Перша емоція, яка нахлинула мене з головою - паніка.Я не розуміла, що зі мною відбувається.Невелика ділянка шкіри біля кісточки почервоніла, ще й до того всього вкрилась маленькими шрамами, які були схожі на червʼяків.Вони синхронно рухались продовговатими лінями, противно вигинаючи кінці, а потім скручувались назад у дрібненькі крапки білого кольору.Градієнт мінявся від блідого, майже що прозорого, до темно-бордового відтінку, залишаючи після себе чорні сліди, що вже не сходили зі шкіри.Це було не схоже на якусь висипку, чи алергію, такого я ще ніколи в житті не бачила.Іншою рукою я взялась за голову, та безсильно скотилась по стіні.

- Господи, що це…-схлипнула я, витираючи сльози.

Мій мозок не придумав нічого кращого, ніж зробити вигляд, що це ілюзія.Я почала сильно терти шкіру, трясти нею, навіть кусати, щоб впевнитись, що у мені немає паразитів.Пощастило, що я додумалась сховатись за кут аудиторії, першокурсники навряд чи оцінили б мою поведінку після того, як я блищала на сцені.Мої дії лиш викликали додатковий біль, і мені довелось скрутитись до колін, щоб не закричати.Ні почервоніння, ні біль, ні дивні шрами не зникли з моєї руки, я повністю віддалась паніці, ігноруючи адекватні посили в голові, які, можливо, б допомогли мені зосередитись.Пульсація віддавала в кінцівки руки, було таке враження, що я зараз просто напросто позбавлюсь руки і помру від больового шоку, але симптоми відступили настільки раптово і швидко, як і тоді на сцені.Я знову прийшла до тями.Перед очима все темніло, а будь-яка спроба зосередитись на предметі віддавала болючими імпульсами у скроні.На руці залишилось лиш почервоніння.Приголомшена побаченим, я почала мацати предмети навколо себе, щоб остаточно відчути себе живою.Особливо добре вгамовувало неприємні відчуття холодні об’єкти - вони швидко остуджували мою гарячу шкіру.

- Все добре…все добре.Я не померла.Я жива, я дихаю.Все добре, - істерично промовляла я.

Гул у коридорі знову почав наростати, що змушувало мозок оперативно переварювати інформацію.Мені було боязко торкатись чогось, чи взагалі рухати рукою, бо нав’язливі думки про довготривалу агонію надовго впечатались у пам’яті.Навіть, якщо це виключено, навіть, якщо я намагалась мислити раціонально, як роблю це завжди.Цього разу страх чомусь переважав, тому що ніщо не може налякати так, як те, що не піддається жодному логічному поясненню.Кілька разів я судомно підтягувала рукав, очікуючи побачити знов біглі шрами, але кожна спроба була провальною, адже нічого нового не з’являлось.Хтось наближався до мене, чийсь сміх і розмови майже що наздогнали мою постать, якби я не витягнула рукав светру по самі пальці, царапнувши шкіру, і блискавичною ходою не пурхнула з корпусу.Дихання було на межі, раптовий колючий біль у лівому боці змусив зупинитись.Пощастило, що у кількох метрах від входу стояв Моріс, який курив цигарку і час від часу обдивлявся територію, щоб Альберт не звітував його за поганий приклад першокурсникам.Я все ще була у своїх думках, не розуміла, що зі мною відбувається.Сценарії варіювались від шизофренії до смертельної хвороби, ну або все разом.Моріс помітив мене, так само як і мій стан.Він викинув недокурену цигарку в урну і наблизився до мене.В очі кидалась притаманна мені блідість, і холодні руки, які він чомусь мацав.Я вмить висмикнула їх, щоб він не помітив моїх опіків.

- Ти льодяна.Альберт не оцінив твою випічку? - посміхнувся Моріс.

Не хочу, щоб він бачив до тих пір, поки я сама не зрозумію, що це за аномалія.Я відповіла на його питання істеричною посмішкою і звалила все на нерви, адже ця версія здавалась цілком правдоподібною.

- Треба було трохи курнути перед тим як на сцену виходити.

- Моріс, я кинула і більше не збираюсь вертатись у цю дурь, - завила я.

- Трава - не наркотик.

- І від першої затяжки нічого не буде.Знаю, проходила.

- Тобі б не завадило.

- Ну звісно, - взмахнула я руками. - Першокурсники перший раз в житті прийшли на університетську посвяту, а там би на них чекала обкурена старшокурсниця, проте неймовірно впевнена в собі.Ректор і декан теж би оцінили.

- А чому ні?Весело ж!Традиційні посвяти це нудно і застаріло, я вже який раз кажу Дюбі дозволити мені провести посвяту, а він розприскуються тупими відмазками.

- Думаю це точно не через те, що минулого року він зловив тебе за незаконним продажем чудо-напою.

- Звичайний енергетик, - перебив він, закотивши очі.

- Був би звичайний, тоді б не приїжджала поліція.

Моріс штовхнув мене в плече, що виклало в мене всплеск агресії, проте замість того, щоб злитись на нього, я вдарила його у відповідь.

- Ти душна людина, Марітт, - усміхнувся він. - Важко тобі буде жити такою правильною.

Я замахнулась, щоб нанести черговий удар, а Моріс просто відступив у сторону: я полетіла вперед і вдарилась чолом об металічну трубу, на вершині якої майорів прапор Франції.Прозвучав гучний «бам», я вціпилась за голову, приземляючись на коліна, у той час як Мор різко торкнувся серця.

- А де «Марсельєза»? - промовив натхненно він.

- Зараз «Марсельєза» буде в тебе на чолі, придурок!-рявкнула я, розтираючи посиніле місце.

- Господи, Марітт….

Погляд Моріса вмить змінився: очі округлились, навіть втратили на секунду привичний блиск.Я запанікувала, невже піднявся рукав?Погляд впав на руку, тканина міцно огортувала всю шкіру, прикриваючи все незрозуміле видовище.Моя грудна клітка з полегшенням видихнула - почервоніння видно не було, значить не побачив.

- Що таке? - спокійно сказала я.

- У тебе на чолі… - він доторкнувся до шкіри пальцем.

- Що там?Синець?

- Ні…гірше…

-Моріс… - насторожилась я.

- Там… там…

- Ну?!

- Гей, діти рідної країни, Ходім — настав славетний час! Бо лютий ворог стяг руїни Вже розгортає проти нас.

- Ідіот, я вже думала щось серйозне!

Моріс зареготав, що аж зігнувся на рівні зі мною.Сміх заполонив весь двір, і як би сильно я його не штуркала, він задихався від свого ж реготу до вигину у спині, щоб його відпустило напруження у мʼязах.

- Ха-ха, ну звісно серйозне!У тебе букви на чолі проявились.

- Так я і повірила, - буркнула я.

- Бачила б ти своє обличчя…Господи…я не можу, мені погано.

Довелось дотягувати його до виходу за руку, час від часу, очікуючи, коли пройдуть приступи сміху.Вивільнивши весь позитивний запас, я нетерпляче тріпала стопою, щоб поскоріше вже вийти.Пар сьогодні не було, вперше за три курси, мене нічого не хвилювало, окрім бажання якомога швидше дістатись будинку Моріса, а не ловити на собі погляди десятків невгамовних студентів.

- Так, добре.

Невже заспокоївся?

- Я тебе трішки обдурив.Тобі не доведеться нестися з твоїми сумками, сьогодні я на машині.

- Тобто, ти мене намахав?

- Зажди, це тільки перша хороша новина.Друга, батьки поїхали на три дні в Каліфорнію, тому весь будинок у нашому розпорядженні.

- А ти буваєш корисним, друже.Тобі пощастило, бо я готова була тебе вбити, щойно ми переступим поріг університету.

Біля корпусу був припаркований білий Nissan, який Морісу подарували на двадцятий День ародження.Вони, звісно, не доларові мільйонери, але, якщо порівнювати з моїм фінансовим становищем, тоді б я сміливо використовувала це словосполучення.Батько Мора завідує відділом аналізу і статистики у банку, а мати працює у відділі кадрів.Завдяки кропітливій та довгій праці, вони змогли дозволити собі пристойний особняк зі всіма зручностями, та придбати дві машини, одна з яких належить синові. Сховавши планшет у багажник, я задоволено застогнала від того, як легко стало моїм плечам.Нестерпна тяжість покидала моє тіло, навіть руки були такі втомлені, що я ледь відчинила двері машини.

- Протизаплідні випила?

- Ні, я ж на передньо..Стоп, що?Протизахитувальні, Мор, все в нормі у тебе?

- Хе-хе, я знаю, просто хотів подивитись на твою реакцію.

- Була б причина їх пити...

- А ще “причини” нема?

- Ні, і ти це знаєш.У будь-якому випадку я таке не одобрюю, нищити організм не хочеться.

- І я так кажу.Краще народжувати чим побільше!

- Ти вже батьком готуєшся стати, чи яка причина настільки делікатної теми?

- Та ну тебе, просто хотів посміятись з тебе.Ти ж прикол ходячий.

Серйозний погляд, що зустрівся з його пустотливим, скоро погасив його рішучість, тому Моріс швидко заткнувся, переводячи уважний погляд на бардачок.Я оцінила його акторську гру, особливо, як він демонстративно почісував підборіддя у стилі давньогрецьких філософів.Це змусило мене посміхнутись.

- Ти нічого не міняв тут? - м’яко промовила я, щоб він не подумав, що я нудна мігера.

- Сумісні фотки на місці, таблетки, мокрі і сухі серветки у бардачку, що ще…-Моріс уважно оглянув кожен сантиметр салону.Повернув голову назад, знову задумливо потер підборіддя. - Що ще…що ж ще…

- Допомога друга треба?

- Ні!Дай подумати.

- Ну як знаєш….

Ще кілька секунд він вивчав салон, а коли під моїми ногами щось зашуршало, він стукнув мене по коліну, від чого я рефлекторно підняла його.

- Ось і вони, - він витяг з-під моєї ступні змійку презервативів. - Напевно випали з бардачку.

- Мм, запах полунички, - я артистично закликала до себе запах рукою, що зробив і Моріс.

- Інтимна ніч, блискучі зорі…

- Трима за руку ти мене…

- Пливемо голими у морі

- В думках одне, і це лиш секс…

Салон машини вибухнув пронизливим реготом.Кожного разу, як Моріс використовує машину, щоб скоротити дорогу, ми наспівуємо невеличкий куплет пісні, що почули на одній з вечірок на першому курсі.Тоді ми відрізнились ексцентричною поведінкою, у зв’язку з надмірною кількістю алкоголю в організмі, та голосним співом, що затьмарював навіть соліста.Певно, він подумав, що ми пара, адже ми тримались за руки, і невдовзі через весь зал прямо мені в обличчя прилетів ланцюжок презервативів у супроводі з тим самим куплетом.Сильно збуджена я, вихопила долоню з-під міцної хватки Моріса і роздивлялась неоново-фіолетові обгортки, а Моріс, чия стійка залежала від моєї опори, рухнув вниз, оточений небайдужим натовпом.Це був той самий безтурботний період, який ми витрачали на випивку і тусовки, згодом все накрилось через навчання.Але я б не сказала, що дуже сумую за цими часами, і на те є вагома причина.

- Бережи їх до самої смерті, - задихано вимовила я, поправляючи волосся.

- У гроб з собою покладу, і в раю ще буду сміятись з тобою, - Моріс далі сміявся, демонструючи ідеально рівні вибілені зуби.Деколи я йому заздрю, у мене вони не такі білосніжні.

- Домовились.А тепер тисни на газ нарешті.

Я увімкнула радіо, на першій ж станції грала одна з моїх улюблених пісень, а саме Tommy Richman “Million Dollar Baby”.Моріс більше надає перевагу фонку, але ногою все ж пританцьовував.За вікном гуділи машини, та перебігав табун людей, які, певне що, кудись спізнювались.Це не дивно, адже ранок ще продовжується.Поки Моріс рулив, я зайшла в телефон, але ніяких повідомлень не було.Не дивно, адже один мій друг знаходиться біля мене, а інша взагалі у паралельному світі, і, на жаль, у нас не ловлять звʼязки.Нічого цікавого в соц.мережах не було, ігри я не граю, тому я готова була вимкнути телефон, як загуділо сповіщення.Це був тато.

«Прийдеш з університету, обовʼязково тренуй внутрішній вогонь.Ти знаєш наскільки це важливо для нашої сімʼї, та наскільки сильно ми хочемо повернутись у Бастор»

Зрозуміло, навіть робота не змушує його хоча б на трохи забути про вогонь.Впродовж життя я силою намагаюсь перекривати спогади про Бастор буденними речима, або стараюсь взагалі про це не думати.Проте це неймовірно важко, коли тобі щодня нагадують про це, ще й зневажають, бо двадцять років тому ти всім зіпсула життя своїм марним існуванням.Майже всі спогади з Бастора у моїй голові стерлись, стресу було настільки багато для маленької мене, що згодом я почала все забувати.Памʼятаю тільки те, що до шести років мене мордували різними методами виклику стихії, і як батько не соромився завдавати мені болю, ігноруючи крики та благання зупинитись.Мами у цей період було мало, у мене є підозри чому так було: батько просто не давав їй доступу до мене, часто брехав, що все добре, поки мої обшпарені руки остуджувались у крижаній воді.Тоді я репетувала, істерила і плакала майже кожного дня, його жахливі способи сильно вдарили мені по психіці, я перестала реагувати на навколишні речі, боячись що за будь-який прояв емоції мене добряче відлупцюють.Це і стало причиною моєї алекситимії*.Я стараюсь виправити це, насильно витискаю з себе емоції, намагаюсь підбадьорювати інших, веселитись, але це все неправда.Це несправжня я.Просто намагаюсь вгодити людям, коли усередині насправді порожньо, щоб вони не думали, що я егоїстка.Якби мені хтось сказав «перестань вдавати з себе щось, покажи себе справжню», я би сиділа мовчки з камʼяним обличчям.Важко вичавлювати з себе те, чого у тобі немає.Ще одна людина, найдорожча, найближча і найкраща - моя сестра, Арабель.Тема, яка ніколи не зачіпається без потреби.Тема, що сильно ранить серце.Вже чотири роки вона не дає про себе знати, адже вона також у Басторі.Тривала відсутність стала грати страшні жарти зі мною, настільки страшні, що мені здавалось, що Арабель просто моя видумка, а сестри насправді у мене ніколи не було.Її і так було мало впродовж усього мого життя, бо вона потрібна була там, разом зі своєю силою.Маду не місце на Землі, як і людині у Басторі.Арабель остаточно відділили від нас, коли мені було шістнадцять, розлука була настільки болісною, що змусило мене надовго закритись у собі, без можливості достукатись до серця.Я б назвала це переломним етапом.З тих пір, я перестала розрізняти емоції, та надала перевагу самотності.Як би я не напружувала мозок у пошуку хоча б якихось спогадів про неї, мені віддає лише сильною мігренню.Я памʼятаю її, памʼятаю, як вона пішла, проте стараюсь забути це, щоб не ковиряти рану, яка і так кровоточить.

Машина підбилась під самі ворота.Nissan повільно в’їхав на територію і припаркувався біля гаражу.Моріс не задавав лишніх запитань, просто відчинив двері будинку і я знов опинилась у давно знайомій затишній вітальні.Вона так і залишилась пахнути новими меблями, хоча з дня купівлі пройшов рік.Родина Смітів була любителями мінімалізму, тому весь інтерʼєр їхнього будинку не перевищував ліміт всього.Щоб обмежити кімнату несмакових деталей, вони викликали дизайнера, який порекомендував придбати у кімнату кілька рослин, антикварних картин та світильників, які не будуть захаращувати приміщення.Так було у всіх кімнатах, мабуть, єдина, яка виділялась, це кімната Моріса - там можна було дати волю фантазії.Піднімаючись на другий поверх, я старалась міцно триматись за перила, щоб не підслизнутись.Підлога і сходи у будинку Моріса завжди були чистими і відпалерованими до блиску, тому впасти через необережність не склало б труднощів.І ось я стою біля білих дверей з великим матовим склом посередині, де пройшли незабутні моменти у моєму житті.Моріс дьоргнув за клямку і зайшов до кімнати, а я вслід за ним.Він та сама людина, яка не зациклюється на чомусь довго, незалежно від тематики.Якщо вчора він міг годинами розповідати про геніальність Marvel, обклеївши кімнату відповідними плакатами, та купити за раз кілька фігурок, що простоять максимум тиждень, то вже завтра у нього з’явиться нове хобі у виді макраме, чи гри на гітарі.Він не постійним.З його обіцянками, що він точно буде користуватись, у кімнаті западають пилюкою синтезатор, плейстейшн, бігова доріжка, шведська стінка, мольберт, електрогітара з автографом Metallica та ігровий комп’ютер.З цього всього переліку найчастіше у кімнаті вмикається плейстейшн, або ігровий комп’ютер.Якщо винести ці всі речі, то тут буде панувати абсолютна чистота, бо над декором він бавитись не любить, йому легше закидати кімнату скороминущими предметами обожнення, ніж дослухатись до моїх порад залишити тут мінімалізм, і пошкодувати батьків, які переносять всі бажанки у підвал.На ліжку як завжди безлад, він ніколи не застеляє постіль.На робочому столі два компʼютери, де була увімкнена якась гра, я ще не розібралась з назвами, бо їх дуже багато.Підлога прикрашена речима з валізи, які він ще не встиг (не захотів) розкласти.Ногою я прокладала собі шлях до Мора, що вже встиг випередити мене.

- Падай, - Моріс плюхнувся на коричневий пуфік і поплескав долонею на сусідній білий.Я без вагань так і зробила.Він витягнув з тумби ще одну портсигару і дістав нову самокрутку.Я звикла до того, що кімната за лічені секунди перетворюється у газову камеру, навіть сама колись так робила.

- А колись ми разом так затягувались.

Я схрестила руки, нічого не відповівши.Моріс протягнув мені косяк, але я помахала головою.

- Завʼязала, Мор, завʼязала, - промовила я.

Хоча чим більше я дивилась на цей підпалок, тим більше мені хотілось ще раз випробувати цей момент спокою і насолоди.Момент, коли ти забуваєш про всі проблеми і незгоди, і все, що тебе цікавить- це розслаблення і абсолютне усамітнення.Ще й до того всього насідали темні штори, які створювали інтимну атмосферу.

- Від однієї самокрутки нічого не буде, - сказав він і зробив затяжку.Я ковтнула.Як же ж хочеться.

- Ти так і минулого разу сказав, і це затягнулось на рік.

- Хто ж знав, що ти така ненажерлива, - він засміявся, а я нахмурилась.

- Я?Ти сам мені це втюхував!

- Ей, - він погрозив пальцем. - Не роби з мене диявола-спокусника, моя справа запропонувати, а далі ти сама вирішуєш.

- Тобі словесно і не треба спокушувати, бо я дивлюсь на тебе з цією цим косяком, і мені хочеться бути на твоєму місці,-я облизнулась, при цьому легенько щіпаючи себе за шкіру. - Так привабливо виглядає….

- Що заважає?

- Принципи.

- Аа.Ну тоді звісно не можна, а то мама в кут поставить.

- Не нагнітай, - протягнула я, не зводячи уваги з самокрутки.

Моріс вловив мій погляд і вирішив цим скористатись.Спочатку Сміт покрутив нею, тим самим поздразнивши недосяжним, потім усміхнувся, зробив сильно затяжку і смачно видихнув дим, облизуючи губи язиком.

- Боже, яке блаженство.Шкода, що свята Марітт Мюррей ніколи не зможе випробувати це грішне яблучко, вона все таки Господня донька, якій належить все життя ходити в храм і бути мамою пʼяти ангелочків.

- Чорт би тебе побрав, Моріс, дай одну! - рявкнула я, ігноруючи його спроби дістати з порсигари самокрутку.Я вже сама її дістала і поспіхом запалила запальничкою.Мор реготнув собі в кулак.

Як довго я не курила, здавалось, цілу вічність.Я клялась собі, що більше ніколи не повернусь до цього, хоча самокрутки це квіточки порівняно з тим, що я ще пробувала, тому хоча б за це совість мене не мучила.Дим зразу ж наповнив мої легені, спочатку було незвично, я вже думала, що закашляюсь, але навички мене не покинули: кілька секунд протримавши насолоду всередині, я повільно, трохи осідаючи на пуфік, видихнула його у повітря.

- Каааайф, - усміхнено промовила я.А очі вже потрохи втратили видимість.І після цього ти смієш казати, що у тебе є принципи?Брехуха!

- Згадала молодість? - Моріс задоволено промурчав слова, спершись кулаком об скроню.

- Тааааак, - я знову посміхнулась.

Мені так добре.Так добре, як ніколи.Це єдине, після Моріса, що рятувало мене від сірих буднів.

Повністю розслаблений Моріс вирішив увімкнути музику, і я була не проти.Точніше, він мене не питав, я просто махнула рукою, невербально натякаючи на те, щоб він робив, що хоче.Мор підійшов до високої масивної колонки, яка була підʼєднана до телевізора і підʼєднався до неї через мережу.Спочатку я марила, мені здавалось, що кімната наповнилась басом, що свідчило про рок-н-рольну музику, але, це виявилось лиш моєю ілюзією, яку я сама ж навмисно викликала.Самокрутка відклеїлась від мого рота, що значно засмутило мене, а я настільки була тряпочна, що у мене не було енергії на злість.Поки я ковзала руками по коврику, Моріс рився у своєму плейлисті, і саме в цей момент, коли він водив пальцями по екрану я помітила, як сильно випирають його вени на руках.Це змусило мене ненадовго затриматись у позі каракатиці з розстріпаним волоссям, та косяком між пальців, уважно роздивляючись його руки.Я побачила Моріса по-іншому.Як ніколи до того.Я сприймала його завжди як найкращого друга, а зараз розумію, що він доволі симпатичний хлопець.Високий, гарно вдягається, має елегантні руки.Чому я раніше не задивлялась на нього?Еее ні, стоп, я божеволію.Це все ефект трави, Моріс це остання людина з якою я буду зустрічатись.Я навіть симпатії до нього не відчуваю.Єдиний плюс сативи, окрім розслаблення це те, що вона допомагає деколи розгледіти в людині те, що здавалось тобі звичайним і непримітним.

- Що там? - буркнула я, лиш би вивітрити з голові ці спокусливі, проте ілюзорні думки.

- Я думаю, яку музику ввімкнути.Ти не слухаєш фонк, а я не слухаю твою.Як вирішувати будемо?

У звичайному стані я б до останнього сперечалась і стояла на своєму, але єдине, що може утихомирити мій пил - це свіженька травка.Мені достатньо однієї, щоб вже відчути себе не те що розслабленою, а повністю викинутої з колії.Для мене цей стан був насичений лише плюсами, у такі моменти я взагалі не думала, як погано мені буде потім, і чим закінчиться моя залежність.Головне, що зникає тривожність, моя голова не заповнена думками про чергові настанови батька, і я знаходжусь у гармонії з собою.Так, це буває рідко, але ці мізерні моменти допомагають відволіктись від набридливої рутини.

- Валяй свій фонк, хлопчик, - я гикнула, від чого рефлекторно сповзла спиною по мягкій тканині.Моє друге підборіддя торкалось ямки поміж ключиць, а сіра димка сльозила очі, від чого складалось враження, що я плачу.Моріс помітив це, почав з мене реготати, і так як сам був накурений, вдарився хребтом об кутову тумбу.Тут вже реготати почала я.

- А якби я задів спинний мозок? - обурився Моріс, потираючи місце удару. - Я б залишився інвалідом.

Я знов розсміялась.

- Не переживай, тобі це не загрожує.Ти вже з відхиленнями.

Моріс кинув на мене саркастичний погляд, проте це не зупинило мого сміху.Чим більше мене накочувала хвиля веселощів, тим сильніше я відчувала, як мене розносить.Я зробила ще одну затяжку, і це було помилкою.Напевно.У цей момент я не зважала на це.Його кімната почала плисти переді мною, предмети спотворювались, я вже ж почала думати, що божеволію, але я настільки була розслабленою, що забувала за це рівно через кілька секунд.Моріс увімкнув музику, встав біля мене і почав показувати безглузді танці.Здається комусь теж у голову дало.Різниця між нами полягала у тому, що у мене вже були напівзаплющені повіки і очі на викоті, а від Моріса енергія перла зі всіх дирок.Спочатку він вдавав з себе щось по типу стриптизерки: вчепився долонями в деревʼяну балку, яка підтримувала дах, і притулився тілом, охоплюючи однією ногою цю балку, а іншою, у ритм музики, пританцьовував.

- Ця апогея заслуговує оплесків, - крикнула я. - Скільки треба заплатити, щоб ти продовжив танцювати, Морі…ара?

Моріс приміряв образ загадкової дами.Кілька разів постріляв очима, задля привабливості, взяв зі стола зошит, і витонченим рухом кисті почав розмахувати ним, як віялом.Це «делікатне» дмухання дійшло до мого обличчя, а образ аристократки вже не так чітко вимальовувався, як образ незграбного клоуна.

- Моріара для абикого не танцює, - пропищав він. - Моріара заслуговує лише кращого! - він дьоргнув ніжкою уверх, а я хрипнула.

Моя рівновага потрохи втрачала контроль.На спині мені все плило, я лягла на бік - знов погано, бо нудило.Сперлась на лікті і поклала голову на плече.Не дуже допомогло, бо підборіддя постійно човгало і я боляче прикушувала язик, але це було набагато краще, ніж постійне відчуття прострації і деградації у позі лежа.

- Дістань гроші з моєї кишені і покидай мені, - сказав він.

Я послухалась.Як тільки я вперлась руками об підлогу, до мене дійшло наскільки я переборщила.Все йшло кругом, я підняла очі, щоб перевірити чи все гаразд, і зрозуміла, що ні, не все гаразд.Поки Моріс махав саморобним віялом і під такт музики впивався тулубом об балку, я в паніці оглядала кожен предмет з надією, що зможу здорово мислити, але у мені ні чорта не виходило.Мої повіки заплющувались, кожна спроба рівно встояти на ногах виявлялась провальною.Постійно, коли я намагалась пройти хоча б крок, мої ноги перетворювались на вату і я безсильно падала на підлогу.Вже не смішно.Мор не звертав на мене увагу, йому було весело, він сміявся з моїх невдалих спроб піднятись.А от мені ні.Здавалось, що одна нещасна самокрутка, що вона може вдіяти зі мною?Це не є важкий наркотик, якщо її можна так назвати, неможливо так ослабнути від однієї штучки.Або у мене настільки сівший організм від минулорічних експериментів, що таким чином він мстить за будь-яку спробу помістити дурь в легені.

Подумки я не втрачала надії, щоб просто постояти.У кімнаті волала музика, стопами я відчувала вібрацію від бітів, це трохи освіжило мене і я знову наважилась.Правою рукою вхопилась за край стола, спеціально почала мацати і змушувала себе говорити «за що я тримаюсь і з чого цей матеріал», щоб остаточно не поїхати головою.

- Стіл…дерево…деревʼяний, - прохрипіла я.

Моріс не чув цього.Мені вже було байдуже, що він тут, як і йому, що я намагаюсь не знепритомніти.Пальці намертво впились в стіл, це і була моя основна точка рівноваги.З чола стікав піт, я нервово змазувала його другою рукою і пихтіла, як бик, що сильно виводило мене з себе.Просто встати на ноги виявилось жорстокою мукою.Я опустила голову вниз, пʼятьма відсотками усвідомлення помітила, що вона сильно хитається, не може закріпитись, але я і на це забила.Напіврозмитий погляд не дозволяв зосередитись на ногах, а їх положення було для мене важливим, адже це була моя друга точка опори.

- Та давай вже ж! - кричала я сама для себе.

Злість і агресія тушили музику.Мені вже хотілось плакати від безсилля, нога ніяк не могла встояти на рівній поверхні, а рука, яка була єдиною, що тримала мене, повільно сповзала до низу через пітнілість і слабкість.Ну ні, якщо не встану - відключусь.Я вдарила себе по щоці.Максимально боляче, щоб прийти до тями.Але болі не відчула, взагалі.Різким рухом витягнула ключі з кишені і полоснула собі по руці.А тут уже пече, хоч і не сильно.

- Думай, думай, - знову рипнула я і зрозуміла, що це трішки допомогло.

Тряхнувши головою, я повернулась до ноги і підіпхала стопу під стіл, щоб вона була закріплена.Уже щось.Друга точка опори готова.

-Вдих, видих…яка ж я дурепа, - занила я, витираючи чоло під ще однієї порції поту. - Ні, не час для цього.

Гримнувши рукою по столі, щоб вона не човгала, я зібрала всі сили в кулак і почала повільно підніматись до верху.Ліве коліно було прибито до землі, на випадок, якщо я не зможу і піду до низу.Але цього не сталось.Губи не знаходили собі місця, я агресивно їх кусала, причмокувала, облизувала язиком і шкрябала зубами ледь не до посиніння.Виглядало, мабуть, дико, але в якійсь мірі це допомагало мені.Я розуміла, що вся вага зараз на правій нозі, бо ліве коліно відірвалось від землі, це положення нагадувало пістолет.Спортивну вправу, яку не кожен зможе виконати.Благо, моя рука була міцно закріплена на столі, інакше я б просто перекотилась і впала.Набридливі волосинки прилипли до чола, а ті, що не знайшли собі там місці, бовтались перед очима, що закривало погляд на речі.Я відчувала себе ляльководом власного тіла, який за будь-яке непослухання жорстоко карав.Але по-іншому не могло бути, інакше б я здалась.

- Стіл..деревʼяний, - застогнала я.Сили кінчались, незважаючи на те, що я майже у цілі. - Підлога…коврик…з ворсинками…аааа.

Я максимально сильно виставили зуби до переду і прикусила губу.Лівою рукою я старалась намацати більш випуклий предмет задля сильної опори.Єдине, що змогла розгледіти через білу пелену це ручку від шафки.Вона то і допомогла мені.

- Давай, давай! - рявкнула я і здула набридливе пасмо волосся.

Ліва нога приєдналась до правої, я вже стояла на ногах, але впевненості ще не відчувала.Дихання не приходило в стабільність, я далі стогнала і вила, розкушувала губи і закочувала очі від безсилля.Звіддаля я чула, як наспівує Моріс і як гуде музика, а моя власна музика складалася лише з моїх здичавілих звуків.

-Я зараз впаду, Моріс, допоможи.

Двома руками я вхопилась за стіл, відсунулась корпусом назад і вперлась на лікті.Мене почало похитувати, голова безсильно бухнулась поміж плечей і я усвідомила наскільки ж мені погано.Останнє про що я хвилювалась - це як я виглядаю і що я несу.Лівою рукою я хотіла торкнутись Моріса, щоб він привів мене до тями, хоч я ніяк не могла його намацати.Пальці, мов гілочки дерев, намагались зачепитись за нього, як за останню надію, але холодний протяг, що утворився від тривалих махань, вказував на те, що ніхто не відгукнеться.Мої пальці перемістились до голови і жорстоко ввірвались у волосся, стиснули нещасні цибулинки до болю і надавили на черепну коробку, щоб виплескати емоції.

- Моріс, трясця твоїй матері.Допоможи! - гаркнула я і закашлялась.

Тошнота підступала до горла.О ні.Паніка, паніка.До кінцівок повільно підбиралось поколювання і жар.Тільки не це.Ненавиджу цей стан, коли відчуваєш себе тряпічною лялькою, у якої темніє в очах і єдине, що вимагає твій мозок - вирвати весь вміст до чорта.Але й було те, що відрізнялось від того поколювання, яке завжди буває під час такого стану.Моя рана, чи то не рана.Незрозумілий мені феномен на кисті знов дав про себе знати.Біль у перемішку з пекучістю і неприємними відчуттями у виді аномальних рухомих цяток, ярим темпом пробирався вже і до ліктя.Мій стан не дозволив мені заглянути під рукав светру, я лише сильніше натягнула його, намагаючись притупити муки.

- Ну Моріс…де ти…Моріс, - очі налились сльозами.Я виглядала нікчемно.

Все тіло билось в агонії страху, безсилля і страждань.Мене паралізувало.Опора повільно втрачала контроль, а Моріс ніби провалився скрізь землю.З останніх сил я підняла голову і побачила, що він знімає мене на відео і регоче.Бридко.Що він виробляє, Господи, мені ж так погано…

- Який же ж ти друг після цього, а? - пробубнівши цю фразу з заплаканими очима, я відірвалась від столу і з гучним ударом рухнула на землю.

Наш мозок ніколи не зможе збагнути слово «нічого».Що це?Запитайте у будь-кого, і впевнена, що у майже всіх це асоціюється з чорним кольором, тому що коли ви заплющуєте очі, ви бачите чорне, тобто нічого.Логічно, що так можна подумати і на все.Але це працює не так.Ми обмежені у плані розуміння деяких речей, ми не зможемо дотягнутись до істини, бо ми лише мініатюрний організм у всьому Всесвіті.Хто ми такі, щоб знати Все?Люди забувають своє місце на цій землі.Забувають, що вони лише частина величезної веремії.Не можна знецінювати вклад суспільства у те, що зараз ми маємо, але візьмемо до уваги те, якими силами нам це дісталось.

«Щоб людство рухалось вперед, потрібно було чимось пожертвувати.Людство пожертвувало людяністю»

Я думала, що померла.Незнаю, скільки я лежала у такому стані, але з філософських думок мене вивів голос.Рідний, ніжний, той голос, якого я не чула багато років.

- Марітт, - знову гукнув голос і пронеслось ехом по моїй свідомості.

Я чую тебе, чую!Але не можу нічого вдіяти.Тіло паралізоване, голова віддає відчайдушним болем навіть від того, що я думаю, що вже говорити про розпізнавання голосу.Я знала чий він, але не розуміла звідки він йде.

- Тобі потрібно прокинутись, чуєш?

Я чую.Але я не можу.Всі мої сили покинули мене з глухим ударом в підлогу.Невже я настільки накурилась, що потрапила на той світ?Ні, я не можу бути на тому світі.Цей голос ніяк не може бути мертвим.Це не дух, не привид.Це моя сестра.

- Арабель, - мученицьким голосом вимовила я.Голос і слух - злагодженим механізмом шліфували мою свідомість.Я відчувала себе марною.Такою нікчемою, що навіть не може зрозуміти, чи жива ще взагалі. - Боже, як болить голова.

- Марітт, ти повинна прокинутись!

Я знаю.Але я не можу.Як я можу прокинутись, якщо я божеволію.Можливо це не моя сестра, а просто я настільки стукнулась, що зійшла з розуму?

- Ти не зійшла з розуму.Це справді я, Арабель.

- Ти читаєш мої думки?

-Не зовсім.Я у твоїй свідомості, і все чую.Ти не повинна тут бути, як і я в твоїй голові.Негайно прокинься.

- Я нічого не бачу!Я тебе не бачу! - здавалось, що плачу не я, а щось всередині мене.Я ж не можу плакати без очей, тоді що так рветься з мене?

- І не побачиш, - спокійно відповіла вона.-Я можу проникнути у твій сон, тоді ти б мене побачила, але зараз ти у стані коми, і я нахабно копаюсь у твоєму мозку.Мені не можна цього робити, Марітт.Через мене ти відчуваєш біль від одних лише слів.Все, що тобі потрібно зараз зробити, це прийти до тями і повернутись у Бастор.З тобою кояться дивні речі.

- Що, - я здивувалась від власного гучного ехо. - Ти жартуєш?Які речі?Арабель, про Бастор і мови не може бути.Ми вже говорили про це безкінечну кількість разів.

Вона мені нічого не відповіла.Та де ж мої очі?!Я хочу побачити її, торкнутись.Проте я всього лиш нещасний сліпець, який насолоджується власними звуками.

- Якщо ти зараз не прокинешся, ти загинеш.Ти дуже слабка, твоє тіло виснажене.На рахунок три ти розплющих очі, Марітт, зрозуміла?

- Помру?

- Раз, - її тон став жорстким і гучним.Раніше я від Арабель такого не чула.

- Як я можу прокинутись, якщо я нічого не розумію.Як ти можеш потрапити у мою голову.Можливо, це просто гра мого мозку.

Арабель проігнорувала мої думки і продовжила:

- Два.

А якщо моє серце просто зараз зупиниться?Що, якщо це проекція, і тим самим, мій мозок посилає мені приємні спогади, щоб облегшити мою смерть.Не може бути, щоб я настільки перебрала.Я ж не могла…Не могла ж?Це лиш один косяк, всі пробують, і зі всіма все гаразд.Я не можу померти від самокрутки, це навіть звучить смішно.Не можу ж…?Чому так погано, ніби відривають частину душі?Все завертається навколо мене, крутиться, я відчуваю дихання.Дихання?

- Три.

Удар.

- Марітт, вставай!Не смішно вже.

Я роздерла очі настільки широко, наскільки могла.Поводивши зіницями по кімнаті, я довго не могла впевнитись у тому, що я жива, і весь цей час просто валялась на підлозі у Моріса.Серце бухкало, мов божевільне.Все тіло накрило потом, а у вухах віддавав то незрозумілий писк, то білий набридливий шум.Голова гуділа, я взялась за чоло і відчула дику пульсацію, яка ще й до того всього давила мені на очі.

- Господи…

Хоч Моріс і сидів біля мене, але було таке враження, що він гукає мене десь далеко-далеко.Слова я не розбирала, вони були більше заднім фоном, ніж основним, який складався з шуму у вухах і калатання серця.

- Мені швидку викликати?

- Що…?-хрипнула я, потираючи скроні.

Сонячні промені боляче бились в очі, що хотілось осліпнути.Мої повіки заплющились, а тим часом до горла вже підступала нудота.Тільки не це.

- Кажу, швидку викликати?Ти хвилин десять не прокидалась, що з тобою?

- Якби ж я знала.

- Чуєш мене нормально?Може води принести?

Я помахала головою.Не хочу нічого.

- Відчини вікно.

- Для чого?

- Моріс, подихати.Тут душно.

Він не став довго думати.Кілька секунд і я вже відчуваю приплив свіжості.Вдихнувши повними грудьми, я стала забивати нудоту свіжим повітрям, і , як на диво, це допомагало.Я старалась робити глибокі вдихи і не навантажувати голову думками, щоб збалансувати стан.Пульсація повільно зникала, пульс прийшов у норму.Зір ще декілька секунд кульгав, але з часом я вже могла стабілізувати його та здорово мислити.

- Що це було взагалі? - я нарешті могла говорити адекватно, без шуму і незрозумілих голосів.

- Незнаю, - Моріс присів біля мене. - Ти впала і взагалі не рухалась.Спочатку я подумав, що ти жартуєш, а коли зрозумів, що не відгукуєшся на мій голос, то занервував.

Я насупилась.Від тривожності я прикусила губу, та миттєво віддьоргнула зуби.Шкірка була обдерта і кровава, мені було достатньо трішки торкнутись язиком, як губи віддавали сильною пекучістю.

- Тут більше нікого не було?Я чула голос.

- Правильно - мій.

- Ніякої дівчини?

- Ти жартуєш?Хто тут мав бути по-твоєму? - всміхнувся він.

- Незнаю…

Я не розповідала Морісу, що у мене є сестра.Взагалі старалась оминати з ним цю тему, поділившись лише тим, що у мене строгий батько, який не любить гостей у нашому домі.Він відчував напругу, коли приходив до мене, хоч його ніхто не виганяв.Перед канікулами він завітав в останнє, і після гучної сварки моїх батьків, все ж надав перевагу тусуватись вдома у нього.Чи значить це, що я дійсно чула Арабель?А навіть, якщо це фокуси моєї підсвідомості, чи можна вважати, що згадка про Бастор це співпадіння?

- Як ти себе почуваєш?

Я потиснула плечима.Якби ж я сама знала.Боковим зором я глянула на рукав светру, щоб впевнитись, що з-під нього не виглядає дивні опіки, але я настільки була спітніла, що край тканини просто прилип до моєї шкіри і нічого видно не було.Мінус геморой.Не треба нічого пояснювати.

- Я так розумію веселощі на цьому закінчуються?

- Незнаю…дивний стан.

- Ех, Марітт.Старієш.

Кілька хвилин тому я би посміялась з цього, але точно не зараз.Після цього, як я побачила, що він знімає мене і регоче, замість того, щоб допомогти, мені навіть говорити з ним не хотілось.Сама його присутність викликала холод і відчуженість.Навіть огиду.Я старалась не робити висновків, скинула все на надлишок емоцій, але ніяковілість все ж була присутня.Можливо це вже перший знак?Атмосфера вже не здавалась такою легкою і невинною, музика не рятувала, як би сильно Моріс її не підкручував.Хоч він і старався викликати в мене усмішку на обличчі всякими дурницями: танцями, недолугим співом чи просто смішними картинками, але перекрити веселощами мій недавній стан не вийшло би ніяк, тому я тактично відмовила йому в черговому плясі і сіла на підвіконня, надіючись, що це допоможе мені усамітнитись, прочистити думки.Моріс не цікавивися мною, йому було достатньо того, що я не вмерла, а запитати як я почуваюсь, означає вникнути в емоційність, тобто душевний діалог, який він ніколи не переносив.Опустивши очі донизу, я раптом зрозуміла, що ворота до його будинку відчинені, але його машина була припаркована поруч.

- Моріс, хтось приїхав? - сказала я, не відриваючи погляду від вікна.

Він лежав на підлозі, втупившись поглядом у стелю.Спокійно промовив, розтягуючи кожну букву:

- А х-тоо мааав приииїхааати, якщооо всііі зааайняяяятіііі, - всміхнувся він.

- Незнаю, але ворота розблоковані.Ти ж казав, що батьки за кордоном.

- Так і є.

- Ну?

- Ну що? - він піднявся, впер підборіддя долонями і глянув на мене. - Може я забув закрити, чого тебе це хвилює?

- Хтось заїжджає, Мор.Вітаю, у тебе гості.

З-за дверей показався чорний Hyundai, і мені було достатньо знати марку і колір, щоб зі злістю зіскочити з підвіконня і підвищити голос на Мора.Я вирвала пульт у нього з руки, вирубивши музику.

- Ти знав, що Рене приїде?Якого біса ця дурепа заїжджає сюди на машині?-рявкнула я, щодуху копнувши коробку, що стояла біля його плеча.Мені було байдуже, що я могла задіти його, як і йому, коли я валялась непритомна.

- Ей, заспокійся, - прокашлявся він. - Не знав, не знав, клянусь! - він підняв обидві руки у знак протесту.

- Таке враження, що ти спеціально виводиш мене.То дурнуваті жарти про Марсельєзу, то впихуєш мені косяки, хоча знаєш, що я кинула.Забив взагалі на те, що я ледь не відкинула копита, а тепер я дізнаюсь, що сюди йде клята Рене, від якої у мені пробуджуються рвотні рефлекси.

Моїй злості не було меж.З кожним драконячим подихом на руці майорів прапорець болю, який я наполегливо старалась ігнорувати.Навіть у моменти слабкості, я притискала рукав до упору, щоб не видати рани.До того всього вони ще й набули нового відчуття: під час найменшого дотику тканини, воно віддавало диким свербіжем, і не залишалось просто нічого як підтягнути рукав і полоснути нігтями по опіку.Стримання переважало, бо я розуміла, що це загрожує мені, як мінімум, дивними поглядами, а як максимум, походом до лікаря.Поки сама не розберусь, нікуди не піду, але як же ж дискомфортно…

- Думаю вона не просто так тут.Зараз розберемся.

- Та мені все одно! - я знов підвищила голос. - Я хотіла, щоб ми разом провели час і…

Мій істеричний репіт був перерваний ритмічним топотом по сходах.Рене неслась наверх, мов навіжена, щоб скоріше огорнути Моріса у своїх обіймах.Яке ж було її розчарування, коли у вході до кімнати вона побачила мене, яка важко пихтить грудьми і закочує очі.Кулаки чесались, так хотілось обмазати це противне личко декільками синцями, насолоджуючись писклявим голоском.Та це лише мої нездійсненні мрії, збутись яким ніколи не судиться. 

- Мм, - вона повільною ходою наближалась до нас двох. - Цікава картина, ти що, привіз її з собою у валізі, Моріс?  

Рене натягнула фальшиву посмішку.Ніхто не посміявся зі знущального жарту. 

- Рене, ти чого тут?Ти ж, здається, у Вашингтон переїхала, ні? - Моріс, щоб згладити напружену атмосферу, спеціально встав посеред нас і закрив мене своєю спиною.Боїться, що вона накинеться на мене?Чи що я вставлю їй смердючу тряпку до рота? 

- Я повернулась на тиждень, Клод переїхав у новий будинок, написав мені, хоче відсвяткувати новосілля.Ти ж знаєш як це - по-справжньому веселитись,- усміхнулась вона. 

Я стояла зі схрещеними руками, без жодного бажання слухати її, повернулась до вікна, втупившись поглядом у вікно.На дворі біля машини стояв Клод, тримаючи у руках цигарку.Клубки диму вилазили з носа різноманітними узорами, а з рота випаровувались лише маленькі залишки. 

- Ем, я не знав.. - Моріс змінився у тоні.Спочатку ледь зв’язував слова до купи на підлозі, а зараз різко набув ніжного голосу.Чомусь з нею він завжди себе так веде, хоча твердив мені, що нічого не відчуває до Рене, у той час, як вона абсолютно не стидається демонструвати різноманіття варіантів виявлення своїх почуттів.А Моріс не помічає, або не хоче помічати цього, далі п’яних поцілунків у них не дійшло, незважаючи на сміливе бажання Рене затягнути Мора у ліжко. 

- Аякже не знав, ти ж забув взагалі про нас.Ще з минулого року сидиш у своїй конурі, нікуди не вилазиш.Де мій улюблений Моріс?Моріс, який любить тусуватись, курити, бути постійно у русі і обсирати всіх навколо? 

- Ну Рене... 

- Так, солоденький? 

Фу, мене зараз вирве від цього.У відображенні дзеркала я бачила, як вона повісила йому на плечі кисті, та, мов кішка, сильно вигнулась у поясниці.Моріс тримав її за передпліччя, зберігаючи дистанцію, проте вона не збиралась відходити, і ,незважаючи на його спроби максимально віддалитись, вона притулялась якомога ближче до його тіла.Моріс занадто слабохарактерий, щоб відшити її і сказати в обличчя, що вона не подобається йому.І я незнаю, чи приносить йому задоволення, що вона нахабно скаче йому на голову, чи Мору справді все одно на очевидні залицяння, але вже кілька років їхньої дружби не міняються: Рене мріє зробити його своїм, а Моріса все, що цікавить, це де б купити наркотики по-дешевше. 

- Відколи ми так називаємо один одного? 

- Ми?Я тебе так називаю!Тобі теж час, дурненький, а то я вже подумаю, що я для тебе порожнє місце. 

- Рене, я би ніколи так не вчинив з тобою. 

Вона відчепила від нього кисті і театрально надула губи, ховаючи руки у замок. 

- Тоді доведи мені це.Доведи, що я для тебе щось означаю. 

- До..довести?Як? 

- Бери шмаль і погнали до Клода.Він не буде довго чекати. 

Погнали до Клода?А нічого, що я теж тут стою?Корпусом я повернулась у їхню сторону, все ще насуплена і роздратована, поглядом натякаючи Морісу, що так не робиться.Як-не-як, я прийшла раніше. 

- Рене, розумієш...Ми з Марітт тут тусуємся вже доволі довго, вибрали день, щоб побути удвох, відсвяткувати перший навчальний день, - він опустив голову.Серйозно?Ноги їй ще поцілуй за те, що ти такий поганий відмовляєш самій Рене. - Я незнав, що ти приїдеш.Можливо перенесемо це на завтра? 

Рене пирхнула. 

- Ти що знущаєшся?Вечірка сьогодні, всі запрошені.Як ти собі уявляєш сказати п’ятдесятьом людям, щоб вони валили з хати і приходили завтра?Деякі вже на місці, ми накупили їжі, алкоголь.Бракує тільки тебе, я ще й так спішила, щоб забрати тебе. 

- Я думаю, що п’ятдесят людей не дуже засмутяться, якщо п’ятдесят перший не прийде, бо в нього вже є інші плани, - усміхнулась я, подаючи знак, що моя присутність у цій кімнаті все ще бачить і чує. 

О, це неабияк взбісило її.Як це я, шваль сміттєва, вирішила говорити, коли Її Величність виголошує тираду життя і смерті ( просто заливає Морісу у вуха всяку фігню). Вона прикусила губу, повільно зменшила дистанцію між нами і глянула мені в очі.Моя спина була рівна, груди дивились уперед, а руки міцно зведені у замок біля поясниці.Рене посміхнулась, виражаючи у цій посмішці всю ненависть і злість до мене.Я була для неї тою самою червоною ганчіркою, яку вона готова розірвати на шматки, та все ніяк не наважиться напасти на мене. 

- Все ж не здалось.Це ти, Мері. 

- Марітт. 

- Немає різниці.Що ти тут забула? 

- Те саме, що й ти - Моріса.Точніше приємне проведення часу з ним. 

- Мм, - вона похиталась на носках. - Як тобі пояснити, щоб ти зрозуміла, Марітт... 

- Не переймайся, Рене, - перебила я, посміхаючи їй у відповідь - Терпіння та усвідомлення у мені ще достатньо, щоб переварити весь той шлак, який ллється з твого рота.Можеш говорити спокійно. 

Вона різко вхопила мене за кисть, притягуючи ближче до свого обличчя.Рене на кілька сантиметрів нижча за мене, але її гаряче дихання огортувало мене з головою.Вона теж була руда, проте світліша, і це злило мене.Ми були схожі, і, слава Богу, лише зовнішньо. 

- Раз ти вже два роки ошиваєшся біля Моріса і крутиш задницею, то ніхрена ти не усвідомила, тварина, - вона прошепотіла мені це у вухо, щоб не почув Моріс, бо тоді образ білої і пухнастої Рене вмить розвалиться. - Такі як ти, постійно псують життя таким, як ми.Насідаєш своєю самотністю, своїми нікчемними бідняцькими проблемами, клеїш з себе круту, хоча нічого з себе не представляєш. Ти себе бачила?А будинок свій?Та це позорисько, як тобі взагалі вистачає грошей, щоб в універ ходити з таким життям, а? 

Вона знову дьоргнула мене на себе і процідила у саме вухо. 

- Забирайся геть з нашого життя.Моріс тобі ніколи не зізнається, що ти лише розхідник, запасний варіант, щоб вилити весь емоційний всплеск.А тоді, коли він досягнув свого, біжить до справжніх друзів, де проблеми летять на другий план, а все, що цікавить - безтурботне життя та веселощі.Але ти напевно занадто тупа, щоб не помічати очевидного. 

Вона не заділа мене.Божевільна ревнива дівчина може наговорити все що завгодно, щоб ранити іншу.Я елегантно торкнулась її плеча, та теж прилипла до вуха, відзеркалюючи її пафосну поведінку. 

- По-перше, закрий рота.По-друге, втихомирся і змирись, що Моріс срав на тебе, він не бачить тебе своєю дівчиною, як і мене.По-третє, вбий уже собі в голову, що у нас нема стосунків, а звичайна дружба.Перестань крутити ним направо і на ліво, ніби він не доросла особистість, яка має свій язик, що може висловлювати власні думки. 

Рене скрипнула зубами і боляче штовхнула мене у живіт, віддираючи останні нотки мого шепоту.Я скрутилась.Вона потрапила у сонячне сплетіння, перекривши мені дихання. 

- Ще раз зробиш таке, і я розмажу тебе по стіні, лярва, - я скрутилась у животі.Ротом хапала повітря, але все що відчувала, це слабкість, що накочувала невидимою пеленою, і темну димку над очима. 

- Моріс, ти чув? - вона знов припала до нього, як до лицаря. - Вона мені тільки що таке наговорила... 

- Моріс різко прокинувся.У нього не виникло жодних питань, поки ми з нею перешіптувались? 

- Марітт, ти чого? 

- Ти на приколі? - я нарешті вдихнула, вдарилась бедрами об підвіконня. - Вона вже скільки часу погрожує мені, бо боїться, що я тебе як козлика відведу. 

Рене округлила очі.Моріс повільно перевів погляд на неї, запитуючи: 

- Це правда? 

- Ем..ні, ні.Найшов кого слухати.Вона ж явно зуб на мене точить, хоче розсварити нас.Вона...вона... - Рене закусила губу і прошепотіла щось йому на вухо, при цьому не зводячи з мене очей. 

Я похитала головою.Мене дістав цей цирк. 

- Ей, Марітт.Це вже занадто. 

- Що? 

- Я бачив, що ви не товаришуєте, але бажати смерті людині тільки тому що вона не симпатизує тобі.Це...варварсько. 

- Що блять?!Що ти наговорила йому, дуреписько? 

Вона ахнула.Сховала голову у його плечах і заскиглила.Потвора...Моріс насупив брови, перший раз на тверезу голову огорнув її талію і притиснув ближче до себе. 

- Досить, - рявкнув він. 

- Зачекай, - я відірвалась від підвіконня. - Ти реально віриш їй?Не хочеш у мене спитати, що вона нагово.... 

- Марітт, я ж сказав досить.Не хочу взагалі говорити на цю тему.Рене б не розкидалась такими фразами.Просто вибачся і завершимо цей конфлікт. 

Я вигнула брову.Так вигнула, що вона ледь не торкнулась стелі.Моріс на повному серйозі очікував від мене слова пробачення, поки та дурнувата дула соплі у його сорочку.Я тугіше натягнула рукав і опинилась прямо навпроти них.Моріс, хоч і був вищий, але жодних домінатних ознак я від нього не відчувала.Він ковтнув слину, коли я наблизилась до нього, а рукою сильніше стиснув тулуб Рене. 

- Боїшся мене? - посміхнулась я. 

- Вибачся. 

Виглядати злим, Мор, явно не твоє.Чому я тільки зараз помічаю його слабкість?Раніше він сміливо ігнорував всі викиди Рене, а зараз захищає її? 

- Ще чого.Немає вини - немає вибачень. 

- Об’єктивно, права Рене.Ти сильно образила її. 

- Хах, об’єктивно...Придумала якусь хрінь і ти повірив, дурень.Нехай далі соплі на кулак намотує, це ж все на що вона здатна.Я не збираюсь брати участь у ваших дитячих пристрастях, краще піду сама. 

Вартувало мені зробити крок, як моя наполеглива ціль покинути цю кімнату була порушена гучним ударом колін об дерев’яну підлогу.Що за..?Жодних об’єктів, за який можна було зачепитись, не було виявлено.Валіза Мора валялась біля ліжка, одяг я розфасувала ногами, як тільки зайшла сюди.У пошуках істини, я обернулась назад і помітила, як Рене швидесенько підгинає під себе ногу, щоб приховати щурячий вчинок. 

- Сука, сама напросилась. 

Не знаю, що керувало мною у цей момент.Навіть у сам пік агресії я не накидуюсь на людей, а стараюсь просто звалити, щоб не вибухнути остаточно.Але вона вже давно виводить мене.Спеціально.Вхопивши її за волосся, я відірвала Рене від обпльованої сорочки Моріса і, незважаючи на її нікчемні спроби вибратись, тріснула її поясницею об стіл і замахнулась в очікуванні солодкої помсти. 

- Відвали, ненормальна! - заверещала вона. 

- Отримаєш сповна, - спокійним тоном відповідаю я. 

Моя долоня занеслась догори, формуючи гучний ляпас, щоб відбити їй морду до крові, перетворюючи лялькове обличчя у виродський блінчик.Як же ж плакати буде ця сука, коли я нарешті спотворю її, і вона вже не зможе пускати бісиків Морісу кришталево янтарними очима.Всередині мене поселився біс, який наказував бити, я не могла противитись, не могла приборкати тваринне бажання задусити її, вибити всі органи, відрізати волосся, а потім підпалити залишки.Я задихалась від жаги помститись.Ніхто не залишиться безкарним, хто посмів заподіяти мені шкоди.Мене веселило, як вона тріпала ногами, щоб вдарити мене, а я твердо стояла, спершись бедрами об стіл, і кусала губи, знаючи, що Рене буде волати від болі. 

Я знов прицілилась.Демон шкряботів вздовж моєї трахеї, серце божевільно билось об грудні клітку.Навіть мозок відкинув всю моральність, кожна частинка мене наказувала провчити Рене. 

“Ну-мо, не гальмуй.Відлупась її нарешті.Сука має отримати за заслугами” 

І я не пам’ятаю, як моя рука вже летить їй в обличчя, допоки Моріс не блокує удар і не вихоплює мою долоню.Я налаштована дуже агресивно.Рене скористалась ситуацією, безсильно сповзаючи до низу поміж моїх ніг.Блискавичним поглядом я дивлюсь на Моріса, бачачи страх у його очах.Моя рука тонкіша за його, він цілком може охопити мою кисть у кільце, якщо захоче, але я відчуваю, як він боїться. 

- Ти ненормальна... 

- Відпусти, - наказую я. 

Він хитає головою. 

- Ні.Ти вб’єш її. 

- Не вб’ю.Лише надам уроку, якого вона до кінця життя не забуде. 

Моріс заплющує очі і видихає. 

- Йди, прошу.. 

- Просиш, щоб я пішла? Не вона, а я?

- Так, будь ласка, Марітт. 

Я маневрую: пальцями вигинаю його руку і виходить так, що тепер я лідер.Моріс панічно забігав очима по моїй руці, не розуміючи, звідки у мені стільки сили, якщо я постійно жаліюсь, що ледь таскаю за собою важкий планшет.Я боляче стискаю йому шкіру нігтями, майже що до крові.Ділянка біліє, а я не помічаю, як рукав мого светру давно скотився по самий лікоть. 

- Твоя рука... - мовить він слабким голосом. 

Мені все одно.Кінцівки палають вогнем.Я відчуваю як від моїх пальців несе паленим, а шкіра Моріса моментально нагрівається.Хвилюється?Вспотів? 

- Відпусти, мені боляче, - він намагається вирвати руку, але моя хватка занадто міцна, щоб зробити це. 

Моріс не дивиться на руку, можливо, він відчуває, що щось змінилось, проте цей твердолобий настільки наляканий, що все, що він бачить зараз перед собою, це мій божевільний погляд.А я якраз спостерігаю за його рукою: прямо на моїх очах шрами, що нещодавно осіли на моїй шкірі, знов судомно зарухались, та на цей раз, вони пробирались і до руки Мора.Білі малесенькі полосочки повільно міняли колір до бордового, вправно танцюючи під моєю шкірою, яка була настільки тонка, що готова була розірватись від непроханих гостей.Я, зачарована побаченим, пропустила момент, коли ці шрами зникли з поля зору і два з них добрались до Моріса.Він закричав на всю кімнату, цей крик ляснув мою свідомість. 

- Що за фігня?! - він вхопився долонею за вражену ділянку шкіри. - Що ти виробляш, Марітт? 

- Відколи ти перетворився у таку тряпку, Мор? - я обережними кроками наближалась до нього. - Самому не смішно зі своєї поведінки?

- Не підходь!Відійди! - він відсувався стопами від мене.

- Не підходь...Чого ти боїшся, я не стану чіпати тебе.А от твою подружку притлумлю легенько, щоб знала з ким має справу.

Він безсильно приземлився на лопатки.Рене ринулась до нього, опускаючись на коліна. 

- Покажи, що там, - хникала вона. 

- Нічого там немає, вона просто...я незнаю, що вона зробила, але мені дуже боляче. 

- Я ж казала, що вона божевільна.Вали звідси, ідіотка, поки ми не викликали поліцію. 

Я тяжко дихала.Від злості і сміливості не залишилось і сліду.Що тільки що було?Що я зробила?І моя рука...знову болить, знов пече, і знову горить невідомою силою.Чхати, що рану видно, все що було у мене на думці - бігти, бігти, бігти і не оглядатись.Прикусуючи долоню, я намагалась втримати потік сліз і приступи хлипів, що рвались зсередини.Не пам’ятаю, як минула сходи, не пам’ятаю, як покинула будинок.Лише пам’ятаю Клода, що крикнув моє ім’я і звук розблокування воріт.Все, далі - пітьма. 

_________________________________________________________

Я ковирялась у тарілці, спершись скронею об руку.Весь цей час я сиділа вдома і лежала на ліжку.Мені хотілось відрізати собі руку за раптові і часті приступи, та зробити все що завгодно, щоб не бачити білі прожилки у шкірі.Допоміг лише сон, прокинулась я вже пізно ввечері, коли мама покликала їсти.Апетиту не було, а тиша за сімейним столом змушувала сидіти у напруженні.І так завжди.Мама намагається розвеселити,а батько пожирає злим поглядом.

- Сьогодні мої дівчата зробили мені подарунок, - усміхнулась вона, діставши з пакету вазон з рослиною. - Орхідея, а пахне, мм…-вона торкнулась кінчиком носа квітки і блаженно вдихнула запах. - Гарна,правда?

- Справді гарна, - я вирішила підтримати діалог, щоб не було так сумно за столом. - А що за привід?

- Нема приводу.Мені просто пощастило з колективом.Всі жінки і всі такі щирі.Наступного разу теж їм щось подарую.

Мама помітила, що батько ніяк не зацікавлений у подарунку.Дивився у тарілку пустим поглядом і , здається, про щось думав.Мама закотила очі і поставила орхідею прямо перед його обличчям.Це освіжило його.Він немов прокинувся від дивного сну, насупив брови і поправив окуляри на переносиці.

- Фабʼєн, тобі як? - вона звела руки в замок і посміхнулась.

- Квітка як квітка.Що я маю сказати? - буркнув він.

- Хіба не прекрасна?Ще й від добрих людей.Марітт, скажи йому щось!

Я теж відірвалась від тарілки, але скоріше від того, що мама згадала про присутність батька.Говорити з ним вже випробування, а змусити змінити думку - це вже причина серйозної сварки.

Я пережувала шматок картоплі і ще раз глянула на маму.Вона вказала підборіддям на батька і підняла пальці уверх, натякаючи на те, що у мене все вийде.Сумніваюсь.Ще не було такого, щоб він позитивно відзивався на інші речі.Але мама ні в чому не винна.Зла на неї я не тримала, та й її рідний погляд і нервове дихання все ж змогло зрушити кригу.Я тихо заговорила:

- Наскільки я памʼятаю, ти подарував мамі таку саму орхідею на вашу 27 річницю два роки тому, - промовивши ці слова, я повільно підняла голову, щоб глянути на його реакцію.

Батько схрестив руки і агресивно рухав щелепою, час від часу витягуючи з зубів застряглий кусок мʼяса.Він цокнув язиком, і сухо відповів:

- Так.

Для мене це не було в новинку, а от мама явно не збиралась давати задню.Якщо я вже змирилась з його холодом, то вона ще мала надію, що її чоловік проявить любʼязність і ніжність.

- Фаб, ну невже ти не радий?Глянь, як все добре: я знайшла улюблену роботу.Марітт наступного року вже закінчить бакалаврат, а далі вже магістром буде!Вона завжди була працьовитою дівчинкою, як навчання любить.

- Сьогодні вела промову для першокурсників.Ректор та декан похвалили мене.

Мама широко посміхнулась і взяла за руку батька.

- Марітт, це просто неймовірно!Місьє Дюбі та місьє Кордьє дуже розумні чоловіки, вони не просто так обрали тебе.Значить бачать у тобі потенціал!Люба, ти така у мене розумниця.

Мама відірвалась від сухої долоні батька і ринулась до мене, щоб обійняти.Одна її рука розташувалась у мене на плечі, а друга, люблячи, погладжувала мою щоку.Я,мов маленьке кошенятко,притулилась до її долоні і відчула ніжність її шкіри.Від задоволення я заплющила очі, дозволила собі трішки прилягти на її руку.

- Розумничка моя, - вона поцілувала мене в маківку. - Донечка моя улюблена.

Батька така сцена сильно вивела.Він різко лупнув кулаком по столі, що ми з мамою підскочили.Материнські чари розвіялись і мене знов охопила паніка.Що на цей раз він видасть.

- Ти не забула, що у тебе є ще одна донька, Естер? - він з-під лоба глянув на маму.

Вона трохи відійшла від мене.Кутики її губ пристойно опустились, а очі вже не горіли радощами.

- Що ти таке кажеш, Фабʼєн?..Звісно я памʼятаю.

- Справді?А тебе ніяк не хвилює той факт, що ми не бачили її вже більше чотирьох років?

Його тон голосу все більше і більше тиснув на нас.Якщо я ще могла стерпіти, то мама швидко осідала.

- Вона ж казала, що зараз займається своїм життям.Арабель вже доросла дівчина, думаю у неї просто немає часу навідати нас.Ти ж знаєш, що я все одно переживаю за неї…

Батько знущально посміхнувся і опустив голову, мотаючи її у різні сторони.Під столом я відчула як мою долоню стиснули.Я глянула на маму, побачила, що вона не зводить серйозного погляду з батька.Вона вже не така, як була колись.Тепер і вона вміє відповідати.

- Ти хочеш щось сказати?

- Хочу.Ще й як хочу.Ти забуваєшся звідки ми.Прижилась тут як гадюка і показала приклад Марітт.Тепер ви двоє вдаєте з себе парижанок.Самій не набридло брехати собі?Задай собі питання у голові, хто ти і звідки ти.

Мама, не думаючи ні секунди, відповіла.

- Ми живемо у Парижі, Фаб, як ти думаєш, хто ми?Мешканці Парижу, логічно?Логічно.

- Брехня! - рявкнув він і вскочив з крісла. - Нахабно брешиш в очі, Естер.Ми басторці!Народились у Басторі і у Басторі помремо ж!Забуваєшся, люба, ті кляті люди вже встигли промити тобі мозок.

Мама відпустила мою руку і з гордо піднятим підборіддям порівнялась з ним.У нашій сімʼї завжди було рівноправна позиція, хоч деколи здається, що править патріархат.Батько любив придиратись, але мама завжди осаджувала його так, що він ще довго ходив злим.І це сталось після того, як нас вигнали з Бастора.

- Це ти, любий, забуваєшся.Ти як розмовляєш зі мною?Охамів, чи що?Змирись нарешті, що минуле не повернути.Дай можливість насолоджуватись життям тут!

- Ніколи в житті не змирюсь з карою, - він агресивно посварив пальцем біля обличчя мами, але вона з відповідною емоцією плеснула йому по долоні.-Вогняна на Землі - це сміх!Бастор потребує її, вона повинна відродити стихію.

- Марітт - людина.Була, є, і буде нею.Перестань кричати, ти дурень, чи що?-вона підвищила голос, а я почала повільно підніматись, коли побачила, як сверблять кулаки тата.

Було таке враження, що зараз він замахнеться і добряче дасть по лиці, якщо вчасно не привести його до тями.Я розташувалась за спиною мами, насторожено продовжуючи спостерігати за їхніми чварами.

- Не може у Басторі народитись людина, значить вогонь у ній ще не прокинувся.Чому я один маю вбиватись за довіру Гроссо?Що ти зробила для того, щоб дати їй майбутнє великої стихійної?

- Що я зробила?!Я дала їй життя, Фаб!Ти нічого не добився тим, що постійно використовував Марітт, як експеримент.Руки їй пік, ти збожеволів.У тебе манія, хвора манія!

- Це не манія, я виконую свій борг.Марітт - вогняна!

-Правильно мені казав Бастіан.Ти ненормальний Фаб, ти загрався в небезпечні ігри.

Удар.Голова мами тряхнулась від гарячого дотику чоловічої долоні.Це було настільки неочікувано, що я аж підскочила та зіжмурилась.Страх?Ні, я вже давно не боюсь його.Я не могла повірити, що через стільки років він знову вдарив її, коли клявся, що більше ніколи не підніме руки.Брехун.На цей раз кулаки стискала я, а моя злість породжувала нову порцію болі в зоні опіку.Мама притулила руку до щоки, вказівним пальцем трохи потерла її, щоб впевнитись, що це дійсно сталось.Тато вдруге за все життя вдарив її.А в його очах не було ні краплі жалю.Він і далі дивився на неї божевільним поглядом, але на цей раз вже споглядав на неї знизу, бо голова мами була опущена до підлоги.

- Жодної згадки де Сент-Мора у моєму домі, - приснув він. - Чи ти раптом скучила за своїм коханцем?Хочеш назад в його обійми?Тільки скажи Естер і я відпущу тебе до нього.Але перед цим добряче наб’ю йому морди, щоб він знав своє місце! - кричав він.

Де Сент-Мор?Знову це прізвище, і батько знов дає їй ляпаса за його нагадування.Хто цей чоловік?Я ні разу не чула про нього, ні разу не бачила.Що за таємниці приховує моя сімʼя?Чому він постійно називає його маминим коханцем?Вона ж ніколи не зраджувала батьку…ніколи ж?

Мама не відповіла йому.Я помітила як її спина піднімається, і до мене дійшло, що вона всхлипує, але не признається у цьому.Я обережно торкнулась її плечей від чого вона дьоргнулась.

- Мама..? - мовила я, а брови вигнулись у трикутник.Я відчувала її біль.

- Все нормально… - відповіла вона. - Не переймайся, доню.

Батько блискавично швирнув мої руки з її плечей, відсунувши тендітну фігуру у сторону.На цей раз черга дійшла до мене, але я була на поготові.Руки, готові до бою, скрутились в тугий кулак.Я стояла рівно, очікуючи, що ляпас може прилетіти і мені, тому треба правильно розрахувати час, щоб вивернути його руку.Досвід вже є, тим більше у мені прокинулась загадкова сила, що не дасть просто так зрушити з місця.

- Не бери приклад з матері, - він міцно вхопив мене за руку.Ту саму руку де палала рана. - Не вистачало, щоб ти теж натрапила на де Сент-Мора,але вже молодшого.Один ж з них десь тут вештається.Можливо у вас це сімейне, водитись з проклятими зрадниками?А, Марітт?Можливо і ти повія?

Фраза, насичена агресією, злістю і ненавистю, пробудила в мені звірячий рик і левову силу.Мої обидві руки схопили батька за горло, і я почала стискати його з титанічною міццю.Перед очима знову з'явилася пелена, але цього разу це була не темрява, яка поглинала мій погляд, а кривава пляма, що закривала мені весь вигляд на муки батька.Він хрипів, бив мене по руках, намагаючись змусити зупинитися, але механізм вже був запущений.Мені здавалося, що моє тіло зайняв хтось інший, хтось керував моїми руками, щоб завдати болю.Але я не шкодувала про це.Я не могла зупинитися.Навіть крики матері губилися в далечині.Я бачила лише очі батька, які закочувалися догори, а його обличчя червоніло від нестачі кисню.Я всміхалася.Всміхалася так, як робив це він.Батько втрачав сили, впав на коліна, і я впала разом з ним

- Задушу тебе, покидьок! - прошепотіла я.

Він задихався, хапаючи ротом повітря, наче потопельник.Мама, розгублена і в розпачі, не знала, що робити.Мої руки намертво вчепилися в його шию, як сталеві лещата.Вона ридала, благала мене зупинитися, але я не могла знайти шлях назад.І ось, коли здавалось, що виходу немає, мене охопив жахливий біль.Те, що сталося зі мною в університеті, було ніщо у порівнянні з цим моментом. острі ножі під моєю шкірою рвали вени, судини, м'язи, ламали кістки, просуваючись вгору, наче гарячі леза.

Я нарешті відпустила батька, який жадібно ковтав повітря, повільно сповзаючи на землю.Мама схилилася над ним,її сльози падали на його обличчя, намагаючись привести його до тями,в той час як я кричала від болю, схожого на ампутацію руки без жодної анестезії.Тепер і я лежала на підлозі, вхопившись за руку, вигнувшись у поясниці, напружуючи зв’язки, які ось-ось готові були розірватися.Моє підборіддя підіймалося до стелі, а я тупала п’ятками об підлогу, намагаючись хоч якось притупити біль.

Тремтячими руками я підкотила рукав светра і жахнулася від побаченого: моя рука була повністю в крові, з неї йшов пар, а на підлогу падали червоні краплі, які або випаровувалися, або всмоктувалися у землю.Моя свідомість почала затьмарюватися.Стався больовий шок, і останнє, що я побачила перед собою – це налякані обличчя батьків. Батько, тримаючись за шию, крізь нестачу повітря і хрип, все ж промовив те, про що так давно мріяв.

- Вогонь прокинувся, час прийшов.

І я відключаюсь.

* Алекситимія (грец. a — заперечення, lexis — слово, thyme — почуття) — нездатність особи називати емоції, пережиті нею або іншими людьми, тобто переводити їх у вербальний план.