— От дезокрибонуклеїновий синхрофазатрон! - Джо різко зкочила з ліжка і зірвала з себе окуляри. Пожбурити їх у стіну їй заважало лише те що це був єдиний екземпляр в їх родині який їй заповів прапрадід ще в еру 3D картинки.

— Та який в вас взагалі сенс,  і двох діб протримати не можете, - дівчина обережно поклала окуляри на поличку. — Навіть Windows ефективніший ніж ви.
Джо розсерджено вмостилася за стіл в відкрила старенький комп'ютер. Таак, як би хтось з класу дізнався що вона в 3002 користується ноутбуком то певно луснули б від сміху. Дівчина повільно проглядала варіанти окулярів. Навіть найпростіша модель 4D коштувала від 3 долларів, що їх вона не могла собі дозволити. Дівчина відкинулася на кріслі постукуючи довгими пальцями по столу.
— Від того що ти кожну годину перевіряєш сайт, грошей в нас більше не стане, - як гром серед ясного неба пролунав втомлений голос.
— Мамо! - від несподіванки Джо гепнуляся назад. — Ти що тут забула?
— Джо,  - вбитим голосом сказала чорнява жінка підвадячись з крісла. — Я втомилася дивитися як ти губишся у віртуальній реальності. Я втомилася дивитися як ти обесцінюєш мою працю і віру прапрадіда. Тільки подумати, серед усіх він обрав спадкоємицею саме ту, яка весь свій час проводить за забавками!
— Ох почалося, -  закотила очі дівчина підіймаючись у весь свій невеличкий ріст. На хворлбливо-худордявій статурі обвисла велика сіра футболка, а чорне волосся нерозщесаними паклями стирчало на всі сторони.— Я не...
— О Боже, - жінка притисла руки до рота. Стан Джо погіршувався з кожним днем, було дуже боляче дивитись як донька танула на її очах.
— Коли ти останній раз їла? Коли виходила з дому? З кімнати? - мати перейшла на крик. — Тобі всеодно на нас, всеодно на себе на світ навколо! Наша родина опустилася у нижчі верстви населення а ти просто просиджуєш свій потенціал в окулярах які доречі можна було використовувати на благо якби доступ був у когось іншого!
Джо з цікавістю розглядала пильну стелю.
— Яка взагалі різниця, від мене вседно нічого не залежить.
Жінка різко видихнула. — Якщо старий Джо обрав саме тебе, то ти маєш щось зробити.
— Ні не маю, - дівчина вперше за весь час подивилася матері в очі. — Якщо якийсь схиблений дідуган ще до мого народження вирішив що "Ооо скоро на світ з'явиться моя правнучка назвіть її моїм іменем бо їй судилося врятувати цей загниваючий світ за допомогою моїх 3D окулярів які підтримують лише одну старезну гру..." то це не означає що я маю виправдовувати ваші сподівання.
— Я тебе зрозуміла, - неочікувано зло випалила мама. — Я тебе прекрасно зрозуміла. -  вона зробила декілька кроків до доньки. Джо похитнулася назад. — Не хочеш нічого робити? Тоді нащо вони тобі ? - вона схопила злочасну технологію і пожбурила у стіну.
— Кваркові печенькі! - верескнула дівчина кидаючись до окулярів. Тремтячими руками Джо підійняла чорні уламки. — Що мені тепер робити? - вона розгублено подивилася на маму а потім знову на окуляри. Джо закусила губу і притисла їх до себе.
— Жалюгідне видовище, - жінка склала руки на грудях. — Сподіваюся тепер ти займешся справжньою справою яка принесе хоч якусь користь.
Дівчина мовчки відвернулася і діставши з під ліжка велику чорну сумку поклала у неї дідусеву реліквію. Не підіймаючи погляду натягнула на себе джинси і зав'язала волосся у хвіст.
— Куди це ти зібралася? - в голосі мами промайнули схвилювані нотки.
— Робити корисні справи, - Джо вичавила з себе посмішку. — Походжу по свалках може на вечерю вам щось знайду, - їдко додала вона застрибуючи на широке підвіконня.
— Обережніше там, - лише й змогла гукнути жінка в слід зникаючий у вікні донці.