Порожнеча — ось, що поселилося в мені після того вечора. В якийсь із наступних днів я просто поставила статус «Німа Пташка» в «Інкбуці» та змирилася з тим, що не змогла видавити з себе жодного слова. Я більше не тримала в руках телефон, не переписувалась з Віком у Вайбері, а мовчки дивилась на те, як змінювались викладачі. Навіть коли Шторм питав мене про щось, я кивала «Так» або «Ні» і продовжувала тонути в собі ж.

Додому я поверталася теж в думках, навіть не дивлячись на те, що Вік йшов за крок від мене. Я згадувала маму. Згадувала однокласників, котрі колись додумались зачинити мене у шафі, а я не могла навіть покликати на допомогу. Згадувала, як мені ставили підніжки та дивились, як я падала. Моє життя крутилося на повторі, наче стара плівка. Я не могла знайти жодної причини для того, щоб комусь подобатись чи хоча б бачити себе звичайною дівчиною. І це пригнічувало ще більше.

Прийшовши додому, я виконала завдання та лягла в ліжко. За вікном падав вогкий сніг, прилипаючи до скла. Іноді здавалося, що я робила так само — прилипла до Віка і не давала йому можливості побачити ще когось. До горлянки підступила нудота від власної нікчемності. В якийсь момент я просто здалася і відкрила «Інкбук», дивлячись на білий екран. Слова застрягли в горлянці, ніяк не переходячи на папір. Наче кашель, вони дряпали думки, та не давали їм говорити. Щоб хоч якось вибратись з цього стану, вирішила погортати в стрічці чужі роботи. Треба було хоч на щось відволіктися, аби не збожеволіти остаточно. Начебто читаючи мої думки, прийшло сповіщення про нову публікацію у користувача “Sky”. Клацнувши на віконечко, перейшла на вірш:

“Пташко, чому ти сьогодні мовчиш? Хіба ти не чуєш не мене? Не читаєш?
Навіщо тримаєш весь біль у собі, якщо ти мені майже все довіряєш?
Якщо ми з тобою настільки близькі, що знаєм, як важко втрачати?
Як тихо тримати слова в самоті, а потім їх нишком писати:
В двійковому коді, на кволих листах, на шкірі блідій чи на стінах.
Чому ти мовчиш? Хочеш просто піти, щоби я упав на коліна?
Ти ніколи не була для мене німа. Ти ніколи не була німою.
Я віддав би пів світу, щоб чути твій сміх та торкатись тебе рукою…
Тому просто скажи, що засіло в думках. Напиши мені хоч би фразу.
І ми змінимо це, я тобі обіцяю. Давай просто будемо разом?”

Якесь підступне почуття стисло груди. Нав'язливі думки бачили за цим текстом те, що відбувалося зараз між мною та Віком. Начебто це його слова я щойно пропустила крізь себе. Перейшовши на профіль користувача, стала перечитувати все, що він публікував. То там, то тут, вигулькували речення, котрі я вже чула від Шторма в реальності. Якісь специфічні сполучення слів, звертання. Чи то я божеволіла, чи то вони дійсно були якось пов'язані між собою. Але тоді, виходило, що ті вірші були присвячені мені. Зарившись лицем у ковдру, простогнала. І як мені дізнатися, чи це дійсно Вік?

Злізши із м'якого ліжка, тихо вийшла на кухню, заварюючи чай. Поки кипів чайник, стала розглядати старі фото на стінах. З них на мене дивились батьки. Вони були настільки різними, що навіть не вірилось, що між ними є хоч якийсь зв'язок. Тато — досить звичайний чоловік, з широкими вилицями та чорним волоссям. Він з теплом дивився на мою матір, хоч та і була наче з іншого знімку. Неприродно бліда, вона посміхалася йому, від чого вузькі очі здавалися ще вужчими. Довга, тонка шия яскраво контрастувала з батьківською — більш коренастою та короткою. Єдине, що хоч якось робило їх сім'єю — мала чорноока дівчинка, яку вони обіймали.

Можливо, зовнішність не мала такого великого значення? А німота...вона не дуже й заважала нам розуміти один одного. Варто було поговорити з Віком про це після пар. Розбавивши окріп холодним молоком, я кинула дві ложки цукру та почала запивати дурні думки.