Мертву тишу змінив стогін гігантських дверей, а через декілька секунд у темряву, в яку елегантно вбрався старовинний будинок, уперше за багато років вдерлися й промені світла. Вже й не згадати скільки літ минуло з того часу, коли я покинув ці стіни, залишивши в їхніх межах жахіття мого дитинства.

Увійшовши всередину, я знову відчув на собі нестерпний погляд усіх портретів, які більше прикривали собою тріщини в кам'яних стінах, аніж прикрашали їх. Яким нестерпним виявився гул, що пронісся по всьому будинку, проникаючи в кожний закуток, відбиваючись примарним відлунням у вухах, наче хор тисячі тіней – безтурботних обивателів цього місця!

Минаючи двері, що вели у просторий зал, я попрямував невеличким коридором до гвинтових сходів, що вели на другий поверх сирого помістя. Увійшовши до своєї кімнати, чи радше того, що від неї залишилось – потонув у важких спогадах, що мимоволі відбились самотньою сльозою на моєму блідому лиці: так довго я тікав від минулого, а кінцевою зупинкою все ж став початок цих поневірянь. У голову врізалась думка, що, мабуть, смерть все-таки мене наздогнала.

Ось так розмірковуючи, я ненароком заснув. Прокинувся у темряві. Місячні промені, наче вуаль, нависли над тим, що колись мало вигляд розкішного ліжка. Захотів встати, проте не зміг поворухнутись. Жоден м’яз не підкорявся, а тіло вже й не належало мені. Груди здавило величезним каменем. Каменем невимовного жаху і невтоленного відчуття небезпеки, який позбавив мене здатності кричати й опиратися…

У цьому стані безпорадності та приреченості, я, здавалось, лежав вічність, а може, й дві, борючись із параноїдальним відчуттям загрози. Мимоволі мій погляд впав на постать у найвіддаленішому кутку темної кімнати, яка нерухомо спостерігала за мною. Та коли мої очі вп’ялися в її чорний силует, вона почала рухатись до мого ліжка.

Тінь забралась на груди... Чорнильного кольору кров сочилась звідусіль: із синіх ясен, очей, носа й глибоких ран примари, а крізь волосся, що спадало чорнотою на її сухе обличчя, виднілися дві впадини. Наче безодня, що тягне тебе стрибнути, щоб поглинути твоє тіло і пам'ять, вони всмоктували в себе все щастя, радість і загалом усе моє життя. Проте в цій тіні все ж можна було впізнати дещо більше, ніж уособлення страху та зла. Мене ніяк не покидала думка, що в ній все ж можна розгледіти образ тотального розпачу. Навіть примари, приречені вічно нести із собою тягар жаху, бездушності й пустоти, часом просто є жертвами свого становища. Для них краще назавжди зникнути із всіх осей часу, аніж продовжувати існування наодинці зі своєю нестерпною вічністю, яка вже не в змозі їх знищити, або розчавити. Це стан, коли вона заповнює їх зсередини, робить примар примарами – пустими й назавжди розбитими тінями минулого. “І, вмираючи, земля одну лиш істину в собі несла: у венах того, хто пізнав скорботи ключ закритий до життя…” – прохрипіла тінь і зникла у всепоглинаючому мороці так само швидко, як і з’явилася.

Цей день знову прийшов із темрявою… Більше того, темрява настільки поглинула це місце, що стала світлом для його стін, коридорів, вікон, саду і єдиного в ньому сухого, скаліченого часом, химерного дерева…