Перед тим, як захлопнути двері кімнати, я чула як батько щось кричить мені в слід. Не потрібно бути ворожкою, щоб знати, що саме він хотів передати. Щось на подобі : “Дорослою вже стала, Марітт? Смієш рота відкривати до старших? Негайно розвернись, ти ганьбиш мене!”. Якби поруч не було лишніх вух, він би не стримувався, і обізвав мене “позорищем”. Це його улюблене обзивання у мою адресу. Раніше я сильно плакала через це, потім старалась виправдати його очікування, а коли прийшло усвідомлення, що все дарма і йому це приносить задоволення, почала ігнорувати. Нехай біситься, що я не беру це до уваги. Нехай кричить. У мене вже з'явився імунітет до його запальності, кожні рух і фраза передбачені, нічого нового я не очікую.

— Та пішли ви всі... — фраза обірвана на моїх сльозах. Важко вже було тримати все в собі, а коли ще й на тебе психологічно насідають і прикриваються присутністю вибору, змушує навіть таку як мене дати волю емоціям. Я часто називаю себе “сухою”, бо не вмію показувати почуття. Люди, яким я довіряю і які давно зі мною знайомі знають, що підтримка і співпереживання — мої вороги. Моя власна перешкода, що не дає дихати повними грудьми.

Скільки разів мене вже відштовхували і сторонились тільки через те, що я не здалась їм емоційною. Скільки разів чула, що я байдужа до чужого горя. А я не байдужа, клянусь! Я просто незнаю, що робити у таких ситуаціях. Ніби відчуваєш щось, а показати не можеш. Не можеш, бо не дозволяли. Якщо з мамою я ще могла посміхнутись, виплакатись на колінах, то з татом це було нереально. А з часом його стало дуже багато у моєму житті, і в період навчання у ліцеї я перестала ділитись емоціями і з мамою. Вона помічала це, але я скидувала все на те, що мені не до того — попереду вступ і серйозна підготовка. Я відповідальна сама за себе, досить соплів і сліз. Так же ж мені говорив мій тато?

Я скинула все з ліжка, завішала штори і вмостилась на холодній простині. Ще відчувався рідний мамин запах, її улюблений трав’яний лосьйон для волосся. Його легкі нотки долітали до мого носа і змішались з соленими градинками сліз. Мені було так боляче всередині. Гірко, неприємно, всю грудну клітку здавлювали мої жалюгінні намагання стримати наплив плачу. Так розривало, що хотілось кричати. Чи не хотілось?.. Я вже незнаю, чи залишились у мене сили боротись. Нема сенсу у боротьбі, час змиритись. Йшли секунди, хвилини, можливо вже пройшла більше чим година, а я все так і лежала, роздумуючи про слова батьків і Лінди. Сльози впитувались у подушку до тих пір, поки ранок не дав про себе знати. Хоч я і завішала штори, проте сонце, пробуджуючись від довготривалого нічного сну, все ж змогло знайти місце, щоб просочитись у кімнату та дістатись мого обличчя. Дратівливо моє тіло розвернулось у сторону світла, зустрілось очима з набридливим промінням. Я рявкнула, зіскочила з ліжка та гучними кроками підійшла до вікна, взялась за довгу чорну тканину і рванула різко до середини. Одна сторона не витримала — гачки відірвались від карнізу, звалюючись на підлогу.

— Ти теж добити мене хочеш?! Чорт би тебе побрав!

Моє чоло спітніло від злості. Я агресивно відклеювала волосинки і закладала пасма за вухо. Ті не слухались, постійно зісковзувала і прилипали до носа, що ще сильніше нервувало.

— Господи... — на важкому видиху прубубніла я. — Таке враження, що сьогодні кожна хрінь проти мене.

Я взялась за края штори і потягнула до верху. Відволік ледь помітний шум, схожий на шуршіння пакету. Якби не гробова тиша у кімнаті, я навіть не звернула би уваги. Опустивши погляд до низу, я нічого не побачила окрім своїх брудних білих шкарпеток і штори, яка вже встигла увібрати в себе всю пилюку і залишки глини з підлоги.

— Коли я останній раз прибирала? Певно ще минулого місяця...

Звідки шум? Що впало? Носком я підділа тканину і з-під неї випав маленький зіп-пакет білого кольору. Точніше з білим вмістом. Штори були важкі, особливо її дерев’яні зачіпки, тому я звалила її на підвіконня і знову потягнулась до низу. Мій погляд зустрівся одночасно з дуже очікуваним та ненависним предметом — кокаїн. Очі заіскрили, вперше за цей день на моєму обличчі з’явилась щира посмішка. Все ж є на землі те, що підніме мою грішну душу на сьоме небо від щастя.

— Привіт, друже. А я думала, що позбулась всіх запасів.

Я дзвякнула пальцями по пакетику, протягуючи його до вже світанкового сонця. Незнаю, що я хотіла побачити, щоб порошок переливався? Скоріше просто лицезріти. Ще рік тому я усвідомила, що загралась у наркотики і викинула все до чорта, що хоча б трохи нагадувало мені про цей період. Як би іронічно не звучало, але все ще лишилось у мене з цього часу — Моріс. Усмішка на обличчі повільно зникала, мене поглинули роздуми і я не помітила, як мій зір повільно розфокусовується на пакеті. Вже давно наркотики не приваблюють мене, тому я не можу назвати це спокусою. Це була можливість виходу з реальності. Принаймні я так думала у сімнадцять, коли не бачила інших варіантів позбутись стресу від батькових приступів. Я тряхнула головою, прийшла до тями. Добре, що не дала ляпаса і знову не затряслась у конвульсіях. Штора так і залишилась валятись на підвіконні, навіть безлад навколо мене не змусив мене взятись за голову і зайнятись прибиранням, адже вже хвилин п’ять я смикала злощасний пакетик і паралельно згадувала звідки він міг випасти, якщо всі свої схованки я ретельно вичищала в агонії страху.

— Підвіконня... — я просмакувала цю фразу губами. Прикусила їх і відчула цей самий бальзам, що розтікається моїм тілом.

Одним оком я заглянула у невеличку виємку, де полюбляла складати залишки зрізаного ватману, щоб не плентатись до смітника, і виявила ще кілька минулорічних запасів. Я вже знала схему, вивчила за час залежності: правою рукою я підділа підвіконня, що було досить легко, бо вікна у будинку старі, тато вирішив не міняти, щоб не було лишніх затрат, а вказівним пальцем лівої руки вже ковиряла ту дирку, щоб заціпитись нігтем за залишки наркотиків. Як тільки я відчула, що торкнулась, то зразу ж потягнула до себе, але не врахувала, що це не кокс, і з підвіконня посипався старий табак і папір, що виглядав, так би мовити, не дуже свіжо.

— Ц, щоб тебе....

Вціліла лише одна самокрутка, вона мов пробка вилетіла після мертвих косяків, так я називала ті, які не вдалось скрутити. Я знов присіла на землю у позу лотоса і переді мною вже красувався пакетик кокаїну, розсипаний затхлий табак і одна цигарка, яку ніби забальзамували, та вона нічим не відрізнялась від новенької. Я мимоволі облизнулась. Знов згадала відчуття, коли всі турботи вже не важливі. А може ну його, це здоров’я? Попереду стільки всього, я ж повинна чимось лікувати стрес? Ні, Марітт, ти здуріла?Дурь вже проїла твій мозок настільки, що ти знову готова вмирати від ломки?Моя долоня тягнеться до пакету, я знову хочу це зробити...Знову хочу занюхнути, прикрити очі, закотити зіниці і відчути лопатками сиру землю. Очі кидаються у різні сторони, а у роті збирається згусток слини. Все повторюється, ще трохи і розпочнеться сране колесо сансари. Зберись, Мюррей, викинь ту гадість і покінчимо з цим! Моє дихання частішає, грудна клітка не знаходить собі місця. Серце синхронізовується з руками і вони обидва жахливо тремтять. Я ж нічого не приймала, тоді чому я готова зараз розпрощатись з життям?

— Панічна атака. — я сказала це вголос. Всередині я вже знала відповідь на всі питання. Це не перший раз і я знаю, що робити у таких ситуаціях. Я старалась перерахувати предмети, але все що вдавалось це постійно ковтати слину і знову вертатись страхітливим поглядом до наркотиків. Візьми, візьми...

— Вдихни вже, Мюррей. Від одного разу нічого не буде. — у спогадах виникає голос Моріса і регіт Рене. Моє перше знайомство з наркотиками.

— Сміливіше, Марітт, — сміється Рене.  — А то ми так до вечора чекати будемо.

Пульс вже перевалював за норму, що я чула стукіт у зоні кистів. Моєму терпінню настав кінець. Якщо я не нюхну, то в мене буде зупинка серця. Тільки не це...я зриваюсь. Впиваюсь зубами в зіп-пакет і роздираю його. З нього просочується порошок, який, мов пісочний годинник, змінює напрямок і піщинками виписпається на підлогу. Контроль втрачено, я вже торкаюсь одним пальцем ніздрі і тягнусь до низу.

— МАРІТТ!

Моя голова розколюється навпіл. З-за дверей чутно голос мами, а я нарешті приходжу до тями. Гул у вухах повільно тихшає, серце нагадує стабільний ритм. Я жива...і була на межі зриву. Я дихаю, руки не тремтять, лиш слабкі пульсації нагадували про короткочасну зміну стану, хоча мозок вважав це трьохгодинною мукою.

— Марітт, будь ласка, відчини двері. Нам потрібно поговорити. Знаю, ти не хочеш...і я зрозумію, якщо ти промовчиш. Хочу впевнитись, що ти добре себе почуваєш, люба...

Рука мимоволі торкнулась серця. Я опустила голову до низу, намагаючись прислухатись до власного пульсу. Так, я почула, що мама кличе мене, її голос розпізнаєш навіть у розпал місцевої метушні, просто хотілось переконатись, що я постану перед нею адекватною. Серце ще тривожно тьохкало, але хоча б не віддавало болючими імпульсами у голову. Очима я забігала по розсипаному порошку, що вже встиг просочитись у ворсинки, і по самокрутці, яка жахливо смерділа. У мені ніби завівся божевільний мотор. Мама незнає, що я залежна. І знати не повинна.

— Дай мені хвилину, мам!

— Хоч десять! Я буду чекати.

Я тривожно зсипала залишки порошка і табака у долоні та викинула у смітник, перемішавши з шматками ватману та глини, щоб точно не було ніяких підозр, решта порошку максимально втоптала у коврик. Пакет був наповнений вщент, він ледь не вивалив весь вміст, тому я приперла його коліном і потягнулась за ще одним пакетом, щоб пересипати частину сміття. Дивно, але мені це вдалось без лишніх рухів, наркоти так вже точно не було видно. Божевільна посмішка на обличчі свідчила про те, що я все почистила. Єдине, що виділялось, це зламаний карниз і штора, яка так і валялась на підвіконні. Пофіг, відчитувати мене точно не будуть. Я глянула на себе у дзеркало, окрім червонющих очей і трохи збільшених зіниць нічого підозрілого не було, якщо мама і спитає за них, скажу, що дозволила собі таку неміч, як сльози.

Глибокий вдих через ніс, рівномірний видих через рот і я відчиняю. Мама стояла певний час втупившись в одну точку в коридорі. Вона нервово кусала шкірку на пальцях, а коли помітила мене, то різко випрямилась і сховала руки за спину.

— Знову гризеш? — усміхнулась я.

— Звичка, ти ж знаєш. — вона сказала таким тихим голосом, ніби була дитиною, яку сварять за те, що бере до рота брудні руки.

— Від поганих звичок треба позбуватись, вони ні до чого хорошого не приведуть. 

Хто би говорив, Марітт. Хтось гризе нещасну шкірку, а хтось рік тому пилесосив все, що бачив. 

Мама винно кивнула головою, я впустила її до кімнати. Її увага зразу ж зосередилась на шторі.

— Знову впала... — тяжко видихнула вона. — Фаб’єн ніколи нормально не вставить цей карниз. Я скажу, щоб він викликав майстрів.

— Дай вгадаю, що ж він відповість тобі, що у нас немає грошей, чи те, що ми самі винні у цьому? Не намагайся, у цьому немає сенсу. —  я махнула рукою і всілась на ліжко. Мамі теж набридло розсусолювати тему старих меблів і матеріалів у будинку, тому на цей раз вона не намагалась мене переконати, тим більше вона прийшла сюди явно не для того, щоб поговорити про карниз.

Вона нервово потерла спітнілі долоні об джинси, задивилась порожнім поглядом на сонце, а потім знову повернулась до мене. Дивно, але її обличчя не скривлене від підозрілого запаху. Здається, вона настільки звикла до того, що час від часу до нас долітають дари використаних смердючих плодів ( сміття), що навіть не жаліється на це. Вона хотіла посміхнутись, це було видно по кутиках губ, яких ніби насильно за ниточки тягнуть до верху, але емоційний стан і недавні події змушували їх опускатись до тонкої блідої лінії.

На цей раз я вирішила зачекати, коли вона заговорить перша, щоб дати їй час зібратись з думками. Я знала, що у цей момент вона генерує думки від “я знаю, що переконувати тебе марно” до “мені потрібно зробити хоча б щось, щоб донести до тебе певне міркування”. Я поважала її та її слова, але, якщо це стосувалось будь-якої справи, яку я маю зробити “через силу” часто наш діалог на цьому закінчувався, бо я терпіти не можу насильне нав’язування. Проте я ж бачу, мамо, що на цей раз моя впертість покидає лідерський п’єдистал, у мене не має змоги сперечатись, тому зараз ти можеш говорити все, що завгодно. Я послухаюсь, буду дерти душу, але зроблю так, як треба.

— Ти ж знаєш, що я завжди максимально ніжна з тобою і намагаюсь уникати колючих фраз.

— Прошу, говори як є. Не хочу цих прелюдій.

— Добре, хоча це буде даватись з неабиякими труднощами. — останні слова вона пробубніла під ніс і протяжними кроками зайняла місце біля мене.

Я знову всілась в улюблену позу лотоса і схопила м’ягку рожеву подушку. Це одна з речей, яка не дратувала мене своєю присутністю з моєю любов’ю до мінімалізму. Вона і так була общіпана, бо була жертвою моїх наркотичних загострень, або елементарних істерик після перепалки з батьком. І я знов смикала її за ворсинки, затримуючи на декілька секунд у пальцях, щоб скатати кульку.

— Бастору не уникнути. Це не лише захцянка твого батька, я і сама усвідомлюю, що з тобою щось не так. Елементарно — якби ти не мала стихії, ти б не вижила у Басторі, значить у тобі щось є.

Я знов смикнула ворсинку.

— І що ж воно таке? Що у мені? Говори прямо. — я старалась зберігати спокійний тон, проте нотки агресії вискочували з горла.

— Ти хочеш почути від мене, що ти вогняна? Я не можу дати тобі точної інформації, хоча вся ситуація натякає на те, що це справді так. У тобі тече щось дуже потужне, і я не виключаю того, що це...проклята стихія. Мені би дуже хотілось сказати, що це не так, але я не можу заплющувати очі на очевидне. У мені ще є надія, що все оминеться, що Гроссо скаже, що це просто якийсь збій.

— Люди ж не виживають у Басторі, який збій? Я — вогняна, все так, як казав батько. — пальці почала висмикувати ворсинки ще швидше, і мені було все одно, якщо подушка залишиться “лисою”.

— Послухай, Марітт. Як би не хотілось це признавати, але твій батько бачить натяк на вогонь у кожній дрібниці, будь це зламана конфорка, коли ти лиш увімкнула її, чи невеличкий спалах вогнища у той момент, як ти розмішувала вугілля. І чи повірить він, якщо б ми сказали йому, що справа у старій плиті, чи елементарній фізиці?

Я усміхнулась.

— Ні, він би почав сваритись.

— От бачиш, зараз теж саме. Так, ситуація інша, збігом це вже не назвеш, але доню, подивись на мене, — її холодні руки торкнулись моїх щік і підняли обличчя на рівні її очей. Вона нарешті усміхнулась, навіть не вимучено — щиро, як ніколи. Усміхнулась так, що я залишила бідолашну подушку і, сама здивувавшись, забула про переживання, з’ідаючих мою свідомість. —  Надія —  є. І я до останнього буду вірити, що це не дурнуватий вогонь, на який готові молитись, лиш би, Алилуя, народилась прородителька вмирущого. Ми з’явимось, якщо цього вимагають басторські, але я ні за яких обставин не змушу думати тебе, що ти у прірві незнання, що ти одна і нікому не потрібна. Фаб’єн може говорити все, що взбредеться у його стару голову, тільки нехай не забуває, що я теж займаю поважне місце у цій сім’ї, зрозуміло? 

Всередині мене ожив оазис легкості, страхи на секунду покинули голову.Все, що наповнювало мене емоціями зараз — мама. Мама. Грудка у горлі зрадницько підбиралась все ближче до гортані, а сльози були готові покинути тепленьке містечко. Я вчасно усвідомила і не дозволила цьому мимовільному пориву взяти наді мною верх — прикрила обличчя і стала чекати, коли прийду до тями, паралельно ковтаючи все більше слини, щоб перекрити дратівлий набряк. Мама знала, що я ні за що не покажу сльози перед кимось, і не вимагала від мене відповідної реакції, їй було достатньо моєї присутності і відчуття тілесності, коли вона обіймала мене за плечі та ховала підборіддя у кістлявих плечах.

— Донечка моя, найдорожче, що є моєму житті. Ти завжди можеш покластись на мене, знаєш це? — я закивала, а руки так і не забрала з обличчя. Мене проривало все більше. Не роби цього зі мною, мамо...

— Я рада. Для мене ти все ще маленька Марітт, незважаючи на твій бунтівний характер. Мама погладила мене по волоссю, крізь набридливу пульсацію у скронях, я чула як вона щось нашіптує, а розібрати не могла... — Сильна воля приховується за бунтом, а бунт — не признак слабкості, Марітт.

_________________________________________________________

Мама залишила мене на одинці, сказала, що тато мовчки хлопнув дверима і поїхав на роботу. Це заспокоїло мене, не потрібно вислуховувати чергові лекції. Сонце вже активно било у вікна, я згадала, що скоро почнуться пари і на цей раз прийти просто потеревенити на сцені, а потім зі спокійною душею піти до хати — не вийде. На носі дипломний проєкт, Дюбі особисто погодився супроводжувати написання моєї роботи ще минулого семестру, і я була неабияк щаслива чути ці слова. Я пишу диплом у декана, значить на мені велика відповідальність, а значить я маю, ні, я повинна виправдати очікування викладача. Літом я займалась ідеєю та начерками дипломної роботи, остаточного висновку не досягла, але зупинилась на макеті сучасного музею, з тематикою ще слід попрацювати особисто з викладачем. Поки я збирала ватмани і канцелярію, нишпорила у пошуках чистого планшету і паралельно вибирала, що вдягнути, мою голову ніяк не покидала думка — а чи є сенс? Невідомо, коли я повернусь, та чи повернусь взагалі. Як Дюбі буде курувати моєю роботою? І як зреагує на те, що я на початку останнього курсу вирішую просто звалити в іншу країну “за сімейними обставинами”. Я ніколи не підводила його, здавала всі завдання вчасно, допомагала в університетських заходах, слідувала рекомендаціям. Дідько, що вже говорити про те, що він обрав мене для вступного слова перед першокурсниками. Значить всі мої зусилля були не дарма, я чогось вартую у цьому світі.

Чесно кажучи, я не люблю заморочуватись над зовнішнім виглядом: моє волосся або розпущене, або зав’язане в тугий хвіст, щоб не заважав під час малювання. Фігура натякала про явний недобір у масі, особливо багато я втратила під час залежності — з 60 кг я схудла до 43, і лише минулого року насильно запихувала у себе мучне і фастфуд, щоб набрати хоча б 5 кг. Зараз вага стабілізувалась до 47, більше набрати не виходить. Я накинула на себе лляний костюм зеленого кольору, завалила плечі рюкзаком з планшетом і пурхнула на вулицю. У рот зранку нічого не лізло, тому довелось задовольнятись свіжим повітрям і сонячним промінням у якості енергії. Мама перемотала мені руку цупким бинтом, щоб не проявлялась рана, цікаво те, що я нічого не відчувала — жодних неприємних дотиків. Рани настільки швидко загоїлись і трансформувались у грубі шрами, що не залишила вільного місця здоровій шкірі. Було боляче на це дивитись, моя рука була схожа на місце тортур від кисті до передпліччя: червона, з чорними лініями, що нагадувала вспухші вени і мертва шкірка, яку я намагалась здерти нігтями. Поверх бинта я зав’язала ще й еластичний, щоб тканина точно не спала до низу. Мама випровадила мене буквально скляним поглядом, переживаючи за мій стан. Незважаючи на мої поради розслабитись у свій законний вихідний, та годування обіцянками, що я не знепритомнію в університеті, її думка залишилась непохитною. Мені нічого не залишалось, як просто холодно попрощатись з нею, щоб обірвати марний діалог.

На цей раз автобус я не прогавила, на зупинці взагалі не було людей. Це й не дивно, я вийшла надто рано, можна було ще годину поніжитись у ліжку. Якби я не прокручувала у голові нічні події, можливо мені б це і вдалось, а зараз залишається насолоджуватись теплою погодою і відсутністю лишнього шуму. Я присіла на лавочку, зняла всі речі з плечей і з полегшенням видихнула — ноша скинута. Час від часу я спостерігала за тим, як подекуди домівки покидають офісні планктони та спішаться залізти у свої машини, чи на велосипеди, а так як район в мене не густо заселений, таких робітників можна було перерахувати на пальцях. Згодом знову настала тиша, тому, щоб скоротати час я залізла у телефон і приперла підборіддя рукою.

Від Моріса жодного повідомлення. Він справді не шкодує про свій вчинок?Якщо це так, то я не впізнаю його. Фіг з тим ідіотом, потім сам ще приповзе. Палець автоматично заскролив у пошуках нових постів. Жизель виставила запрошення на вечірку. Мені навіть надіслала особисто, що говорило про те, що я поважна людина, а не хрін з гори. У голові я пафосно поправила краватку і гордо здійняла підборіддя. Староста мене любить, звісно не за просто так, я часто виручаю її, але упорно стримуюсь від посади заступниці, це приносить лишні турботи. Блимнуло сповіщення:

—  Марітт, прошу, прийди. Ми рідко збираємось всім потоком, виловити одразу всі групи важко.

—  А як же принцип “ніяких тусовок, цього року лише диплом, і запам’ятайте мої слова”?

—  Ха-ха, ти запам’ятала...Що ж, гріх не порушити ці дурниці божевільного, я була тоді п’яною?

—  Ми всі були п’яними, це ж кінець семестру.

—  Тоді все стає на свої місця. Сьогодні о восьмій у мене, будеш?

—  Я постараюсь, Жизель.

—  Чекаю тебе і тільки тебе, Марітт.

Жизель старанна студентка, справді, якби не вона, незнаю у кого би ми збирались перед екзаменами і судомно креслили тонну робіт, які ще треба було здати минулого місяця. Звісно, я здавала все у строк, просто мені було цікаво спостерігати за тим, як мої одногрупники мучаться і обіцяють більше не тягнути до останнього. Всесвітньо відома брехня. Я б сказала — закон кожного студента.

—  Привіт, красуня.

Мені здалось, чи зі мною хтось привітався? На секунду я подумала, що я озвучила повідомлення у голові, але у телефоні не було жодного сповіщення, тоді то я і підняла голову і побачила, як біля мене сидить чоловік, від якого дуже сильно несло алкоголем. Я проігнорувала, нічого хорошого від таких як він очікувати не потрібно. Криво посміхаючись, відсунулась до краю лавочки. Це було помилкою. Він хмикнув, користуючись моїм безвихідним положенням, хутко підліз до мене.

—  Ей, чому не вітаєшся? Не бійся мене, я нормальний хлопець.

Щось не дуже віриться: жирне чорне волосся, сліди поту на обшмоганій майці і джинси, які носили, здається років десять тому? І то, де-не-де прослідковувались дирки, з-під яких вилазило кучеряве волосся. Я наважилась підняти голову, і як же ж було противно бачити, що він брудними пальцями шморгає ніс і облизує губи в якомусь дешевому смердючому соусі. Хотілось вирвати. Так противно ще не було ніколи. Окрім огиди всередині я ще й відчувала наростання дикої тривоги у перемішку з бажанням негайно хапати планшет і бігти. Але ця думка відпала —  я не встигну, тому що одна і він достатньо міцної статури, щоб перехопити одночасно дві руки.

—  Я не знайомлюсь. — все, що я змогла придумати за весь цей час.

—  Хлопця маєш?

—  Ні, просто не хочу, — промовила я. Дурнувата, треба було сказати, що маю. Що тепер робити, він ж явно хоче щось зробити зі мною, а на вулиці як на зло ні душі.

—  Хах, як не хочеш. Гарненька така, щоправда...худа бачу, тому напевно і нема нікого. Ми, самці, любимо з формами, щоб було що помацати у ліжку.

Як він себе назвав? Самець? Максимум смердючий шматок м’яса, який пережували, сказали “фу, гидота” і викинули на вулицю в очікуванні мух з такими ж смердючими шматками гімна на лапках.

Я максимально відсунулась від нього, відчула, як лівим плечем торкнулась скла, а далі вже нема куди. Він знов шморгнув носом і присів впритул, дихнувши запахом перегару у перемішку з неймовірним сморідом з роту. Я закашлялась.

—  Чому бридишся? Це запах справжнього чоловіка, а не тих вилизаних підарів на яких дівчата вішаються.

Моє мовчання продовжилось, що мені відповідати на його дурню? Перше, що вибило мене з роздумів, це його груба долоня, яка вже покоїлась на коліні і виводила вказівним пальцем круги.

—  Хоч ти і кістлява, але така молоденька, соковита...—  він прошепотів це на вухо, і мене вмить накрили мурахи, точно не від передчуття насолоди. Тільки не це. Я плеснула по його руці і штурхнула у бік. — Ти що витворяєш, сука?

—  Руки забрав від мене, і пішов геть звідси, поки я не викликала поліцію.

Він розсміявся, потираючи болючий бік. Розсміявся так голосно, противно, що страх все ближче і ближче прокрадався до мого розуму. Серце вже усвідомило потенційно загрозу, дало знати про себе божевільним тьохканням. Біжи, Марітт, біжи! Не можу, мої ноги ніби приросли до землі, не можу рушити ні кроку, мені страшно.

—  Поліція? І що ти скажеш їм? Що я тебе по колінці погладив?

—  Що...що домагався.

— Домагався? Я ще навіть не починав домагатись. Лялечка, не нервуй мене, а то я буду злим дядьком і залізу тобі в трусики, а будеш чемною, обійдемся прелюдіями і смачним мінетом там у провулочку, м?

—  Що блять? Ти себе чуєш? Збочинець сраний.

Біжи, біжи! Нарешті тіло почало слухатись мене, його погляд виражав серйозність слів, він справді зараз виволочить мене десь за смітники і...згвалтує. Просто взяти планшет і бігти куди очі дивляться. Я копнула його в коліно, вхопила все що мала і на адреналіні звернула не у ту сторону. Не ця вулиця. Де я? Невже це той провулок...Як я могла сплутати, треба ж було просто бігти прямо. Сука, сука, сука! Я в пастці. Позаду я чула скавуління у перемішку з матами у мою адресу. Значить він ще там валяється, треба хутко валити звідси. Повернувшись я попрямувала назад, постійно піднімаючи лямку рюкзака, яка зрадницько спадала. Лівий бік пронизив колючий біль, а дихалка слабшала з кожним вдихом. Ще й паніка, яка повністю оволоділа головою, висмоктувала всі сили майже що до посиніння. Планшет боляче вдаряв по колінах, але мені було все одно, головне — вижити. З-за кута показалась чоловіча фігура і я зі страху просто затамувала подих, завмерши на місці. Не встигла?Страх повністю проник у мою голову, я вже слабо розрізняла обличчя, хоч фігура сильно відрізнялась від того чоловіка. Думала, що це кінець, за спиною цегляна стіна, а попереду — він. Ні, не він. Хтось інший. Молодий чоловік у чорному одязі, вищий певно на голову від мене і з кристалічно сірими очима дивився на мене з насупленими бровами, застигши в очікуванні моїх подальших дій. Здається він сам у ступорі, але страху в його очах нема. Ми просто кілька секунд дивились один на одного і чекали, коли хтось щось зробить.

З-за кута почулось:

—  Лярва клята, тобі точно кінець! Живою звідтам не вийдеш.

Господи милостивий, мені кінець. У вухах білий шум, очі знов косило. Хлопець, що стояв переді мною перевів погляд у бік і уважно прислуховувався у сторону незнайомого голосу. З хрипами і схлипами збочинець дібрався до нас, обтираючи нігтями цегляні будинки, шукаючи опори. Яке ж було його здивування, чи навіть обурення, коли перед собою він побачив не лише мене, але й незнайомця.

—  Твоя? —  спитав чоловік.

Хлопець знов насупився, не усвідомлюючи суть питання. Молю, скажи так, ти ж бачиш ситуацію, допоможи! Незнайомець повністю обернувся у його сторону, повністю окутуючи фігуру збочинця у свою тінь. Той перелякався, різниця у зрості була переконлива, щоб ледь не торкнутись колін, а поважної статури достатньо для скоробіжної щурячої втечі.

— А казала, що хлопця не маєш. - адресував мені, а дивився на нього, не зводячи погляду. Незнайомець нагадував мені палача, що готовий ось-ось занести сокиру над головою гада, та тріумфально підняти до гори на радість людям. Впевнена, що навіть після відсікання його погляд так би і залишився повністю байдужим.

 — Все сказав? — раптом заговорив він. Такого низького голосу я не чула ще ніколи. Він виглядав досить молодим, а тембр нагадував вже людину у віці. Ні, це не голос дідуся, це голос солідного дорослого чоловіка близько тридцяти років. 

— Зрозумів, не чіпаю, — на тремтячих ніжках він побрів ще тупішими закутками, що його фігура губилась у багаточисленних сміттєвих баках. 

Мені відлягло від серця. Але навіть після усвідомлення, що я врятована, ватний стан нікуди не дівся. Темна пелена закривала мені очі, боляче тиснучи на скроні.

—  У Вас якісь проблеми? —   глибокий, спокійний голос, несучи на собі відчуття безпеки та умиротворення, розвіяв моє заціпеніння.

Я сковтнула. Закивала головою, від страху не находячи сил, щоб вимовити хоча б слово.

—  Дозволите провести Вас до безпечного місця?

Йому ж можна довіряти, так? Він не виглядає божевільним: темне зачесане волосся, передні пасма якого спадали на світлі очі, діловий стиль. Чорна сорочка не до кінця облягала підтягнуте тіло, ділянками вільно хиталась від подиху вітру, а класичні брюки прямо витесували довжелезні ноги. Ремінь, який міцно стискав бедра, блищав на сонці срібною пряжкою, вирізняючи посередині вибитого дракона. Чоловік терпляче очікував моєї відповіді, хоч по його недоречному поправлянні окулярів, що аж ніяк не спадали, я зрозуміла, що він не бажає тут довго затримуватись. Небезпеки від нього я не відчувала, та настільки була вимучена, що просто мовчки дозволила йому супроводжувати мене до головної вулиці.

_________________________________________________________

Я пленталась абсолютно беземоційною. Відчувала себе вижатим лимоном, енергії не залишилось жодної. Голова була забита тим противним чоловіком, його дотиками, запахом...як він торкався мене. А якби не з’явився цей хлопець, що би зі мною було? Де гарантія, що сьогодні не був би мій день смерті? Згвалтована, використана і вбита..кістлявий смердючий труп з рудим волоссям. Жахливо. Жахливо. Як мені вимитись від цього бруду? Мій супровідник теж йшов мовчки, деколи заглядаючи чи зі мною все гаразд. Мені хотілось розбавити атмосферу, щось спитати, подякувати, проте це було дуже важко, хоч і можливо зі сторони ввічливості. Тихим голосом, без віри і надії, я все ж змогла виплюнути слова вдячності:

—  Дякую. — і на цьому все.Більше фантазії не накопичилось.

— Нема за що. —  так само коротко відповів він.

Ну і знов зніяковіла пауза. Що робити у такі моменти? До головної вулиці ще спускатись і спускатись. Я ненавиджу бути у такому положенні, коли сама себе відчуваєш дурепою, та ще й паралельно видумуєш собі, що твій співрозмовник вважає тебе одичілою і некомпанійською. Завести тему про погоду? Банально, тупо, старомодно, хоча часто виручає і в’яжеться діалог. Ні, відсіяла. Ризикнути і спитатись якого чорта він винюхує наркоманські підворотні? А це ідея.

— Не популярний район. Що забули у такій екзотичній місцевості?

— Що б не робив, Вас це не стосується.

Я тут же заткнулась. Мене охопив сором. Облом.

—  Просто намагалась завести діалог, щоб уникнути...

— Незручних пауз. Поширена проблема, — перебив він. — Такого не буде, якщо я сам запропоную просто помовчати, і Ви не будете ламати голову над темою діалогу.

Мене, мов кип'ятком обшпарили. Чому він мене осаджує так, ніби я спитала у нього, чи він не колеться? Добре, остання спроба.

— А варіант, що я можу хотіти поговорити не розглядається?

 — У мене немає бажання розпилюватись на марні діалоги. Вас влаштує така відповідь?

Ну капець.

— Цілком, місьє. 

Сама винна, нахріна взагалі було о це все починати? Тепер йти всю дорогу, як дві мавпи, що не поділили апельсин. Краще б за погоду спитала, можливо б пекуче сонце розплавило лід між нами, і ми б вже вели світську бесіду про шкоду сонячних променів для шкіри. Він ж, здається, з аристократичних, а вони люблять заводити тему здалеку. Ні, він напряму сказав, що не хоче говорити, а я пристала. Це ж нормально. Хто знає, можливо, він справді працює в офісі і рано встає, або ж провів ніч, заповнюючи документи, чи, може, посварився з коханою жінкою. Я крадькома глянула на його пальці – ні, обручки немає, отже, не одружений.  Здається, я вже сама себе подумки розважаю безглуздими роздумами, що скоро дійду до ручки, починаючи сперечатись зі своєю ж особистістю.

— Навантажувати пошкоджену руку, хм...сміливе рішення, але дурне.

Я насупила брови. Не зрозуміла...

— Кілька секунд тому одна особа виразно дала знати, що немає бажання вести бесіду. Чи це були не Ви, місьє?

Кутики його губ ледь помітно піднялись. О так, вдалось розсмішити Вас, місьє.

— Пишайтесь Вашою уїдливістю, бо Ви знаходите правильні моменти для їх використання. А щодо моїх недавніх слів... я виявив свою поведінку неприпустимою для Вашої ситуації. Гадаю, що зараз Ви у стані стресу, і знаходите причини, якби  знизити рівень страху, шукаючи зцілення у діалозі. Перепрошую, це була моя помилка, знехтував Вашим проханням.

Чому...ем, чому я себе відчуваю мадмуазель, що прибула із візитом до короля-Сонця? Невже не можна розмовляти простими словами, чи я настільки неосвічена для таких як він? Можливо, так справді розмовляють, мені не доводилось бути у компанії акристократів. Знову іспанський сором. Він справді раптом захвилювався про мою руку? Хотілось провалитись крізь землю. Я нервово шарпала нігтями шрам на лівій долоні, і збирала залишки крапель поту, що виступили від неприємного відчуття у зоні сонячного сплетіння.

Він знову заговорив, проте вже помітно змінивши тон голосу. Звучав він не так серйозно, більш м’яко і тихіше, майже що бубнів собі під ніс.

—  Це був натяк на те, щоб я поніс Ваш планшет.

Я запротестувала. Елементарні пропозиції про допомогу, які не вартують багато сил, чи уваги, змушують моє нутро стискатись до такої степені, що такі речі здаються дикістю, чимось соромним, гидким. 

— А, ні...Ні, ні, все у нормі. Я просто перетягну на другу руку. У мене не перелом, просто..потягнула, — брехати точно не моє, зразу починаю зависати і червоніти. — Пари з креслення іноді доводять до психозу і забуваєш, що рука одна, поміняти вже не вийде...Тому так...

Я підтиснула губи. Вибач, що? Ти себе чула? Яким чином можна потягнути м’яз від кисті до передпліччя, просто тримаючи олівець поміж пальців. Звісно, якщо це не параліч чи нерв, а якщо й так, то їх не лікують еластичним бинтом. 

— Виправдовуєтесь переді мною?

— Ні, просто пояснила причину.

— Я не питав. — знову грубий голос. Ситуація ставала дедалі напруженою.І, напевно, лише для мене, бо його поведінка та вираз обличчя аж ніяк не зворушились.

— Я думала, що якщо Ви пропонуєте допомогу, то можливо Вас зацікавила причина моєї травми.

Він хмикнув, роздратовано, так що аж дьоргнулись жовна на вилицях. Я відчула сильний дискомфорт. З мене ніби насміхаються, хоча я не сказала нічого дурного, а відчувала себе маленькою дівчинкою, яка доводить існування Санта Клауса. Зуби торкнулись внутрішньої стінки щоки, жорстоко пожирала шкірку, незважаючи на відблиски металевого смаку.

— Багато думаєте — це лишнє. Не завжди потрібно цікавитись причинами тієї, чи іншої ситуації.

Ніхто ще не вчив мене житттю так, як цей вельмишановний місьє. Була б у мене можливість, нагородила б почесною медаллю за "цінні поради" та заслуженим другим місцем. Після мого батька звісно ж. Я ніяк не могла вловити його настрій, то він усміхається моїм словам, то різко холоне і віддаляється, а ще й до того всього списку оцінює мій емоційний стан, пропонуючи допомогу. Здається, комусь час визначитись, бо я не наймалась у психологи, щоб витрачати час на підбирання ідеальних слів для розмови.

— Зазвичай, люди допитливі. — відповідаю я, слідкуючи за його розміреними кроками.

— Під час першої зустрічі це можна вважати хамством. Гірше може бути тільки та людина, яка виправдовує хамство “допитливістю”.

— Вас хтось так сильно образив, чи Ви просто не в настрої? — уїдливість затуманила мою зніяковілість. Ніби і діалог пішов, а ніби я розмовляю з старим буркуном, який програв у шахи, а тепер всіх вчить моралі.

Як на диво, незнайомець не став далі хвалитись розумовим інтелектом. Він сприйняв мої слова спокійно, навіть усміхнувся. Що, вгадала?

— Кхм, признатись, Ви мене розвеселили. — він зімітував покашлювання у кулак і випрямився у спині. Його хода стала більш розслабленою, кожен крок він тягнув вальяжним носком, що демонстрували ідеально відпаліровані мешти. Я перевела погляд на свої колишні білі кросівки, намагаючись сховати їх під довжиною штанів, що вдавалось не дуже успішно. Настрій незнайомця нагадував перманентні коливання. Мені вдалось вловити ці самі точки апогею, коли він був спроможний на більше, ніж на нудні повчання.

— І Ви..мене. — непомітно для себе, усмішка з'явилась і на моєму обличчі. Ніби і нудний, а сміятись хочеться. 

— Справді? Давно я не чув слів від людини, яка б назвала мене веселим. Це несумісно з моїм почуттям гумору.

Я засміялась.

— Все настільки погано?

— Я порівнюю його зі старечим маразмом, тому краще сильно не заглиблюватись у цю тему.

Очікуючи, що він знову заговорить, я майже повністю повернулась корпусом до нього. Це було правильне рішення довіритись йому. Не було страху чи тривоги, навпаки, хотілось слухати його далі, незважаючи на його відторгнення у мій бік. Він помовчав трохи, вже трохи привідкрив рота, як чомусь зразу замовк. Не хоче говорити? Усмішка повільно спадала з мого обличчя, і я втрачала цю ниточку діалогу, що й так трималась на напружених соплях. Знов мовчання і знов зніяковілість. Причина у мені?

— А погода справді файна. — я все ж наважилась завершити свою першочергову ідею. Все, якщо проігнорує, заткну рота на сім замків і сховаю голову в пісок.

Незнайомець поглянув на сонце і примружився, коли його очі засліпило яскраве проміння. У цьому світлі його бліда шкіра видавалася ще білішою, майже як моя, тільки без веснянок. Сірий блискіт в очах особливо вирізнявся на тлі темних синців під ними, а сам він виглядав виснаженим, ніби не спав кілька днів. Не було й сліду тієї жвавості, яку я помітила в ньому під час нашої короткої розмови. Він ніби згас, вигорів... не знаю. Рухався він обережно, зі сталим темпом, без поспіху. Мені більше не доводилося бігти за ним, щоб не відставати від його довгих кроків, хоча високу чорну фігуру з витонченим, стриманим смаком у вбранні важко було не помітити. Класичний одяг вдало підкреслював статуру, але здавалося, що це була лише оболонка, за якою він ховав свою справжню сутність. Зараз він був сумним, виснаженим, ніби висмоктаним чужою енергією, мов привид, що намагався бути ввічливим, але не зміг.

— Давно я не насолоджувався сонцем.

Вампір чи що? Так, мені лестило, що він все ж зумів підтримати тему, але я сама вже не хотіла говорити. Коли намагаєшся вгодити людині, витрачаєш колосальну кількість енергії, розраховуючи на віддачу, а коли з тріском провалюєшся, продовжуєш ходу з повністю посадженою соціальною батарейкою. Я не відчувала себе ганебною, скоріше невдоволеною, що не зрозуміла його характер, енергетику, не задала правильний початок діалогу. У більшості випадків моя інтуція спрацьовує, тільки він нахабно обриває всі мости, що я вибудовую до його мозку. Окрім цього всього мене ще й накрив сором, бо моментами, я помічала його витончену вроду: прямий ніс, виразні вилиці, густе хвилясте волосся. Чим довше я вдивлялась, тим хутчіш ловила себе на тому, що роблю це надто очевидно, забуваючи, що переді мною не ровесник, а доросла зріла людина. Цей факт швидко остуджував мене, яким би гарним він не був, добратись до мого серця важче, ніж можна уявити у людській голові.

— Стидаєтесь?

Я сковтнула. Помітив, лис.

— Так видно?

— Чую краєм вуха шурхання дамського нігтика. Вичищаєте бруд з тканини, чи намагаєтесь придумати тему для діалогу?

— Думаю два варіанти є правильними...

— Я обірву ваші мученицькі домисли і порадую новиною. Ми на головній вулиці, можете безпечно рухатись у вашому напрямку.

Головна вулиця? Я підняла погляд з рідного сірого тратуару і зустрілась з шумною місцевою цивілізацією. На дорогах вже кудахтали машини, пробки тягнулись далеко за дорожні розвилки. Зліва чулось незадоволене бурчання чоловічого голосу, що балакав по телефону, а справа жінка намагалась впевнити поліцейських, що молода дівчина вкрала у неї букет вицвівших троянд. Що вже говорити про сморід, мчалий з підворотних каналізацій і перевантажених сміттєвих баків. Я помахала рукою перед носом, примружуючи очі. Париж прокинувся.

— Що ж, — я залепетала, мріючи поскоріше зникнути з цього армагедону. — Ще раз дуже дякую, що провели.

— Будь ласка. Моя рекомендація, — він повільно опустив погляд на мою руку. — Все ж зверніться у лікарню, бо, здається, Ваш олівець для креслення не лише потягнув руку, але й залишив опіки. Певно так стругали, що дійшли до стадії загоряння.

— Ха-ха, це Ви знову намагаєтесь жартувати? Класно виходить, а вже наклепи повішали на себе.

Незнайомець натягнуто посміхнувся, а я все реготала. Реготала до тих пір, поки він не підійшов до мене впритул і не торкнувся долонею моєї руки. Я автоматично зробила крок назад, обурюючись. Незнайомця це не відштовхнуло, лише дало стимул притиснутись ближче. 

— Не відходьте, гірше вже точно не буде. — хоч ця фраза була сказана достатньо голосно, відголоски низького томного голосу надовго причіпились до моїх вух. Я завмерла, у той час, як серце знову дало про себе знати, але на цей раз причиною мого мікроінсульту стали не наркотики, а надмірне зближення з привабливим чоловіком. Він нічого не зробив, лиш скоротив дистанцію, щоб я не втекла, а вислухала його. І вислухала серйозно. — Мадам, Ви збрехали мені. Чому робите це? Бракує уваги, чи отримуєте задоволення від придуманих казочок на ходу, м?

Я випала. Горло видало дертий звук, що лоскотав піднебіння.

— Перепрошую, місьє?!

— Ваш бинт — розв’язався.

Мені ж не почулось? Він сказав, що бинт...О ні...Кілька секунд я в ступорі вглядалась в його очі, вигнувши брови у знущальному жесті. Я міцно все зав'язала, він не може просто так розв'язатись...чи може? Все всередині завмерло, та навіть, якщо він побачив, що такого? Чому я боюсь? Поведінкою він нагадував мені батька, який ось-ось почне вичитувати за неуважність, нехтування баторських законів, що забороняють розповсюдження будь-якої інформацію про стихії. Тому я і переживала, що зараз з мене знов висмоктають всю енергію, полиють брудом. А зовнішньо...коли я вдивлялась в його обличчя, намагаючись зачепитись за щось, що могло мене визволити з цієї ситуації, його риси набували неабиякої знайомості...ніби я вже десь бачила цей погляд, це волосся...ніби вже доводилось вести розмову з цим низьким тембром. Можливо я себе накручую від страху, придумуючи нісенітниці, а можливо...я знаю його?

— По-перше, я не зобов'язана говорити Вам лише правду, зважаючи на те, що ми незнайомці. По-друге, не потрібно корчити з себе турботливого чоловіка, занадто мало часу зайняв наш діалог, щоб я справді повірила у те, що Ви переймаєтесь за мене. — Нехай офігіє від мого словникового запасу, раз почав цей бій інтелектуалів. Так, я веду себе ідіотсько, ця помпезність ні до чого, проте це не відміняє факту, що він цілком може замилювати мені очі, чого я ніколи не потерплю у мій бік. 

— Повірте, турботливий чоловік веде себе зовсім по-іншому, я лиш по-людськи проявив занепокоєння. Просто ще ніколи не бачив такого опіку. Досить дивний колір і структура, чи Ви раптом не жертва позаземного випадку? — незнайомець уважно розглядав мої загоївші шрами, хотів торкнутись пальцем, що з невимовним жаданням тягнувся до шкіри, але застигав у кількох міліметрах, не наважувався. Галас навколо мене відволікав мене від наростаючої тривоги. Я знала, що у Парижі нема людей, які знають про Бастор, але його жарти, погляд...занадто прозорі, щоб не зрозуміти. Мимоволі його долоня торкнулась моєї, цього легкого руху було достатньо, щоб вздовж моєї руки пробіг фантомний удар током, що розбурхав все тіло. Було таке відчуття, що я вдарилась об щось тверде і заділа нерв.

— Ай!

— Ви  — погана актриса. Я навіть не торкнувся.

Дуже смішно. Щось всередині мене знову закипіло. З кожною секундою я вловлювала, як міняється тон шкіри на місці опіку, і з кожною секундою яснів розум, що зараз можу здатись божевільною в його очах. Я блискавично віддьоргнула руку, отямилась від дурману і  похапцем перемотувала руку, щоб скоріше приховати почервонілість, що наростала з новою порцією болі. Я ж туго затягнула, як так. Потрібно йти, терміново йти! Рухи хаотичні, мотаю цей сраний бинт як-небудь, лиш би добігти до найближчого місця, де зроблю це адекватно.

— Вибачте...— він відходить, винно опускаючи голову. І куда ж ділась Ваша галантність, місьє? Що на Вас найшло?

— Дотепно, хіба не Ви казали, що допитливість дорівнює хамству під час першої зустрічі?

Незнайомець вловив моє порівняння: торкнувся пальцями переносиці, незграбно потер її, важко видихаючи.

— Правильно. Дозволив собі погрішність.

— На цьому розпрощаємось, гаразд? Мені справді час йти.

Він не став мене затримувати. Кивнув головою, без жодних слів розвернувся у протилежну сторону. Мені явно не до ввічливих прощань. Я вчіпилась другою рукою у зону болі, нігтями впилась в шкіру, щоб затупити біль, але, на диво, він сам швидко покинув мене. Запальності мов і не було, все вернулось на свої місця. Хрінь собача, інакше не назвеш. Як звикнути до цього видовища, не розумію. Поглядом я знову зустрілась зі статурою незнайомця, згадала, що щось у ньому зачепило мене, тому, попри стидливість, гукнула його ще раз:

— Перепрошую!

Він зупинився. Справді почув? Чоловік повільно обернувся і здивовано підняв одну брову. Не бійся, просто запитай, можливо ви і справді знайомі.