Моє ім’я Емілія і мені 16 років. Так як в душі вже накипіло, хочу поділитися своєю історією, яка сколихнула все моє життя.
Оооо, ви хочете сказати: «яке там життя в такому юному віці?».
Так ось, в 16 все тільки починається….
Моя душа ніколи не відчувала спокою і тиші. Чому я так говорю? Тому, що в цей час в країні йде війна. Можливо, не в цьому місці, де  я живу, але вона дуже близько.  Я знаю, моя думка нікого не хвилює, але я дуже турбуюся за свою державу. Кожен день я чую вибухи і постріли, з кожною годиною чергового дня вони стають все гучніше і гучніше; до мене доносяться жахливі звуки вибухів, і від цього в мене відразу стискається серце, і всією душею я надіюсь, що цей жах невдовзі мине. І ось цей день настав. Миру? Зовсім ні. В один весняний, сонячний ранок я з татом стояла на вулиці і розмовляла, але згодом нашу розмову перебив дуже дивний звук, який швидко зростав, коли  я з татом глянули в далечінь, зрозуміли, що це був вертоліт. Коли він вже підлітав до нас я встигла розгледіти великий темно - зелений ящик закріплений під ним напевно це були боєприпаси. Він з’явився нізвідки, як і багато інших воєнних транспортів. Одразу ж запанував гамір та шум, почалася стрілянина. Ми стояли остовпівши не розуміючи, що відбувається все трапилось так швидко . Та раптом над нашим будинком  щось підбило вертоліт і він почав падати в великою швидкістю, ми звичайно кинулись бігти до будинку, але було вже занадто пізно. Через велику силу вибуху нас відкинуло об стіну, я дуже поранила руку, що вона оніміла , від  сильного вибуху  в мене був дзвін в голові, неможливо було ворухнутись, але через біль я взяла тата за руку і забігла до будівлі. Я стояла не рухавшись   , все тіло тряслось, як від холоду і текли сльози і я нічого не могла з цим вкоїти.
  Знаєте в таких випадках люди зазвичай говорять, що нібито бачили все своє минувше життя перед очима, але в моєму випадку все було інакше я розумом впірнула в майбутнє. В цей момент мене катувала душа з припущеннями, що ж станеться з сестрою, якщо вона залишиться зовсім сама без єдиного рідного. Я бачила перелякані очі Меланки, серед цього переполоху в них чітко виражалося непорозуміння. Але крик тата перебив всі погані думки: - хутчіш  збирайте всі необхідні речі! Не минуло й 20 хвилин, як ми вже сиділи в автомобілі з валізами, це був бус білого кольору на якому нам довелося втікати з країни. Коли ми виїжджали  я вирішила в останнє поглянути у вікно, але краще б і зовсім не дивилась. Було дуже димно, він навіть потрапив в середину, через це було важко дихати. Навкруги палали дерева і будинки, були вибухи мін чи гармат це я не зовсім розуміла і серед цього всього гаму чувся крик, крик людей , це було самим гіршим. Не встигла я оглянути все довкола, як щось тричі штовхнуло автомобіль якраз  через , що ми ледь не з’їхали з дороги. Далі я вже нічого не пам’ятала, напевно я втратила свідомість.