Німа дівчинка
Не зламана
Хтось важливий
Реальний світ
Пусте ліжко
Дурні думки
Дежавю
Озвучка
Дежавю
Дзвінок прорізався крізь гомін, змушуючи студентів зайняти свої місця. Я сиділа на останньому ряду, там же і завжди, але без Віктора Шторма. Сьогодні, він чомусь запізнювався. Масивні дерев'яні двері відчинилися і Вікторія Сергіївна стала за трибуну. Змірявши поглядом купку студентів, котрі прийшли на першу пару, вона розізлилася. Воно й не дивно — зі всього потоку присутня була лише третя частина.

— Ну що ж, якщо ви вирішили, що українська мова та література вам не потрібна, то кожен пропуск заняття, будете відпрацьовувати рефератами про сучасних авторів. А ті, хто запізнився, буде мені ще на вході в аудиторію читати вірші. Хочете чи ні, але ви будете знати цей предмет.

Немовби чуючи ці слова, двері знову відчинилися і в аудиторію зайшов ніхто інший, як Віктор Шторм своєю особистою персоною. Він був увесь розчервонівшийся та задиханий. Викладачка змірила його багатозначним поглядом і з усмішкою протягнула:

— А ось і перший постраждалий від свого будильника. Доброго ранку, Вікторе. А ми тут якраз говорили про вас. Тепер кожен гаврик, який запізнився, мусить нам читати вірші. То ж прошу вас, - Вікторія Сергіївна щасливо споглядала за спантеличеним студентом і чекала на його реакцію. - чи хочете двійку в журнал?

— Та якось не дуже...Можна не класиків читати? - Шторм ледь пригладив коси та потер потилицю. Отримавши стверджувальний кивок, він на мить закрив очі та почав декларувати, на ходу змінюючи деякі слова:

«Сонце, чому ти сьогодні мовчиш? Хіба ти не чуєш не мене? Не читаєш?
Навіщо тримаєш весь біль у собі, якщо ти мені майже все довіряєш?
Якщо ми з тобою настільки близькі, що знаєм, як важко втрачати?
Як тихо тримати слова в самоті, а потім їх нишком писати:
В двійковому коді, на кволих листах, на шкірі блідій чи на стінах.
Чому ти мовчиш? Хочеш просто піти, щоби я упав на коліна?
Ти ніколи не була самотня, одна. Ти ніколи не була такою.
Я віддав би пів світу, щоб чути твій сміх та торкатись тебе рукою…
Тому просто скажи, що засіло в думках. Напиши мені хоч би фразу.
І ми змінимо це, я тобі обіцяю. Давай просто будемо разом?”

Поки по моїй шкірі йшов табун мурашок, розуміючи, що Шторм і є той самий «Sky», він з викликом дивився в мої очі. Повільно зрушивши з місця, він став підійматися сходинками на останній ряд і мовчки сів поруч. Всю пару ми удавали, наче нічого й не сталося, але варто було дзвінку оголосити перерву, як я зірвалась на коридор.

— Пташко, - вигукнув хлопчачий голос за моєю спиною, і я відчула пальці Віктора на своєму плечі. - Ти знову забула свій телефон на парті. Тримай.

На моїх губах ледь з'явилася посмішка, від почуття дежавю. Студенти поспішали на другу пару, поки ми стояли під стіною і по новому сприймали один одного. Повернувши собі гаджет, написала:

«Як ти знайшов мене?»

— В перший день побачив сповіщення на твоєму телефоні. Ти ніколи не блокуєш екран, тому я випадково прочитав його і вечором знайшов тебе.

Від своєї дурості я похитала головою. От дурепа! Це ж треба настільки бути нездогадливою. Добре, що телефон я ніколи більше не губила, крім цих двох разів. Хто знає, як би інші люди вчинили на місці Шторма.

— Ти так і не відповіла, Пташко, - промовив Шторм, посуваючись ближче. Побачивши мій здивований погляд, він продовжив. - Давай будемо разом? Ти мені правда подобаєшся, зі всіма своїми віршами, білими косами та східними рисами обличчя.

Я хотіла було написати йому сотню питань, на кшталт: «А як же бабуся?», «А як же одногрупники?», «Ти впевнений?». Якимось чином відчувши цю тривогу, Вік ткнувся губами в мій лоб і обійняв за плечі.

— Менше думай, Пташко. Я все одно знаю, що подобаюсь тобі, а все інше немає сенсу.

Похитавши головою, обійняла його за спину і закрила очі. Галас на коридорі пробивався у барабанні перетинки. Над нашими головами пролунав дзвінок, сповіщаючи про другу пару. Шторм ледь посунувся, дістав з кишені маркер та стиснувши руку щось написав на зап'ясті. Теплі губи доторкнулися напису і потягнули за собою в іншу аудиторію, не даючи прочитати написане. Вже потім, сидячи на вищій математиці я змогла побачити, що ж там було.

«Я люблю тебе, Пташко...
Твій Sky»
© Юлія Богута,
книга «Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (4)
Юлія Богута
Дежавю
@Берніс Кірк має ж хоч десь бути все мило) Дякую, що завітала)
Відповісти
2022-10-02 15:08:47
1
Йва Миролюб
Дежавю
Добре, що все закінчилося хеппі ендом. Кохання в книгах здається щось неможливим в реальному житті. Бо хоча б знайти людину, яка буде всіціло тебе підтримувати, дуже маленький відсоток, а кохання так взагалі. Дякую за твір, дало подивитися на людей із фізичними вадами(не знаю, як буде коректно), як із ними треба подивитися і якими взагалі бути людьми❤️❤️❤️
Відповісти
2022-11-04 15:14:16
Подобається
Юлія Богута
Дежавю
@Йва Миролюб щасливий кінець має бути хоча б в книгах
Відповісти
2022-11-04 20:42:39
2