В дитинстві батьки часто залишали мене в селі у бабусі із дідусем на літні канікули. Три місяці на кінній фермі щороку настільки вплинули на мене, що у кінці восьмого класу я твердо вирішила, що в майбутньому хочу стати ветеринаром.

Оце мрію вигадала собі двієчниця Юлька з 8-Б! У селі я дружила переважно з хлопчиками, через що стала забіякою. Ну, не сходилась я характером з дівчатами, хоч вбийте! Після другого класу я побилась з сусідською дівахою через м'яч. Ну, як я побилась, це та божевільна почала, мені тоді добряче дісталось. Хлопці за мене вступились. Так ми й почали дружити з Данькою та Дімкою. Вони сильно підняли мій бойовий дух та навчили давати здачі. Літо закінчилось. Батьки забрали мене назад у місто. І яким було їхнє здивування, коли їх мало не щотижня викликали до школи зі словами: «Юлечка побила однокласницю». Ніхто й не міг подумати, що принцеса стане розбійницею. Я тримала в страху всіх учнів нашого класу. Ніхто не смів мене ображати, а я це використовувала. Відмінники часто робили замість мене домашнє завдання, що хоч трохи рятувало мою успішність. Так тривало до восьмого класу, поки у мене не з'явилась мрія.

Того літа я не поїхала до бабусі. Батьки відправили мене закордон у табір іноземних мов. Як відчували, що їхнє чадо вчитись надумало. Англійську я виправила, а от, що було робити з іншими предметами? Ще й ДПА здавати потрібно було. Я вчилась не покладаючи рук і ось результат! Нарешті я закінчила перший курс на факультеті ветеринарії в одному із провідних університетів нашої країни. На шляху до мрії я зробила одну велику помилку. На першому курсі. Я. Закохалась.

Дівчинко, от навіщо воно тобі було? Якщо чесно, не знаю. Можливо, я просто хотіла спробувати? Чи це зовсім і не кохання було? Нічого не тямлячи у стосунках, мені було цікаво сходити на побачення з кимось чи потриматись на руки. Природа обдарувала мене милим личком та хорошою фігурою, на що в першу чергу звертають увагу хлопці. Ще у перший місяць навчання від хлопців у мене відбою не було. Моїм обранцем виявився хороший парубок: блондин, блакитні очі, підкачане тіло, мила усмішка, усе, як під замовлення. Його звали Віктор. Він турбувався про мене поки не поїхав у США, навіть не попрощавшись. Я довіряла йому,

вважала його ідеальним хлопцем, але як виявилось я нічого для нього нічого не означала, була його тимчасовою лялькою, як виразився наш спільний друг. 

З того часу пройшло майже пів року і як би дивно це не звучало, я не ненавиджу Вітю, не люблю його, не сумую за ним, мені просто байдуже. Це просто невдалі стосунки. Не в моїх правилах ненавидіти колишніх. Сама собі таке правило вигадала і хочу дотримуватись його, бо Вітя це мій вибір, а якщо я вибрала його, то я не можу зневажати його.

Семестр я закінчила круглою відмінницею. Батьки задоволені, як і я, тому цього літа я знову їду в село до бабусі. Скучила за бабусею, за кіньми та за їздою верхи. Та й взагалі скучила за всією тією атмосферою. Цікаво, наскільки хлопці змінились, чи вціліла ще наша хатинка в лісі, яку ми змайстрували зі старих дощок, цвяхів та краденого шиферу, як там мої Буря та Каштан, які були ще лошатами, коли я востаннє їх бачила.

Відчуваю, що це літо буде наповнене незабутніми емоціями.