Голосів у голові було кілька. Вони не шепотіли йому нічого. Не закликали всіх убити. Просто спілкувалися між собою незнайомою мовою. Олексій лежав на кушетці. Руки були міцно прив'язані, рот заклеєний. Він спробував сіпнутися, але марно.
Віктор Ігорович сидів навпроти і дивився своїм дивним скляним поглядом.
- Прокинулися? Як відчуття? Комфортно?
Док опустив скотч на підборіддя, і хлопець глибоко вдихнув ротом. Він хотів щось сказати, але тіло не слухалося.
- Так. - це був не його, не Олексіїв голос... Тіло жило своїм життям, окремо від розуму, і це страшенно лякало. Так ось, про що Корнєєв говорив...
- Я тебе трохи модифікував. Щоб ти легше адаптувався. Це було складно. Два роки важкої роботи. Ну, що ж... Будь як удома, мандрівнику. Ласкаво прошу.
Професор розстібнув ремені. Те, що ще недавно було Олексієм, підвелося на ліктях, озирнулося і зістрибнуло з ліжка. Кондрашевич хотів було щось іще запитати. Однак не встиг. Не вистачило йому й реакції помітити, як мандрівник у тілі хлопця опинився за спиною. Шийні хребці хруснули, тіло Віктора Ігоровича обм'якло і грузно впало на брудний кахель.
Олексій був безмовним свідком... У цей момент він зрозумів, що відчуває птах у клітці. Клітці, замкненій назавжди, у кімнаті, де померли господарі.