Крізь гостре, стрілчасте вікно, у давно почорнілій під склепінням часу стіні похмурого залу, розкривається завжди однаковий пейзаж сухих дерев. Я сидів біля каміна, силкуючись придумати найправдоподібніше пояснення тому, що бачив, адже розум прагнув спокою, а душа жадала полегшення. Сон… Я твердо вирішив, що це був саме він: дивне, спотворене відчуття реальності, подібне до того, що дозволяє любителям опіуму відчути як дійсність, наче туман, розсіюється і розпливається в помутнілих, втомлених очах.

Будинок залишився таким, яким я його й покинув. Час лише турботливо вкрив його кількома тоннами пилюки й пеленою нескінченної павутини, хоч головного він так і не зумів сховати за своїми сталево-марлевими шатами – минуле, яке впитали ці стіни, і, на жаль, відсутність майбутнього… Залишатися тут було важко, тож, не довго роздумуючи, я вирішив прогулятись лісом, який за час моєї відсутності рішуче розширив свої терена аж до ржавих воріт перед садом.

За межами помістя вирувало зовсім інше життя: дерева наче стояли на сторожі чогось лихого, зловісного, незнаного й ворожого. Та сьогодні я не хотів помічати цього. Занурений у власні думки, я понуро простував вглиб цього лиховісного храму. Раптом до вух долинув голос, на диво спокійний та безтурботний. Мурашки полізли по тілу, але цікавість урешті-решт подолала страх і заціпеніння, тим паче голос цей здався мені дуже знайомим, наче я чув його все життя, але не міг згадати кому він належить… Коли я підійшов ближче, то побачив маленького хлопчика. Він сидів самотньо на чудернацькому, покритому мохом, камені, наспівуючи собі під ніс уривок із псальма. Ретельно підбираючи слова, я спробував довідатись хто він і що він тут робить. Але хлопчисько ігнорував будь-які питання, не зважав на мою присутність, навіть оком не повів, коли я спробував його підвести… його очі були звернені вглиб лісу, наче він старався хоч на мить впіймати щось незнане, що ховалось за сплямованим сірим заходом сонця, темним листям сирого лісу. У ньому було щось дивне й не земне… якась прихована, таємна деталь, яка разом із мармурно-блідим обличчям, сірими оченятами, тонкими губами, складеними в хворобливу посмішку, й білосніжними руками, наче у венах не залишилось ні каплі крові, викликала лиш тривогу. Раптом його пусті очі вперлися в моє бліде обличчя. “У венах того, хто пізнав скорботи ключ закритий до життя… для нього не буде рятунку іншого ніколи, аніж життя, закрите в його крові.” - не відриваючи від мене своїх сірих очей, прошепотів він…