Його погляд був абсолютно скляним, можливо цей ефект створювали тоновані окуляри у напівоправі. Темне, коротке та густе волосся завжди було обережно вкладене бріоліном, тож тільки на свою зачіску чоловік витрачав 15 хвилин зранку. Він завжди боявся бути зачуханим, вічно пахтився солодкими парфумами, адже боявся смердіти потом чи якимись іншими речовинами, що створювали б дискомфорт своїм неприємним запахом.

Припаркувавши свою автівку, котру Святослав купив у 2010 році, він клацнув кнопкою ключів від машини, аби заперти її й пішов до білої двоповерхової будівлі з табличкою «Виконавчий комітет Череванської міської ради». Над старими дубовими дверима рясно майорів вигорілий синьо-жовтий стяг, можливо він мав шанси нагадати чиновникам, що над їхньою персоною головує держава, але або прапор ту можливість не використав, або ті турки нею не скористалися.

Зайшовши у приміщення, перед ним постало широке та світле фойє із високими колонами та сходами, що розділяючись, вели на другий поверх, де знаходилася зала засідання ради, та кабінет міського голови і його першого заступника. Особистий куточок Святослава був на першому поверсі у самому кінці коридора. Тож від парадних дверей, пан секретар, пройшовши декілька метрів, повернув ліворуч, і далі продовжив сунути проходом з дверима аж до тієї пори, коли вперся у вікно в кінці коридора — праворуч від того вікна були нещодавно замінені двері із прикріпленою на них синенькою табличкою, де жовтими буквами було написано:

«Секретар міської ради

СТРІЛЕЦЬКИЙ СВЯТОСЛАВ КОСТЯНТИНОВИЧ».

Він обожнював заходити до свого робочого місця. Та кімнатка була особистим простором канцеляриста. В центрі стояв новенький стіл, котрий був куплений для Квітківської ЗОШ І-III ст. у якій, між іншим, зробили шикарний ремонт за величезну суму грошей, правда через рік її закрили. Чому школу закрили? Та тому, що заклад мав недостатню кількість учнів, для продовження якісної освітньої діяльності, тож меблі зі школи пороздавали куди тільки можна: і в музей Семеренків що знаходився в будівлі колишнього Череванського районного суду, і в Сектор культури поперли; а парти, мультимедійні дошки з проєкторами та мікроскопами виділили Другій міській школі, адже вчителі Першої школи і далі зможуть під дірявим дахом, що через нього під час дощу вода тече, писати крейдою по старезним коричневим дошкам, Третя — опорна школа громади буває отримує стипендії, а міський ліцей, ну, він доволі осучаснений і навіщо їм лишнє обладнання? Добре, що через гавкіт батьків і керівництва його досі не закрили, чи не з’єднали із ЗОШ №3, з якою ліцей ділить спільне приміщення, задля економії бюджетних коштів. А якби таке сталося, то уявляєте, міська влада і відділ освіти могли б встановити ще більше майже нового і сучасного обладнання у ЗОШ №2, що мав ліцей, а ЗОШ №1 отримала б нову перевірку і грамоту за те, що її педагогічний колектив — герої-трудівники, адже не кожна людина зможе витримати капання води зі стелі й звук шкрябання крейдою по старій радянській дошці.

До речі, у радянські часи, між вчителями тоді ще Череванської СШ №1, ходила така приказка: «У другій школі працюють — жори (жони отвєтсвєних работніков), у третій — дори (дочєрі отвєтствєних работніков), а у першій — суки (стариє устоявшеєся кадри)». Складається враження, що освіта не була першочерговою у підтримці міською радою — навпаки, її знищення дозволило б спеціалістам із канцелярії мати гарненького столика з новеньким комп’ютером та лазерним принтером, що був забрав до своєї скромної робочої оселі Святослав Костянтинович після закриття Квітківської школи.