Відкривши очі, я розгледіла будиночок ще яскравіше. Це був маленький дерев'яний будиночок, вже з осілим пилом та павутинням на різних поверхнях, які звисали неначе пастки на великого звіря. Це була хороша ознака, так як тут вже давно ніхто не живе...
Так як Меланка ще спала, я не захотіла її будити, бо було зовсім рано і взагалі цьому маленькому янгелятку потрібен був відповінок більш ніж мені. Тихенькими кроками я попрямувала на відкритий балкон з якого відкривався великий вид на озеро. Озернувшись довкола, я зрозуміла, що наш будинок прям посередині лісу, а по ліву сторону від нас переливалось на променях сонця озеро, яке тільки почало парувати при дотику  невинних сонячних променів. Навколо панувала тиша настільки, що я чула подих лісу і перешіптування дерев.
- Я голодна. Десь почувся тихенький голос, хоч це було тихо, але несподівано я вздригнувшись поглянула назад, де стояла, маленька, сонна дівчинка, протиравши однією рукою око, а другу випрямила щоб потягнутись. Де пережити цю бурю подій ми то знайшли, а як виживати?... Ось це мене привело в паніку.
- "Все буде добре маленька, зараз я щось придумаю".- вирвалась в мене з вуст хоча навіть в планах нічого немає.
Знаєте, я б забилась ще вчора в лісі в куточок, і ридала б, як малесеньке дівчисько доти, доки мене не зжер би якийсь звір, але зараз не той час і я не сама, переконувала я себе.
Оглянувши будинок до очей припала припилена рушниця, стріляти я не вміла, але виходити з будь-якого становища потрібно швидко.
Вийшовши з будинку, ми відійшли недалеко від нього, але достатньо близько до лісу. Ступивши в тиху лісну тінь, я відчула прохолоду та спокій. Поки ми повільно йшли глибше Меланка розповідала різні історії, які вона вигадували і цим себе заспокоювала поки раптом, серед цього спокою я почула тріск і не думаючи рушниця була націлена на той дивний звук, який лунав з кущів.
Сестру я попрохала затамувати подих поки не вияснеться що там.
Аж тут визернув заєць, що саме дивне він нас бачив, і аж ніяк не прискорив свій хід. Не квапливо я націлила вже заряджену рушницю і прицілювалась на нього. Що мене здивувало? Саме те, що звірі тут не бачать людей, вони не розуміють, що для них є якась загроза. Націлившись прямо на нього, я бачила його очі, він був так близько, що ще б трішки і я почула його серцебиття, не знаю як його а своє я не чула, я відчувала всім чим тільки можна і ось я прищурилась і...
-"не треба, будьласочка, не треба"-прошепотіла Меланія. Сльози вже починали текти по щоках, але я так і не змогла, я не змогла зробити елементарну річ, прогодувати нас хоча б на день. Можливо в наш час і багато таких звірів, але я не така як вони. Слідкуючи за зайцем, який  побіг за кущі я розгледіла, щось яскраве, мене засліпило, проміння сонця проривались через густі вітви дерев і падали на землю, яка була вкрита суницею, ціла поляна стиглої суниці. На хвилинку здалось, як щось потайне повело мене саме сюди.