“Знімілі уста вже ніколи не скажуть тобі, як колись ще хотіли кричати про небо.
Як ще мріяли тихо промовити щось, і забути про ту божевільну потребу
Розгинати й згинати в суглобах слова, щоб тебе розуміли чи просто почули.
Бо колись, хтось створив їх такими. Дарма. Краще б небо про них взагалі забуло.
Краще б ті й не знали, що є інший світ, у якому ці літери мають звучання.
Їм було б не так боляче жити тоді, наодинці з правдивим та вірним мовчанням…”

Черговий день. Черговий вірш. Чергове бажання сховатись від чужих людей, котрі мене навіть не хотіли зрозуміти. І це стосувалось всього - і викладачів, які за своїми завалами забували про “особливу” студентку та просили усної відповіді, і одногрупників, які на наввипередки казали їм, що я німа. Кожен бісовий раз я стискала пальці під партою від безсилля та старалась не зриватись на них у чаті. Постійне перешіптування за спиною, спроби схопити мене за лікоть, щоб довести до іншої аудиторії, допити про Корею та батьків - все це злило і змушувало відштовхувати людей від себе.Тому я все частіше відкривала “Інкбук” і виливала там свої думки.

Я находила підтримку серед незнайомих людей кожен день. І хоч в інтерфейсі платформи не передбачались особисті повідомлення, але для спілкування вистачало й коментарів. Через постійну активність, у мене навіть з'явився постійний читач, котрий коментував кожен допис. Чомусь віртуальний “Sky” розумів мене більше, ніж реальні одногрупники. Він не знав про мене абсолютно нічого, але відчував те, про що я писала, бачив світ моїми очима, моїми літерами та словами. І чому наш світ був настільки божевільним? Навіщо він залишав поруч тих, кому ми не були потрібні, а важливих людей кидав на інший край країни чи континенту?

Затримавшись на третьому поверсі я пила каву перед останньою парою та за звичкою писала блог:

“Знаєте, якщо людина має фізичні відхилення, це не означає, що вона каліка. Чомусь зі школи нас вчать шкодувати дітей з особливими освітніми потребами, допомагати їм, підтримувати, але не вчать сприймати їх на рівні з собою. Та хіба вони не такі ж? Хіба їх почуття настільки відрізняються від наших? Хіба за їх сліпотою, німотою, глухотою, паралічем не сидить маленька дитина, котра хоче бути як всі?

Їх вроджені дефекти не роблять з них калік. Каліками їх робить чужа гіперопіка та жалість. Дурне бажання полагодити те, що не зламане, а просто інше...»

Опублікувавши запис я викинула стаканчик в найближчу урну та спустилась по сходинках на перший поверх. Прохолодне повітря та дурне серце фарбували мої пальці у блакитний колір. Я підійшла до зачинених дверей та притулилася поряд з ними до стіни, чекаючи дзвінка. Заходити зовсім не хотілося, бо знову почався б допит. Але навіть стіни не були сьогодні до мене милостивими, пропускаючи чужі розмови.

— Зараз знов прийде Сон. Може дати їй завчасно список з відсутністю, а то знов щось ляпне про Аню? - питала староста.

— Так шкода її. Це ж кожному викладачу пояснювати, що вона не говорить. А вони, як на зло, ще й під час семінару можуть щось спитати її. Хоч би головою подумали! - сердилась якась дівчина, під загальний шум.

— А чим ви кращі? - перебив низький голос, добре мені знайомий ще з першого дня. - Думаєте від того, що ви кожен день відноситесь до неї як до інваліда, їй стане легше? Німа і німа, що з того?

— Вік, як ти можеш бути таким жорстоким?! - злилась староста. - Їй же важко!

— Важко — слухати, як ви робите з неї каліку і заживо ховаєте під своєю псевдотурботою. Вона нічим не відрізняється від нас.

— Вік! - хотіла була щось відповісти Яна, але була зупинена скрипом дверей.

Я спокійно зайшла в аудиторію і пройшла повз дружну компанію засоромлених одногрупників. Вони стояли як на якихось дебатах в колі та ховали свої погляди, розуміючи, що я чула їх сварку. Всі, крім Шторма, котрий сидів на останньому ряду та щось писав у блокноті. Піднявши брови я вказала йому на місце поруч з ним. Посміхнувшись, він прибрав рюкзак і я змогла сісти там, де нарешті відчула себе нормальною.