– Незабаром технології дійдуть до того, що взаємодія з людьми втратить будь-який сенс!

– Не вигадуй, не бува такого.

– Ти ж вже дорослий, хіба не знаєш про існування секс-ляльок?

– А хто про таке не зна?

– Отож. Впевнений, ми застанемо той час, коли з них зроблять майже живих людей! Лише на батарейці.

– А тобі то нашо?

– Як нащо?

– Шо нащо?

– Ех ти, опудало. Куплю собі батарійочну дружину, замуруюся в квартирі, порву всі зв'язки з навколишнім світом і горя не знатиму.

– Зв'язки-то навіщо рвати?

– Люди... Від них занадто багато болю.

– А якщо з лялькою не потоваришуєш? Техніка дуже вибаглива річ.

– У тому й справа, что це тех-ні-ка. Завжди можна підкрутити налаштування на свій лад.

– Тільки ця ігрушка дуже швидко тобі набридне.

– Чи ти взагалі слухаєш мене? Сказав ж, підкрутити можна. Прискучив характер – зліпив собі інший.

– Це все навішо? День у день, рік у рік, ти вертатимешся додому, а там на тебе чекає манекен без душі.

– Дрібниці. Зате є смачна вечеря, все блищить, сорочка попрасована. І в оселі так спокійно і так затишно...

– Ага, і кожного разу твоя "дружина" з посмішкою, що переживе будь-що на цій планеті, буде повторювати, що вона тебе любить і що ти найкращий.

– Можливо це все, що мені потріб...

***

Найжахливіше – сни, в яких минуле повертається. Забуті обличчя чи ледь знайомі голоси з пітьми, я завжди прокидаюся наче від коми: в холодному поту, наляканий і розгублений.

Голова розкололася навпіл, наче напередодні в ній гуляло весілля все село. Лише небеса знають, чого варте було мені перевернутися на лівий бік.

Вона все ще спала. Спала, заховавши тонкий носик у рудому волоссі, згорнувшись клубочком. Я поклав руку на її м'якенький животик, і вона здригнулася. Ледь помітно, лише на мить, але здригнулася. Вибач, забуваю про свої завжди крижані руки.

Сьогодні вихідний. Поспішати нікуди.

Не прокидаючись, вона повернуася та закинула на мене ніжку. Вона досі крутился уві сні.

Я відчував долонею кожну розтяжку, що розписала її стегно. Це і є щастя. Щастя бути поруч із нею. Щастя відчувати її шкіру. Щастя відчувати її запах. Щастя кохати її.

Звісив ноги з ліжка і зрозумів. Знову впав тиск. Знову.

У кухні, як і у інших кімнатах, ще досі були інтимні сутінки. Інтимні затишні сутінки. Сутінки були навіть у кріслі, що стояло біля вікна. Навіть у кухлику кави. Навіть якщо цей кухлик кави зробив я. У неї завжди виходило краще.

Може варто з'їздити сьогодні до моря? Побути вдвох, розвіятися...

Тривога. Прямо під сердцем. Щось з машиною, щось точно сталося з машиною. Я потянув штору. Під вікном стояла моя машина. Цілісінька, лише з автопортретом голуба.

Сонячні промені, такі ж заспані, як я сам, дивно виблискували на імпровізованих голуб'ячих чорнилах. Дивно і незвичайно.

Горизонт. Він підказав мені, що сонце дійсно ще заспане. Як і перші перехожі, що поспішали кудись. Можливо, це пекарі. Поспішають, бо хочуть дарувати людям радість у свіжій випічці. Можливо, це були листоноші. Вони теж поспішають, бо потрібно рознести листи. Листи з радісними новинами. Куди б не поспішали ці люди, вони посміхалися.

Може і мені вийти на вулицю?

Вони посміхалися.

Може це мені подарує радість?

Ні, ні за що.

Може моя сублімація лише марнотратство часу?

Я не клюну на це знову.

Може люди не такі вже і погані?

Досить.

Чи так все має бути?

Припини.

Ми це дійсно те, чого я прагнув?

Швидко вдягнувся і вийшов з квартири.

***

– Ти не казав, що тобі треба на роботу сьогодні, – вона була зайнята сніданком, тому я дивився на її волосся, що стирчало з-під хустки.

Вона поставила тарілку та поклала серветку мені на коліна. Присіла навпроти та уважно вдивилася в моє неголене обличчя.

– У тебе щось сталося? Ти наче сам не свій.

– Знаєш... Я сьогодні вийшов на вулицю. Я вийшов погуляти. Я вийшов погуляти в парк. Я вийшов побачити людей...

– Нічого. Я все одно тебе люблю. Ти все одно найкращий.