Святослав продовжив би далі перегрібати папери й шкрябати по ним, ставлячи якісь замітки красивою ручкою «Parker», та по дверях хтось постукав. Піднявши свій погляд на той дубовий портал із кабінету в Черевань, Стрілецький почув знайомий хриплуватий від старості жіночий голос:

— Святослав Костянтинович, можна до вас? — ніжно протягнула пані за дверима.

— Так-так, заходьте, — заклопотано дав дозвіл секретар.

До оселі канцеляриста зайшла літня жінка у легенькій зеленій суконці. На її голову зверталася найбільша увага, адже своє сиве волосся та ніколи не фарбувала, і воно обережно зібране в гульку сяяло сріблом на сонці. На носі в неї, як два котячих ока переливалися зеленим кольором лінзи із антибліковим покриттям, що пані мала у стареньких окулярах. Та й колір її очей був смарагдовий, але кришталик давно наповнився сажою прожитих років.

— Зінаїдо Петрівно, що ви хотіли? — коригуючи свої записи запитав Свят жінку у зеленій сукні.

— Святослав Костянтинович, приїхав Петро Володимирович, весь серйозний і схвильований. Я не знаю, що там сталося, але за ним сюди подався й Брюханов. — майже шепотом витягнула літня пані, не відриваючи увагу від темної маківки канцеляриста.

— Дякую, що повідомили мене, Зінаїдо Петрівно, — Стрілецький підняв свої затоновані окулярами очі на жіночку, що згорблено стояла посеред білого кабінету, і роздивляючись стару панну у емоції здивування, Святослав спокійно перепитав: — але для чого ви мені це все кажете, я думаю, що ця інформація не є першочерговою для мене.

У кімнаті запала мовчанка. Секретар і далі вдивлявся у зморшкувате обличчя Зінаїди Петрівни, що ховалося під великими старими окулярами із зеленживими*  лінзами, його пальці рук переберали перо «Parker», а інколи й ритмічно вибивали марш на красивому столі. Літня пані, згорбившись, теж не зводила свого погляду від карих очей Святослава. Нарешті, Зінаїда порушила цю тишу:

— Володимирович просив Вам переказати, щоб Ви піднялися до нього в кабінет, — хрипло відрубала жінка, немов ржавою сокирою. Голос її був схожий на клекотіння металу.

— А як же телефон, чи він забув про його існування? — Інтригуючи вимовив Святослав та загорнув чорну папку, що перед ним лежала на столі, потім підвівся зі свого крісла і пройшов до дверей, пропустивши уперед Зінаїду Петрівну.

— Дякую, — посміхнулася до секретаря жінка і пішла далі коридором.

  Зеленживий* — яскравий відтінок зеленого кольору