Ну і що тепер? Я знов чую лиш власний голос і думки. Арабель, ти тут?Ні, її тут немає. На цей раз я одна. Можливо, варто прислухатись? Я зачекаю.

— Арабель?!

Тиша.

— Я одна.

Невже я все таки померла? Чи можуть мертві щось відчувати? Фізичний дотик. Я відчуваю його. Щось новеньке. Не знаю чому, але мені так легко. Що, якщо я спробую розплющити очі? Чи вдарить мені в зіниці сонячне проміння? Чи зажмурюсь я так, як роблю це завжди? Чи все різко перекреслиться і я просто потисну руку своїм мертвим родичам.

— Я марю.

Страх сковував моє тіло і я поступово втрачала віру у те, що все таки я жива. Я боялась, що дійсно моє місце вже на небесах і всі мої плани, амбіції вже нічого не будуть варті. Хоча ніхто незнає, що там наверху. Праця — безкінечне коло, з якого хочеться вийти, але варто тобі зійти з колії, як ти тут же відчуєш себе безпорадним. Божевільний трудоголізм завжди був присутній у мені, і я не памʼятаю ні дня, який би я не провела за навчанням чи скульптурою. Я любила креслити, малювати, крім цього це була складова мого навчання, але було ще окреме хобі, яке я видобула для себе ще у дитинстві. Мені подобалось створювати щось нове, особливе. Всі мої фантазії осіли в ремеслі ліпки, спочатку це був звичайний пластилін, потім глина, а вже у старшому віці — віск. Найчастіше я ліпила деталізовані старовинні споруди, що і послужило майбутньому рішенню вступити до архітектурного, але знаходили собі місця і невеликі копії статуй ренесансних скульпторів та художників. Щоразу мої пальці благали зупинитись, і я сама відчувала дику біль після добового проводження часу за ліпкою, але це була залежність, від якої я не могла просто відмовитись, я робила все через біль, адже над ним домінувала насолода і азарт. Поки не доведу до ідеалу — спати не ляжу. У кожен період часу поняття ідеалу було різне. Якщо в чотирнадцять років я вважала, що зменшена копія Нотр-Даму з кривим, але гладким дахом перевершує всі мої попередні спроби, то тепер я бачу в цьому лише суцільний жах, місце якого на затхлому горищі далеко у коробці.

— Невже це кінець?

Ні. Я чую пульс. Чую, як стукає моє серце. Час прокинутись, і я роблю це. Очі нарешті розплющились, але перших кілька секунд все що я бачила, це розмиту картинку. Свідомість ще не зафіксувалась. Долонями я намацала підлогу — вона була тверда і холодна. Яскраве світло обрамляло мою фігуру і я потрохи почала шукати опору і вставати.

— Де я?

Я незнаю. Я обернулась кілька раз навколо себе, але все що бачила — чорний простір і невеликий обʼєкт освітлення наді мною, який не виглядав як лампочка, а просто щось, що віддає світло. Невже я справді померла? Паніка наростала, виходу ніде не було. Скільки б я не ходила і не шукала, врешті-решт я змушена була вертатись назад, бо об'єкт освітлення був лише у початковій тоці, а за межами невідомого простору лише глуха пітьма.

Надія — помирає останньою. І я надіялась. Сіла у позу лотоса і почала чекати, що відбудеться чудо і я прокинусь, або мені хоча б скажуть, що зі мною. Брехня. Нема ніякої надії. Просто намагаюсь не збожеволіти і кормлю себе безглуздим снаряддям. Тіло тремтіло, а серце готово було вискочити на волю. Гробова тиша змушувала прислуховуватись до всього, що навколо мене, але у тому то і справа, що не було нічого. Абсолютно нічого. Я одна.

— Марітт!

Хто? Хто це був? Вийди, покажись! Чий це голос?

— Марітт! — знову ехом пролунав голос.

Не можу розібрати чий. Мені, ніби вдарили у голову важким предметом і все всередині перемішалось.

— Рука! Бинтуй руку!

— Ти з глузду зʼїхала? Ні в якому разі, воно ж згорить!

До чого тут рука?

— Твоя рука, Марітт — глянь на неї.

Я слухаю свій внутрішній голос, повільно піднімаю тканину і жахаюсь. Вона вся в крові. Запеченій, покритій грубою шкіркою, де-інде ще просочувались свіжі струмені. І тут я згадую. Зіставляю пазл. Я не померла, я непритомна. Та не просто непритомна, а знаходжусь на межі життя і смерті. А моя рука наповнена вогнем. Потрібно вставати. Потрібно вставати, Марітт! Мої долоні тягнуться до вух, щоб зупинити цей нестерпний шум. Марітт! Марітт!

— Марітт, донечко, ти чуєш мене?

— Мама?

— Так! Так, це я, мама. Слава богу, ти прокинулась. Господи Всемогутній, дякую тобі.

Мамин стурбований голос виводить мене з трансу.

Перед очима все пливло і я ніяк не могла зосередитись на її обличчі, а чим довше намагалась фокусувати погляд, тим більше наростав головний біль. Яке ж було моє здивування, коли і в батькових очах я помітила щось схоже на емоцію. Страх, занепокоєння, сльози? Справді переживає за моє здоровʼя, чи просто не може усвідомити того, що його мрія збулась?

— Фабʼєн, що робити? — мама торкнулась моєї долоні, але я майже не відчула цього. Я все ще дивилась на понівечену руку, страждально ниючу від болю. Батько похитав головою, задумливо підкладаючи пальці до підборіддя. Зморшки посеред його брів незадоволено рухались, що свідчило про те, що він все ж занепокоєний моїм станом.

— Потрібно звʼязатись з Гроссо — повільно вимовив він, ніби даючи настанови. — Я хочу, щоб він побачив, що програв. Це ж він заперечував вогонь у ній.

Мама запротестувала.

— Навіть зараз ти думаєш не про здоров'я своєї дитини, а про минулі конфлікти з Гроссо. До чого тут вогонь? З нею коїться щось дивне, можливо це якась зараза, алергія. Ми витрачаємо час на безглузді версії, замість того, щоб везти Марітт до лікарні і вияснити причину.

— Тобі самій не смішно зі своїх слів? Де ти бачила, щоб у людини йшов пар зі шкіри? Викличеш швидку — оформиш нам відвідування в дурку. Вогонь не пробуджується, як інші стихії, звісно він буде рвати перешкоди, у її випадку це рука. Сьогодні пар, а далі вже підуть іскри. Єдине, з чим я погоджусь, це те, що ми справді витрачаємо безцінний час.

— Їй боляче! — крикнула вона, а я затремтіла. Вогонь, що бився у мені, ніяк не хотів вгомонитись, а шукав способу, щоб вийти з мене.

— Я знаю, — ні краплі жалю у його голосі. — Що ти хочеш від проклятої стихії? Біль — частина процесу. Без нього ніяк.

Подушечками пальців він торкнувся своєї шиї, де яскраво вирізнялись два сліди долонь, які відпечатались на батьковій шиї страшним опіком. Він трохи примружився і стиснув губи, видно воно досі болить, хоча у деяких місцях вже утворилась тверда шкірка. Зіниці повільно перевели увагу на маму. На щоці більше не було почервовіння, як і жодного прояву батькового ляпасу. Цікаво, вони обговорювали цю ситуацію, поки я валялась непритомна? Не думаю...такі моменти скоробіжно забуваються, а потім робиться вигляд, що нічого і не було.

— Мене не влаштовує твоя позиція. Навіть, якщо це і вогонь, Гроссо сюди прийде виключно для того, щоб забрати його. Ми вже пережили найстрашніше, далі ми повинні продовжувати жити без стихій і Бастора.

На обличчі батька дьоргнулись жили. Він повільно обернув голову у сторону мами, супроводжуючи злим поглядом. Сховавши руки у кишенях він, мов хижак, примостився позаду неї і прошепотів у вухо, погрожуючи, витесуючи кожне слово:

— Мені багато чого хочеться тобі сказати, Естер, але я стримую себе, бо це не той час. Єдине, що тобі потрібно знати, це те, що зі сьогодні Марітт повністю переходить у мої руки, а ти, як улюблена мама, будеш поряд, не даси їй опустити руки. Не смій сперечатись, вогонь їй призначено долею. Скільки не бігай, все одно не втечеш, ти знаєш це.

Остання фраза була випалена гарячим диханням у мамину шию. Ніжну материнську шию, яка не заслуговує таких слів. Всередині бурлило щось схоже на вогняну кульку, яку хотілось жбурнути у тата, щоб покарати, але вона швидко тухла від мого безсилля. Мені було все одно на біль і реакцію батьків. Мій моральний стан був вимурдуваний до такої степені, що навіть думки викликали нудоту, що вже говорити про галас навколо мене.

— Це добром не закінчиться, — продовжила мама. — Глянь на свою шию. Це темна магія, нічого хорошо ти з неї не зліпиш.

Тато нервово потер випалений червоний відбиток рук на шкірі і похитав головою.

— Я знаю на що йду, такі дрібниці не зупинять мене.

— Дрібниці?! Ти міг померти!

— Але не помер. Моє життя ще зіграє важливу роль у відродженні вогню, просто так я це не залишу. Потрібно звʼязатись з Арабель, а вона вже виведе нас на Пʼєра.

Я ледь помітно порухала підборіддям, намагаючись показати незадоволеність. Мого слабкого руку ніхто не помітив, і від розчарування я заплющила очі.

— Господи, що ти робиш, Фабʼєн, — мама взялась за голову і присіла біля мене. — Чому…чому це відбувається саме з нами? За що Господь карає нас...

Вибач, мамо, я не хотіла. Не хотіла цього всього і надіялась, що нас це омине. Ти так страждаєш…

Шкода, що вона не почула моїх слів. Я буквально шепотіла їх ледь відкритими губами, і це скоріше було схоже на хрипи, але мама настільки була схвильована, що чула лише власні ридання. Я би так хотіла обійняти її, сказати, що все буде добре. Сказати, що все минеться. А ще краще прокинутись, мов від страшного сну. Але моя рука перерізала всі мої надії та мрії, нагадувала, що я в реальності тим, що досі кровила і нила від болю, висмоктуючи з мене всі сили.Не було енергії для боротьби, тому мій організм увів мене у стан сну, щоб хоча б якось пережити нестерпні відчуття.

Розплющила очі, коли вже за вікном було темно. Біля ніг, скрутившись в клубочок, лежала мама. Вона мені нагадувала дитину, бо великий палець був весь в слинах, окутий червоними щоками. Мені вистачило сил піднятись на ліктях і краще роздивитись маму: бідолашна покусала собі кісточки рук, змушуючи кров просочуватись крізь суху шкіру.

Я тендітно провела по них, боялась задіти рани, але кров вже висохла, а мама навіть не дьоргнулась від моїх дотиків. Вона міцно заснула. Емоційно виснажена і фізично вичавлена. Коли батько гаркав на неї, я завжди казала, що з кожною сваркою мама позбувається зірочки в очах. А у неї їх було безліч. Самі її очі — небесна блакить, яка у вечірню пору перетворюється на космос, всипаний мерехтінням.

— Мама… — прошепотіла я. Мої пальці погладили її чорне скуйовджене волосся. Провели по жорстких волосинках. Мамине волосся було дуже густим і доглядати за ним неймовірно важко, тому вона завжди ставала з самого ранку лиш задля того, щоб вичесати ковтуни. Але, незважаючи на всі складнощі, воно у неї було блискуче і здорове, а що ще прекрасніше - хвилясте, пишне, навіть укладання не потрібно. Природа мене оминула цим. Не подарувала такий цінний дар. Вся моя зовнішність — копія батька. Починаючи від прямого рудого волосся, закінчуючи зеленими очима.Єдине, чим ми з мамою схожі це фігурою. Генетично всі жінки у нашому роді худі і з мініатюрними формами. Коли мені було сімнадцять років я часто засиджувалась у компанії з Морісом, де були дівчата з неперевершеними фігурами і великими грудьми. Це змушувало опускати очі до низу і бачити перший розмір і сильну худорлявість. Зараз мені двадцять, і все що у мені змінилось — ріст. Я доволі висока, близько ста сімдесяти п'яти сантиметрів. Зі всієї сім'ї я посідаю друге місце за зростом після батька, мама ледь досягає мого плеча, як і старша сестра.

Я вирішила не докучати їй, накрила ковдрою і акуратно переклала на своє місце. Мама лиш повернулась на інший бік, а я спокійно видихнула, знаючи, що вона хоча б трохи відпочине. Навшпиньки я вийшла з кімнати, зачинила двері, а в зіниці вже билось противне жовте світло. Мої очі звикли до темряви, я скривилась і вже хотіла вимкнути лампу, як побачила рухи у бік ванни. Висока тінь активно жестикулювала, а чоловічий шепіт, промовляючий щось нерозбірливе, дали зрозуміти, що це батько.У голову вернулись спогади, коли він казав, що хоче звʼязатись з Арабель, і мене мов вдарило струмом. Я не бачила сестру багато років, а звʼязатись з нею було неможливо, вона не виходила не звʼязок. Тоді, коли я лежала у Моріса, це ж був не сон. Вона попереджала мене.

— Дідько! Чому не вийшло?! — буркнув він, а з ванни вилетів скляний предмет. Від нього йшло сяйво, яке після різкого удару повільно втрачалось.

Я підбігла до нього, взяла у долоні: це був скляний кулон у вигляді клену, середина якого палахкотіла зеленим. Кулон земних має різноманітний вигляд, такі атрибути не роздають кому попало, лише в екстрених випадках. Наш виявився не те що екстреним, а необхідним, бо сестра, хоч і мад, повинна була бути на зв'язку. Батько, помітивши мене, блискавично вирвав його у мене з рук. Не втримавши рівновагу, я впала на куприк і айкнула.

— Чому ти не спиш? — запитав він, як на диво, спокійно.

— Я виспалась.

— Тоді поміняй бинт.

— Бинт?

Батько вказав головою на мою руку. Я прослідкувала з ним, перевела погляд і побачила, що справді моя рука була забінтована. Здається, це відбулось під час мого сну, адже я не відчувала жодних маніпуляцій і змін у стані. Мізинцем я провела по тканині, яка вже була достатньо просочена кровʼю, але ніяких відчуттів чи червоних потоків не було. Я здивувалась.

— Ти ж казав, що не можна торкатись шкіри.

— Вогонь зараз неактивний.

— Це як?

— У стані спокою. Наскільки мені відомо, ця стихія має два стани — активний і пасивний. Він не супроводжує тебе постійно, зараз перебуває у ремісії. Думаю після такого емоційного всплеску він ще не скоро дасть про себе знати, тому я дозволив мамі перемотати тобі руку.

Я знов закрила рану. Бинт ще мав достатньо місця, щоб всмоктати кров, то ж я проігнорувала пораду батька. Не було жодного бажання дивитись на це жахіття. Він знов почав проводити махінації з амулетом перед дзеркалом, щоб відчинити портал.

— Ти вже пробував це робити, і всі спроби були марними. Сумніваюсь, що Арабель відповість, — я сказала це тихо, але впевнено. Усередині мене все напружилось, а батько тільки дьоргнув вилицею.

— Зараз вийде.

— Звідки така впевненість?

Він роздратовано прошепів.

— Вона мусить прийти.

Я притулила щоку до дверей і замучено сперлась ліктем. У мене не було бажання ділитись з ним видінням, чи то сном за участі Арабель. Він би тормосив мене за плечі, вибиваючи якомога більше інформації, навіть, якщо це був просто трюк мого мозку, щоб заспокоїти нервову систему. Батько перевів погляд на мене, вигнув брови у запитальному вигляді.

— Я знаю, що ти хочеш мені сказати, Марітт, — його тон змінився. Він став говорити…тепло? — Вважаєш мене чудовиськом, який переслідує власні хворі фантазії. І ти маєш право на це, бо незнаєш всієї правди.

Його слова ніяк не торкнулись мого серця. Я з викликом відповіла йому:

— І яка ж ця правда?

Батько пропустив мимо вух мій уїдливість і нахабність.

— Звідки, думаєш, взялась теза, що ти вогняна? Я тобі відповім — людина не може народитись у Басторі. Ні за яких обставин, це виключено.Багато століть тому вони розділились, щоб уникнути конфліктів і війн з мадами, а ти ще й народжена двома стихійними. Можливо, я би допустив таку версію, будь хтось з нашого родоводу людиною, але пройшло тисячі років після останнього їх союзу з мадами, це просто неможливо. Ти чистокровна басторка. Ба більше, дитина, чия мати чи батько були стихійними, автоматично набували силу, незважаючи на те, що інший був звичайною людиною. Всі знають це, але чомусь нашу сімʼю вигнали. Дали шість років, бо я стояв на колінах і молився, щоб стихія прокинулась у ранішньому віці. Пʼєр Гроссо теж був в курсі справи, підсвідомо від розумів, що ти вогняна, бо була б в тебе інша стихія, вона би зразу проявилась. Просто йому набридло чекати. Добивало ще й те, що навколо нього шепотілись, ніби-то під боком вештається зрадник, що прикриває нечистого відприска без стихії. Нема стихії - людина. Людина ставить під загрозу весь Бастор. Звісно це був абсурд, а йому ж була важлива власна шкура і честь, ніж можливість детально розібратись у ситуації. Боягуз, сволоч...

— Чому ти раніше цього не розповідав?

— Ти би мене навіть слухати не стала. Кричала б, бунтувала. Я намагався, але ти закривалась від мене. Потім я почав розуміти, що стихія не проявляється досі, і дав тобі спокій, не став турбувати тими словами, які ти так ненавидиш. Але тепер ти розумієш, що я був правий. Якщо ми не повернемося у Бастор і не вивчимо твою стихію, Марітт… — він витримав паузу. Його рука разом з амулетом застигла у повітрі перед дзеркалом, він скляним поглядом втупився у нього, ніби бачив щось більше ніж власне відображення. Я напружилась і відклеїла плече від дверей.

— Що буде? — налякано запитала я.

Батько посміхнувся, а амулет у долоні знову почав мерехтіти, але на цей раз воно сягало більших масштабів. Це означало лише одне  Арабель почула нас і йде сюди.

— Марітт, тепер все буде добре, — він кинув амулет в умивальник і припав до моїх плечей. Я не могла зрозуміти чи його посмішка дійсно щира, чи за нею знов приховується божевілля. Після його розповіді вже було важко відрізнити чого він насправді мені бажає. — Вогонь знову повернеться у Бастор, і все завдяки тобі! Гроссо нарешті визнає поразку.

Вмить у квартирі вимкнулось світло. Тато приклав палець до рота і приказав мовчати. Я розгубилась. Ні, я знала як відбувається телепортація з іншого світу, але інтервал з останньої зустрічі з Арабель значно оновив мої відчуття. З Меллі це було по-іншому, я навіть не звертала уваги на те, як вона виходить з дзеркала, тим більше вона приходила часто і з самого дитинства, що ніяк не впливало на техніку, чи відчуття у будинку.

Гробова тиша. Я чула власний пульс у скронях. Кілька секунд ми стояли з батьком мов на голках, прислухаючись до будь-якого звуку. Але нічого не було. Він вже хотів списати вимкнення світла на несправну електрику, адже це старий дім і здивування не має викликати, а я потрохи почала розчаровуватись, якби ж не сильний гуркіт на першому поверсі. Батько відвів мене в сторону і побіг по сходах, я не відставала. Лампочки хаотично то вмикались, то вимикались, що свідчило про втручання позаземної особи. Секунди біганини по сходах здавались вічністю, і все, на чому я була зосереджена це на божевільному диханні і фігурі батька. Він раптом завмер посеред вітальні, а я, не розрахувавши швидкість, вдарилась об його спину, рефлекторно вхопилась за його долоню.

— Чому ти встав?

— Тихо!

Я на пальцях піднялась, щоб виглянути з-під його плечей і мої зіниці розширились втричі. Велике дзеркало у шафі покрилось тріщинами, з яких вилазило зелене сяйво. Згодом з нього почала вимальовуватись жіноча фігура, яка була все ближче і ближче до нас. Ми з татом струною випрямились, застигли в німому напруженні.

— Арабель… — вискочило з моїх вуст.  — Ти прийшла.

Але мої слова виявились помилковими. З дзеркала справді вийшла жінка, проте це була аж ніяк не моя сестра.Постать, близько сорока років, з чітко вираженими рисами лиця і строгим костюмом, спочатку уважно вивчила нашу кімнату, а потім ступивши крок акуратним низьким каблучком остаточно покинула портал. Ми з батьком переглянулись: ні я, ні він не знали хто це. Жінка нагадувала ту саму злу вчительку точних наук, якій ще бракувало лінійки, щоб бити по руках. Вона розходжувала по кімнаті, оглядала сімейні фотографії, кидала погляд то на них, то на мене, ніби впевнюючись, що це точно я.

Із дзеркала знов почувся тріскіт, тато автоматично вхопив мене за руку і відвів по далі, у той час як мої ноги взагалі мене не слухали і змушували стояти на місці, дивитись на те, що відбувається. Жінка насупила брови і підійшла до порталу. Їй вистачило трьох секунд, щоб на неї нахабно впали дві чоловічі фігури, які приклеїли бездиханне тіло до підлоги. Дзеркало зашуміло, лампочки знову замигали, у моїх вухах заграв білий шум, що я затулила їх руками. Незнаю скільки це відбувалось, але коли я розплющила очі, все вже вернулось на свої місця. Ніби нічого і не було.

— Дурні! — заверещала жінка. — Скільки раз просила навчитись користуватись тими клятими дзеркалами!

Два чоловіки, що валялись на землі один на одному важко запихтіли. Той ,що знизу, старався покинути пастку, але його напарник явно переважав у вазі. Незнаю, яким чином ця жінка вилізла з-під них абсолютно не понівечена, здається, строгий образ наділений ще й усередині неї.

— Вставайте, розляглись тут…

Верхній чоловік сперся об кисті і важко перевалився на спину. Нижній видав вимучений видих.

— Я ледь не вмер, — прохрипів він. — І незнаю навіть від чого, чи від божевільної телепортації, чи від цього ідіота!

— Ей! Я що винен, що так вийшло? Ніби я спеціально хотів впасти на тебе, —рявкнув товстіший.

— Якби ти не жер так багато, цього б точно не сталось. У тебе скоро стихії не буде де діватись, товстий кусок гім…

— Закрили роти! Присвята Морана… — жінка закотила очі і дрібними агресивними кроками встала посеред грізних чоловіків. — Ти — сядь нарешті на дієту, через тебе постійно страждають люди, — вона повернула голову у сторону товстуна, а дрібніший показав середній палець. — А ти, — ніби бачачи потилицею, жінка боляче скрутила цей самий палець другому, від чого той заверещав противним голосом, — якщо не навчишся відкривати портали, будеш усунутий від роботи.

Дрібніший боязливо сковтнув і похитав головою. Коли жінка відпустила йому палець, він відчайдушно почав на нього дмухати. Навіть у суцільній темряві, я бачила як з його рота вилітає дивакуваті узори, що нагадували ті самі дитячі малюнки вітру. Ці завитки були маленькими, але їх вистачило, щоб я відчула різкий перепад температур у кімнаті. Він повітряний.

— А тепер розпочнемо знайомство, — жінка по-господарські увімкнула світло і розсілась на великому кріслі. — Мене звати Лінда Браун, я керую відділом телепортацій в, уже вам відомого, Пʼєра Гроссо. Ці два…чоловіки Джош і Джеремі Габбард, мої недалекі підлеглі, — вона злісно глянула на них, поки вони намагались не накинутись один на одного з бійкою. — Сьогодні вночі надійшов сигнал виклику через амулет, правильно?

Тато лише кивнув.

— Я знаю хто Ви, містер Мюррей. Знаю,що вони намагались зʼєднатись з вашою старшою донькою Арабель. Проте, повинна проінформувати Вас, що, на жаль, це більше неможливо.

— Що значить неможливо? Де моя донька? - він повисив голос. Я розгублено бігала очима, то по батьку, то по Лінді.

Лінда сперла підборіддя об тильну сторону долоні. Погладивши шкіру, вона спокійно промовила:

— Арабель віддала амулет нам. Випереджу Ваші запитання, ні, вона нічого не пояснила і більше не з'являлась в офісі Гроссо.

— Щ..що? — погасивши батькову агресію своїм боязким голосом, я взяла ініціативу на себе. — Вона більше не хоче з нами зв'язуватись?

— Можливо, твоє припущення є правдиве, Марітт. Я намагалась випитати у неї причину настільки неоднозначного і дивного вчинку, але вона навідріз відмовилась відповідати. 

— Коли це сталось? - запитала я.

— Кілька днів тому.

Батько втрутився у діалог.

— Тобто весь цей час амулет був у неї, але вона ціленаправлено ігнорувала наш сигнал?

Лінда зупинила погляд на мені. Вона бачила, як я боюсь почути правду, як тремтять мої вії від прийдешніх сліз, і як підгинаються губи. Не може ж рідна сестра просто відмовитись від своєї родини, нічого не пояснивши. В Арабель точно повинні бути якісь мотиви, які точно пов'язані з нашої сім'єю. Чи її хтось завербував?

— Цього я незнаю, — на видисі протараторила вона. Видно, що вона трохи нервувала, щоб правильно підібрати слова, і у той же час не вдарити мені по серцю. — Арабель вже доросла жінка, ми не могли постійно слідкувати за нею, а гіперконтроль лише більше відбив бажання спілкуватись з Гроссо і впринципі зі всією свитою. Бастор дасть вам величезну можлививість поспілкуватись з нею і все вияснити.

Від згадування цього міста у мене вмить все похололо усередині.

 — Бастор? - повторила я.

Лінда повеселішала, коли почула це слово від мене.

— Дорогенька, звісно Бастор. Ти носійка вогню, Пʼєр Гроссо з нетерпінням чекає тебе!

— Звідки така впевненість, що це вогонь? Ви особисто спостерігали за моїм станом? — у горло підкрадалась та сама грудка зі сліз і злості,що перекривала мені голос.

— Не хочу здатись гнівною, Марітт, але ти поняття не маєш з чим маєш справу. Як часто ти бачиш, щоб з руки йшов пар?

— Звідки ви…

— Знаю? Амулет все передав, необов'язково пояснювати словесно.

Ну звісно. Я ще й тримала його у руках, це точно відбилось на наслідках. Батько ще й так вперто розмахував ним і шепотів, що такий сигнал не пропустить жоден мад, навіть при відсутності всього бажання.

— Чому Пʼєр Гроссо не пройшов сам? Де пояснення, чому я просто маю вірити вашим словам?

Лінда нервово закотила очі, демонструючи повну невдоволеність від моєї поведінки. Її дратували запитання, надлишок емоцій і непослухання. Батько, який слухав наш діалог біля вікна, раптом дав про себе знати, лупнувши долонями по підвіконню. Якщо кілька секунд тому, я повірила у те, що він на моїй стороні і хоче захистити мене, то зараз його дії вказують на абсолютно протилежне.

— Ти чула, що сказала мадам Браун? Бери найнеобхідніше і буди маму. Збираємось тут через двадцять хвилин, — він це сказав спеціально похапцем, щоб дизорієнтувати мене і не дати можливості вставити своїх пʼять копійок. І у нього це вийшло. Кілька секунд і він вже уважно оглядає кімнату у пошуках своїх речей та паралельно намагається угодити Лінді.

— Де мої манери. Можливо бажаєте чаю чи кави? Місьє Габбард?

Два чоловіки синхронно встали в очікуванні приємного чаювання, як холодний погляд начальниці остудив їхні приємні наміри.

— Признатись чесно, ми знатно напились з братом, — сказав товстіший на імʼя Джош. — У пузі вже немає місця для чаю, там свій спокій знайшла пляшечка рому, хе-хе.

Тонкіший на імʼя Джеремі повільно обернув голову у його сторону і прикрив обличчя від сорому, у той час як Джоша власна поведінка аж ніяк не соромила. Я дозволила собі легеньку усмішку, було весело спостерігати за прямими копіями Астерікса і Обелікса, які щоразу знаходять причину для чвар.

— У Басторі такий самий ром?  — поцікавилась я.

— Аякже! — вони знову вхопили синхрон. Джош торкнувся густої темної бороди і прийняв впевнену позу, випрямляючись, мов струна у спині, і вже готовий був говорити, як Джеремі перехопив його ініціативу і став безупинно тараторити. — Бастор нічим не відрізняється від вашого світу, окрім наявності стихій. Як ніяк і люди, і мади жили разом до певного дня в історії.

— Та та, — Джош штовхнув його в ребро і той, зігнувшись пополам замовк. Я тихо ахнула, театрально прикриваючи рот. — Люди і мади могли б жити на одній землі, вчитись один в одного, насолоджуватись магією у чистому виді, але дехто вирішив, що не бути цьому. Тому зараз ми по різну сторону барикадів, ось так.

— Ти закінчив свій монолог? — втрутилась Лінда.

— Ну взагалі це лише загальна інформація, я можу розказати більш обширно.

— Це лишнє, Джош, — вона відмахнулась від нього рукою. — Марітт народилась у Басторі, і прекрасно знає його історію, а якщо й забула щось, то у неї будуть мади, які посвятять її у всі деталі. А зараз попрошу не відволікатись від тих настанов, що дав тобі тато, Марітт, і чимшвидше збиратись. Наш час тут обмежений. 

Мені хотілось нагадати їй, що мене вишвирнули з Бастора у шість років, і ніхто толком мені про нього не розповідав, окрім загальної інформації і переказів Арабель, бо батько турбувався лише за присутність стихії у моєму тілі. Та й мої спогади настільки розмиті, що Бастор вже здається видуманим містом. А чим довше ми жили у Парижі, тим старанніше мама намагалась вибити зі своєї і моєї голови будь-які згадки про чарівне місто, тому навіть елементарна інформація про ідентичність Всесвітів і історію Бастора поступово меркнули у думах.

Настрій швидко зник, хоча близнюки значно підвищили мені його. Лінда виводила лиш одним тоном голосу — прискіпливим і командним. Не терплю тих, хто керує мною, відчуваю себе рабом. Якщо татові я ще могла деколи перечити, то з цією жінкою домовитись навряд чи вийде. Я обернулась в сторону сходів, розуміла, що виходу немає, значить мій час справді прийшов. Я вогняна. Чи ні…можливо, все обійдеться. Ноги мене аж ніяк не несли доверху, а якщо і несли, то я не розуміла, що йду збирати речі і телепортуватись в інший Всесвіт, про який насильно змушувала мозок забути. Мов на автоматі я зайшла у свою кімнату, почала рискати у пошуках речей першої необхідності, стараючись поки не розбудити маму. Відчинивши шафу, переді мною постав нелегкий вибір: кожна річ здавалась потрібною. Найбільше місця займали худі, які я міняла лише за кольорами, далі кілька пар джинсів, теплих штанів і літній одяг з кількома сукнями та боді. Останніх два я зразу відсіяла рукою, адже ще до того я рідко носила їх. Моє коліно ледь притримувало валізу, що стояла на нижній полиці. Признаюсь чесно, вона завжди виручала мене, коли ми їздили у далекі подорожі, але крайній раз ми подорожували, коли мені не було навіть шістнадцяти, тому громістка пластмасова сумка встигла покритись пилюкою і стала опорою для багатьох інших коробок. Я дотягнулась руками до верхньої секції, щоб дістати одну з курток, як раптом до вух долетіло:

— Марітт, ти куди? — у комфортній тиші прозвучав хриплий слабкий голос. Я зразу ж завмерла. На кінчиках пальців знущально терлась куртка, що вже готова була от-от впасти. Навшпиньки я штовхнула її назад, але вона з відповідною силою впала мені на голову. Мама остаточно пробудилась, підскочила на ліжку і протерла очі, щоб зосередити погляд.

— Що трапилось? —  схвильовано промовила вона. — Ти кудись йдеш?

— Мама…тут така справа, — я повільно здерла з чола куртку і дмухнула на падаючі пасма. — Тато звʼязався з басторськими через амулет.

— Що? Він ж казав, що обговорить це зі мною! Він внизу?

— Так, ще з трьома мадами. Він збирає речі і…

— Нехай розбирає все назад, ми нікуди не підемо!

Мама увімкнула світло і, не очікуючи моєї відповіді, гучно побігла сходами. Я видихнула, знала, що зараз буде скандал, але якщо не буду втручатись, то нічим хорошим це ніколи не закінчиться. Мої ноги понесли мене слідом і через кілька секунд я споглядала на чергові суперечки батьків.

— Що ти мені казав, Фаб? Ти казав, що звʼяжешся з Арабель! Кого ти привів?!— вона верещала, абсолютно не звертаючи уваги на інших присутніх. Мадам Браун нарешті покинула улюблене ложе у вигляді крісла і впевненими кроками підійшла до мами. — Ви хто взагалі така? Що вам потрібно?

— Не репетуйте, місіс Мюрей. Ми цивілізовані мад…люди, вирішимо всі питання спокійно, без лишніх криків.

— Як я можу бути спокійною, коли власний чоловік водить мене навколо пальця?

— Я не обманював тебе, Естер, — батько відірвався від своєї валізи, на яку рясно тиснув коліном і звернуся до мами. На його чолі виступили взбухші вени, відбиток моєї руки, хоч і став блідішим, але все одно змушував мене згадувати, що це скоїла я, і якщо я знов буду в агонії, наступного разу виходу вже може не бути. — Арабель віддала свій амулет, вона не хоче з нами зв'язуватись.

Мама роззявила рота, підбираючи слова. Прокрутивши у голові мільйон варіантів питань та відповідей, до єдиного висновку вона не дійшла. Занадто бентежної та нової інформації, щоб мислити раціонально. Слова батька про Арабель сильно плеснули їй по серцю.

— Містер Мюррей, дозвольте я поясню, — спокійно мовила Лінда, несвідомо встаючи поміж батьків.

Тато лиш відмахнувся рукою, знов докладаючи сил до валізи.

— Мене звати Лінда Браун, я керую відділом телепортації Бастора. Це мої помічники — Джош та Джеремі. Повірте, ніякої загрози ми Вам не несемо. Як Ви вже, можливо, зрозуміли, до нас надійшов сигнал через амулет Арабель, який вона скоробіжно повернула. Ваш чоловік сказав, що у Марітт прокинувся вогонь. Ми справді відчули звʼязок з стихією, але чи це справді той самий вогонь потрібно впевнитись у самому Басторі. Місіс Мюрей, хіба ви не хочете допомогти своїй доньці?

— Не заговорюйте мені зуби. Я завжди допомагаю Марітт, але історія з Бастором давно забута, я не хочу знову крутити свою доньку у цій веремії.

— Як ніяк вона частина цього світу. Вона там народилась і…

— Містер Мюррей, дійшли до якогось висновку? — вона широким кроком зменшила дистанцію між собою і татом.

Він стояв посеред вітальні глибоко замислившись, непомітно вздригнувся від раптового голосу. Вказівним пальцем він почісував підборіддя, впершись в бедро іншою рукою. Мама стояла біля нього, звівши руки в замок. З першого погляду здавалось, що вона боїться, тому мовчить і стоїть в стороні, особливо після того, як на неї підняли руку. Мама сама розвіяла мої острахи, гордо підняла голову і вчепилась у батька злим поглядом мовляв: «Чому заткнувся?Мені самій говорити?»

—  Дійшли, —  коротко відповів він. — І то я не радий такому висновку.

—  Чому ж? — знову втрутилась Лінда, приказуючи непомітним жестом пальця близнюкам встати з дивану, який вони вже встигли оцінити на м'якість п'ятою точкою.

Він цокнув язиком, демонструючи тим самим, що відповідь дається йому з неабиякими тортурами.

—  Єдине пояснення, яке я можу дати моєму рішенню, це те, що я досі кохаю тебе, Естер, — він підвів голову і одарив тим самим рідкісним і турботливим поглядом в очікуванні, що мама розтане.

Не розтане. Він сильно образив її, а таке пробачити, а тим більше забути - неможливо. Мама і бровою не повівши, холодним речитативом продовжила його завуальовані слова:

—  Марітт, Бастор все ж доведеться відвідати, не зараз — через тиждень. Я…— вона запнулась, кинула секундний погляд на батька, і зразу ж продовжила,— Ми даємо тобі час, щоб ти попередила викладачів про свою відсутність і, якщо у тебе є справи, то завершила їх до кінця строку. Знаю, ти почнеш бунтувати, і я прекрасно розумію тебе, проте на разі це найоптимальніший варіант. Потрібно розібратись, що все ж таки з тобою.

Я була готова до цієї відповіді, просто до кінця надіялась, що можливо все повернеться іншим боком. Безглуздо думати про те, що мене залишуть в спокої — я експонат на арені цирку. Хотілось просто втекти в кімнату, закричати, заплакати. Звинуватити всіх у лихій долі, що розпоряджаються моїм життям, вказують, що робити і як робити. І тут назріває питання —  а хто винен? Хто винен у тому, що я можлива спадкоємиця вогню? Я стиснула кулаки так сильно, що нігті впились в долоні, але мені було не до того. Мені здавалось, що я впораюсь з контролем і трималась непохитною. Єдине, що видавало мене це тремтячі губи, що не знаходили собі місця: кутики істерично стрибали вверх, старалась прикусити шкірку і краще перетерпіти металевий смак, ніж дозволити собі слабкість. Грудка в горлі дусила мене, ще й до того всього на мене витріщились кілька пар очей в очікуванні того, що я скажу. Ніби у мене є вибір, що відповісти. Припиратись — по-дитячому, у цьому немає ніяку сенсу. Я усвідомила, що від сьогодні моє життя зміниться, і тепер моя доля у чужих руках.

—  Дякую, хоча б за можливість пожити старим життям, — прохрипіла я. Як би я не старалась стримуватись, кінцівка фрази обірвались на моїх схлипах. Я не готова до змін. Це настерпно, коли усвідомлюєш, що тепер ти сама собі не підвладна. Не дочекавшись реакції навколишніх, я розвернулась у сторону сходів і побігла, не боячись того,що впаду у темряві.

"Слабачка. Ще б впала на коліна і капризувала. Дозволила емоціям взяти верх? А далі що? Будеш вважати сльози способом виплеснути накопичене?"

«Здулась. Показала свою натуру. Позорище…» — шипіння батька і тут мене настало. Розросталось в голові, як тягучий бурʼян. Постійно переслідував мене, будь-які витоки емоцій притуплялись лиш одним його низьким приказним тоном.

"Своїми соплями ти показуєш людям, що вони можуть керувати і маніпулювати тобою. Нікому в задниці не потрібна твоя доброта і посмішка, всім у цьому світі потрібна вигода. Холодний розум - твій найкращий друг"