Чоловік зачинив за собою двері та максимально розслабився. Поклавши свій темний портфель на той гарненький стіл, Стрілецький всівся на шикарне шкіряне крісло, на яких сиділи здорові дядьки у кінострічках про мафію, і пару разів крутнувся на темному троні, поглядаючи у вікно позаду царського місця (краєвиди якого виходили на дитячий майданчик, котрий за свої кошти купили й встановили активісти міста, до речі, внесок у металеві гойдалки та каруселі, що на заводі були фарбовані у яскраву кольорову палітру веселки, зробив і Святослав). Коли він запаморочився, ноги інтуїтивно загальмували центрифугу і його погляд був сконцентрований на вхідні двері. Заплющивши очі, Святослав узяв глибокий вдих, який був наповнений ароматом лаванди із біленького освіжувача повітря (цю демонічно приємну машину канцеляристу подарували на його 40-річчя позаминулого року) і прийшов до тями.

Ті всі дії, що зробив Стрілецький, були певним ритуалом, або ж навіть церемонією перед початком роботи, тож угамувавшись, пан секретар підійнявся із крісла, потягнувся за своїм гуталіновим портфелем, розкрив його і дістав папери, з якими почав одразу працювати. Він уважно перечитував ті документи, а потім до них додалися й інші, що лежали на столі заранні.

Взагалі, Святослав не залишає по собі будь-яку документацію. Ту, яку він не встигав опрацювати на роботі — клав до свого дипломата, аби продовжити клопіт над ними вдома. Ці ж нові папери на стіл, ще до його приходу поклала Зінаїда Петрівна — 60-річна особиста помічниця «Зевса» Стрілецького. Святослав захоплювався античністю, тож на книжкових полицях особистого кабінету красувалися наукові праці про Стародавню Грецію та Римську цивілізацію. Улюбленою ж книгою була ще радянська, подерта і пошарпана «Міфи Давньої Греції» із зеленою палітуркою. Коментарі науковця стосовно поглядів Маркса і Енгельса на ті міти, що були в збірнику, Свят завжди пропускав, адже вважав, що немає часу на прочитання комуністичної єресі давно померлих німців.

Так, радянська пропаганда не вплинула на Святослава, адже його батьки — Костянтин і Мотрона, були родом із Заходу України. Ще коли ті були дітьми, їхні родини переселили у Черевань задля асиміляції від впливу буржуазних катівників на свідомість полонізованих українців. Вони терпіти не могли тоталітарний червоний режим, що вигнав їх із осель у Франківську, до нового дому у Черевані, тож і передали свою любов до всього українського Святославові.

Символічно, адже саме пан Стрілецький поставив свій підпис під розпорядженням про демонтаж пам’ятника Леніну, шкода, що цього не побачили його патріоти-батьки.

На Костянтина Павловича у 2004 упала стіна руїн старого Цукрового заводу, який призупинив своє виробництво у 1996 році, і через два місяці, його викупила особа, пов’язана із президентом Кучмою (Хто саме, ніхто із череванців не знав). Після того, всі агрегати повирізали та вивезли із Череваня у невідомому напрямку. Хоч і залишилося від тієї факторії три труби (найвища з яких слугувала для ТЕЦ, що побудували за 5 років до закриття заводу), на території цукрокомбінату поставили охорону, де і працював до своєї загибелі Костянтин Павлович. Смерть наздогнала його, коли той робив вечірній обхід. Побачивши школярів, що лазили по грудах каміння, батько Святослава вирішив розігнати їх звідти, і коли він проходив обабіч старої і останньої стіни центрального корпусу, із величезним гуркотом та звалилася на нього. Чоловіки, які знайшли Костянтина Павловича, а це його колега — Дмитро і коваль, котрий в одному із цехів колишнього заводу зробив свою кузню — Олександр, переповідали, що червоною цегла була не лише від залишків фарби, а й від крові Старшого Стрілецького.

Матір Святослава — Мотрона, пережила свого чоловіка на 10 років — у 2014 в неї стався інсульт. Довго жінка не мучилася, і за словами медиків померла протягом 4 годин після крововиливу. Мотрону Устимівну на підлозі її будинку знайшов внук Максим, того дня, коли вирішив навідати бабусю. Врешті решт, після цього випадку, 9-річний хлопчина певний час мав сеанси із психологом, котрі йому, можливо, допомогли.