Не буває незаплямленої сторінки в історії Всесвіту.Все, що несе за собою начало, пронизано людськими якостями.Кожен старається омити себе святою водою і приписати до ліги Святих, бо кожен хоче здобути прихильність народу.Споконвіку цінувалась хороша праця, адже чим якісніше робиш, тим більше отримуєш грошей.Порядність, справедливість пліч-о-пліч супроводжували тих, хто хотів здаватись надійним в очах інших.Такі базові та елементарні методи заарканювання уваги підходили не всім, бо “обрані” вважали це марним витрачанням часу.Для чого комусь прислуговувати, чи безкінечно пахати, якщо можна все робити на свою користь, не обмежуючись, при цьому, способами.І якщо деякі просто хитрували, то “обрані” сміливо переступали межу моральності.Вбивства - не є погано.Вбивство породжує страх.Коли людина боїться, вона втрачає внутрішній баланс, все навколо здається підозрілим, і ти вхоплюєш цей жахливий момент, щоб нахабно скористатись.Ти харчуєшся страхами людей, тобі подобається бачити, як вони опускають очі поруч з тобою.Як кожна крапелька поту повільно тече крізь все тіло, а потім всмоктується в шкіру, залишаючи після себе вологий слід.У їх погляді - порожньо, вони скручують руки в неприродніх позах і кусають кісточки, бо бояться за власне життя.Тепер, коли ім’я монстра відоме, всі сидять по хатах, ледь не ночуючи в підвалі, бо страшенно жахаються приходу смерті, яка осуружно царапається у двері.Страх - рушій еволюції.Без нього нікуди, така людська природа.Воно окошується впродовж життя, залишає травми, але страх і є жорстоким вчителем, який дає пекучого ляпасу, нагадуючи, що воно таке - життя.Зараз вони знають ім’я цього страху.І навіть тоді, коли він придушений, осадки міцно огортують серце.Не так легко його позбутись, хоча знаєш, що темним часам настав кінець.Візьми ж на себе сміливість вдихнути повними грудьми!Зроби ковток спокійного буття!Не можеш?І справді, стільки часу жити в незнанні, боячись за власну шкуру, а зараз просто все забути?Тоді підніми очі до неба і схились перед Вищими силами з надією, що тобі допоможуть.Віра нас врятує від страху.Віра реанімує серце.

- Великі Стихійні, почуйте наш біль!Покарайте цю демоницю, зробіть з нею теж саме, що вона зробила з нашим народом.Вона не заслуговує легкої смерті!

Вона була одною з тих, кого смерть торкнулась напряму.Жінка найшла віру у трьох Стихійних, могутніх чарівників, які підкоряють природні елементи:воду, землю та повітря.Сльози підбили її у коліна та змусили огорнути ноги високої жінки.Сиве волосся, скручене у тугий суцільний вузол, бліде обличчя, скляні очі.Вона, здавалось би, виплакала все, а горе спіткає під час будь-якого нагадування про скоєне.Одежа не мінялась кілька днів, на ній ще виднілись залишки крові, яка глибоко всмокталась в тканину, перетворившись на багрові краплі.Жінка не жила у злиднях, не потребувала їжі, чи грошей.Вона пережила найгірше у своєму житті, що не зрівняється з матеріальними цінностями - смерть забрала у неї дитину.

- Подивіться на мою руку, - вона піднялась та протягнула до жіночої постаті посинілу долоню на якій зразу кидався в очі довжелезний шрам .- Це все вона.Я лиш захищала свою дитину, а вона її вбила!

Голос тремтів від надлишку сліз.Зуби жорстоко кусали губи,на них не було живого місця.

- Прошу Вас, підійміться, - чоловіча постать,обрамлена грубим голосом,обережним рухом торкнулась жіночих слабких плечей і невагомо поставила на землю.Жінка оторопіла.Вона не могла відвести погляду від фігури, волосся якої хвилями витягувалось вздовж мужньої спини, та кінчиками, майже що, торкалось свіжої трави.

- Стихійна буде покарана найсуворішим способом, - продовжила інша.Голос звучав ніжно,мелодійно,схоже до тієї самої колискової у далекому дитинстві.

- Яким? - бідолашна бігала наляканими очима по двох одразу.

Жінка посміхнулась, але, зрозумівши, що її посмішка недоречна, вмить сховала її за маскою байдужості.Її ім’я - Морана,повелителька стихії води,чия постать була народжена бурхливими водами Світого океану,виплескуючи морську душу із безмірних глибин.Чорне довжелезне волосся, точна копія непохитних хвиль, в’ється щосекунди навколо кожної частини тіла,придаючи образу Морани подобу аксесуарів та присутності чогось живого поруч з собою.Смарагдове одіяння увібрало в себе всі багатства підводного царства, починаючи коралами, та закінчуючи дрібними деталями:мушлями, перлами, морськими зірками.Воно ілюзорно робило форму сукні, обрамляло фігуру, акуратно розглягаючи по всіх вигинах, мов тоненький шовк.Шкіра бліда, руки довгі та тонкі, з яких лились краплі океанських вод.

- Стихійні - це духи,їх не можливо вбити, - продовжила Морана. - Але якщо він намагається діяти проти природи, то єдиним варіантом його вбивства стає самостихійне знищення.

Жінка, не зрозумівши ні слова, знов забігла очима по стихійних, але на цей раз вже зацікавлено.Її погляд впав на чоловіка зліва, того самого у якого волосся впадало до самих бедр, деякими пасмами прокручуючи фігуру.Веласто був стихійним землі, дитям природи, поцілований польовими квітами, лісними деревами та садовими травами.Він був складений зі всього живого, був подихом матінки Природи, її тілесне втілення, зліплене неторкнутим і живим.Так можна і описати його одяг:лляна сорочка, поверх якої була одягнута тканнина портупея коричневого кольору.Кисті обрамляли шнурівочні браслети аж до самих ліктів.Масивні чоботи прикрашали ноги, але брутальний образ балансували маленькі квіти, які то зникали, то зʼявлялись на брюнетній бороді.

Висмикнувши мініатюрну ромашку з волосистого покриву, Веласто помістив її на посивілу голову незнайомки.Ті самі очі, що кілька секунд тому кропили землю лихом, перетворились на яскраві зірки, переключаючи увагу на мимовільне диво.

- Тепер Ви можете звертати увагу на такі, здавалось би, дрібниці і жити спокійним життям.Ми гарантуємо Вам безпеку та відстутність страху.Агнесси більше не буде.

Монотонний монолог обірвався вщент.Землею прокотився рокот желізних вил, демонструючи готовність народу до довгоочікуваного суду.З-за дерев’яних воріт димкою з’явилась фігура, сірим туманом заплющуючи очі людям на постать.Взмах руки незнайомця змусив залишки повітря зникнути у власному кулаці, де прозвучав гучний тріск, що потім випарився нагору.Йому не потрібні були оплески, похвала, одобрення.Він той, хто впевнений у власній силі та характері.Знав, що його поважають, і знав, що надіяться.Густав - холоднокровна особистість,що керує справедливістю.Він - суддя, більшість питань та конфліктів очікують його фінального слова.Він з’явився після гуркоту грому та яскравого спалаху блискавки.Небо подарувало Землі ще одного хранителя стихії - повітря.Люди ошаленіли після його появи, бо знали, що на відміну від своїх колег Густав незнає слова “церемонитись”.Все чітко і зрозуміло.Все по закону і жодних солодких обіцянок.

-  Справедливість, справедливість! - репетували вони.

-  Повісьте її.Заріжте!Відрубайте голову проклятій суці!

- Ні, ні!Дайте нам її.Віддайте нещасним людям, ми самі з нею розправимся.Зробимо теж саме, що вона зробила з нашими дітьми!

Стихійний ігнорував слова людей.Його волосся навіть не ворохнулось від перманентних рухів, воно було подібно хмарі: закручене у сірі клубки та текстурою схоже на вату.Густав впевненим кроком рушав до стихійних, час від часу віддьоргуючи білосніжний плащ від нахабних рук мешканців.Желізні чоботи, які блищали на ходу,віддавали різким поривом вітру, струшуючи з землі найдрібніші організми.Легкого маху було достатньо, щоб викликати морозний протяг, але стержень стримання переважав агресію, адже люди не винні, що покалічені смертю.Густав був третім великим, повелителем повітря, безпристрасним, проте справедливим стихійним.

Чоловік зупинився навпроти подібних та промовив:

- Час прийшов.

Натовп знову заволав. Веласто обережно помістив жінку у безпечну зону, перед тим погладивши ту по голові.Вона не відпускала його руку, приголубилась до неї, відчуваючи такий жаданий спокій.

- Я вірю Вам, - прошепотіла вона. - Настав час суда.

_________________________________________________________

- Хі-хі, хі-хі.Ха-ха-ха.

- Я скоро збожеволію від твого реготу.

- Король Фредерік, це буде шоу, правда?

Зліва від деревʼяної конструкції розмістився трон короля під балдахіновим дахом.Бордові штори спадали до самого низу, красуючи на собі герб королівства «Бастор» з різноманітними узорами та чотирма елементами стихій.Під ними були вишиті людські руки, які підтримували знаки, що означало абсолютно рівність і дружбу між стихійними і людьми.Король Фредерік задумливо погладжував підборіддя, час від часу відмахуючись від набридлового блазня, який ніяк не міг всидітись на місці.

- Кров!Кров!Буде багато крові!Хі-хі, хі-хі, - його шапка похитувалась в різні сторони,викликаючи дзвінкий звук бубонців.

Фредерік кинув грізний погляд на чоловіка трохи молодшого за нього.Той вмить затихнув, знаючи, що буває за непослухання.

- У них немає крові.Ти знаєш,що їм замість неї служить власна стихія, - процідив король.

- Просто хотів додати веселощів, Ви такий зосереджений останнім часом.

Король усміхнувся.

- Не можу повірити, що вбивцею весь цей час була Агнесса, - він кинув погляд на стихійних. - Я то думав, що це хтось з наших.Думав, що вони не здатні на таке.Все таки це не люди.

- Що тепер буде з стихійними? - запитав блазень, нахиливши голову.Бубонці знов кумедно задзвеніли.

- Довіряти їм більше не можна.Невідомо, що іншим взбреде в голову.Бастору може загрожувати геноцид, а я не можу допустити вимирання мого народу.

Блазень театрально затремтів губами, ховаючись за балдахін.Нервовий чоловік комкав тканину, витираючи сльози кулаками, а коли зрозумів, що його поведінку не оцінять, тяжко видихнув, припираючи підборіддя коліном.

- Я знаю, що настануть тяжкі часи.Знаю, що народ взбунтується... - Фредерік зосереджено оглянув натовп людей, готових розірвати на шматки винуватця скоєного.Ні один не залишився байдужим до чужого горя, вийшли навіть ті, кого смерть оминула стороною.Від їхнього погляду волосся ставало дибки: очі божевільні, жадають помсти, руки міцно стискають вила, а з рота вилітають прокльони та лайки.Король був правий - народ буде мстити.

- Буде війна?

- Не хочу дивитись наперед.Будемо надіятись на краще.

Діалог стихнув, коли над блазнем нависла грозлива висока тінь.Густав ввічливо поклонився перед королем, а той у відповідь лиш злегка схилив голову.Повітряний хмикнув, здається, вже здогадувався до чого йде.Після злочинів Агнесси люди почали зневажати стихійних, незважаючи на те, що завдяки ним зʼявились мади - напів маги, напів люди.Це були діти і внуки союзу людини і стихійного.Саме тому Могутні вирішили прийняти людиноподібну форму, щоб дати можливість жити і розмножуватись тим, хто може продовжувати їхні благі діяння.

- Король Фредерік.

- Слухаю, Густав.

- Все готово до церемонії.Вогняна чекає на покарання.

Фредерік ще раз глянув на стихійних, потім на деревʼяний подіум, тоді зупинився на людях, які затихли в очікування великої страти.Не було жодного сумніву - вона заслуговує на це.

- Починайте, - король зневажливо махнув рукою в сторону повітряного, на що той стримано вклонився.Стіна дружби рушилась.

- Приведіть Агнессу до місця її страти.Суд оголошую відкритим!

Слова Густава прозвучали громом.Небо вкрилось сірим туманом, змушуючи хмари злитись до купи.Ще за кілька днів до суду, Морана та Густав узгодили погодні умови, ніщо не мало завадити страті.Тому було прийнято рішення уникнути стихії води,щоб вогняна не отримала травм до виголошення смертної кари.

Гнів людей і стихійних перетворив атмосферу у суцільну ахінею: фіолетові блискавки пронишпорили скрізь кожну захмареність, крізь кожне деревце, і навіть прокралося до землі.Клубки ґрунту почали вилазити наззовні, що не пройшло мимо уваги Веласто - одним ударом ноги він змусив землю заспокоїтись.

- Ведуть, ведуть! - заверещали жінки.

- Відьма, відьма!Подивись нам в очі! - кричали чоловіки.

Дерев’яні ворота, з-за яких нещодавно вийшов Густав, знову відчинились.На цей раз там стояло троє: два височенних чоловіка,а поміж них - жінка.Шум хвилею почав стихати, люди вже не репетували, вся їхня увага була мовчки зосереджена на ній - Агнессі.Перший крок жінки був обрамлений дзвінким звуком кайданів, що туго скріплювали її руки,а литки облягала колода з міцного дерева, що обмежувала довжину її кроків.Боса нога повільно торкнулась сухої землі.Тіло ще було сховане за воротами, але вистачило буквально стопи, щоб люди відчули на собі силу останньої стихії - вогню.Деякі кривились від запаху гарі,інші в паніці оглядали одяг,бо боялись, що різко загориться.Атмосфера була просочена тягучим смогом та димом, який сильно разив в очі.Коли ж особиста охорона Фредеріка штовхнули жінку до переду, всі ахнули.Серед стоптаної стежки стояла стихійна вогню, що повинна була нести на собі відповідальність за баланс елементів.Це була та, що знехтувала своїм основим боргом, що зробила з себе бога і пішла на виродський вчинок.Її вже не можна було назвати ні могутньою, ні людиною.Дві сторони відмовились приймати Агнессу за будь-яку форму її виявлення.Що для стихійних, що для людей та мадів вона була жорстоким вбивцею, не заслуговуючи поважного статусу.Ким її тільки не називали: відраза, бридота, лярва, дияволиця, сатаністка, одне залишалось незмінним - Агнесса повинна померти в муках, як помирали в муках маленькі діти.

- Потаскуха.Була б ти людиною, я б тебе так віддрав, що страта здавалась би тобі пелюстками троянд! - гаркнув чоловік, плюючи їй в обличчя.

Слини вмить загасились.

Велетні стримували рухи народу, щоб ті не обпеклись і не завдали передчасної смерті.

- Сука проклята, - з рота невідомої виходила піна, а кінцівки руки зігнулись в неприродній позі. - То ти зі мною зробила, ні один знахар не може вилікувати.

Агнесса посміхнулась, але голови не підняла.Жінка помітила її усмішку, завередувала в противному вереску і наполягала на тому, щоб вогняну повернули до неї обличчям.

- Дайте я гляну на неї.Нехай потвора подивиться на своїх жертв перед смертю!

Валетні глянули на короля, той втомлено кивнув.Постать Агнесси опинилась навпроти жінки.

- Підніми голову, відьмо!

Агнесса знову посміхнулась, вже на другий раз сильніше, не приховуючи знущального тону.Не витрачаючи час на прелюдії, вона різко підняла голову догори, ледь не задираючи підборіддя над постаттю бідолашної жінки.Вираз обличчя кричав про нахабність та впевненість, навіть перед смертю Агнесса випромінювала гордість за свої вчинки, та не боялась гратись з емоціями, щоб вивести людей з себе, насолоджуючись їхніми реакціями.Жінка втратила свідомість, ті хто був поруч, вже приводили її до тями.

- Сама ж попросила, щоб я у вічі тобі подивилась, а зараз з ніг валишся? - зареготала вона. - Блядська баба, я злюсь, що пошкодувала тебе тоді, потрібно було добити та добряче відшматувати твою голову сокирою.Уявляю, яка б гарна була картина.Твоєю кров’ю я б ще довго насолоджувалась, обмазуючи своє ідеальне тіло у різних місцях, ха-ха.

Жінка заохала.Народ почав перешіптуватись, від сміливості і сліду не лишилось.Тепер вони опускали голови перед Агнессою.Боялись.

- Слабкі потвори.Та якби я довершила свою справу до кінця, зараз би ви були на моєму місці, - вона зареготала, викликаючи танці полумʼя в очах.

- Замовчи Агнесса, - гаркнула Морана. - Ти сама собі підписала смертний договір.

- У водяної прорвався голосок? - рявкнула вона, перевівши повільно погляд на стихійну. - Думаєш можеш загасити мене?

- Люди і стихійні - рівні.Ми повинні були нести баланс у Бастор,допомагати один одному, плодити мадів, щоб передати силу.Ти ж вирішила, що панувати повинні тільки стихійні.

Агнесса тряхнула кайданами, намагаючись вирватись з пастки і жбурнути спалах вогнища.Її злило, що люди все ж додумались до винаходу, що блокував сили.Хоч вона і була слабка, але тіло бунтувало знатно: волосся, подібно язикам полум’я, жадало пробратись до натовпу, щоб завдати опіку, яке зяяло б пізніше величезною діркою...не заживаючою.Сукня провокаційно оголяла інтимні участки, щоб вибити з колії всіх навколишніх.У неї ж не було поняття сорому, Агнессі лестила увага до її тіла, яке вона довго шліфувала під час людської подоби.Груди та низ прикривали лише кінчики волосся, хвилями налягаючи на шкіру, і то, тривала ця цензура не дуже довго.Люди обертались, або заплющували очі.Діти ховались в обіймах матерів.Лише чоловіки мали на собі совість насолоджуватись солодким молодим тілом, незважаючи на те, що воно тхнуло кров’ю.

- Тому що так і є, дурепа.Ми навіть фізично більші,а це вже признак домінантності.

- Помиляєшся, - продовжив Веласто. - Ми би були лідерами, якби зʼявились раніше за людей, але ти знаєш, що на світ одночасно ступила нога стихійного і людини.Ми повинні були йти плече в плече.

Агнесса закотила очі.

- А ти завжди був нудним, тебе навіть слухати не хочеться.

Веласто насупився, стримуючи кулаки.Земля задрижала, і вогняна відчула це під своїми ногами.

- Розізлила земного, - засміялась вона. - Але це твоя слабкість - бути занадто благородним.Попускав все малим богоподібним, навіть якщо вони йшли на страшні вчинки.І це я така погана?Я просто хотіла дитину.Навіть найшла собі чоловіка, а він виявився безплідним.Хіба ж я стерва,щоб кинути його лиш через те, що якась людська функція у нього не працює?Тому я вирішила звернутись до Диявола, щоб він допоміг створити маленьку радість, і він погодився, якщо я в замін принесу йому в жертву кілька людей, правда Фредерік?

- Брехлива сука…- процідив він. - Ти вбила понад ста людей, ще кілька десятків покалічила, залишила матерів без немовлят.Ти божевільна психопатка!

- От так ти мене кохаєш, Фреді…- вона комічно надула губи. - Ти ж сам хотів спадкоємця, і я народила, а ти вбив його!

- Ти народила Люцифера!Дитя Сатани.Могутнє, зле, ненависне немовля, яке в майбутньому запропастило би весь Бастор та навіть Всесвіт!Господи…що ти наробила.

- Досить, - Густав відчинив ворота до подіуму. - Ведіть її.

Велетні ринулись до ешафоту, ігноруючи протест вогняної.

- Ей, Густав, - вона затормозила пʼятками та вирвалась з хватки охоронців. - Хотіла давно тобі сказати, що ти мій улюбленець.Якби ти був людиною, я б вийшла за тебе заміж.Впевнена, що ти у ліжку Бог, - Агнесса пристрасно прикусила губу, випираючи до переду груди.Густав залишився непохитним, слова вогняної ніяк не зачепили його душу.Провокації були в її репертуарі, незалежно від теми, до цього варто було привикнути за стільки часу співпраці.Раніше така поведінка вводила в стидливість, а зараз, коли в голову приходить усвідомлення, що перед тобою вже не твій друг, а ворог, такі, здавалось би, сексуальні фрази набувають дурнуватого сенсу і абсурдності.Його мовчання все ж змусило її осісти.

Люди зацепеніли від страху, навіть не дивуючись інтимним подробицям стихійних.Деякі не переставали плакати, але затуляли рота від надлишку емоцій.

- Не можу сказати тобі того ж, Агнесса.Ти повинна була доповнювати наш квартет, а не очорняти його.Тому, не залишаючи вибору, ти будеш спалена вогнем.

Агнесса округлила очі.Зрачки забігали по місцю страти і по Густаву: обличчя було серйозним, руки складені у задній замок, випираючи до переду впевнену поставу.

- Покидьок…

- Боїшся?Невже?

- Я вбʼю тебе!Тебе, Морану, Веласто…всіх вас позабиваю, паскуди!

- Негайно до вогню! - прогарчав Густав.

- Забирайтесь геть від мене, уроди!

Жалюгідні намагання Агнесси вирватись з міцних пут виявились марними.Вона лише більше ослаблювала себе, стукаючи п’ятами об землю.По обидві сторони, її передпліччя були схоплені, велетні підняли її до гори і потягнули до завітного подіуму.

- Потвори, - кричала вона.

Язики полумʼя стали хаотично рухатись вздовж фігури.Ноги активно вештались над землею, щоб знайти бажану опору.Все тіло раптово покрилось довгою вогняною сукнею, що завадило зівакам пускати слини на оголену жінку, та змусило тваринний поклик знизитись до нуля.Люди нарешті вирвались з бульбашок страху, почали кричати, стукати вилами, плюватись у неї, кидати камінням.Почалась габела, апокаліпсис, трагедія.

- Здохни, здохни, здохни!

Весь Бастор заполонив крик болю і ненависті.Навіть Морана прошепотіла:

- Помри в муках.Ти заслуговуєш на цю смерть.

Постать Вогняної, вигнута в колінах, щодуху вередувала, поки Густав привʼязував її до стовба.

- Дмухнеш в мене перед смертю? - зареготала вона, облизуючи губи язиком.

- Хіба о цим прибором, - перед очима вогняної захитався стальний факел.Вона отетеріла, крутнула головою вліво-вправо, шукаючи виходу, якого бути не могло. - Почнемо.

Густав безцеремонно жбурнув горючий факел у ноги вогняної,абсолютно ігноруючи дикий рев.Агнесса заверещала від болю.Нічого не може бути гіршим, ніж знищення власною стихією, це посягання на себе ж, а якщо хочеш зробити самогубство, значить ти значно нагрішив.Ти позбавляєш Всесвіт своєї могутності, ставиш на собі печатку злочинця.Ти суцільна чорна субстанція, яка складається з ненависті, вбивств, жадібності та вульгарності.

- Відпусти мене! - кричала вона. - Відпусти, покидьок!

- Читайте указ! - галаснув Густав.

Маленький чоловік з круглою шапочкою, де було вишито герб Бастора, став перед деревʼяним подіумом та розгорнув запечатаний пергамент.

- І..іменем ккк...короля Фредеріка, я заявляю, що…

- Що ти заявляєш, дрібна потвора, - перебивала вона. - Засунь собі той згорток в таку ж дрібну задницю, ха-ха.

Чоловік перевів наляканий погляд на короля, а той лиш відповів йому декільками агресивними плесканнями по трону.

- Іменем короля Фредеріка, я заявляю, що Агнесса, колишня повелителька стихії вогню, звинувачується у десятках вбивств, жертвоприношеннях, та поклоніннях Дияволу.Власними руками вона вночі викрадала новонароджених немовлят та віддавала у руки самим чортам.Тим, хто намагався перешкоджати їй, влаштовувала смертельні катування.Свої злодіяння Агнесса пояснила, як добрі і благородні, проте вбивства ніяк не можна виправдати, а тим більше вибачити.Наказом короля я оголошую покарання стихійній - стратити вогнем до попелу.Найгірше зі всіх найгірших покарань для могутніх!Стратити!

- Стратити, стратити, стратити!-підтримав народ синхронним криком.

Велетні взяли ще по декілька факелів і,не гаячи ні секунди,запалили навколо Агнесси.

З кожним криком «стратити» статура вогняної почала плавитись, її крики впроваджувались у кожне людське серце та віддавало гіркотою.Люди готові були танцювати на їі кістках, яких не існувало, готові були спостерігати за цим жахом, без долі моральності.Справжній жах вони вже пережили, коли побачили гору трупів своїх дітей на гірській місцевості.Покалічених, знедолених, спотворених, без органів та очей.Вздовж тіла свистіли маленькі дирки, крізь які витікали залишки крові.Дикі звірі вже встигли насолодитись свіжим м’ясом, поки нажахані батьки втрачали дорогоцінний час у пошуках малечі.Труп на трупі, нестерпний запах тіл, що розклались до кісток.Опариші, мухи, що пожирають зіницю...від цієї картини хотілось блювати та плакати одночасно, більше хвилини ніхто витримати не міг: ховались у кущі і голосно кричали, питаючи у Бога, за що така кара?

Ці спогади міцно осіли і в голові Густава.Він теж був там.І там теж була його дитина.Це був перший раз, коли він заплакав та готовий був знищити і себе поруч з нею.Тоді, коли на його руках розхитувався скелет маленької донечки.

- Помри, - сказав він, висушуючи фалангою набридливу сльозу.

- Кляті створіння, - заговорила стихійна на останніх парах. - Я вже на крок попереду.Диявол візьме мене під свою опіку і мій дух в тілі іншого повернеться у Бастор.Ха-ха, чуєте?Я повернусь ще могутніша, ще жорстокіша, і неважливо коли, я помщусь кожному дряхлому майбутньому тільцю.Ваш рід приречений на винищення, полум’я заполонить весь Бастор, а Темний Фенікс розправить вогняні крила помсти.Ха-ха-ха…

Люди ахнули.Матері ближче притиснули до себе дітей, боячись, що навіть горюча Агнесса дістанеться до них і жорстоко розправиться.Проте вогонь вмить потух,паралельно спотворюючи до страшенного рику її нахабний сміх.Спочатку її оббуглена фігура деякий час не ворушилась: рот перекосило в кривому положенні, кисті відділились від тіла дерев'яним грохотом, позбавляючи себе кайданів.Але варто було Густаву підняти руку, як навпроти нього вже не залишилось абсолютно нічого.Постать перетворилась на груду попелу,що зразу ж злетіла до світанкового неба.

Гробову тишу порушила та сама жінка, яка припала до стихійних перед початком церемонії.

- Це правда…правда, що вона сказала?Вона повернеться?Цей жах ніколи не скінчиться?

Морана і Веласто мовчки глянули один на одного.Вони знали відповідь, але надали перевагу мовчанню.Нехай кілька століть люди точно будуть впевнені в абсолютному спокої.

- Невже це все закінчилось, - прошепотів Фредерік.Блазень поруч з ним не наважився веселитись, монолог Агнесси змусив замовкнути навіть його комічну душу.

- Бастор розгортає нову сторінку, - посміхнувся Густав. -Чисту, незаплямовану сторінку.

Але чи настільки правдиві були його слова?