Душа воскресає не так легко, як хотілося б. На жаль, це майже неможливо в умовах, що диктує нам страх до відродження. Проте воно можливе лише тоді, коли ти повністю віддаси себе темряві, дозволиш їй написати правила свого перевтілення, правила нового життя. Можливо, це тому так важко, адже ти зобов'язаний назавжди відділитись від сутінків, що були світлом для твого мініатюрного всесвіту.
Я розплющив налиті кров'ю очі. Тільки тепер мені вдалось помітити, що відколи я тут опинився, сірі хмари все більше й більше покривали тихе небо. Усе моє життя здавалось таким абстрактним, нереальним… Добре, що я повернувся сюди. Ця земля ще ніколи не знала щастя. Одягнена в мертвотну похмурість, вона чахнула на очах, плакала дощем, ридала воронячим кряканням, співала відлунням потойбічних хорів. Може, тепер вона розцвіте, а разом із нею і я…
Підвівся. Мені вдалося знайти стежину, котра привела мене назад до маєтку. Тьмяне, сіре небо розірвав грім, приголомшивши мертву тишу, і через кілька секунд покотилися сльозини дощу. Я не поспішав – просто йшов у темп із дощем, сподівався, що він змиє із мене тягар порожнечі, важкість думок… Увійшов у сад, химерне дерево привітало мене своїми сухими гілками. У цей момент нещадна гостра блискавка розітнула небо й гарматним ядром упала на будинок – той почав палати. Уламки розбитих вікон пронизали мене – я впав на вологу землю. В очах потемніло, лише грім продовжував клекотіти у вухах. Я стікав кров’ю… Наступної миті мені почулися вже знайомі слова:
І, вмираючи, земля
Одну лиш істину в собі несла:
У венах того, хто пізнав скорботи,
Ключ закритий до життя…
І не буде рятунку іншого ніколи,
Аніж життя, заховане в цій крові…
Ледве розплющив очі – біля мене сидів той дивний хлопчик, позаду стояла закривавлена Тінь… Тільки тепер мій розум пронизала думка, що це не химери, не жарти затьмареної свідомості. Усі ці тіні – це я! Усвідомлення вдарило в мою голову і відбилось у ній спочатку важким стогоном, а потім сміхом. А далі що? Тепер я ніколи не покину цього подвір’я, не встану ніколи з цієї землі. Ні, я лишусь тут кістьми, а мій дух буде вічно стерегти спокій цієї безодні. Спочатку тінь, а потім хлопчик – я… Я попереджав себе, що так буде, проте дозволив бурі знищити мене, тож порожнеча поглинула мою душу - цю мертву землю...
Лежачи під самотнім засохлим деревом, зрошуючи його коріння своєю кров’ю, я мимоволі посміхнувся: темні хмари розтанули в теплих променях нового сонця. Заплакане небо знову засяяло вперше за багато років, а сад все продовжував покриватися сажею й тонути в попелі охопленого вогнем маєтку. Тільки тепер я зрозумів, що це не мій світ. Час не міг так сильно занедбати мій дім, щоб укінці просто його знищити. Де ж тоді я?.. Невже я сплю? Ні, я всього-на-всього наступний привид, назавжди прив’язаний до цього місця. Та, можливо, я ще зможу знайти спокій?.. Із цією думкою я востаннє поглянув на моє химерне дерево – воно цвіло багровим цвітом…