Мені так холодно.Так холодно.Ця ніч запам'яталась мені морозним повітрям, що гуляв кімнатою і сильно щіпав кінцівки.Незалежно від того, наскільки сильно і міцно я огортувала своє тіло ковдрою, чи одіялом, я все одно відчувала, як холонуть ноги, а кров перестає функціонувати десь у зоні колінок.Пальці у махрових шкарпетках сильно скручені, я вже втомилась постійно розминати їх, як і пальці на руках.Я виснажена.Не від школи, не від малювання.Мені просто набридло щодня приходити до дому і страждати від постійного переохолодження.Я тільки і чую, що скоро ситуація покращиться, що нам нарешті підключать опалення, не буде потреби вдягатись у кілька слоїв, щоб не задубіти.Друга зима так проходить, без жодних змін, з постійними брехливими підкормлюваннями.Тато далі економить, його навіть не хвилює мій стан здоров'я, що вирізняться надмірним посиннінням.Мама б'ється в глуху стіну, коли намагається переконати батька, а її зарплати не вистачить, щоб зняти окрему квартиру, тому ми часто ютимся у різноманітних закладах, щоб хоча б якось зігрітись.
Я чую крізь тонкі стіни, як хтось трясе пляшками.
- Віддай! - рявкнув хриплий голос.
Пляшка з грохотом падає на підлогу і розбивається.Судячи зі звуку - на найдрібніші шматочки.
- Що ти наробила, Естер?! - він верещить, мов навіжений. - Ти хоча б розумієш скільки це коштує?Я останні гроші віддав на цей сраний коньяк, що ти постійно лізеш туди, куди не просять.
Голос батька не сплутати ні з яким.Агресивний, тягучий.Такий, що сповнений дратівливістю, у якій час від часу проскочує нервовий писк.Щось піде не за планом, як він зразу піднімає шум.Істерить, мов мала дитина і, на превеликий жаль, добивається свого.Це розпочалось недавно, його ніби підмінили.Він став закритим, мовчазним, відмахувався від будь-якої розмови.Ніби мав усередині гіркий секрет, розпалюючий душу, яким ніяк не хотів ділитись.Цей секрет пожирав: не давав нормально спати, їсти, спотворював увагу, що він аж шпортався на рівному місці.З самого рання він швидко одягався, брав перекус і летів з ним на роботу.Потім приходив, та без жодних пояснень лягав спати.А останнім часом до його незрозумілого стану додався ще й алкоголь, що виплескує з нього все те погане і гнівне, яке тихо, безшумно ховалось у нутрі.
- Це третя за тиждень.П'єш щодня,самому не набридло? - це мамин голос.Вона намагається привести його до тями, рвучи щодуху голос.
- Коли набридне, я обов'язково повідомлю тебе, - саркастично відповів він.
- Дім тріщить по швах, у нас бракує грошей на їжу.Марітт потрібно платити за гурток, за школу.Вона мерзне, а опалення так і не увімкнули.Скільки це буде продовжуватись?О ні, тільки не кажи, що недовго, я сита цим по горло.З твоїми обіцянками, ми максимум де опинимось - це в могилі.І замість того, щоб виправити ситуацію, ти напиваєшся, як остання свинота, Фаб'єн!Чому ти мовчиш?Я одна маю на собі всю сім'ю тягнути?
- Ми живемо абсолютно нормально, не видумуй.За школу я заплачу, а гурток не є найнеобхіднішою справою у її житті.Рано чи пізно, ця так звана "освіта" взагалі не знадобиться їй.
- Що ти верзеш?
- Марітт — вогняна,забула?Дар просто чекає свого часу, а коли прокинеться, я не стану зволікати і заберу вас звідси.Заберу до справжнього дому.
Мама грюкає долонями по столі.Я підскочую від страху.Вона буває злою, але рідко, тільки тоді, коли її сильно вивести.І то, щоб це вдалось, потрібно докласти неабияких зусиль.Батькові це поки що вдається.
- Марітт — людина, і ...
- НІКОЛИ НЕ БУЛА І НЕ БУДЕ! - він різко перебиває її, не дає вставити ні слова, хоча вона намагається.Я радію, що зараз не знаходжусь біля них.Уявляю, який навіжений погляд у батька, і як сильно напружена мама.Деколи він змахує на психопата, що готовий загризти.Мама не є боязкою, тому що поруч був чоловік, що клявся у вічному коханні.Лише зараз ці слова сильно спотворені його алкогольним сп'янінням, а її голос помітно тремтить.Ця поведінка не притаманна йому, ніколи не була.Тато завжди випромінював хороші емоції, не блищав різкими нападами, не кричав, не добивав словесно.Що з ним трапилось? — Марітт відродить вогонь, про це й мови не може бути.Все.Змирись.
- Змиритись з твоїми божевільними стандартами?Залиш вже її у спокої,ти не даси їй нормально жити!
- Невже я такий жахливий батько, Естер?Що їй бракує для щасливого дитинства?Телефону цього клятого?Побачила, як однокласники хизуються у класі, і заздрощі затьмарили голову.Я вчив її, які речі справді заслуговують уваги, телефон не є чимось важливим, для зв'язку їй достатньо звичайного кнопочного.
- Вона дитина.Марітт теж хоче мати найкраще, звісно їй буде неприємно у класі відрізнятись старими речима.
- Дитина...Нехай цінує те, що у неї є!
Кожне його слово віддавало пекучим болем у серці.Я справді просила новий телефон, сенсорний, як у всіх.Мама бачила, як я приходжу щодня зі школи у сльозах, бо однокласники сміялись з мого старенького телефону, який колись належав татові.Я пояснила їй, що розумію наше фінансове становища, але терпіти образи з кожнем днем ставало все нестерпніше.Щоб уникнути насмішок, я сказала всім, що загубила його, а тато скоро мені купить новий, такий як у них, а сама ховалась в туалеті, щоб набрати маму і сказати, що все добре, і більше ніхто не зачіпає мене.Це була навмисна брехня, щоб вона більше не переживала за мене.
- А фарби?Я просила тебе купити їй матеріали для художньої школи.Ти ж бачиш, як вона обожнює малювати.Чому ти купив настільки жахливі і неякісні?Навіщо ти економиш на її майбутньому?У той час, як я виділяю зі своєї зарплати крупну суму на телефон, ти надаєш перевагу алкоголю...
Мама збирає гроші мені на телефон?Я ж просила її не робити цього...
- Годі називати дитячу зацікавленність великим майбутнім.Її мальовидла лише розтрачують папір, ніякого особливого таланту у ній нема.Спадкоємиця вогню повинна наслідувати стихію, а не займатись дурнею.Дисципліна, уроки, зосередженість - от що повинно бути у її голові.Ти паршиво виховала її, і я шкодую, що пропускав мимо вух ці капризи.
- Обпікати їй руки змалечку, змушувати сидіти годинами біля вогню, палити шкіру і гіпнотизувати дурнуватими маніфестаціями - це ти називаєш уроками?Спадкоємиць чортовий, ти калічиш її своїм божевіллям, - вона починає плакати.Я відчуваю, як сили мами повільно згасають.Сперечатись з батьком, те саме, що вести діалог з енергетичним вампіром.З кожним словом він все більше і більше пресує її, змушує сумніватись у власних словах.
- Так, те що ти називаєш "божевіллям" - моя життєва місія.Поставити Марітт на ноги і вернути туди, де їй місце.Ти, значить, дуже недалека, раз не розумієш істинний порядок речей.Нас утримують у цьому клятому місці насильно, а ти й рада стрибати під дудку тих двох ідіотів.
- Гроссо не може піти проти правил.А де Сент-Мор не є ідіотом, він захищає нас!
Ні,ні!Тільки не це прізвище.Кожен раз, коли я чую його, їхні розмови перетворюються у справжнє пекло.
- Щ..що?Де Сент-Мор захищ...почекай...Мені почулось, чи ти вимовила його прізвище, коли я попереджав тебе, щоб у цьому домі заборонено згадувати будь-що про цю тварюку.Кажи, що хотіла сказати! - я чую як він відсуває дерев'яне крісло, що сильно скрипить. — Ти ще досі думаєш про нього, так? Ну говори, говори!
Мама сильно верещить, я затуляю вуха пальцями і розкочуюсь у різні сторони, щоб заглушити звук.Наспівую щось під ніс, намагаюсь відволіктись.Б'юсь п'ятками об матрас, але божевільний крик мами лише змушує сльози текти безперевним градом.Що він робить з нею...Боже, будь ласка, зупини цей жах, зупини.Нехай тато відпустить маму, нехай піде на верх спати, боже, благаю, допоможи.Незнаю, що він робив з нею у цей момент, але далі послідував гучний плескіт, після чого крик зійшов нанівець.
- Та як ти посміла, стерва!
Я чую вібрацію, хтось біжить по сходах і зразу ж зачиняється у кімнаті.Знову плач...мамин.Вона затуляє рот долонею, щоб не розбудити мене, бо думає, що я давно сплю.Але я відчуваю її біль, як серце рветься на шматки, а тіло трясеться від небезпеки, що повільно насувається сюди.Батько послідував за нею, спеціально розтягував кроки і зводив з розуму противним скреготом дерев'яної підлоги.
- Потаскуха... - ричить він.Кілька секунд, і він вже добирається до дверей.Моє тіло вмить завмерло, серце, здавалось би, перестало качати кров.
Їхня кімната була прямо біля моєї, двері ніколи до кінця не зачинялись, тому я відчувала, як він стоїть у кількох в метрах від мене, і шкрябає двері маминої спальні.Я охолола.Так страшно не було ніколи.Останнє, що я почула перед тим, як відключитись від жаху, це:
- Все ще страждаєш за цим виродком довбаним.Нічого, нічого.Довго все одно не зможеш там сидіти.Я всюди доберусь до тебе, Естер.Я звідусіль дістану твою брудну душу.
_________________________________________________________
- Марітт!
Знайомий голос пробуджує мене зі страшних спогадів.Спогадів, які моторошно наздоганяють у снах.Довелось добре протерти очі, щоб вернутись у реальність, та роздивитись перед собою подругу, що явно б'є на сполох.Мій психологічний стан залишає бажати кращого.
- Вибач, - слабким голосом відповідаю їй, - я з самого ранку ніяка.
- Знову батько? - жалісно запитує вона.
- Знову батько, - киваю.
Із заіржавілих дверцят шафки доноситься звук падіння.На мою голову приземлилась пара нових кросівок, а я настільки виснажена, що майже не реагую, лиш тягнусь рукою до місця удару, щоб розтерти болючу зону.Меллі допомагає мені - так ретельно мою голову ще ніхто не масажував.Крізь її тяжки видихи, простежуються смішки, які вона невдало намагається приховати.Я різко піднімаю погляд і ловлю її на широкій посмішці.Меллізенд затикається, проте ненадовго - її смішить мій нещасний, вбитий стан, та волосся,що скрутилось в ковтун.
- Та та, - я закочую очі, - я знаю, що ти хочеш сказати мені.Вже наперед вивчила сценарій твоєї балакучості.Тому відповідаю наперед - відчепись.
Меллі заливається реготом.
- Подумаєш. у перший день навчання прийти з рогом на маківці.Це ні в якому разі не погано.Всі самовиражаються...по-своєму...
- Ти так само казала, коли я вирішила проколоти губу у під’їзді, і прийшла на пари з інфекцією на все обличчя.Більше я твоїм словам не вірю, - я різко плеснула її по руці, перериваючи блаженний процес.Я підійшла до дзеркала, щоб оцінити зовнішній вигляд, Меллі вальяжно наздогнала мене, приземляючись на ліжко поруч.
- Ні, ну а хто в здоровому глузді повірить якійсь Зоі з сусіднього будинку, ніж провіреному пірсинг-майстру.
- Саме так, Меллі.Ніхто.Тому ти і мала стати тим самим рятівником, що зберіг би моє підліткове обличчя від жахливих тортур.З мене реготала вся група!Ні...з мене регоче вся група, досі!Як тільки тема заходить за минулі косяки, то я стаю місцевим блазнем, якого постійно підколюють, хоча самі ледь не з голими дупами бігали.
- Просто губа не лише опухла,колечко ж на ній теж бовталось,а потім ти підципила вітряну віспу,а потім у вас була фотосесія до концерту і..
- Все.Досить.Мені не потрібно освіжати пам’ять.Дякую, що нагадуєш про цей позор.
Усмішка на її обличчі не сходила.Меллі була тим самим другом, який завжди нагадає тобі про твої позорні ситуації, й із задоволенням розповість про це іншим.Ще з самого дитинства я була жертвою, а вона маньяком, що чекала моменту, щоб дістати мене.Зараз нічого не змінилось, лише те, що ми рідко бачимось.Незважаючи на роки, у ній мало що змінилось: волосся світле, потемніло хіба на один тон ще у підлітковому віці, очі кристально чисті, блакитні, ще й величезні.Меллі можна було б назвати лялечкою, якби не її бойовий характер і не стиль одягу, що варіювався від вільних пацанських речей, до стильних сміливих образів, яким я деколи заздрю.Вона оригінальна, смілива, не боїться виражати себе.Проте вона рідко підбирає моменти, щоб похизуватись одягом, зазвичай, вона вдягається так, як їй зручно.Як каже Меллі “щоб кожна частинка тіла дихала”.У цьому маленькому гному поміщається стільки гумору і нахабності, що можна було скормити всьому Парижу.Меллі байдуже на ріст і невеличку повноту у животі і бедрах, адже уїдливість не змусить на себе довго чекати, якщо хтось посміє нагадати про це.Для неї це не є недоліком, але й вона не пишається цим.У першу чергу тіло - комфорт, і якщо вага стабілізувалась до певних кілограмів, значить так обрав її організм.Вона противник насильницьких втручань у здоров’я, дієт і тому подібне.Вона ловить кайф від життя, їжі, навчання, хобі, тому навіщо паритись за нав’язані стандарти, коли можна просто помахати їм на прощання хусточкою?
- Ми ще не скоро побачимося, правда? - запитала я, а у тоні голосу прослідковувалась гіркота.
- Я спробую випросити у Гроссо прийти до тебе на Геллоуін, але нічого не обіцяю.Ти знаєш, що це не від мене залежить, - вона сховала погляд до низу, фокусуючи увагу на передпліччі зі свіжою тату.
- Знаю, тому стараюсь переключатись на щось інше.Хоча, вдається так собі...
- О, Марітт.Ти навіть не уявляєш, яких зусиль докладаю я, щоб не думати про тебе.
Я повернулась до неї і зустрілась з журливим обличчям Меллізенд.Не хотілось порушувати ідилію, відпускати найкращу подругу знов у паралельний Всесвіт, який я сама, на жаль, відвідати не можу.Набридло вже бачитись один раз у кілька місяців, чекати того самого дня, коли із твого дзеркала вийде Меллі з свіжими плітками,новинами і оновленнями.Відчувати той самий запах, як я називаю, порошку, хоча це якийсь дорогий бренд парфумів.Всім цим доводиться насолоджуватись рідко, а замінювати цю насолоду іншим, можна порівняти зі справжнім випробуванням.Ніхто мені не замінить Меллі, яким би близьким він мені не був.Меллі пройшла зі мною все, від найкращого до найжахливішого, без страху, і сумнівів повернутись до мене спиною.
- Ми ще поговоримо про Бастор, про все поговоримо, але мені вже час, Марітт.У мене теж навчання.
- Звісно, здається, я теж запізнююсь.
Меллі різким рухом зіскочила з ліжка і підійшла до дзеркала.Мені відходити не хотілось: я знала, що як тільки зроблю це, то вона більше тут стояти не буде.Я знов відпускаю її у Бастор.Подорож у паралель відбувалась через дзеркала, що у дитинстві стало підтвердженням для мене, що міфи про задзеркалля не такі вже і видумки, і все з чогось бере свій початок.Вона провела рукою навпроти свого відображення, а я на ватних ногах все ж відійшла у бік, щоб не заважати.Перед очима все змінилось за лічені секунди: відображення Меллі спотворилось до стану невпізнавання, перетворюючись у прозорий вирій, який подруга прощупала долонею.З нього дрібними краплями витікала вода, це здивувало мене.Жодних звуків, шумів, чи голосів не було.Це те саме, що зайти через двері, тільки виплюне тебе зовсім не в сусідню кімнату.
- Раніше такого не було, - сказала я.
- Я відкрила портал своєю стихією, - одною рукою вона вже була там.Я сковтнула.Переживаю так, ніби вона вмирає і її дух прощається зі мною назавжди.Заспокійся, соплячка, ще розридайся тут.
- Гроссо дозволив тобі?
Меллі хитро посміхнулась.Я зіщурилась.Зажди-но...
- Ти потрапила до мене без дозволу?! - не потрібно було довго згадувати, що Меллі ще й та, хто часто плює на закони, якщо це стосується її близьких та друзів.Вона ненормальна. - Ти..тебе покарають, друже!
- Не покарають, якщо не дізнаються.До зустрічі, Марітт, - вона підморгнула, демонструючи біляві вії, які швидко зникли у прозорій безодні.
- Меллі, стривай! - я протягнула руку до порталу, з надією вхопитись хоча б за щось, але мій палець лише боляче вивернувся об тверду основу.На мене знову дивилось власне відображення, а палець все ще був приліплений до того місця, звідки кілька секунд тому стирчав акуратний нігтик Меллі.Знов не встигла.Кожен раз надіюсь обдурити систему, і кожен раз провалююсь.Портал не впустить мене, я без стихії.І я не мад.Людям вхід заборонено.Проводжати Меллі не є чимось новим для мене, і, чесно кажучи, я давно звикла.Але все ж бувають моменти,коли мені важко змиритись, ніби змушую своє серце рватись на шматки, і в той же час подумки даю собі ляпаса, щоб прийти до себе.Якщо я постійно буду нити і вбиватись за нею, то збожеволію.Тому я навчилась швидко приходити до тями і переключатись на інші речі.Так я називаю це, хоча відверто обманюю себе, щоб якось затупити біль усередині.Проте, не завжди виходить, особливо, коли ти на взводі зі вчорашнього вечора.
Я зібрала залишки зошитів у сумку, та перетягнула через плече планшет для полотен.Знов власне обличчя у дзеркалі, і знов я мацаю щоки, ніби раніше не бачила себе.Худорлява, висока, руда...ні, я пофарбувалась у темніший, тому мій тон ближче до бордового.Мені не подобався мій натуральний колір, бо я вірила у стереотипи про руденьких дівчаток з веснянками і окулярами та цуралась цього, хоча окуляри не носила.Просто була неприємна надлишня увага навколишніх людей, і взагалі, з таким вогняним коляром можна було освічувати тонелі.Обрізати довжину теж не хотілось, тому що тоді б вирізнялась моя невеличка горбинка на носі, а з довгим волоссям, я хоча б якось можу відіграти свою зовнішність, чи скласти непоганий образ.Мої щоки так впали...
Досі.Сьогодні я надто витаю в хмарах.Сама на себе не схожа.Стан підвішаний частими жахами і спогадами з минулого, які вирішили про себе нагадати чомусь саме зараз.Врешті-решт я видихнула, вдарила себе по щоці, щоб прийти до тями і вийшла з кімнати.Чим ближче я підходила до коридору, тим сильніше калатало моє серце.Знову проходити через це.Знову стискати кулаки і гризти губи.
Опинившись в коридорі, очі почали шукати якийсь обʼєкт, за який можна зачепити увагу.Проте, це виявилось не так легко: кожного дня, спускаючись вниз, я то розглядала настінні сімейні фотографії, то гралась з клубком пилюки на пальці, а деколи просто сиділа на сходовій клітці і рахувала до двадцяти, щоб набратись сміливості.
- На цей раз просто пулею вискочу з хати.Він не помітить мене, напевно пʼє каву у вітальні, - пошепки промовила я. - І досить мені вже нервувати, цей період пройшов.Я зможу відповісти йому за потреби.
Дідько, Марітт, кому ти брешиш?Ти можеш виступати на університетських заходах, битись за єдине вільне місце в автобусі, переробляти глиняну фігуру двісті разів, але аж ніяк не перечити батькові.Ти слабачка, Марі, просто сопля.Я потрусила головою.Думала, що викину з голови ці набридливі думки, бо надіялась, що це допоможе.На певний час так і сталось, але вартувало мені ступити крок, як мій мозок знов запустив програму нервозності: мої долоні вмить спітніли, я навіть не встигла задуматись, як почала розчухувати шию.Як же ж мене це дістало!
- Просто пробіжись по сходах і вилізь з хати!
Я наважилась.Зосередилась, схопилась за перило і нарешті зрушила з мертвої точки.Невже я бачу коридор вітальні.Так, так!Тепер просто дійти до дверей.Мої нейрони заграли у божевільному танго, клянусь, навіть настрій піднявся!Ноги самі вели вперед, а піт, здається, ввібрався в тканину з перил.Ну невже я вийду з цього будинку без допитів і докорів?
- Марітт, ти знов летиш по сходах?
Тиша.Ні…тільки не це…Я знов завмерла, навіть серце втратило ритмічність.Вмить всередині мене все похололо.Знову пітнію, знов відчуваю як мене кидає то в жар, то в холод.Голова закрутилась, ноги підкосились, хотілось забратись назад та заритись у ковдру.
«Сьогодні перший день навчання.Ти повинна бути» - кричав внутрішній голос.
- Не можу… - подумки відповіла йому я.
«Ти завжди проходила через це, і зараз зможеш»
- Не зможу…
- Марітт, ти застрягла там чи що?Пари скоро розпочнуться, чи ти знов до ночі малювала? - гаркнув батько.
- Малювала, - тихим тоном відповіла я, все ще побоюючись його подальших дій. - Не хочу втрачати навики.
Я обережно шмигнула головою до кухні і побачила, що він, як завжди, читає новини у планшеті.Серед нашої сімʼї батько йшов на роботу найпізніше, тому він особливо не спішив: попивав самозаварену каву, поправляв окуляри на переносиці, і постійно оновляв сторінку новин Парижу.З яких це пір він полюбив це місто?Відтоді, як ми переїхали сюди, він ще ні разу не відгукнувся про нього позитивно: постійно жалівся на менталітет і мініатюрні квартири.Саме з другої причини, ми орендували будинок, який кожного місяця обходиться у всю його зарплату.
- Сумніваюсь, що з твоєю завзятістю це взагалі можливо, - спокійно промовив він.
- Справді так думаєш?
- Я лише констатую факти, не думай, що я одобрюю твій вибір.Мені все ще не зрозумілий сенс твоїх дряпалок по паперах.
А я вже повірила, що він похвалить мене.
- Ти знаєш, що я готуюсь до диплому, і планую повʼязати з цим життя.Дряпалки по паперах, як ти кажеш, невідʼємна частина практики, без якої мене навряд чи кудись візьмуть.Я прагну досягнути ідеалу, яким би важким і тернистим не був шлях.
Він агресивно підтиснув губи, а я відчувала себе школяркою, яку відчитують за те, що вона просто любить займатись тим, що їй приносить задоволення.Йому ніколи не подобалась архітектура, він бачив мене в іншому, але батьку час звикнути, що вже не буде як раніше.
- Мені вже дійсно час йти.Поговоримо пізніше, тату.
Не дочекавшись його відповіді, я хутко взялась за дверну ручку, аж поки холодний тон голосу не змусив застигти на місці заново.
- Я ще тебе не відпустив, Марітт.Прошу зайти до кухні і вислухати мене.
Мій погляд був втуплений у двері, не хотілось знову повертатись до нього і дивитись як він з схрещеними руками оцінює мій зовнішній вигляд, поведінку, характер і хобі.Мені двадцять, а відчуваю себе на тринадцять.Хоча краще би мене відчитувала за одяг, ніж за…
- Ти тренувала свій вогонь?Контактувала з будь-яким джерелом стихії?
Почалось, хто б сумнівався.Ні один день не проходить без цього запитання, це вже перетворилось на ритуал.Всередині мене кипіла злість, агресія, але їх значно пригнічувала дратівливість.Перший етап проходження цієї теми - страх, бо я незнаю у якому настрої він буде сьогодні.Другий - надія, хоча час звикнути до того, що він не відчепиться від мене.І третій - роздратування, бо мені вже в печінках сидить його контроль і дисципліна.
- У мене нічого не виходить, я тобі то кажу щодня, - пробубніла я.
- Та хоч кожної секунди, мені все одно.Твої о ті тупі відмазки «в мене не виходить», «я не вмію», «я не мала сили», роблять з тебе таку слабачку, Марітт.
Я стиснула кулаки, опустивши погляд вниз.Дістало.
«Мовчи - промовляла я всередині. - Дістав, дістав, дістав»
Батько здійнявся зі свого місця і став розходжувати по кімнаті, не відводячи від мене погляду.
- Знаєш, я тебе вчу і вчу, а толку ніякого.Скільки разів мені повторювати, що безхребетні люди не виживають у цьому світі.Їм постійно хтось повинен диктувати, як жити, бо без допомоги інших, вони просто розваляться.Мене дратує, що я повинен розсусолювати це тобі у двадцять років.
«Це ти мене починаєш дратувати»
- Чесно, я вже не знаю, як тобі вбити у голову, що ти вогняна, спадкоємиця рідкісної стихії.Ти та, яка має її пробудити.А ти чомусь вирішила, що ти парижанка, місце якої в якомусь нещасному захудалому університеті.Зніми свій берет, Марітт Мюррей, і займайся тим, чим зобов'язана з народження.
Мої нерви були на межі, що навіть дьоргнулась голова.Носок нетерпляче бився у підлогу.
- Тобі самому не набридло жити в ілюзорному світі?
- Перепрошую? - його вираз обличчя скривився в незадоволеній гримасі.Мене це не налякало, я продовжила.
- Сам придумав, що я маю якийсь там вогонь, і сам у це віриш.Я порожній сосуд, людина, розумієш?Досить мене мурдувати своїми тренуваннями неіснуючої стихії, не роби з мене того, чого у мені немає і ніколи не було!-крикнула я.
Як же довго я мріяла про те, щоб виговоритись йому.Останнім часом бажання виплеснути все накопичене все наростало, а разом з ним наростало й усвідомлення, які наслідки послідують після того, як я все ж наважусь зробити це.Але що робити, якщо я вже не можу терпіти ці катування?Я втомилась.Від постійних криків і контролю.Я не памʼятаю, коли останній раз не боялась вийти з хати не відчитаною, не задавленою моральним тиском.
- Через тебе я тепер ляклива, не переношу критики у свою сторону, бо для тебе я постійно роблю не так, або недостатньо.Ти тільки дусиш на мене, травиш, як останню скотину.А за що?За те що я не відповідаю твоїм божевільним стандартам?За те, що в мені не тече вогонь?Тобі соромно за мене, і ти щодня проклинаєш це місто, бажаючи вернутись назад у Бастор.Ну так кинь мене, і живи разом з Арабель, вона ж «нормальна»!
Я кипіла, а мої слова ніяк на нього не вплинули.Навіть ім'я, виголошене в пориві гніву, не змусило оговтатись.Зрозумівши, що я хочу сказати йому, обличчя батька повільно змінювалось на нейтральне, допоки не зупинилось на абсолютно беземоційному та холодному, ніби мої верески та протести не були для нього чимось важливим, та вартим уваги.Ця божевільна ідеологія проросла в його голові колючим ядовитим тереном, та він нічого не бачить і не чує окрім неї.
- По-перше, не приплітай сюди свою сестру.По-друге, бачу, ти так і не вийшла з підліткового віку.
-Хах, - я махнула руками.- Це все що ти скажеш?
- Ні, ще додам, що результат твоєї нинішньої паршивої поведеніки - це виховання матері.Від сьогодні я займусь тобою, твій бунтівний пил потрібно негайно утихомирити.
Сперечатись, а тим більше сваритись немає сенсу.Він зробить вигляд, що сильно зайнятий у планшеті, або демонстративно проігнорує, ніж стане слухати.Я давно змирилась, що його не переконати у власному божевіллі, він не відступиться, поки не досягне запланованого.Все, що мені залишається, це тихо слухати і кивати головою.Надія на краще змушувала мене жити, бо можливо, все ж таки, карма існує, і батькові у голову прилетить величезний бумеранг, який вишибе з голови цю прокляту хрінь.
- Ненавиджу, - прошепотіла я.Вискочила з будинку і сильно гримнула дверима.Пофіг.Він вже відігрався на мені, доганяти не буде.
Я настільки була занурена у власні емоції, що пів дороги не звертала уваги на погоду і оточення.Мої ноги вже давно вивчили шлях до університету, навіть не довелось вмикати музику, щоб скоротати час.Весь бакалавріат я проходила пішки, бо мені не було до вподоби тиснутись в автобусі, проте зараз, коли я завершую останній рік і готуюсь до вступу в магістратуру, сил і часу на те, щоб топати своїми ногами до універу, який знаходиться на нормальній такі відстані від мене - абсолютно не вистачає.Окрім того, суттєво збілишився обсяг домашнього, я готую власне портфоліо до випуску.Доводиться жертвувати власними перевагами і пересуватись автобусом.Лиш тоді, коли до моєї кросівки приліпився набридливий червоний листок, я зрозуміла, що остаточно прийшла осінь.
Це дійсно було так дивно - усвідомити, що літо закінчилось, і потрібно знов звикати до холоду, дощів та слякоти.Чесно кажучи, осінь не найкраща пора року для мене, краще я вже буду вмирати від спеки, або неймовірно мерзнути, ніж буду коливатись між тим і тим.Проте було б ще гірше, якби падав дощ, тоді б моє взуття втратило свій сенс, а точніше білизну і запах нового та неторкнутого.
Восени Париж зачаровує.Приємно бачити, як кожної осені у цьому місці щось міняється, головне уважно придивитись, тому що все приховується в деталях.Наприклад минулого року я помітила, що всі три місяці осінню і не пахло, було таке враження, що перемістилась у лютий-березень - було холодно і неприємно, знаючи, що на тебе у будь-яку секунду може впасти зимний дощ, або навіть град.Тоді я старалась пересуватись на автобусі, щоб не псувати настрій.А того року дійсно відчувається ця атмосфера, і це помітили й інші.Магазини набули помаранчевої палітри, продавці намагались популяризувати свої товари завдяки тематичним предметам, хоч й деколи вони були банальні.Але це спрацьовувало, що доводить, яким би типовим не був дизайн, якщо він яскравий і привабливий, то успіх не змусить на себе довго чекати.
Єдине, що залишилось з літа це теплий вітер, який хоч і зігрівав мої кінцівкі, проте не жалів листя на деревах - жорстоко зривав.Автобусна зупинка перетворилась у суцільний кущ, обклеєна листями і каштанами.Мені вже шкода двірників, які будуть все це відчищати.
Благо мені пощастило з автобусом, на цей раз чомусь людей було набагато менше, і я навіть не слухала агресивні зітхання від мого громадного планшету, хоча я спокійним тоном старалась пояснювати, що мені нема куди його поставити.Я зайняла вільне місце у самому кінці, розмістила планшет біля ніг, оглядаючи його подряпини та сліди від крейди.Що він тільки не пережив: постійні шарпання, намагання вирвати його з моїх рук та викинути у двері.Деяким кадрам вистачало нахабності, щоб розтібнути замок і подивитись, що ж там у мене.
- Молода леді, чи випадково не у картинну галерею їдете? - запитала бабуся, одягнута в елегантний костюм.Ця ситуація трапилась на першому курсі, коли я була дуже нервова через насувні екзамени.
- Я архітектор, - ввічливо відповіла я, незважаючи на те, що вона старалась залізти у мій планшет.
- Хоч там більшість творів мистецтва складають картини, вас все одно можуть зацікавити різноманітні інсталяції, які дотичні до вашої спеціальності.О господи, тільки моралі мені бракувало.Вона вибрала не підходящий час для дискусій.
Підʼїжджаючи до універу, мій телефон почав ненависно вібрувати.Повідомлення за повідомленням, дзвінок за дзвінком.
- Та що таке? - обурилась я, намагаючись дістати телефон із задньої кишені.
«Коли ти будеш, мене знов не впустили»
«Я знаю, що ти в автобусі, ти ще довго?»
«Я намагався пролізти через вікно, але мене зловили за дупу як соплячого школяра.Ну яка різниця чи є у мене пропуск, він моє обличчя бачить два роки підряд, невже не можна пропустити?»
«Чому не відповідаєш?»
«Алло»
«Я ж зараз почну дзвонити, ти мене знаєш»
«Ти свій пропуск взяла?Не хочу у перший навчальний день запізнюватись»
«Прошу, врятуй мене»
Два пропущених і 8 повідомлень від Моріса.Цей експонат Лувру ніколи не навчиться брати з собою пропуск, адже це справа рівна Сізіфовій праці.Звісно легше потім проклинати бідного охоронця Буржуа, ніж просто запхати картку у кишеню.У цьому весь Мор, ніколи не піде легшим шляхом, обирає тернистий.Хоча ні.Він просто дурний.
Нарешті я крокувала своїми ногами, і вже за кілька хвилин переді мною височіла улюблена будівля.
- Паризький університет архітектури, - мовила я.
Якщо більшості не подобається місце їх навчання, то я бігла до університету на всіх парах.Все залежить від улюбленої справи, бо їй треба найти гідного помічника - університет.Я притримуюсь фрази «зроби хобі своєю роботою, і ти ніколи не будеш працювати».Так і є у моєму випадку.Архітектура для мене два в одному, хоч і не завжди дається легко.Не відміняю того, що я часто провалюсь на найлегшому, і в порох розношу найскладніше.Поняття немаю, як воно працює.
- Господи, Мюррей!Слава Богам, цей день не буде зіпсований остаточно.
Почувши це, я трохи напружилась.Не кожен день чуєш своє прізвище в дратівлому тоні( не рахуючи батька, звісно).Обережно повернувшись на п'ятках, я зустрілась з усміхненим обличчям старшого чоловіка, який зовсім не був злим, як вперше здавалось.
- Місьє Буржуа, - кутики губ повільно поповзли до верху, - доброго ранку!
Альберт Буржуа був охоронцем університету.У міру строгий до тих, хто нехтував правилами, і надто милий до хранителів порядку.Особливо він полюбляв тих, хто приносить йому свіжу випічку, щоб задобрити, проте все ж у постійних порушників ніяких шансів не залишається.Я користувалась особливим рівнем поваги і шани, бо: а)я відповідальна; б)пунктуальна ; в)завжди ношу з собою пропуск.Альберт зняв блакитну кепку з гербом нашого університету, і протер спітніле чоло хусточкою.
- Перша хороша подія за сьогодні, - зітхнув він. - Мені набридло кожного посилати назад за карткою.
- Ви що бігли за кимось?
- Авжеж!Як тут розслабишся перед першим навчальним днем.Вже кількох виловив, решта ще десь вештається.
"Вічна історія"
- Класика, - відповіла я трохи ніяково.Хотілось підбадьорити цього бідного чоловіка, скільки років він вже займається ловлею нестерпних студентів.
- Думаю, тобі навіть не потрібно оголошувати таке слово як «пропуск».Проходь, Марітт, - він відчинив двері.
Я вдячно кивнула і ступила крок, як тут же оговталась.
- Зачекайте, а де Моріс?Він мені написував, що ви його за шкірку зловили.
- Ах, - він закотив очі. - Ну звісно.Як я міг забути за місьє Сміта.Цей юнак, здається, знайшов собі притулок на футбольному полі.
Треба рятувати Моріса.
- І навіть не спокушував Вас бонусними картами у пекарні? - протягнула я, витанцьовуючи бровами.
Буржуа сковтнув.З моїх вуст слова про тістечка і круасани звучали ще смачніше, бо він був впевнений, що я не здібна на брехню.Альберт знову протер чоло.На обличчі заграла нервова усмішка.Я заділа за живе.
- Я на це більше не ведусь, - мовив він, а голос помітно тремтів.
- Звісно, я вам вірю, місьє Буржуа, - я надула губи і запротестувала руками. - До речі, там відкрили нову пекарню.
- Справді? - різко оживився він. - Де саме?Як називається?
Треба було терміново щось придумати.Імпровізація...ем.Здається, десь на вулиці справді щось відкрили, але назва...
- На паралельній вулиці.Назви не згадую, але ви точно не сплутаєте, місьє.
- Що ж… - він оглянувся. - Думаю ніхто новий не зʼявиться, поки я юркну туди.Ніхто ж не помітить моєї відсутності?
- Аж ніяк, місьє.Ви як блискавка - туди і назад.
- Так…так! - вже гучніше повторив він. - Я блискавка, туди і…коротше кажучи, я побіг!
Пронесло.Хоч би там дійсно була ця пекарня, він не вибачить мені такого вчинку.Я, мов муха, задоволено потерла лапки - план успішно виконано.Файно мати хороші стосунки з працівниками універу, навіть, якщо це простий охоронець, а не декан.Залишилось забрати Моріса з поля і хутко потрапити всередину.
_________________________________________________________
Майже всі студенти вже були всередині, на полі ні одного гравця, тому знайти Мора серед порожньої місцевості не склало труднощів.Ще раз уважно оглянувши територію, я сховала у сумку всі предмети, які б видавали гучні звуки, і навшпиньки підкралась до друга.
- Моріс Сміт, Ви заарештовані за вживання наркотичних засобів, - крикнула я, задоволено реагуючи на його підстриб.
- Марітт!Щоб тебе… - з його рота випала самокрутка, яка вмить розсипалась.
- Знов за своє.
Я струсила залишки табака і всілась біля нього.
- Як і ти, - пробурмотів він. - Можеш лякати мене не тоді, коли я намагаюсь запалити цигарку?
- О ні, ці моменти є безцінними, ти так підстрибуєш завжди, і постійно клянешся, що більше на таке не поведешся, - розсміялась я.
Моріс лиш комічно мене передразнив і з камʼяним лицем продовжив крутити нову сигарету.Я підігнула губу в тонесеньку лінію і примружила очі.Не схоже на нього.
- Ти що образився?
- Ні.
- Моріс, якщо тобі це дуже важливо, то я куплю тобі нові, - сказала так, ніби в мене є гроші.
- Та не у цьому справа, - протяжно мовив він. - Альберт зі своїми пропусками вже дістав.
- Таке враження, що перший раз.Тебе це дійсно так заділо?
Він промовчав.Найгірше у Морісі те, що він любить пропускати слова мимо вух, або робити вигляд, що все нормально, коли насправді все навпаки.Часто я стаю жертвою недомовок, або чекаю, коли він вистигне і нарешті розповість.Щоправда, це може відбутись наступного дня, і то, якщо пощастить.
- Не хочеш говорити? - я опустила очі. - Я відправила Альберта у пекарню, йдемо на пари, поки його ще нема.
Я взяла у долоню брудний табак, щоб не смітити і підняла планшет.Моріс не рушив з місця, робив вигляд, що старанно крутить цигарку, хоча я бачила, що він слинить її вже разів двадцять.
- Вчора знов приїжджали родичі з Ірану, - раптово заговорив він.
Не те, що б я здивувалась його словам, але тема сім’ї Моріса завжди викликала у мене напруження.Він темношкірий, його батько американець, переїхав до Парижу із Флориди, щоб відкрити бізнес.Мама біженка з Ірану, втекла разом з братом, коли їй виповнилось вісімнадцять.Бабуся Мора була агресивно налаштована проти Парижу, і Європи у цілому.Для неї, як і для більшості корінних мешканців, було важливо шанувати традиції, тому незапланова втеча двох дітей у чужу країну стало потужним ударом.Благо мати Моріса не була надто сентиментальною, і дешевий цирк бабусі про “інфаркти” та “ інсульти” не увінчались успіхом.Врешті та змирилась, але контакт обірвала, до поки не дізналась, що донька вийшла заміж за темношкірого.З цього і почалась вакханалія, будь-який її приїзд закінчувався скандалом.Вона намагалась вбити у голову доньці, що б вона розвелась з “негром” і повернулась на батьківщину,а Моріс часто ставав свідком цієї розмови.Найболючіше те, що він теж був об’єктом обговорення, адже найбільше дратував бабусю тим, що є “чорним”.
Моріс не любив, коли я шкодувала його.У нас спільна травма - жорстке виховання, і будь-які слова підтримки чи жалю, викликали лише приступ агресії.Для таких, як ми, єдиним варіантом підтримки залишалось слухання.Мені потрібно було просто вислухати його.
- Незнаю, чи я можу цю жінку називати своєю бабусею, якщо вона пів мого життя називала мене мавпою.Але, хрін з нею, травма, хоч і не вилікувана , проте успішно забута.Я веду до того, що я подавлений не через тебе, а через їхній приїзд, всі соки висмоктують, тому знов присів на наркоту.
Ці слова пробіглись лезом по серцю.Мені настільки було неприємно це чути, що я заплющила очі і примружила їх.Як так можна взагалі?Як можна так говорити про свою сімʼю?Усміхатись, робити вигляд, що любиш, називати себе добрими та толерантними.У якому столітті ми живемо?Більше схоже на камʼяний вік, або період рабства.Хоча самі забувають, у яких умовах живуть.Боляче, противно і образливо.
- Моріс, послухай…
- Я знаю, що ти зараз хочеш прочитати мені лекцію, що вони мене не заслуговують, що я найкраща людина в світі, і взагалі бабка моя повне гімно, - усміхнувся він.Ця усмішка була вичавлена насилу. - Не переживай, я випередив твої думки.Я теж так вважаю, просто хотів поділитись з тобою, інакше ти б думала, що я ігнорую тебе, бо зайнятись нема чим.
- Рада, що ми дійшли до спільного висновку.
- Ти знаєш, що не потрібно мене підтримувати, а просто…
- Вислухати, - продовжила я. - Та та, знаю.Не один день дружимо.Я зробила вигляд, що забила на його слова, а на душі шкребли кішки.В голові не вкладається, що на землі ще живуть такі дикуни.
Він нарешті піднявся разом з цигаркою у роті, і відкрив портсигар, обережно підрівнюючи кожну самокрутку.
- Будеш?
- Ти знаєш, що я завʼязала.
- Не так багато часу пройшло.
- Рік.
Він підтиснув губи.
- Хай так.А цигарку будеш?
- Моріс, - занила я, закочуючи очі доверху. - У тебе цигарковий папір у волоссі.
- Де саме?
Моріс заліз пальцями у густе скуйовджене волосся, яке він постійно називав губкою, через свою структуру, і почав ритись у пошуку паперу.Я ж забігала очима по його обличчі, щоб знову уважно вивчити образ.Я думала, що за літо він поміняється, адже весь цей час він був у Флориді, обіцяв, що заплете афрокоси, хоча я знала, що це брехня.Єдине, що я помітила - він трішки підріс, був на пів голови вище, а зараз таке враження, що вимахав ще на сантиметри два.Він взагалі не любив запарюватись над своїм зовнішнім виглядом: обличчя у нього було чисте, пропорційне і з пухкими губами.Одяг завжди максимально простий, мішкуватий, однотонний.Любив виділятись колекцією аксесуарів, особливо срібними кульчиками.Я витягнула з його волосся залишки папірця і ми вирушили назад, розказуючи один одному останні плітки.Він мені щось емоційно доносить, намагається вивести на якусь реакцію, а я досі зациклена на тому, як він знову пропонує мені закурити.Так егоїстично робити вигляд, що ти вже забула за це все, усміхатись, а у серці досі біль, у той час, як мозок кричить, щоб я перестала з себе корчити безневинну хорошу дівчинку.
- Ей, Марітт! - гукнув знайомий голос.
Проходячи мимо натовпу збуджених студентів, я подекуди зустрічала своїх однокурсників, або просто знайомих з університету.Мені бракувала місця, щоб з кожним привітатись, чи дати пʼять, бо кожен раз мене хтось штовхав, пропихаючи собі дорогу.
- Жизель, рада тебе бачити, - промовила я з щирою усмішкою на обличчі.
Жизель була старостою нашої групи.Висока блондинка, яка полюбляла моду, проте вирішила продовжити справу батьків, які працюють архітекторами в Канаді.Довелось посунутись у бік, ледь в стіну не втиснутись, щоб ковтнути трішки повітря і спокійно поговорити з нею.
- Повинна тебе засмутити, хоча у твоєму випадку це з точністю навпаки.Декан запропонував тобі взяти участь у посвяті першокурсників, ти вразила його минулорічною презентацією.
- Ого , - я підняла брови, щиро дивуючись. - Неочікувано.Я думала він забув вже.
- Розумію, що це ранок першого дня, ти, мабуть, ще вибита з колії…
- Аж ніяк, - відрізала я. - Якщо місьє Дюбі побачив у мені потенціал, то це буде великою честю для мене.Значить, я вже чогось досягла.
Жизель усміхнулась та стиснула моє плече у знак підтримки.
- Ніколи у цьому не сумнівалась, Марітт.У дванадцятій зустрінься з ним в актовому залі, він тобі детальніше все розповість.
Вона пішла, залишаючи після себе шлейф приторних парфумів.От яка б Жизель не була приємна людина, але з запахами у неї явні проблеми.Таке враження, що тебе зачинили у газовій камері серед зіпсованих солодощів.
- Марітт!
- Ай!Ти взагалі здурів?
Моріс незрозуміло обдивився моє обличчя.
- Ти чого?
- Нащо по руці так сильно плеснув?Я думала, що ось-ось відвалиться.
Моя рука горіла так, ніби по ній вмазали довжелезним тапком, чи свіжим букетом кропиви.Колючість слабко перетікала до ліктя, де вже сильно тиснула мені на нерв.Неймовірно боляче, я старалась тертям ослабити пекучість, але цим зробила собі лише гірше.
- Я тебе і пальцем не торкнувся.
- Ага, мстиш мені за те, що налякала тебе на полі? - рявкнула я.
Моріс підняв брову.
- Дурнувата?Нащо мені це робити, я вже забув про це.
- Якщо не ти, то хто?Полтергейст?
- Можливо хтось з малих випадково вдарив, звідки мені знати?
І справді: народу було настільки багато, що удар міг належати кому завгодно, звинувачувати Моріса нема сенсу.Та навіть якщо він, що з того?Єдине, через що я ніяк не могла заспокоїтись, це страшенний біль.Від неочікуваного удару у мене потемніло в очах, навіть довелось спертись об стіну, щоб не впасти.
- Мене нудить, - слабо мовила я.
- Я ж кажу, що того року їх занадто багато.Йдемо в аудиторію, там хоча б кисню більше, нема гарантії, що тут хтось не пустив газок, мене б теж почало нудити, - Моріс оглянув територію і підозрілим поглядом оцінив одного з першачків.Той лише міцніше притиснув до себе тубус, та від страху ринувся до аудиторії.
- На цей раз не буду заперечувати твої слова, ходімо, - відповіла я.А рвота у цей час ближче приближалась до горла.
- Точно він.Ти бачила його погляд?Такий противний, нахабний...
- Ха-ха, сумніваюсь.Я бачила погляд наляканого хлопчика, який загубився в корпусі університету.Ще й ти добив його своїм наглядом.
- Нехай звикає, - Моріс кашлянув, опустивши голос нижче, тим самим демонструючи свою солідність. - Я заступник старости.
- Тебе Жизель назначила?
- Я сам себе назначив.
- Тоді не рахується.
- Рахується.Все рахується.
- Не рахується, - посміхнулась я.
- Рахується, - він почав помітно нервувати.
- Забий, мені ще треба берегти енергію для першачків.
Моріс почав сміятись з мене, називаючи секретаркою декана.Але я звикла до цих жартів, вони не здавались мені образливими, лиш настрій піднімали.Крізь сміх і сльози, я краєм ока спостерігала за рукою, що вже встигла сильно почервоніти.Біль потрохи вщухав, а потім зник так само раптово, як і з’явився.Прикривши почервоніння светром, я дала потиличник Морісу, і, отримавши копняка у відповідь, хутко залетіла в аудиторію.Виявилось, що у перший день я дарма тягла з собою планшет, та і принципі все, що у мене було з собою.Перед аудиторією я поспорила з Морісом, що йому прилетить від професора, адже він нічого з собою не взяв, у той час, як він ледь не з піною в роті рявкав, що це я дурепа, і у перший день ми нічого не будемо малювати.
- Ой, а у кого так обличчя посиніло?Сталось щось, Марітт? - він підпер підборіддя рукою, уважно вивчаючи мій емоційний стан.
Я нічого не відповіла, лише смикнула губою.
- Вмій програвати, не лише ж тобі сміятись з мене.
- Я була впевнена, що нас навантажать.Це останній курс!
- У будь-якому випадку ти програла.Сьогодні ти йдеш до мене, а не я до тебе.
- Ти точно знущаєшся.До тебе пертись цілу вічність, я не хочу таскатись з планшетом по всім автобусах Парижа.
- А доведеться.Програла - виконуй бажання.
- Не вказуй мені, - я підвищила тон. - Якщо я не хочу їхати, значить я не буду.Можливо поміняємось місцями, і ти сам понесеш п’ятикілограмову сумку разом зі всім приладдям?
Мої слова можна було б вважати жартом, чи підколюванням, якби не вираз обличчя, що був надто серйозним для такого.Ручка між двох пальців агресивно билась об стіл, а спроби Моріса вирвати її у мене з рук закінчувались моїм істеричним вереском.
- Відчепись від мене, врешті-решт! - крикнула я.Шум в аудиторії потихшав. - Задовбав.Деколи жарти не завжди доречні, ти не думав про це?
- Тобі кішка дорогу перебігла, чи ти не з тої ноги встала?-Моріс вилупився на мене здивованими очима, а я й сама не помітила, що справді засильно завелась, хоча це дурниці, і ми постійно сміємось з цього.
- Нічого не сталось, просто забудем про цей конфлікт і все, - я зробила вигляд, що малюю щось у зошиті.
- Конфліктом і не пахне, ти просто занадто бурно реагуєш на мої підколи.Не схоже на тебе, - Моріс промовив це з гіркотою у голосі.Я заділа його, хоч він цього і не показував.А я навіть вибачитись не можу, ніби щось зупиняє, ніби горло стискає невидимий комок.
Привітання та побажання професора я майже не слухала, була зосереджена на малюнку.Моріс не промовив ні слова.Я відчувала напруження між нами, незважаючи на те, що ми майже ніколи не сваримось.Печіння, хоч і слабке, супроводжувало мене впродовж всієї пари.Я підняла рукав светру, та напружилась - слід взагалі не пропав, лише яскравіше виділився і покривав вже більшу ділянку, ніж було до цього.Хтось сильно постарався, щоб вдарити мене, і вже не дуже віриться, що це було випадково.
Після пари Жизель ще раз нагадала мені про посвяту першокурсників, але навіть її слова звучали, мов у тумані.Якісь обривки фраз долітали до мене і я схвально кивала головою, роблячи вигляд, що все зрозуміла, а насправді ледь вловлювала суть сказаного.Що зі мною?То рука, то нудота, тепер я взагалі ніби у космосі, ніби вийшла з тіла і подорожую світами.Мене ще кілька разів хтось кликав, я проігнорувала: вся моя увага була зациклена на внутрішніх відчуттях.Моя голова ставала все важкішою, мені хотілось просто впасти у ліжко і заснути.Невже захворіла?Зараз?Ні, тільки не зараз!Я відповідальна за захід.Сам декан поручився за мене, я не маю права підвести його.Ні сьогодні, ні завтра - ніколи.
- Виглядаєш погано, Марітт, - мовив Моріс,а я затремтіла.
Ну звісно мене морозить.
- Здається піднялась температура, - слабким голосом відповіла я.
- Сумніваюсь, що малим сподобається старшокурсниця, яка валиться з ніг.Я скажу місьє Дюбі, щоб знайшов тобі заміну.
- Ні! - крикнула я і вціпилась у його плече. - Ні в якому разі, я напевно просто нервуюсь, таке буває…деколи.
- А якщо…
- Моріс, закриємо тему.Я піду і крапка.Чекай мене на виході, це займе небагато часу.
Кілька хвилин він сумнівався, тримав мене за руки і вдивлявся у мій погляд, щоб впевнитись, що я витримаю.Я сто раз кивнула та пообціяла, що зі мною все буде гаразд і я зразу після посвяти побіжу до нього.Мій стан говорив сам за себе - я слабка, але Моріс знав, що зі мною сперечатись марно, я все одно зроблю так, як хочу.Він відпустив мене, у той час як я ляснула себе кілька раз по щоці та вирушила до декана.Біля професора я старалась стояти струнко, робила вигляд, що все добре, а слова похвали від нього були як бальзам на душу, здавалось, що мені навіть трішки легше стало, єдине, що трохи відволікало це печіння, але слабкості я вже не відчувала.Ми вирушили у просторий сучасний актовий зал, абітурієнти вже зайняли свої місця, поки ми з місьє Дюбі і ректором Кордьє непомітно юркнули за куліси.
- Велика честь стояти з Вами поруч, місьє, - я ввічливо похилила голову перед двома найвищими постатями університету.
- Від Вас очікуємо лише неперевершених результатів, Марітт Мюррей, - мовив ректор, а я почервоніла. - Зазначте, що ваші слова - назавжди запамʼятаються нашим першокурсникам, тому постарайтесь справити на них позитивне враження.
- Повірте, Ви зробили правильний вибір, я не підведу.
Жерар Дюбі нервово захитав головою.Не переживайте, місьє, я..я цей...професіонал своєї справи.Що зі мною?.Я настільки була в передчутті, що відчула приплив енергії всередині, ніби по трахеї розливалась гаряча лава, перетворюючись у коктейль під назвою «впевненість».Через декілька вступних слів головних професорів, вийшла я.На мене дивились десятки розгублених, зацікавлених та нових очей, і ні на одному я не змогла зупинити свій погляд.Кожен був унікальний, і ось ніби здається, що знайшла схожі, але ні - вони різні.Мої ноги трохи підкосились, серце набуло значної ритміки, я розуміла, що підступає страх і паніка.Але я не можу провалитись серед такого натовпу.Поки я знов занурилась у свій стан, абітурієнти почали перешіптуватись, а це ще більше напрягало.Вони обговорюють мене, сміються з мене, який же ж я авторитет після цього.
- Чого ти мовчиш, Марітт? - пошепки сказав ректор.
А я хотіла сказати, та рот був зашитий невидимими нитками.Я намагалась розірвати їх, але я не могла цього зробити, ці нитки пророслись крізь все моє тіло: здавило руки, ноги, серце, голову.Боже, ні…це кінець.Як тут я знов відчула неймовірну пекучість у зоні кисті.Прекрасно, ще цього бракувало.Я вже була готова до того, що мене знов почне нудити, кине у жар, чи холод.Вишенькою на торті стали б тотальна темнота в очах і запаморочення.
- Марітт…. - рявкнув декан. - Що з тобою?
Я не впала?Я стою?Мене мов окатило льодяною водою, я прокинулась і вмить опустила погляд на ноги - я не знепритомніла.На мене все ще дивляться десятки людей, але я вже не відчуваю нічого.Точніше все, що я зараз відчувала це неймовірну сміливість і впевненість.Мене вже нічого не тримало, я сама володіла своїм тілом.Я високо задерла підборіддя та заставила руки за спину.
«Чокнута» - промовила я про себе.
«Але тобі це подобається» - відповіла вже не я.Хтось сидить у моїй голові?
- Шановні абітурієнти, я щиро рада Вас бачити у нашому навчальному закладі і зразу ж хочу попередити - готуйтесь до безсонних ночей, архітектура не буде терпіти ледарів.
Деякі відвели погляд, вражені моєю прямотою, а інші лиш посміялись з цього.У будь-якому випадку мені вдалось зацікавити їх, адже старалась не підбирати банальних фраз.
- Знайте, що до кінця пройдуть лише найсильніші, - я почала розходжувати туди-сюди, додаючи собі авторитетності. - Так, Ви будете виснажені.Так, Ви захочете мільярд разів кинути цю справу, жаліючи, що взагалі вступили сюди.Повинна Вас попередити - це один з етапів типового психологічного ходу,а саме заперечення.Всі ж знають,що чекає на Вас у кінці?
- Прийняття! - прозвучав галас зсередини залу.
Я кивнула.Студенти почали ворушитись, їх сильно схвилювала моя доповідь.Чесно, не лише вони були вражені, я сама ледь впізнала себе тоді.Боковим зором я бачила, як місьє Дюбі і Кордьє застигли у задумливій позі.Вони досі були напружені, бо боялись, що я провалюсь.
- Не бійтесь показувати себе, дайте про себе знати, висвітлюйте свої думки, Парижу і світу завжди потрібні нові, свіжі ідеї.І може десь там серед Вас, є люди, які думають «а що, якщо моя робота недостатньо гарна?Може мені не слід показувати її на загальний огляд?».От що я Вам скажу, викиньте цю дурість з своєї голови раз і назавжди.Ваші ідеї на те і ваші, що вони не схожі на інших, можливо саме через такі думки втрачається той самий талановитий митець?Можливо саме через це у майбутньому постраждає солідна архітекторська компанія, яка втратила здібного майстра?
Студенти не відводили від мене поглядів, старались вставати з сидінь, щоб бути ближчими до мене.Уважно слухали мене, були мною зачаровані.Я не бачила ні одного, який би втупився у вікно і забив на цю драму, що я тут висвітлюю.Біля дверей помітними цоканнями дала про себе знати Жизель.Вона теж тут.Фотографує мою промову і широко посміхається кожній фотографії.
- Тому, будьте креативними, справжніми і вільними у своїх творіннях!Не копіюйте інших, залишайтесь собою, вдача ніколи не обходить унікальних.Вітаю з початком нового навчального року! - крикнула я, а відповідний крик абітурієнтів не змусив себе довго чекати.
Вони були у захваті, очі горіли, я вже чула, як хтось старається познайомитись і поділитись своїми ідеями.Такі малі, але такі талановиті, і у кожного свій стержень.А що говорити про мене, яка сама собі не могла повірити.Я відчувала себе лідером, ритором, яка навіть не підготувала текст, а просто імпровізувала.Ще кілька хвилин тому, я боялась, що опозорюсь, знепритомнію на сцені і запамʼятаюсь всім, як найжахливіший студент року.Печіння у руці, ніби пробудило у мені те, що так старанно ховалось від суспільства, забрало всі мої болі та переживання.Хіба це не диво?
- Марітт, ми просто… - Андре Кордьє намагався підібрати слова, клацав пальцями, щоб щось спало на думку, проте вдаривши себе по чолі, так нічого і не промовив. - Ти висхідна зірка, Мюррей!
- Я казав вам, місьє , - схвильовано додав Дюбі, - Ви точно не пошкодуєте, якщо оберете Марітт.Їй навіть не потрібно готувати текст, проте, повинен признатись, що я все ж переживав.Тільки все одно був впевнений, що все пройде успішно!
Я притулила долоню до грудей, знову відчувши гарячу течію всередині.Мене розхвалювали, а я все більше і більше заливалась румʼянцем.Невже це справді зробила я?Яким чином так сталось, що я не занервувала і просто в паніці не втекла з натовпу?Мені ледь вдалось відірватись від похвальних слів професорів, адже вся моя енергія вже почала виходити з тіла, а на зміну знову прийшла слабкість.
«Все таки захворіла, а говорила так гарно лише на адреналіні»
Написавши Морісу, що я вже виходжу, я вийшла з душної зали і на кілька секунд зупинилась біля холодної стіни.
- Тріумф, - підскочила я.Студенти навколо мене дивно покосились, тому я сховала посмішку і пришвидшила крок.
Знову моя рука дала про себе знати.Печіння, сильне, та навіть болюче, не таке, яке було раніше.
- Та що ж таке, - рявкнула я і підняла рукав.
Мої очі панічно забігли по шкірі, шукаючи логічне пояснення тому, що відбувалось.Від шоку я присіла, налякано розглядаючи те, що кинуло мене у ступор: це вже було не печіння, моя рука кишіла дрібними червонуватими шрамами, які плавно розтягувались у більші розмірі, рухаючись у сторону ліктя.
- Я божеволію, - прошепотіла я. - Це неможливо...