувало через рівень моїх познань в математиці.
Після ж, я мала історію. Варто було мені й Ельдару вийти на перерву, як він відразу отримав по шиї через те, що простягав свої руки куди не треба. Той запитав: "За що?", а відповідь моя була ще більш лаконічною й чіткою: "За все хороше, йолопе". Взагалі… він наче й мій хлопець, та я робила то все заради цікавості і можливо через те, що ніколи до цього не доводилося зустрічатися з хлопцем. Вперше я просто хотіла спробувати зайнятися оральним сексом так чисто для досвіду, і "добровольцем" виявився якраз-таки Ельдар. Якось воно далі саме й закрутилося між нами, навіть хоч наш перший раз не зайшов, але, вочевидь, тільки для мене. Та й суспільство так того й вимагало, хоч я завжди намагаюсь себе налаштовувати, що мені байдуже… "А чому ти одна?", "Що хлопці не клюють?" або моє улюблене "Вона ж у тій компанії, там усі хлопці майже, а вона там у ролі проститутки мабуть". Я просто не уявляю, яка б була їх реакція, коли я б почала зустрічатися з чоловіками старшими, ніж я… Такими, котрі мені подобаються. Років тридцять або більше, я гадаю, мені би підійшло. Чому такий вік? Напевно, через мій фінансовий стан… а ще й через емоційну зрілість деяких, котрі не стануть тобі докоряти, що "О, мій Боже, ти мені вже декілька годин не пишеш… Ти мене не кохаєш? Ти маєш іншого?", а ще постійна потреба їх лікувати (мій до таких і належить), коли ж сама маю незалатані рани на тілі. Звісно, вік тут не стільки показник, бо кожна людина має свій показник розвитку, але зв'язок віку й шансом успішного переходу на інший рівень самопізнання є очевидним, хоча й не дає гарантій, на жаль…
Уже перед самію історією про свою присутність дала заявити Кароліна, прямо королевна нашої школи... котра, як завжди, одягла топ, ну хто би сумнівався. Були б у мене її гроші, я би мала більшу оригінальність, ніж купувати стонадцять топіків. Ох, коли я б тільки їх мала… була б такою ж босом-сучкою…
- З місця мого геть, зараз же! - холодним голосом сказала вона, спершись руками об боки, коли була біля нас з Ельдаром.
- А я тобі казала! - штурхнула я хлопця, бо попереджала, що Кароліна зміні своєї дислокації не зрадіє.
- Ну, Кароліно, радість моя, я ж просто… - почав виправдовуватися Ельдар, зуби котрого шкірилися від самої появи моєї коліжанки.
- Геть, інакше я тебе швидко посуну звідси! Настрою і так немає, - незворушно стояла вона на своєму.
- Добре, добре, не психуй! - вирішив не гратися з вогнем Ельдар і став уже збирати свої речі, як тут промовив, - А ти що не йдеш?
- З якого це дива? Я тобі казала, що я свого місця, де сиджу усі роки, не зміню. Сам винен, - відповіла я, хоч мені стало шкода його, бо той мусив сидіти далі мабуть сам, адже всі його друзяки уже розсілися парами. Старалася я цього не виказувати, але та чисто людська прикрість не давала далі мені спокою.
- Чого така сердита? - поцікавилася я, стараючись забути про цей неприємний випадок.
- Я тобі писала, здається, а ти ігнорувала, - відрізала та, розкладаючи зошити та книги на парті.
- Агов, коли я востаннє в мережі була? Бачила? Я вчора з праці о дванадцятій вернулася, ніколи було повідомлення перевіряти.
- Зрозуміла… - беземоційно зітхнула та. - Якщо коротко, то глянь на це сміховіття, - кинула вона на парту золотий ланцюжок з якимось кулончиком, що відразу заблищав у світлі з вікон та неприємно забринів при ударі об парту.
- А що має бути з ним не так? - здивувалася я. - Золото ж мабуть як золото.
- А ти розмір поглянь який.
Я взяла в руки ланцюжок і я не могла зрозуміти - чи це прикраса для руки, чи то для шиї. Знизу нього я розгледіла кулончик у формі футбольного м'яча. Давно ж, насправді, не тримала я в руках золотих речей…
- А це типу на шию чи зап'ястя, я ось зрозуміти не можу? - здивувалася я.
- А фіг його знає. Я сьогодні поскандалила з продавцями, що за хрінь ті мені привезли… виродки просто, слів немає, марнотратство моїх коштів.
- А для чого це? Точніше кого?
- Ти знущаєшся? Я ж казала, що…
- А, усе, то для Едгара, у вас же півтора року сьогодні, згадала. Вибачай, я не виспана сьогодні, - виправдовувалася я.
- Отож-бо, і куди мені оце? - взяла в руки ланцюжок, кривлячись, - засунути.
- Поверни або мені подаруй, - пожартувала я, хоча не була б проти такій речі собі.
- Та це аут, Ровіно. Ти не уявляєш, наскільки я люта зараз!
- Едгар без подарунку залишився? Чи як? Ти ж там ще щось наче йому обирала...
- Так, годинник уже подарувала зранку.
- Йому того хіба не вистачить? Мабуть годинник, якщо хороший, буде коштувати значно більше.
- Річ не в тому, розумієш. Він же на своєму тому футболу помішаний, тому йому б цей ланцюжок був би в рази приємнішим подарунком. А тепер мушу й справді обміняти, тільки, бачиш-но, буде подарунок із запізненням. Козли, що ще скажеш, - лютувала вона.
- А де ти замовляла, з цікавості?
- На "Золотій добі".
- Дивно, це ж гарний виробник, чом би їм дурити… - спантеличено промовила я, адже компанія ця й справді мала гарну славу. - А покажи на сайті, як воно виглядало, мо опис є.
- Та якраз не було, але зараз дам, - полізла шукати в телефоні сайт, де замовляла товар, Кароліна, - Ось, - вручила мені дорогезний смартфон в руки, - Дивись.
Справді, опису жодного не було. Просто був намальований цей ланцюжок на білому тлі, ціна, якісь характеристики золота, і …
- Ау, а нічого, що це товар для дітей? Тут же написано в самому низу в категоріях, - пирснула сміхом я.
- Та не може бути, я ж для дорослих шукала. Не дурна ж геть уже, у голові наче не висохло... - розгубилася Кароліна та й забрала назад телефон, аж потім її й так великі очі мало не вилетіли з орбіт. - Охриніти, оце я лохудра, - аж червінь замайоріла під тоналкою у неї. - А я ще накричала на бідного продавця…
- Лох - це доля, - пожартувала я. - А взагалі, що ти отримала від Едгара?
- Ой, та поки нічого, сказав, що все у нього дома буде… Боже, я маю вибачитися перед консультантами, мені аж ніяково… - похнюпилася дівчина.
Ого, дивуєш мене, не така вже й ти безсердечна виявляється.
- Та заспокойся, невже думаєш, що ти така одна у них… - заспокоїла я її. - Але щодо Едгара, то це твій уже перестав бути таким романтиком і уже вирішив дарувати тобі замість подарунку перепихон, що аж додому запросив?
- Та йди ти, який перепихон до біса. Ні, то має бути щось незабутнє, як він сказав… - аж немов замріялася вона.
- Нова поза? Чи фетиш якийсь мо? - підморгнула я.
- Жартуєш?
- Ні? То може груповушка? - підколола я її, єхидно посміхаючись.
- Фу, яка гидота, - скривилася Кароліна.
- Ну я не знаю, просто ти у першу чергу діставала від нього квіти, а тут з порожніми руками прийшла, тож подумала, що букетно-цукерковий період уже минув - натомість настала сувора реальність спільного життя з мужиком.
- А я то думаю, чого мені не вистачило від нього… - немов осяяло Кароліну. - Хоча, добре, мені й того поцілунку достатньо було з самого рана… - поклала вона голову на руку, що лише ліктем опиралася об парту, і зробила дурнувато-замріяний вигляд. Швидко ж ій змінився настрій від громили до знову цієї цукрової дівчинки.
- Що може бути в поцілункові такого? - закотила я очі.
- Він просто мене так притиснув, нахилив мало не до самого долу, та з такою ніжністю та одночасно з… не знаю, немов брутальністю…
- І ніжно, і брутально - прямо оксюморон сказала, стара, - кепкувала я.
- Ну у тому й весь прикол, - усе ще так з ідіотською інтонацією говорила вона, немов тільки вчора закохалася. - А як тоді притиснув до себе, як доторкнувся моїх губ…
- Фу, не говори, я зараз блюватиму, - саркастично промовила я, не бажаючи слухати про цю мильну оперу, у відповідь на що Кароліна лише невдоволено цмокнула.
Далі ми не говорили, бо була саме історія. Як завжди вона почалася з обговорення нещодавних новин у політиці - а саме провокацій з боку арвандців на кордоні з Кондором. Вони наче переправляли до нас якимись "кротовими норами" попід землею терористичні угрупування, але наші прикордонники швидко їх ліквідували, як звітують ЗМІ… "Кротові нори", я десь це чула… так, згадала, це тудою Бен до Арвандії тікав після того, як однієї ночі на нього напали ті бандити. Ой, Божечки, нащо я то згадала. Знаєте, я обожнюю фільми жахів, особливо з величезною кількістю крові і розчленувань, але бачити те, що зробив твій рідний брат, як він стверджує, сам не відаючи як, - це однозначно залишило травму моїй психіці. Щоб собі уявити, що сталося з тими хлопцями, що глумилися над Беном, достатньо сказати, що на місці прояву його здібностей залишилася п'ятиметрова вирва, дерева вирвало з корінням, а в найближчих будинках до парку повибивало шибки. Від жертв тієї трагедії мало що залишилося, хіба що обгорівші й розкидані по околицях частини тіл. Усе ж у житті подібні картинки викликають лишень первісний жах, особливо, коли ти розумієш, що це зробила твоя рідна людина… Ух, мурашки аж по тілі пробігли, нащо я тільки згадала…
Наступну частипу уроку я не слухала зовсім, старалася забити негативні спогади скролінням в соцмережах. Єдине, що відкарбувалося у моїй свідомості - це фрази типу "не дадуть нам чародії спокійно жити" та "аби всі вони там швидше подохли". І знову на думку спадав Бен, котрий теж мав сьогодні перший день в академії… мабуть зараз у всі тяжкі вичакловує якісь магічні приколи просто повітря, а я сиджу тут серед простолюдинів, приречена здохнути десь на вулиці, як бездомна псина, від, можливо, передозу наркотиками, як наш батя. Гени не задушиш… А той стане чаклуном, ще й може піде, як каже історичка, воювати проти нас самих, визволяти незрозуміло від кого чи чого… Ні, що за маючню ти, дурко, зараз несеш… Він би ніколи…
- Ровіно, пішли під школу пройдемося, розмову маю, - вирвала мене з полону думок Кароліна уже на перерві. Я ж слухняно пішла за нею слідом.
- Що ти вже хочеш? - поцікавилася я на сходах. - Чом це уже пертися на вулицю треба?
- Не тут, чекай, - не обертаючись відповіла та.
Ми вийшли через чорний хід, що був прямо під сходовим майдайнчиком. На вулиці перше, що нас зустріло, - це були невеличкі гурти школярів, що вийшли на перекур. Я з Кароліною стала ж якомога далі від них, ближче до шкільного паркану, обпершись об уже полущену білу стіну.
- Цигарку маєш? - спитала Кароліна.
- Маю, - сягнула я до сумки. - А що ти хочеш, скажи мені?
- Ділова пропозиція, - загадково й притишеним голосом заговорила вона.
- Я слухаю, аж цікаво стало.
- Ти би не хотіла зробити зі мною обмін… ти мені… - помітно нервувала дівчина, бо весь час махала цигаркою, навіть не запаливши.
- Обмін чого? - нахмурилася я, заодно шукаючи в сумці запальничку.
- А що ти там лазиш?
- Та запалити нічим, - відповіла я. - Так про що тобі йдеться?
- Зараз, дай сюди, - взяла вона від мене папірос, після чого піднесла вказівний палець до гори, з котрого через мить, немов зі свічки, заблищало полум'я. Кароліна далі запалила ним же цигарку, а потім вручила мені її назад.
- Вау! - перехопило подих у мене. - Ти коли цьому навчилася?
- Цього літа посвятила багато часу самопізнанню, - й собі запалила цигарку дівчина, - Тоді виявила, що окрім керуванням над повітрям, ще була здатна до контролю трьох інших стихій. Вмію ще дуже мало, але, як бачиш, штука корисна і крута.
- Охриніти! - все ще була я приголомшена. Взагалі, такі речі мене постійно дивують, хоч по телевізору й інтернеті постійно показують найрізноманітніших мутантів та якісь їхні сили, втім Кароліна була єдиною з мого близького оточення, хто був їх представником. - Але що за тема, що аж так смикаєшся?
- Можна на вухо? - попросила дівчина, а я ж підійшла ближче. - Мені треба… ЛСД… для власних цілей… а я тобі взамін можу дати теж цікаву штуку, ти такого точно не бачила.
- О, Боже, звісно дам, але що то за цілі? - стало мені цікаво. Навіть уяви не могла, чому б воно могло знадобитися Кароліні, котра максимум декілька разів в своєму житті нюхала траву.
- Треба щось зрозуміти, а я не в силах… - побіліла вона.
- Знаєш, я вперше юзонула ЛСД, аби…
- Та тихіше говори, щоб не почули нас!
- Я вперше то зробила, - уже пошепки почала я, - через те, що не могла дозволити собі на власні кошти піти до психолога, тож шукала поради таким способом. Не скажу, що мене то розчарувало зовсім, дещо я все ж зрозуміла, але, що я потім помітила, так це тепер аналізувати й самостійно вирішувати проблеми стало складніше - завжди тягне за черговою маркою.
- Я до психолога не можу піти - не хочу когось впроваджувати у подібного роду проблеми…
- Які? - зацікавилася я, потягуючи сигарету.
- Кажу ж, не хочу нікому говорити - занадто особисте…
- Добре, я тебе попередила щодо побічних ефектів… а ні, ще одне: від ЛСД може бути бед-тріп, деякі мої знайомі на це скаржилися, тож уважай. Але про що я… а, згадала, усе, так що за обмін?
- Я влітку ж працювала над науковою робити з ботаніки…
- Ти ж знаєш, що мене твої розповіді з біології страшно виснажують й хилять в сон, - перебила я Кароліну.
- Та дослухай ти, Господи, - закотила очі вона, видихаючи дим від папіроса. - Я була на полях біля гір, збирала пилок різних квітів, бо на цю тему писала працю. Так ось, я ж знайшла там такі цікаві екземпляри, такі психоделічні ефекти деякі з них мають. Я сама уже перепробувала, може й тебе то зацікавить…
- А як тії квіти ще не понищили копи? - здивувалася я.
- Бо то за горами, прямо біля кордону з Аврандією.
- А ти аж там була? Нічого собі! Як ти гори, дорогенька, перейшла, там же страшні схили по п'ять кілометрів щонайменше, плюс всі обморожені страшно.
- Я ж левітувати, здається, вмію, - зробила погордливий вигляд Кароліна. - Перелетіла - і ось тобі весь секрет. Звісно, то не так просто було, занизька температура і велика відстань, але...
- Ти ж раніше просто максимум зависала у повітрі, ну ні?
- Ну, так… Воно то так, але я ж кажу, влітку дуже багато часу займалася опануванням своїх сил, тож оце такі штуки мені теж виявилися до снаги, - хвасталася дівчина.
Боже, як же я їй заздрю… я не можу передати, як у цю хвилину кров забила мені в голову від люті, бо завжди я марила бути такою, як вона… як Бен…
- Так що, ти згодна? - немов затамувала подих в очікуванні Кароліна.
- Та звичайно, мені навіть цікаво, що ти там нарила, - кинула я.
- До речі, оце спитати хотіла: коли ти там на танці прийдеш. Уже мене хто тільки не питав, де це ти зникла, чи не вмерла там випадково від передозу.
- Не дочекаються, ха. Я он взагалі цього літа менше стала юзати, бо з баблом трабли почалися. А на танці он піду якраз в цей четвер. Сподіваюсь, я не дуже багато пропустила.
- Та ні, якраз танець новий будемо вчити, конкурс буде скоро.
- А хто питав, чого мене немає?
- Тренерка, Анка, Таті… та всі кому не лінь, коротше… До речі-і-і, - розпливлася в посмішці Кароліна. - Ти ж не знаєш, бо давно не була: це ж Мариха залетіла від вампіра... мені тренерка по секрету сказала, коли її довго не була заняттях... Тільки ж ти нікому!
- Охрініти! - мало не подавилася я димом. - А хто і що - не відомо? Дивина, звісно, бо тут вампірів мало зосталося...
- О-о-ой, - протягнула Кароліна, - там якийсь він чи то психолог, чи то лікар в цьому напрямку - гадки не маю, але старший либонь. Це мені Татка казала, коли бачила її уже з пузом.
- Це ж треба такою ідіоткою бути, щоб презервативи не використовувати, - закотила я очі. - Я таких пацанів, яким хочеться почуттів на максі, відразу посилаю на три веселі букви.
- У мене Едгар колись теж таке. ляпнув, мовляв, типу у нас же орал тільки, то чому нам би не спробувати без нічого, якби у нас нікого не було до цього, усе таке.
- Так у тебе ж до нього один був уже бовдур. Хіба Едгар не відає?
- Відає, але з тим до інтиму не дійшло, я ще тоді п'ятнадцять тільки мала, не готова була, хоч він і мене всіляко схиляв з самого початку… Ой, все, не про нього, то аб'юз тотальний був, нащо ти нагадала, - спохмурніла Кароліна. Вона тільки допалила уже свою цигарку, аж раптом та замайоріла жовтуватим полум'ям, залишивши після себе тільки попіл, що полетів Кароліні на блискучі чоботи.
- На й мою, - подала я теж докурену цигарку, правду кажучи, тільки для того, щоб ще раз глянути на цю чудасію. Але варто було доторкнутися її руки, як помаранчева іскра вилетіла з Кароліниних пальців, ужаливши мене так, що я випустила з рук папірос. Я відразу, немов рефлекторно, охопила іншою долонею вражену легким струмом кінцівку, бо біль, здавалося, поширився аж до ліктя, проте досить швидко мене почало відпускати.
- Боже, пробач! - мало не скрикнула від переляку Кароліна, закривши уста долонями, мабуть стримуючи зойк.
- Усе нормально! - кинулася я її заспокоювати, адже біль справді була короткочасною, хоч дуже неприємною.
- У мене таке постійно останнім часом, даруй… - все ще стояла приголомшена дівчина. - Постійно струмом когось б'ю і себе. Ще й Едгар каже, що біля мене стоїть іноді запах, ніби дощ тільки пройшов, хоч йому він і дуже подобається… вибач ще раз…
- Нормас, заспокойся. Ти у нас тепер не тільки дівка-запальничка, ще й з іскринкою, виявляється, - підморгнула я.
- Та взагалі, це кошмар, що зі мною коїться в останній час… я…
- Узагалі, ми не договорили, - перейшла я на іншу тему, бо не воліла слухати про проблеми буття мутантом. - Так оця Мариха, я трохи призабула, чи це не та, котра кричала, що тринадцять сантиметрів - це дуже мало?
- О, ні, то Сандра.
- А, точно, тю… Вони у мене плутаються, обидві корови. Не дивно, що Мариха обрала такого кандитата. Там така чорна діра мабуть, - зареготала я. - Тому вампір буде в самий раз.
- Ти мені оце сказала, - тихо пирснула сміхом Кароліна, - так я згадала про Едгара, як він мені на свій вісімнадцятий день народження пропонував нам виняйняти двох кровососів, так аби…
- Екзотику вирішив відчути? - заливалася реготом я.
- Угу, і я про те!
- І що, як враження? Ти мене аж заінтригувала!
- Ніяк, я що дурепа по-твоєму, аби такою хрінню займатися. Та й той ідіот ніби пожартував, так що то пусті балачки, просто так згадала.
- Ти диви, може сьогодні прийдеш додому, а той буде верхом на коні, - підморгнула я.
- Фу! - скривилася Кароліна. - Огида яка!
- Може твій Едгар бісексуальний? Хто його знає…
- Я би дуже сильно здивувалася тоді…
- Узагалі, я колись гадала, що він взагалі гей, поки ти мені про свої викрутаси з ним не почала розповідати. Він дуже якось печеться про свою зовнішність і невелика манерність в його мовленні присутня… звісно це стереотипи, я розумію, але це якось виділялося на фоні наших пацанів.
- Бо йому є про що дбати, - захихотіла Кароліна. - Проти тих миршавих мавп з нашої компашки, котрим уже ніц не допоможе, навіть пластичні операції, то моєму є що втрачати, скажімо.
- Ну звісно, - пихнула я. - І високий, і смаглявий, і підкачаний, шатен, о-о-й, куди там навіть тому ж моєму, до прикладу.
- Але щодо зовнішності Едгар справді помішаний, ти маєш рацію. Ти що, у нього як тільки який прищ на дупі вискочить, так той уже вирещить, як порося різане.
- Хах, я й не сумнівалася. А взагалі котра година? - поцікавилася я, коли ж побачила, як відносну тишу й спокій подвір'я розірвала, ніби громом серед ясного неба, поява моїх нових однокласників.
- За дві хвилини буде урок, а що?
- Та просто… Глянь, хто прийшов.. Бог ти мій, глянь оно, качок прийшов, раму вивалив і йде поважно мачо-мен, - вказала я на Альберта, за котрим усі вервечкою тягнулися. Головний фраєр у першу чергу застрибнув на турнік, що був посеред невеликого спортивного майданчика під самою школою. Раз, два… десять… ого, двадцятий уже пішов. Дає жару чувак, звісно.
- Для кого ці понти? - пихнула до мене Кароліна, заслонивши обличчя рукою.
Скінчив Альберт підтягуватися, як ще з більшим пафосом, випнувши груди, як якийсь птах перед спарюванням, попростував прямо до нас. "О, ні, тільки без цього крінжу" - пробубніла Кароліна, зобачивши це все. Біловолосий мовчки постояв хвильку прямо перед нами, шкірячи свої пожовклі зуби, увесь час свердлячи поглядом Кароліну.
- Ну що, красунько? - не властивим для нього солодавим голосом промовив Альберт до Кароліни.
- Що ти ото від мене хочеш? - невдоволено кинула та.
- Твій Едгар так зможе?
- Як? - пирснула вона сміхом.
- Підтягнутися тридцяток, як я тільки що? - аж розпустив свій хвіст цей павлін.
- А тобі то що до того? - з неприхованою зверхністю в голосі процідила Кароліна.
- Ну мужик сильним має бути. Ти ж знаєш, Едгарові можуть ненароком його ж руки зв'язати, й жодні мутантські здібності не допоможуть….
- Ти це до чого говориш, фраєре?
- Просто оце думаю, що таку кралю, як ти, має охороняти справжній альфач, - натякнув на себе той.
- А це типу себе зарекламувати хочеш? М-м-м, цікава пропозиція, але я змушена відмовити, бо мій хлопець повинен бути принаймні хоч краплю від мене сильнішим.
- Що ти маєш на увазі? - нахмурився той.
- Потримай, - вручила мені свою сумку Кароліна. Дівчина далі веліла вимітатися зі спортмайданчику всіх ґав, що зібралися групою підтримки для Альберта. Уже, до речі, задзвонив дзвоник, але ніхто не поспішав, а лише завмер в очікуванні, що буде далі. Кароліна схопилася спочатку обіруч за трубу турніка, а потім, відпустила лівицю, завела її за спину і… охриніти, вона на одній руці змогла підтягнутися. Раз, два, три… п'ятнадцять… оце ти стара мочиш. Зупинилася вона на тридцятці, хоча, як мені здавалося, вона би змогла куди більше. У всіх присутніх, зокрема у мене, пропав дар мови либонь.
- Щелепу підбери, - з тріумфом споглядала на Альберта Кароліна, здавалося, ані трохи не змучана.
- У пух, і прах, - захлопала я. Всі присутні теж підтримали мутантку оваціями, а ця зірка запишалася й розцвіла, як рожа у саду.
- Так що, малий, тренуйся далі. Ось коли зробиш таке однією, тоді так уже і тому бути - розгляну твою кандидатуру, - насміхалася дівчина з білого, як шкільні стіни, Альберта. - Усе, Ровіно, ходімо, урок уже, - насолодившись хвилинкою слави, потягла мене за собою Кароліна назад до будівлі.
- А ви не йдете? - кинула я Ельдарові, що ось підійшов до мене ззаду, як завжди притискаючи до себе та неприємно дихаючи у вухо.
- Ми ще трохи тут побудемо, - відповів той, сплівши руки на моїй талії.
- Так, відпусти її тут мені, збоченцю, - вирвала мене з обіймів хлопця Кароліна. Боже, дякую, а то я б поки сама усмирила любовні поклики свого - так і би пів уроку минуло.
Ми уже з коліжанкою були підходили до дверей, як раптово щось хлопнуло так, що я аж зіщулилася від неочікуваності. Я обернулася, і побачила як Альберт саме відскочив, перед цим, як я зрозуміла, зарядивши долонею по сідницям Кароліни. Та ж спочатку зойкнула, схопившись за зад, але через мить, з найлютішим оскалом, котрий мені тільки доводилося у неї бачити, рушила слідом за хлопцем, і, наздогнавши, з чималого такого розвороту вмазала смачнущий ляпас цьому виродку. Здавалося, другий хлопок видав ще більше ехо, ніж удар Альберта. Я була боялася, що той знепритомніє, але той лише почав давити нікчемну либу, тримаючи долоню на щоці, що мабуть зараз пашіла від болю. Усі присутні або ахнули від захвату, або викрикували щось, не зрозуміло, кого з цих обох підтримуючи.
- Мала, полегше, - підморгнув Альберт вкотре дівчині.
- Кароліна ж тяжко дихала й була ладна спалити його поглядом. Вона стиснула долоні у кулаках, здавалося, ледве стримуючи себе від наступного ляпаса. Та хотіла уже я потягнути однокласницю до школи, як Альберт щось ляпнув у стилі "Мені подобається, коли дівчата роблять мені боляче", як Кароліна, не вагаючись, розсікла повітря взмахом руки, заблищавши жовтуватими іскрами. Її кривдника немовби щось невидиме підняло за шкібарки, а потім кинуло в сторону його компанії, зваливши деяких найменш уважних. "А за що мене" - хтось закричав з-під Альберта, котрий мабуть там надзюрив з переляку, такі аж перелякані очі мав.
- Це було просто вау, - приголомшена, я була ладна вкотре зааплодувати мутантці. Оце саме та сучка-бос, котрою я так мріяла стати. Оце саме воно. Як же я їй заздрю…
Почервонала від люті Кароліна не відповіла, а хотіла швидше уже прийти на урок, значну частину котрого ми пропустили. Ох, за що я обожнюю школу - так це за подібні спектаклі. Господи, безкоштовно, у безпосередній близькості - та це просто кайф. Тільки попкорну якогось не вистачає, чесне слово.
Але далі до кінця шкільного дня нічого такого приголомшливого не трапилося. Усе було, як зазвичай, одноманітно, хоча настрій від минулих подій значно поліпшився. Задоволена цим трешом, що відбувався, я прийшла додому вперше за багато часу із загадковою посмішкою, все ще згадуючи побачене. У квартирі нікого не було - дідусь, як я дізналася, позвонивши, пішов до сусіда обговорювати політику й грати в шахи (а чим йому на старості ще займатися), а я ж пішла перевіряти у першу чергу пропущені повідомлення з минулого дня. Нічого цікавого я не знайшла, тож збиралася приснути, бо, полежавши й розслабившись на своєму ліжечку, сонливість почала брати наді мною гору. Та я згадалася ось що: гулянка у парку. Ельдар разів сто мене сьогодні штурхав, просячи скласти йому компанію за пляшкою спиртного, і я погодилася, аби цей нудотик нарешті від мене відчепився. Сподівалася теж, що зірка цього дня Кароліна теж долучиться, але та мала щось в стилі побачення зі своїм Едгаром. Шкода, я би не проти другої частини сімейних мелодрам, особливо бажаною був плот-твіст за участі хлопця моєї коліжанки. Цікаво, як би себе повів він. Та взагалі я дуже давно хотіла поспілкуватися з ним більш ґрунтовно, бо лишень на декількох вечірках нам доводилося перекидуватися парою слів…
Добре, напишу зараз Ельдару, хай мене набере о сьомій, аби точно не проспала, і може тоді потихеньку підходить до мого будинку, підемо разом… Ах ти зараза, він з хлопцями, пише, буде, тож не зможе мене забрати. Ну падлюка, я тобі це пригадаю. Добре, байдуже, зараз сон.
Що ж мені тоді снилося, оце я думаю… Щось яскраве точно… Ага, я згадала. О, Боже, мені здається, що часами юзати нічого не треба, аби побачити якусь психоделіку - достатньо лише заснути. Снився мені Бен, але був якимось дорослим, уже з такою пристойною борідкою, і просив уві сні допомоги. Буцімто Кароліна назбирала у полях пилок квітів, а тепер збирається захопити так світ, зазомбувавши все людство… жах, що це за маячня… дурне спить - дурне сниться… а ще там було, що я була чаклункою і разом з Беном вбивала якусь ходячу капусту чи то огірки - прислуг Кароліни… без коментарів… А далі мій брат велів мені пробратися до замку, аби вбити королеву овочеголових. Була якась битва, я наче програвала… до якоїсь миті, бо я в один момент кинула… о Боже, Альбертом в Кароліну, а потім у мене нізвідки з'явився меч в руках і я ринулася прямо на свою супротивницю і… дякую, задзвонив Ельдар зі словами "Вставай, моє сонечко". Моя ж ти радість, ти мені найкрутішу сцену зі сну зіпсував, тому я сама уже додумала після розмови з ним, як я відрубала голову тій королеві зомбі-овочів. Ох, ну і ідіотизм - без слів просто.
Ух, зібралася уже я вдруге за день і почимчикувала до парку. Не любила я того місця, особливо інциденту з моїм братом. Пам'ятаю, він згадував, що постійно відчував чиюсь присутність там, казав, ридаючи після того, що чорт його якийсь поплутав, повів тудою, через проклятий той парк. Та і я оце доходжу зараз і таке відчуття, що хтось йде за мною прямо по п'ятам. Щось морозило мою спину й тремтінням проходило по тілу. Ні, то все паранойя, бо я до випадку з братом ніколи того не відчувала, мала сміливіше від нього серце. Це лишень паранойя, Ровіно, це лише паранойя…
Ні, до біса, я телефоную Ельдару, хай мене зустрічає, я сама туди не зайду, особливо коли так темно - на дворі тільки сонце зайшло, а у парку царював між заростями дерев непроглядний морок, лише підсвітлений декількома калічними лампами. Люди ходили увесь час біля мене, не зважаючи ні на що, але я однаково відчувала ту паніку при вході до цього місця уже два роки. Лихе місце, лихе… зуб вам даю.
Хоча... якщо відійти на декілька десятків метрів на ліво від самого парку, то тут доволі спокійно. Так, саме це місце було моїм спасінням від атаки паніки... Тут було невеличке озерце, що уже потемніло від прийдешньої ночі, лише місцями воно виблискувало бляклими вогниками міста... цвіркуни заспокійливо діяли на мене, немов занурювали в такий собі гіпноз. Вітерець хитав дерева й траву, створюючи приємне шарудіння. Я спустилася вниз по пагорбу, аби підійти ближче до озера, де були лавки та й аби не перешкоджували перехожі. Холод відразу дихнув мені в обличчя, тож мусила була я застебнути кофтину. Дивно так, адже наче місце, котре тебе уже пару років лякає своїм існуванням через примари минулого, за твоєю спиною, але в десятку метрів було місце, де я справді могла розслабитися... не знаю, з самого дитинства сюди приходила побути на самоті, особливо кохала я побринькати на гітарі тут... так, я колись я мала таке хобі, та куди воно поділося... туди, куди й все моє безтурботне життя, коли мусила з десяти уже десь підробляти, навіть на якихось полях, аби заробити гроші. Раніше мені Бен хоч з цим помагав, йому вдавалося завжди більше приносити заробітків, проте тепер і його немає... є тільки вісімдесятирічний дідо, котрий уже ледве ходить і починає забуватися... і я розумію, що ось досить скоро можу залишитися геть однією... ні, все, кляті думки, хай вам грець. Краще насолодитися цією тишею... як же тут прекрасно... які ж хороші часи тут я мала...
- Що малютко, забоялася привидів? - кепкував Ельдар, побачивши мене, котра уже либонь почала присинати на лавці.
- Так... ти ж, як не дурний, розумієш мабуть чому, - розсердилася я через дурне питання й те, що він вирвав мене з напівсну.
- Тобі Бен випадково не писав? - подумавши мить, раптово видав Ельдар.
- Писав, та я не читаю уже з пів року. Мене його розповіді про ту їхню чудасію тільки тригерять, бо... добре, без різниці... забий.
- Та кажи вже.
- Ні, не хочу. Вибач, - відмовилася відповідати я.
- Заздриш йому чи що? - чи то здивувався, чи то легко насміхався з мене Ельдар.
- А якщо так, то що тоді?
- Дурна чи що? Чому там заздрити, коли твій брат вбив одинадцять пацанів, котрих я особисто знав, а тепер...
- Усе, мовчи краще, я не волію про це навіть згадувати! - вибухла я.
- Так а що я... - розгубився той.
- Мовчи, не буди у мені звіра!
- Як скажеш...
Ельдар після йшов відсторонено від мене, видно, що дуже я його образила. Уже підходячи до місця призначення, звідки лунали викрики та пляски моїх товаришів й миготіло світло багаття, я вкотре за день відчула жаль до хлопця. Я дуже жорстока до нього, ніби то якийсь лівий чувак... Ось навіть йде, похнюпивши носа... боже, я мушу вибачитися... зараза, але чомусь сціпило у мене вуста, чомусь важко визнавати свої помилки... але я мушу, я це відчуваю...
- Вибач мене, за це... і те, що так вчинила з тобою при Кароліні, не сівши біля тебе, - насилу з себе видавила. З одного боку, мені і стало легше, камінь наче з плечей, але з іншого внутрішні демони аж скреблися всередині, почувши визнання моєї провини.
- Пусте, я звик... - кинув той мені, навіть не глянувши на мене. Для мене це було найгірше, що можна почути, адже... курва, яка ж я гнила людина. Чому я так мучаю Ельдара? Так, він буває ідіотом, веде себе, ніби є збоченцем, але загалом він дуже відкритий й справжній... Чому я дала йому надію, хоч знала, що насправді моє серце з юних літ заморожено холодом всіх тих труднощів й потрясінь мого життя... Чому мені досі здається, що за всі роки мого життя я не навчилася кохати, дружити, цінувати й відчувати..? Сама не зрозумівши як, я не стрималася й почала тихесенько хлипати. Ні, перестань, слабачко, ти не маєш права нікому показувати себе такою. Нікому...
- Котику, ти що плачеш? - немов струмом вдарило Ельдара. Він у ту ж секунду підбіг мене, притуляючи до себе. Я спочатку інстиктивно почала пручатися, видиратися, але врешті мені забракло сил, та я вирішилася в жоден спосіб не протидіяти. Всередині мене тоді бився воїн, котрий не звик знімати своїх обладунків, показуючи істинного себе, і ще та маленька дівчинка, яка колись вчилася грати якісь нікчемні пісеньки на гітарі.
- Я ж кажу, що не ображаюся, - гладив він мене по голові. - Я люблю тебе не зважаючи ні на що... не зважаючи, якою вредною ти буваєш, справді.
- Я хочу швидше випити, - єдине, що змогла я тоді сказати. Ідіотко, ні, аби сказати щось приємне йому, так ти оце про алкашку тільки й згадуєш... але він либонь звик...
- Зараз підемо, зараз... дай побути з тобою так... хоча б мить...
Коментарі
Упорядкувати
- За популярністю
- Спочатку нові
- По порядку
Показати всі коментарі
(3)
Ровіна. Типовий день депресивного підлітка.
Ого! Цей розділ вийшов зовсім не такий, як два інших, і воно зрозуміло: інша героїня, інша доля, інший характер. Багато з яких моментів я сміялась, дуже дотепно написано ..) Справді типовий важкий підліток...) Взагалі Ровіна, як на мій погляд —абсолютна протилежність Еларії і я навіть здивована, як Ви влучно та достовірно описали кожну з цих героїнь...зовсім різний світ у них, оточення...зовсім інша атмосфера...це справді вражає..) Майстерно написано і дуже цікаво ... Сама героїня поки що не викликає у мене багато симпатії через її погляд на життя, свого хлопця, подругу і її пріоритети, але сам образ дівчини дуже справжній...в мене була така знайома - копія Ровіни...Хоча я здогадуюсь, що обставини можливо в її житті не дуже, плюс необхідність працювати....тому я її не засуджую за таку поведінку... А от про Бена, то то звісно ще та жесть ..такі подробиці,я в шоці...А подруга героїні мені більше чомусь до вподоби, ніж сама Ровіна. І хоча хлопець у неї теж як типовий підліток, але його реакція на сльози дівчини і її погану поведінку справді заслуговує повагу...) Цікаво, можливо з часом у Ровіни теж проявляться здібності ...цікаво, буду з нетерпінням чекати продовження 👍😊✍️
Відповісти
2024-01-23 16:36:31
2
Ровіна. Типовий день депресивного підлітка.
Ого! Цей розділ відмінний за інші🔥 І це не дивно, адже перед нами інша героїня, зі своїм характером та світоглядом. А вам здорово вдається "перевтілюватися" в персонажів🖤 Мої вам аплодисменти🫶 І хоча у мене з Раміною інший погляд на світ, вона мені сподобалася своєю харизмою. А ця сцена в кінці... 🥺 Мені аж не хотілося, щоб розділ закінчувався 😅 Успіхів вам і натхнення!❤️🩹 Як сесія? Ви ще "живі"?😅
Відповісти
2024-02-04 15:26:20
1