Після знахідки яку я знайшов в кабінеті професора Шона ми з Вікторією почали опасатися професора Шона, бо не знали чи він на нашому боці чи він на боці зла і чекає поки ми все розгадаємо, до того щоб – вбити. Це нас лякало навіть, якщо ми подумаємо про це на починало трясти від переляку. Та кому не було страшно, ти дізнаєшся, що в твого професора математики є щоденник який при дотику може запалитись. Тому через переляк ми на урок професора не появлялися, а коли його бачили, обходили десятою дорогою. А він як останній придурок нічого не помічав і жив далі. Ви думаєте : А чому я не говорю про це з професором Ніколасом ? Ви ж були приятелі напочатку. Чи вже не приятелі ?. Якщо вас так цікаво то я вам розповім, чому я не ділюсь своїми здогадками, що до вбивці.

Одного разу коли я хотів йому розповісти про здогадки я не по своїй вині застукав його з цілуванням професора Ніколаса і професора Майкла як правильно відповісти хлопцем професора Ніколаса. Ніколас мене не помітив бо я сховався за дверми і залишив маленьку щель, щоб підглядати, а от професора Майкл побачив і показав руку на якій було написано кров’ю « Допоможи ». Я дуже сильно злякався і втік залишивши професора Майкла з біді, тепер професор Ніколас теж може стати вбивцею і розпочати з професора

Шерлока, а закінчити професором Майклом. Тепер нікому не можна було довіряти нікому. Бо не відомо чи хтось може насправді бути вбивцею і він якраз може і зараз вбивати мене по частинам і не давати розгадати загадку.

-Луко, ти знову хочеш запізнитись тільки вже за вечірку. Мовила Вікторія поправляючи собі макіяж.

Так сьогодні була вечірка на честь відомих авторів . Я не знав, що такі вечірки бувають на таких дивних світах і ще коли вбили людину робити таке буйну вечірку, це не гарне відношення до померлого професора Шерлока. Ще сьогодні був день коли я помер тому я з першу не хотів іти, але професор Ніколас повідомив мене, що присутність обов’язкова. І тому в мене не було такого вибору як Василь Винниченко за його оповідання « Федько – халамидник », але було трохи сумно коли я його читав, і коли Федька побили до смерті його батько, ще казав « Знімай, сучий сине штани », і це мене лякало і відлякувало мене читати, але не по своїй волі я дочитав цю історію і пережив найгірші ночі читання на цілому світі і за кілька років я перечитав цю історію яка страшніша за жахи і мені сподобалось. Василь Винниченко це мій улюблений автор дитинства.

Але опік який я получив через щоденник не вписувались в мій образ, тому довелося трохи пролити поту, щоб заховати опіки під рукавицею, бо це болюча тема для моїх рук.

-Луко ! Ти розумієш, що через тебе я запізнилась на 5 хвилин на вечірку чи ти хочеш повторити покарання. Мовила Вікторія і ще довше відписувалась комусь який сидів по цей екран телефону.

-Ну все, все, я готовий можемо іти. Відповів я і направився в сторону Вікторії. Вже за кілька секунд ми вийшли з кімнати і не побачили в коридорах нікого, навіть професорів на було, тільки старий, покинутий коридор. І би з радістю пішов назад до кімнати і зняв грим, але тільки коли я про це мав трохи в своїх думках Вікторія взяла мене за руку і побігла зі мною за руку. Мене напевне чуть не знудило, але спортивний зал на велику радість знаходився дуже близько від нашої кімнати тому в нас не давало труду трохи перебігти.

Ми зупинились на кілька хвилин, щоб взяти трохи повітря в груди і зайшли в двері. Коли наші очі побачили зал, ми просто було в такому розпалі.

Зал був закиданий всякими карточками і блискітками. Ціла школа вмістилась в маленькому залі де вони пили коктейлі ( без алкоголю ), танцювали і розповідали про свої образи. Мені спочатку не сподобалась вся ця вечірка, але в мене не було вибору тому я почав пити, але танцювати не була охота і тому треба було просто сісти і чекати кінця. До мене хтось підійшов і запитав.

-Чому ти не танцюєш.

-Та, не маю охоти. Мовив я і тихо зітхнув.

Я підняв голову і побачив дівчину яка була за мене старша на років 10 і була вдягнута в червону сукню.

-А хто ти ? Запитав я.

-Я. Наталя Гурницька. Відповіла вона і протягнула до мене дві книги – Що це

-Я дізналась за виразом твого обличчя, що ти навіть знаєш хто це така. Це книги, «Мелодія кави у тональності кардамону », та « Мелодія кави у тональності сподівань». Я думаю, що вони тобі сподобались. Після цих слів я її більше ніколи не бачив. Я відкрив книгу на першому розділі і побачив читати.

«Того року літня погода затрималася надовго, а осінь заступила якось непомітно — саме тоді, коли світ довкола почав міняти зелену барву на жовтогарячу та багряну. Майже й не вловимі зміни, бо мереживо з теплих кольорів листя над головою все ще дарувало приємне розслаблення та затишок, а проміння сонця крізь павутину бабиного літа заколисувало і не дозволяло повірити у наближення холодів. А потім, несподівано швидко, настала справжня осінь. Ранки зробилися прохолодними та вогкими, сонце вже не гріло, а лише мляво протискалося промінням крізь сіре, насуплене небо і так само неохоче розсіювало вранішні тумани. За декілька днів листя з дерев цілком пооблітало, розшарпане вітрами та нічними приморозками, а ще за тиждень лежало під парканами та деревами мокрим побляклим непотребом. З дня на день очікували снігу, але замість нього прийшли холодні, набридливі дощі, а східний вітер приніс за собою таку ж пронизливу сирість і мряку.

Виходити на вулицю зовсім не хотілося, і Анна вирішила зачекати та поки не розшукувати, де кицька заховала своїх новонароджених кошенят. До обіду стане тепліше і, може, хоч трохи розсіється гидотний туман, який зараз густими молочними клубами осідає на землю, чіпляється за траву, заповзає в кожну щілину і робить довколишні предмети невиразними та сірими, ніби відображеними у брудній дощовій баюрі. А ще до того часу повернеться від похресниці тітка Стефа.

Почувши, як у кімнаті заплакав малий, Анна відклала вишивку на стіл. Сьогодні вночі наймолодший із дітей тітки Стефи знов погано спав. Коли вже той його зубчик нарешті проріжеться? Тітці й без його капризувань угору глянути ніколи, а тут нічні концерти сина. Навіть зараз вона насилу викроїла хвильку часу для того, щоб привітати з уродинами похресницю. За малим доручила приглядати їй. А за ним хіба вгледиш? Тільки нещодавно сам навчився сидіти, а вже не залишиш самого ані на мить. І ніби ж спав іще п’ять хвилин тому!

Забігши в кімнату, Анна на порозі призупинилася, оцінила ситуацію й аж тоді, переконавшись, що малий не лише не впав, але й не заподіяв собі жодної іншої шкоди, спокійно підійшла до колиски і витягнула з неї дитину. Не дивно, що прокинувся — мокрий ледь не по саму шию.

Перевдягнувши малого в сухе, вона знову взяла його на руки.»

Так на сьогодні хватить

Подумав собі я в думках і забрав книги собі і вже хотів піти до себе в кімнату, але коли я вже був біля дверей хтось відключив світло. Всі в залі почали кричати як божевільні і почали вибігати з залу. Я був дуже наляканий, але стояв на місці як вкопаний і думав, що мій кінець прийшов, бо напевне вбивця знав, що я розслідую вбивство. І тут. Включили світло. Всі в залі застигли на місці.

Ми побачили того самого хлопця якого забрали на покарання. Ві був повішаний і цілий у крові і з написом на табличці яка звисала з його шиї « Ви мої маленькі раби і мої маленькі комахи, якими я контролюю як хочу ». Крику було ще більше ніж я чув за все своє життя.

Коли професора його зняли з стіни, то поставили його на підлогу і його оглянули.

Я теж його оглянув, але звичайно поки ніхто не бачив і теж замітив знову маленьку піну на кінчиках. І тому я знову зрозумів, що жертву спершу подали отруєний бокал.

Мені знову треба було зрозуміти. Вбивця не один грається з нами, і він любить вбивати людей чим він і прославився.

Мова від автора

Любий читач.

Я знаю, що ти читаєш цей дуже короткий твір і тому я хотів вас попередити. В цьому розділі вбили другу жертву, тому ви можете сумніватися чи закінчиться ця історія, поки весь університет не пролить кров.

Якщо ви любите дуже милу кінцівку – відкладіть книгу зараз. Я знаю, що така людина сидить в автобусі чи в ліжку лежить і читає це.

Якщо ви вирішили залишись і хочете продовжити читати – це важ вибір. І в мене є для вас одне прохання яка автор читачам. Мені тільки 12 років і тому це моя перша праця про вбивство, а не про казочка на ніч. Тому не кричіть на мене за помилки, сюжетні діри ( якщо вони є ) і більше не смію вас затримати.

Гарного читання !

Андрій Чех

☺

Той вечір запам’ятався всім надовго і більше вони його не забували. Коли вони виходили з залу за розказом професорів, що так буде безпечніше. Я вже не вірив в щастя, не вірив в милість цього вбивці до людей і не вірив в магію.

Вони виходили з залу і я дивився на всіх своїми очима і не давав їм більше ніякого шансу пройти не замічений. Я повторився страшної помилки і дозволив вбивці гуляти собі на волі, але тепер я більше ніколи її не повториться.

Якщо би я не дав помилці виплюватись на волю то би не було би другої жертви повішана.

Такого більше не повториться.

Наталя Груницька – це авторка, яка згадується в моєму творі, так насправді коли Лука побачив пані яка на 10 років на нього молодша, то якраз і була Наталя. Вона не померла, але буде згадуватись як привид – провідник який допоможе Луці.