Холодні стіни університету здавались напрочуд безлюдними. На жаль, люди так і не здогадалися поставити тут лавочки, тому мені приходилося чекати стоячи біля дверей. Через вічні збої у графіку, я не помітила, що першу пару скасовували, та приїхала надто рано. На вулиці було напрочуд зимно, тому я сіла під стіну та повище підняла шарф, щоб хоч якось зігріти свій ніс. Замерзлі пальці трохи посиніли і яскраво виділялись на фоні чорних рукавичок з обрізаними пальцями. Діставши телефон, я почала гаяти час в “Інкбуці”.

Різні люди писали коментарі під новими віршами та блогами, але останнім часом це не чіпляло мене. Чомусь, набагато важливіше було зуміти ненароком торкнутися Шторма, чи просто нишком запам'ятовувати його: щасливого, сумного, занепокоєного чи до безглуздості смішного. Часом, я ловила себе на думці, що мені хотілось розповісти йому про цю, іншу реальність. Що хотіла, щоб він прочитав всі ці десятки блогів, на які він мене надихав. Але зрештою я залишалась тією самою німою пташкою, тому писати з кожним днем хотілося все менше. Читати теж.

Відкривши стрічку нових віршів, я квапливо почала вишукувати щось цікаве, орієнтуючись на перші рядки. Серед усієї цієї купи чужих думок, мою увагу привернув знайомий нік - “Sky”. Він завжди відповідав щось під моїми дописами, але раніше нічого не писав сам. Ось, чому я здивувалася побачивши під його ніком роботу:

“Пташко, моя мила пташко. Чому ти настільки моя?
Торкаюсь словами, очима холодного вкрай крила.
Та хочу його відігріти, зуміти пробратись в думки.
Скажи мені, мила пташко, чому я настільки ламкий?

Чому мені так здається, що варто торкнутись плеча,
І ти налякавшись здіймешся, неначе це був не я.
Чому ти настільки далека? Чому ти настільки близька?
Пташко, моя мила пташко. Чому ти настільки моя?

Опубліковано 20 годин тому...”

Десь зі сторони сходинок почулись тихі кроки і я швидко заблокувала екран та опустила гаджет у кишеню, щоб сторонні люди не побачили лишнього. Як виявилось, я дарма хвилювалась, це був Вік. Він сонно йшов по вузькому коридору та шморгав носом. Під грозовими очима виднілись синьці, наче він і зовсім не спав на цих вихідних. Побачивши мене, на його обличчі на мить з'явилася посмішка, щоб відразу ж сповзти. Виснажений хлопець звалився поруч зі мною та сів прямо на холодну підлогу. Його голова схилилась на моє плече, наче завжди там і знаходилася. Мені хотілось запитати, що з ним сталось. І я вже потягнулась за телефоном, коли він перехопив мої пальці та мовчки переплів їх зі своїми.

— Знову замерзла… - прошепотів він, наближаючи губи до долонь, щоб відігріти їх. Тепле чоло ледь торкалось моєї щоки, зігріваючи її. Що це з ним сталося? - Я не спав, тому не звертай уваги…Просто втомився… Вночі бабусю прихопило серце, її забрали в лікарню, щоб поставити капельниці. Зараз все нормально, але…Я так злякався, Пташко…У мене немає нікого крім неї. Тому, можна я трохи понаглію?

Не чекаючи на відповідь, Вік сповз обличчям по моєму плечу та увіткнувся в ноги. Відчувати його настільки крихким було страшно, тому я просто гладила його заплутані коси. Хотілося відібрати увесь його страх, стерти пальцями так, щоб більше ніколи не бачити в цих сірих очах біль.

Час спливав, наші одногрупники почали збиратися під аудиторією зацікавлено споглядаючи за нашою поведінкою. Один хлопець навіть хотів щось сказати, побачивши як я накрила своїм шарфом лице Віка, але помітив мій розлючений погляд та замовчав. Він міг говорити що завгодно про мене, але не про нього і не сьогодні. Якщо треба буде, я на пальцях донесу всім, щоб вони не лізли. Все, що завгодно, тільки б йому стало легше.

Дзвінок продзвенів надто швидко. В якийсь момент ми просто піднялись разом з підлоги, зайшли на лекцію та чекали завершення пар, тримаючись під партою за пальці. Нам не потрібен був телефон, щоб зрозуміти один одного. Не потрібно було писати в зошиті свої думки, щоб дійсно їх чути.

У той ранок я зрозуміла для себе одну важливу річ. Жодна соціальна мережа не могла обійняти когось в скрутну хвилину. Жоден месенджер не був здатним передати того болю в очах. Жоден віртуальний друг не міг принести стільки живого тепла, як хтось із реального світу.