Дівчина голосно сміялася, а з очей рясно лилися сльози.

- Ліза, яка ж ти зараза! Чому ти не взяла мене з собою? Чому?!

І вона зайшлася новим приливом сміху.

- Напевне, дивишся на мене зверху і смієшся, як я тут гнию! Чи може ти внизу? Ні... Звичайно ні, ти ж сама ідеальність! Єдиний раз вирішила згрішити і от, чим усе це обернулося! Ахаха!

Вона сміялася, її сміх переростав у відчайдушне схлипування, а потім, дівчина витирала рукавами сльози і знову починала сміятися.

- Ти, просто остання дурочка на світі! Як ти могла мене залишити? Я б подивилася, що ти робила б на моєму місці. Хоча ні, знаю... Ти змирилася б! Живучи разом з чоловіком, який тобі противний і дочкою, яку ненавидиш! Адже, це ти! Хоча, ти завжди любила дітей, тому, тобі важко мене зрозуміти... Боже, як би ж я знала що мені робити!

Вона голосно закричала, бо більше не могла стримувати сльози, вони душили її. Здавивши їй горло, не даючи вимовити ні слова, з нього виривалися лише тихі схлипи. Не втримавши рівновагу дівчина випала з коляски і припала до могили подруги.

- Чорт... Зараза!

Більше вона нічого не говорила, а лише тихо схлипувала, притулившись до холодної могили. Агла не відчувала пальців від холоду, стиснувши їх у кулак вона вдарила по холодному надгробку.
Раптом збоку роздався голос.

- О, Боже! Ей, що з вами?

Вона нічого не бачила, усе було розмито, й ніяк не могла розгледіти того, хто говорив.

- Ідіть куди йшли! Зі мною усе добре... - закричала вона, а після того з уст видалося зрадливе схлипування.

- Взагалі-то, я уже прийшов і думаю вам потрібна допомога,- голос був наполегливим і, схоже, не мав наміру відступати.

Агла відчула, як її м'яко підняли і посадили назад у візок.

- З вами... Усе гаразд?

Агла поспішно витерла лице і поглянула на невідомого. Дивно, але чомусь він здавався їй знайомим, от тільки, вона ніяк не могла зрозуміти, де його вже бачила.

- Так... Так, усе добре! Вибачте за незручності, -  за звичкою відповіла вона.

- Мені здається, чи я вас знаю? - запитав він, вглядаючись їй у лице.

- Не знаю... - вичавила вона.

- А що ви... Робили біля цих могил?

- Ах, це... Це не ваша справа! Я дякую за допомогу, але ви можете уже іти, зі мною усе буде добре.

- Ну, як я й казав, я уже прийшов.

- Що? Ви знаєте цих людей?

- Бачите, он ту крайню могилу? Це мій молодший брат... - відповів він легко посміхнувшись.

- О, тоді ясно чому ви мені здалися знайомим. Це ваш брат...

- А ви його знали?! - стрепенувся він, й навис над дівчиною.

- Так... Я його знала, - подавлено відповіла вона.

- Почекайте, я ж знаю вас! Ви ж, та дівчина, що вижила! Так?

- Ну, так... Це я, - відповіла вона і відвела погляд, - але краще б це був хтось з них... - накінець прошепотіла вона.

- Що!? Ви що тільки-но сказали!? - все більше і більше нависаючи над нею прокричав він.

- Я сказала, що це справді я, що вас дивує? - виправдовуючись відповіла вона.

- Що ви сказали після цього!

- Не ваше діло... - відвернулася вона, відчуваючи, що наближається нова хвиля емоцій.

- О, ні! Ще й як, моє діло! Як ти можеш, тільки тобі подарували життя і ти ще смієш шкодувати про це!? Та хто ти така!? - вибухнув він, уже не стримуючи емоцій.

- Ви... Та як ви смієте!? Кричати на мене? Ми ще й до того, не переходили на "ти"! І взагалі... Залишіть мене у спокої! Будь ласка... Залишіть мене...- її крик повільно перейшов на тихий плач.

- Ей, ти... Ти чого? - зрозумівши свою поведінку, хлопець змінив тон.

- Залиши мене! Будь ласка, іди геть! Мені ніхто не потрібен! Іди, давай! - уже в істериці закричала вона, відпихуючи хлопця, який намагався її заспокоїти.
Він, свою чергу, ще більше пригортав її до себе. Чекаючи, поки вона заспокоїться.

- Ні. Я не піду, доки ти не поясниш мені. Так що заспокойся. Тихо... - його голос став тихим і теплим. Він зігрівав, ніби теплий чай зимовими вечорами.

- Я... Навіщо тобі це? - трохи прийшовши до тями, запитала вона.

- Просто, тобі зараз потрібна допомога. Тому... Я не можу залишити тебе зараз в такому стані.

Дівчина по троху приходила в чуття, дихання нарешті заспокоїлося, однак, дещо було досі не так... Серце, воно і далі билося як божевільне.

- Усе добре. Я заспокоїлася, - сказала вона, але відштовхувати хлопця не стала, а лише зручніше пригорнулася.
Він ще потримав її так пару хвилин, але потім повільно відійшов і заглянув їй у вічі. Вони були червоні від сліз, але його увагу привернув блиск голубих очей, який був готовий одним поглядом вбити кого завгодно і, водночас, подарувати усьому світу свою ніжність і тепло, варто було лише заглянути у цю безкрайню, темну голубизну й ти вже тонув у них.

- То... Що ти тут робила?

- З подругою говорила...

- Оу... Знаєш, мені дивно, що я до цих пір з тобою так і не бачився. Мені б хотілося багато про що, поговорити...

- Під словом " багато" ти маєш на увазі, той день?

Хлопець лише стверджувально помахав головою. Схоже, він хотів ще дещо сказати, але його перебив телефонний дзвінок. Агла витягнула телефон і побачила, що на екрані писало "Чоловік". З її лиця зразу спала посмішка і вона знову наділа свою буденну маску.

- Ало?

-Ало! Люба, де ти є? Я хвилююся.

" Ага, авжеж хвилюєшся",- з сарказмом подумала Агла.

- Зі мною усе добре. Зараз буду повертатися,- спокійно відповіла вона.

- Ти не затримуйся, добре? Марвуся теж чекає на тебе.

- Добре,- сухо відповіла вона і виключила дзвінок.

На її лиці змішалися злість, байдужість і... Смуток? Вона уже думала їхати до виходу, але тут згадала про хлопця.

- Ем... Хто це був? - запитав він.

- Проїхали,- сухо відповіла вона,-
добре, мені уже потрібно йти...

- Почекай! Я ж хотів з тобою поговорити. Для мене це важливо, - сказав він, схвильовано схопивши її за плече.

- Я не думаю, що у нас вийде поговорити.

- Тоді, ось візьми це. Передзвониш мені, коли зможеш,- сказав він і впихнув їй у руки жовтий папірець.

- Добре,- відповіла вона, і поїхала з кладовища.

По дорозі додому вона рилася у своїх думках:" Боже, як я могла так принизитися! Я що справді валялася на могилі й ревіла, як божевільна? Ужас! Блін, як так можна!? Чому він приперся туди саме тепер! Як я тепер йому в очі буду дивитися? Стопе... "
Дівчина включила телефон і відкрила камеру.
- О мій Бог! Ви подивіться на цю страшну фізіономію! - викрикнула вона вголос. Одна жінка навіть обернулася і зміряла її поглядом.
Дівчина продовжувала ритися у своїх думках, які повністю перемішалися й заперечували одна одній. Вона прийшла в себе лише тоді, коли опинилася перед дверима квартири.
- Дім, милий дім...- сказала вона з іронією.
Коли вона була уже в середині, в кімнатах було виключене світло. Вона ледве пробралася в спальню на дотик знайшла свою піжаму і з великими зусиллями, вона уже безсильно лежала на ліжку. З-за спини, вона почула тихе мугикання, чоловік присунувся ближче до Агли й обнявши її, пригорнувся до спини. Вона скривилася, ніби її зараз виверне. Дівчина забрала його руки з талії і відсунулася подалі від нього.
- Ненавиджу... Вас усіх,- прошепотіла вона.
В куточках очей з'явилися краплинки сліз. Вона знову повернулася назад, де все було добре... Де була найкраща подруга і не було всіх цих проблем...