Нарешті я зібрала цю бісову валізу: кілька суконь, спідниць, блузок, шорти, топи, футболки, білизна, купальники, кілька пар кросівок, босоніжок, штанів і ще худі та два спортивних костюми. От, як воно поміститься у мою колишню шафу!? Хоча, може й поміститься, батьки ремонт робили минулого року. Тепер, аби не спізнитись на автобус, як я полюбляю, потрібно виїжджати з дому. Інколи, я шкодую, що з'їхала від батьків на орендовану квартиру, бо мама нізащо в житті не дала б мені запізнитись. Така вона в мене вже сувора жіночка.

Таксист відвіз мене на автобусну станцію і я придбавши квиток вирушила в дорогу. До села їхати приблизно півтори години, тому ввімкнувши музику я, як на зло, провалююсь в сон. Прокидаюсь від якогось поштовху. Я навіть зорієнтуватись не встигла, як опинилась на підлозі салону автобуса. З усіх сторін лунали крики. В наш автобус врізався позашляховик, але, на щастя, постраждалих не було. Водій автомобіля виявився порядним і викликав на місце аварії поліцію та швидку.

Всіх пасажирів пересадили в інший автобус, який за три зупинки до мого пункту призначення зламався. От, що за день такий сьогодні!? Невже я проклята?

- Привіт, бабусь! Тут у мене автобус зламався у Ночівці, може попросиш когось мене забрати? - у відчаї зателефонувала я бабусі.

- Ох, так, рідненька, привіт! А це чого він у вас зламався? Петька ж лагодив його кілька днів тому! - ніжним голосом промовляла бабця, - Зараз сходжу до Івана, скажу, щоб когось з хлопців відправив по тебе.

- А вони хіба не закордоном зараз? - здивовано спитала я, - Ти ж казала, вони в Німеччині вчаться, чи я плутаю щось?

- Ні, сонечко, не плутаєш, - коротко відповіла бабуся, - Приїдеш, сама у них все розпитаєш. Усе, я пішла!

Отакої! Моя бабуня слухавку кинула! Оце дає! Ну, нічого, про тих двох я ще встигну дізнатись, але який автомобіль мені виглядати - загадка.

Я ж у них нічогісінько не тямлю, хоча за кермом їздити батько мене навчив і в мене чудово виходить. 

Пів години я просиділа на зупинці, встигла добряче зголодніти та мало не померла від страху, коли величезний собака почав гарчати біля мене.

- Ну, все! Годі! - вголос промовила собі я, - Я тут такими темпами до вечора сидітиму!

Змотивувавшись, я вирушила вздовж дороги у напрямку Верхового. Пройшовши десь хвилин п'ятнадцять, біля мене зупинився біленький автомобіль.

- Гей, панянко! Ви ж Юля? - відчинивши вікно пасажирського сидіння, суворо спитав чоловік років сорока зі злегка помітною сивиною у волоссі.

- Доброго дня, так! А ви? - насторожено поцікавилась я.

- Іван. Мене бабуся твоя відправила. Я ж тебе не впізнав, тому спитав. Ти он, якою красунею стала! - значно теплішим голосом сказав дядько Іван, - Давно тебе в наших краях не було, зовсім про бабцю свою забула!

- О, та ні, ви що? Я постійно до неї дзвоню! І ще я дуже рада вас бачити!

- Та не підлещуйся, Юлю, - сміючись, промовив чоловік, - Краще їдьмо.

- Я так сумувала за Верховим! Ви й уявити собі не можете! - мов дитина, раділа я.

- Повір, можу. Колись і я студентом був, а коли в армії служив, оце я сумував! - з ностальгією розповідав дядько Іван, - До речі, Оленка

запрошує тебе з бабусею до нас на вечерю сьогодні, ще й з хлопцями нашими побачишся!

- Я з радістю прийду! - прийняла запрошення я, - Як там Дімка з Данькою? 

- Молодість в штанах грає, зовсім подуріли! Навчання закинули, програму свою розробляють чи пишуть, як вони це називають. Горе з парубками, одним словом! - розчаровано видихнув чоловік та злегка звів докупи брови.

- Дядьку Іване, ви б їх краще підтримали, хороші програмісти зараз дуже потрібні, а вони толкові хлопці, якщо самі за розробку взялись, - стала я на захист друзів, якщо ще можу їх так називати. Ми ж стільки часу не бачились і навіть не бачились, - У них все вийде, от побачите, розбагатіють і поїдуть світ за очі, з часом невісток привезуть ще! - на це моє пророцтво дядько лише засміявся.

- Ну, все, приїхали! - сказав дядечко, - Вистрибуй і біжи до тьоті Ганусі, а в мене ще справ купа. До вечора, Юлю!

- Спасибі вам! - ввічливо подякувала я, - До вечора!

Ох, нарешті я прибула на місце призначення! Верхове вітає мене гавкотом собак, як би дивно це не звучало! Усі сусідські пси гавкають та гарчать, немов скажені. Аж лячно мені робиться! І що ж це буде, якщо я ходитиму на сільські дискотеки? Хоч би додому поверталась живою і неушкодженою, вже було б добре!

- Юлю, внучко! Ходи-но сюди, люба моя! Хоч обійму тебе, поганку таку! - бурчала бабуня, - Зовсім про стару свою забула!

Потрібно було і справді частіше її навідувати, підказує мені моя совість. Сивини у волоссі моєї бабусеньки побільшало, зморшок на обличчі також стало більше, але голос все той, такий ніжний та турботливий, обійми ті самі, теплі й рідні, та незліченні поцілунки у мої щічки. Ох, як же я скучила!

- Кожного дня про тебе згадувала, чесне слово! - сміючись, зізналась я, - Я тобі стільки всього розповім! І про університет, і про залицяльників своїх, і про навчання! - я мало не кричала від щастя, - Я тепер стільки всього про коней знаю! І не тільки про коней! В тебе тепер буде помічниця на фермі! Тобі самій хіба не важко з усім вправлятись? - поцікавилась горе-онучка.

- Я дуже за тебе рада, сонечко! - щиро сказала бабуся Гануся. З дитинства так її називаю і звучить непогано, - Я найняла хлопця одного та двійко дівчат з сусіднього села, з них хороші помічники вийшли. Дідусь твій і не думає на ферму повертатись, але не будемо про того клятого старого говорити! Стільки років жили душа в душу, а він до Маруськи з Чортиківки на чаї ходити почав! От, пень старий! Вигнала я його до чортиці тієї, аби їй добре було! - лаялась бабуся.

Оце дід дає! Я просто в шоці! Коли це він встиг так напартачити? Чує моє серденько, що потрібно цю парочку примирити якось, але мені б для початку всі деталі вивідати про цю Маруську і чого це дід до неї так зачастив. От тоді й проведу операцію з примирення. Ще й назву веселу вигадаю!

- Юленько, ти чому в дім не заходиш? - здивовано питає бабця, - Я вже на стіл накрила, поїж хоч трохи з дороги, бо втомилась, напевно.

- Іду, бабуню!

Обожнюю бабусин борщ! Знала, що приготувати, аби внучку порадувати!

- Слухай, ба, а що там з хлопцями? - почала я, бо не терпиться із тими дурниками побачитись, якщо вони все ті ж, що раніше. Програму свою пишуть! Серйозні, мабуть! Зовсім про моє існування забули! - Чому вони у Верховому?

- Ох, дитинко, ніби я знаю! Приїхали три тижні тому, я й не розпитувала нічого, - відповіла бабуся, - Але язики злі говорять, що відрахували юнаків.

- Зрозуміло, - задумалась я. Відрахували... Та бути цього не може! Я ж їх знаю, як свої п'ять пальців! - Дядько Іван запросив нас до себе на вечерю сьогодні. Ми ж підемо?

- Звісно, що підемо! - пожвавилась старенька, - Я ще пиріг зараз пекти буду!

- От і добренько! - зраділа я, - Мені ще речі розкласти потрібно, тоді піду трохи прогуляюсь, до річки можливо, не хвилюйся за мене! - я повідомила про свої плани і побігла в кімнату, - Спасибі за обід!

На порядку денному дістатись до ріки! Речі в шафу помістились і я, знявши джинси та широку білу футболку, вдягнула зелений роздільний купальник (а чому ні? мої форми дозволяють таку розкіш!) та легеньке біле платтячко, взула босоніжки, взяла все необхідне та вирушила в путь. Йти хвилин п'ятнадцять, якщо не поспішати.

От я і не поспішала, милувалась краєвидами, зробила кілька знімків тієї неймовірної краси і діставшись до річки, зняла сукенку та з розбігу плюхнулась у воду.

- От вмієш ти, Юлю, пригоди на свою п'яту точку знайти! - голосно почала лаятись я.

- На досить хорошу п'яту точку! - промовив хтось нахабним голосом.

- Що!? - обурилась я та вирішила дізнатись, хто ж той безстрашний, - Ти в морду получити не боїшся?

- Хіба такі красуні можуть бути забіяками? - грайливо запитав до біса симпатичний віслюк. Каштанове волосся, блакитні, мов небо, очі, пухкенькі губи, а який у нього прес! Я мало не знепритомніла! Чесне слово! Та потрібно утримувати позицію.

- Безсмертним себе вважаєш? - пішла у наступ я, - Нічого кращого, щоб познайомитись зі мною, ти вигадати не міг?

- Так значить? - вираз обличчя у парубка чомусь змінився, невже його це зачепило? - А це цікаво! - пожвавився він, - Ну то як? Познайомимось?

- Йди до біса! Серцеїд недороблений! Без сукні обійдусь! - гордо заявила я і, взявши сумку з босоніжками, пішла геть від тієї річки.

- Побачимось ще, о, прекрасна незнайомко! - крикнув мені вслід нахаба, а я показала йому середнього пальця. Хороший день! Один з найкращих!

Без настрою я повернулась додому. Всю дорогу відчувала себе тваринкою в зоопарку. Ще б пак! Не кожного дня сільські бабці бачать напівголу дівчину посеред дороги! Хороша в мене репутація після цієї витівки буде…

По запаху я зрозуміла, що бабуся вже спекла пиріг, але на кухні її не було. Тому я вирушила до стаєнь. Ще й на Каштана гляну! І Бурю побачу! От би на них можна було покататись!

- Доброго дня! Мене звати Ірина. Чим можу допомогти? - побачивши мене в стайні, привіталась бабусина працівниця. Довге русяве волосся, зібране у високий хвіст, акуратний носик, карі очі, середній ріст та й фігура непогана.

- Привіт, а де Каштан? - поцікавилась я.

- Проходьте за мною! - по-господарськи відповіла Іра, - Ви онука Ганни Миколаївни? Вона попереджала про ваш приїзд.

- Так, я Юля. Приємно познайомитись!

- Взаємно! Ось Каштан, а там далі Буря з лошатком, - розповіла дівчина, - Ми назвали його Орлом. Якщо захочете покататись, то покличете мене.

- Спасибі, я сама зможу про себе подбати і про коней також, - перше враження буває оманливим. Стерво ця Іра, за дурепу мене має. Ще побачимо, хто кого! - Ти можеш бути вільна. 

По виразу обличчя цієї кралі я зрозуміла, що не помилилась, справді стерво. От відразу вона мені не сподобалась. Звідки в мене ця чуйка, не знаю, але схоже, у Верховому без неї ніяк. Не на ту ти напала, Іринко. Я запрягла Каштана та поскакала на ньому вздовж поля.

Ох, це відчуття свободи, коли вітер роздуває твоє волосся, а ти на верхи стрибаєш на своєму коні! Мені б у якихось вестернах зніматись! Шкода, що вже шоста вечора. Потрібно збиратись на вечерю, тому я швиденько повернула Каштана у стайню та побігла приводити себе в порядок.

Просте блакитне платтячко із квітковим принтом та босоніжки на ледь відчутному каблучку ідеально підходять для невимушеної родинної атмосфери. Макіяж наносити я не хотіла та й навіщо? Не люблю я ту зайву штукатурку. Легенько підфарбувала брови і вистачить. Вії в мене від природи густі та пухнасті і губи також пухкенькі, тому якщо підфарбую ще й їх, буду схожа на ту резинову качечку. З дзеркала на мене дивиться невисока струнка дівчина зі світлим волоссям середньої довжини.

- Юлечко, ти ще довго там? - кричала з коридору бабуся.

- Вже йду! Тільки телефон візьму.

От дідько! Розрядився майже! Що зі мною не так!? Чому все йде коту під хвіст? Зарядку я залишила в місті, доведеться в хлопців попросити. Надіюсь, не відмовлять.

Хвилин за п'ять ми з бабусею дістались до будинку на сусідній вулиці. Мені дісталась почесна місія - нести яблучний пиріг, який я успішно два рази мало не впустила.

- Добрий вечір, тітко Ганусю! - зустріла нас Олена Вікторівна, - Привіт, Юлю! Боже, якою гарненькою ти виросла!

- Добрий вечір! - привіталась я, - Спасибі, тітко Олено! А от ви ні краплі не змінились, все така ж красива, як кілька років тому.

- Ма, там тато сорочку блакитну знайти не може, - вийшов на вулицю той нахаба з річки, - Привіт, Юлько, оце ти змінилась!

- Знову хвалитимеш мою п'яту точку? - на емоціях випалила я, - Чи на цей раз груди?

Як же я вдячна Богу, що бабуся пішла на кухню різати свій пиріг, а тітка Олена допомагати з пошуками сорочки. Зараз хтось отримає на горіхи! Або не отримає... Дідько!

Якщо цей красунчик живе тут, то я знову влипла, бо швидше за все переді мною не той зарозумілий парубок, якого я зустріла вдень, а його брат. Або ні. Потрібно придумати, як їх відрізняти. Бісові близнята! Що за гру вони затіяли?

- Щоки хвалити буду! - відповів хлопець, - А ще я похвалитись тобі хочу, але пізніше. Спочатку поїмо.

- Діти, ходімо в альтанку, - вийшла моя бабуня з будинку, - Скоро всі приєднаються.