Гудіння в голові стояло таке, що я крім нього не чула більш нічого. Свідомість то виринала назовні, то відповзала знов у приємну м’яку вату, бо саме в ній гудіння зникало. Періодично я щось відчувала. От зараз мене підняли за плечі, боляче натиснули на вилиці, чим змусили розтулити рота, та влили в нього якусь гірку гидоту, відразу ж притиснувши міцною долонею мою нижню щелепу, не дозволяючи цю гидоту виплюнути. Довелось ковтнути, ледве не вивернувши все це через хвилину назад. І знов провалля…

Не знаю, скільки я була у відключці, та тепер чула якесь сперечання:

– Вколюй їй у вену! – гарикнув чийсь знайомий голос.

По-моєму, це професор. А, ну, так, він же – тигр, йому належить гарчати. Жіночий голос намагався суперечити. Кому?! Колвіну?! Самовбивця.

– Це може її вбити, Ігор! Ти сам бачиш, як стрибає потенціал.

– Чорт! Ольга! Якщо ти не введеш, вона точно помре! Роби, що я сказав!

Я, що: помираю?! А ось це прикро. Спробувала розліпити повіки, та сил на це не було ніяких. Зате чиїсь палаючі губи торкнулись скроні й знов почувся знайомий голос:

– Тихше, Лєрка, тихше. Зараз полегшає. Я не дам тобі померти.

Так само розпечена рука лежала на моїй потилиці, а друга – на ребрах, десь в районі серця. Хтось перетяг моє передпліччя, й у вену ввіткнулась голка. Щось увірвалось у мою кров. Чорт! І це легше?! Як же боляче! Тіло аж зводило, а вуха потроху почало закладати вже обридлою ватою. Крізь неї я почула жіночий скрик:

– Ігоре, в неї судоми!

– Я бачу…, – глухо процідив Колвін.

Бовтаючись десь між свідомістю і непритомністю, я відчула, як з його долонь в мене полинув жар, миттєво розтікшись по моєму тілу, через що я одразу змокріла з голови до п’ят. Проте судоми припинились. Жар змінився приємним теплом та продовжив литися в мене з легким поколюванням. Не знаю, скільки це тяглося, здавалось, що вічність, проте зараз я точно не орієнтувалась у часі.

– Ігоре, зупинись. Досить. Її пульс майже нормалізувався, а от твій починає зашкалювати, – знов долинув жіночий голос.

Долоня з потилиці ковзнула на мої плечі, друга – з ребер – перемістилась на талію, й мене дбайливо підгребли ближче до грудей. Професорських, здається… Я все ж примудрилась розплющити очі й втупилась в інші, знов злякані, котрі дивились на мене… з надією?

– Бій скінчився? – ледве розліпила я пересохлі губи й злякалась власного голосу, який і сама не впізнала.

– Олег! Дай флягу, – простяг до когось руку Колвін.

Через секунду заповітна місткість була вже притулена до мого рота, і я з жадібністю виковтала із неї всю воду. Якою ж смачною вона інколи буває! Після води навіть дихати стало легше. Я спробувала озирнутись навколо: поруч з нами сиділи двоє – чоловік і жінка років тридцяти з хвостиком обидва, наскільки я змогла розгледіти у світанковій напівтемряві.

– А де Владька? – повернулась я до професора.

Замість відповіді, він зненацька почав стягувати із себе футболку, а до мене тільки тепер дійшло, що я лежу на його колінах й на мені лиш джинси і бюстгальтер. Здається, його потішило, з яким рвінням я, тремтячими кінцівками, натягла його футболку й рвонула в бік, та була перехоплена міцними чоловічими руками та повернута знов на коліна:

– Вам краще полежати, Валеріє, – він опустив на мене погляд і вирішив, мабуть, трохи прояснити ситуацію. – На вас накинули паралізуюче закляття. З якогось дива воно розтеклось лиш по вашій футболці, тож, її довелось з вас зірвати, пробачте.

Мені якось не хотілось розвивати далі цю тему. І я повторила питання:

– Що, все ж, із Владом?

– Полякова поранено, – відповіла жінка.

Я помітила як заграли жовна професора, і занервувала:

– Наскільки серйозно?

– Жити буде.

– Поки я до нього не доберусь, – процідив крізь зуби Колвін і втупився в мене. – С-соколовська! – прошипів він. – Я де казав тобі знаходитись?! – шипіння переросло у відвертий рев.

Моя голова мимоволі втягнулась у плечі, але відповісти я не встигла, бо за мене раптово вступився чоловік:

– Ігоре, заспокойся. Сам знаєш: якби не вона…

– Знаю?! – зі злістю обірвав його професор. – Що її дивом не вбили?!

Він деякий час шумно дихав, потім знов заговорив вже більш спокійним тоном:

– Повертайтесь. Там поранені, Ольго. Ми самі дістанемось.

– Може, все ж перемістити? – запропонував чоловік.

– Не варто, Олег. Нехай подихає повітрям – їй корисно, – все ще злим тоном процідив Колвін.

– Певен, що не придушиш? – хмикнув той, кого він назвав Олегом.

Я аж знітилась й по мені пронеслось тремтіння, що не залишилось непоміченим.

– Дуже, знаєш, хочеться, але втримаюсь, – пролунав зловтішний сміх з крижаними диявольськими нотками у професорській інтонації. – В мене визрів грандіозний план, як над нею познущатись, оскільки вона так напрошується.

– Ну-ну, – дещо їдуче пролунав жіночий голос. – Я, мабуть, забронюю місця у перший ряд на цю виставу.

– Ольга! – нервово смикнувся Колвін.

– Все! Ми йдемо.

Пролунав різкий звук і ми, схоже, залишились на самоті. Я обережно сповзла з професорських колін, поки він спиною підпирав найближче дерево, й спробувала з навколішок плавно перетекти у вертикальне положення. Виходило погано. Тому, тяжко зітхнувши, мене ривком, ну, як зазвичай, поставили на ноги. Краще б не ставили. Світ перед очима хитнувся, і я разом з ним. Щоб уникнути мого надто стрімкого повернення у горизонтальну площину, я була миттєво притиснута до чоловічих грудей, об які боляче вдарилась щокою:

– Ой-й-й! – застогнала я. – Слухайте! Давайте ви вже мене придушите, й покінчимо зі знущаннями над моєю змученою тушкою. Чотирьох років мені було вдосталь, аж з верхом!

– Справді?! – з театральним здивуванням пролунало над моїм вухом. – А мені здалось, що ти прямо із мазохістичним задоволенням сунеш свою голову та інші кінцівки усюди, де можуть вдарити найбільш боляче. Вирішив не позбавляти тебе радощів життя.

– Знаєте, що?! – я смикнулась в бік, намагаючись відсторонитися від професора, але миттєво була повернута назад.

– Ідіотка, – якось дивно по-доброму пролунало це слово, а долоня Колвіна раптом погладила моє волосся, вводячи мене в ступор. – Ти ледь не загинула. Просто диво, що вижила!

До подібного тону з вуст професора я точно не звикла і знов поточилась, хоча його руки й утримували мене. Я застогнала:

– А можна я сяду, а краще – ляжу? Щось мені недобре.

Чоловік дбайливо допоміг мені вмоститись на траві й, з трохи спантеличеним виглядом, почав мало не медичний огляд: оглянув зіниці, промацав пульс, приклався губами до чола, поставив з десяток питань про те, що де болить, якщо болить, і які взагалі відчуття. Під кінець цього прискіпливого збору анамнезу мені вже хотілось скочити та бігти підстрибуючи, куди скажуть і без будь-яких переміщень: повітря – так повітря, я не проти. Навіть спробувала стрімко підскочити, але мій організм підло саботував цей стрімкий злет та, швидко склавши крильця, впав у турботливо підставлені професорські руки. Колвін якось аж надто співчутливо похитав головою:

– Та-а-ак! Режим «садист» на сьогодні скасовується. А які були плани…

Він так мрійно здійняв очі догори, що я нервово сковтнула, боячись уявити що там мене чекало у світлі останніх подій. Погляд, з непереборною тугою за нереалізованою відплатою в ньому, було повернуто на мене:

– Соколовська! – мені здалось, чи в очах Колвіна зараз знов бісились бісенята – ті, що гібриди із явними породженнями єхидни. – Один з пунктів свого плану я все ж втілю у життя, – і тон його був відповідним погляду.

– Боюсь уявити який, – пробуркотіла я й потяглась правою рукою почухати свербляче від чогось чоло.

Та так і завмерла: моє зап’ястя було чудового синього кольору «електрик», наче я татуювання набила, а від нього у тильний бік долоні й в бік ліктя розходились звивисті, неначе змії, лінії, що сплітались у дивовижний візерунок. Поки я на цей малюнок витріщалась, долоня Колвіна обхопила мою, погладжуючи її великим пальцем, немов жаліючи. Та в голосі його лунала їдучість:

– Гарно. Правда ж? Хтось сидить у салонах, мучиться, а тут миттєво набили. Ціну, щоправда, заломили чималеньку, зате – гарантований ексклюзив.

– Це… так і залишиться? – згаслим голосом поцікавилась я.

– Не маю уяви! – він відпустив мою руку. – Не подобається?

– Якось не дуже.

– А ти чим думала, синиця, коли на галявину вилітала?!

Перед очима знов все поплило, а у голові, ніби перемикач клацнув та з гулом, що охопив мою голову, почувся голос: «Чуєш, синице, лети так швидко, як можеш…»

– Лєра! Лєра! – прорвалось крізь шум. – Та що ж таке! – мене обережно ляпали по щоках.

Треба ж! А я гадала ляскати буде, у якості одного з пунктів розплати.

– Зриваю ваші плани? – ледь вичавила із себе, вперто намагаючись розплющити очі.

– Не те слово, – пробуркотів Колвін. – Прогулянка на своїх двох і та скасовується. Доведеться переноситись. Хоча…, – він якось багатозначно подивився на мене, й мені це зовсім не сподобалось, – теж піде, як розплата.

Я не встигла з’ясувати, що під усім цим мається на увазі, як мене швидким рухом згребли в оберемок й усадовили на коліна, притиснувши до оголених чоловічих грудей, тицьнувши при цьому носом в прикриту напівдовгим волоссям шию. Варто мені було раптово торкнутись долонею його голої шкіри на плечі, й одразу ж відчула, як заграли під нею мускули. Мої пальці миттєво стиснулись у кулачок, а по мені пронеслось стадо чи то мурах, чи ще якихось комах, що відбивали своїми лоскотними лапками чечітку в міру свого руху.

– Закрий очі й розслабся, – пролунав над вухом вкрадливий голос.

Першою моєю реакцією був ступор. Другою – ривок у бік. Та капкан Колвінських рук був таким міцним, що мій порив було зім’ято в одну мить – не встиг він і розвинутись, а у відповідь пролунав майже знущальний сміх:

– Валеріє, при перенесеннях такого роду, відчувається сильна напруга та може захитати! Я лиш озвучив мінімальний набір для більш комфортного телепорту.

Бісів професор! Та він знущається! Уявляю, як зараз його тішить мій бордовий окрас, що розлився мало не по всьому тілу, судячи з відчуття. І, як на зло, жодної розумної думки, щоб ошкіритись. Все, на що мене вистачило, це буркнути:

– Один-нуль, у вашу користь. Радійте.

– Радіти я буду, коли ви непритомніти перестанете, оскільки за останню добу це вже стало дурною традицією.

Його палець ковзнув до мого підборіддя й трохи підняв моє обличчя. Губи Колвіна опинились так близько до моїх, що я постаралась якомога швидше відвести очі у бік, оскільки в мою голову одразу ж полізли зовсім не ті думки, котрим там варто було знаходитись. Наприклад, про те, що в нього, виявляється, дуже гарні губи, й було б цікаво взнати, як він цілується… І де розум?! Добу назад ти його була не проти загризти, або придушити, Лєрка!

– Ви готові? – гаряче дихання обкотило мою щоку, змусивши, здається, ще більше почервоніти, хоча, куди вже більше.

– До чого? – видихнула я, ледве метикуючи та радіючи пом’ятому стану, на який можна звернути мій тремтячий голос.

– До переміщення, Валеріє.

– Не маю уяви.

– Тоді просто зробіть те, що я вам озвучив і не смикайтесь.

Можна подумати, що я тільки цим і займаюсь! Щоправда, за останню добу смикалась я часто і в різні боки, це ще не рахуючи судом. Та й по тому! Що там було велено викладачем: розслабитись? Тоді терпіть, Ігоре Дмитровичу! Я завовтузилась, зручніше вмощуючись на його колінах, чим викликала багатозначне покашлювання. Так вам і треба, професоре! Щоб розслабитись, потрібен комфорт, хоч би мінімальний, а на ваших залізобетонних грудях знайти його не так просто. Далі я обвила руками професорську шию й вмостила голову йому на плече – також, прямо скажімо, не м’яке. І очі заплющила. Все, здається.

– Не будити, не кантувати, у випадку пожежі виносити першою, – доповнила я інструкцію з поводження із тендітною мною.

Колвін лише хмикнув. Його права рука потяглась до лівої, на котрій я мимохідь помітила не надто широкий срібний браслет із каменем, схожим, здається, на авантюрин. Почулось клацання. За ним щось ляснуло. В обличчя мені жбурнуло потік повітря, а нутрощі перевернуло так, що шлунок застиг десь в області гортані, і я ледве стримувала його і нечисельний, на щастя, вміст його надр.

Все стихло. Я розплющила очі й миттєво їх заплющила знов, оскільки світ навкруги перетворився на карусель, а шлунок наполегливо норовив вивернутись навиворіт. Мене вклали на диван, й віддавши команду:

– Лєра, дихай глибше! Я зараз! – кудись понеслись торохтіти якимись склянками.

Я героїчно протистояла власному організму, намагаючись відстояти права на управління такою недовершеною конструкцією, що йменувалась «людина», поки Колвін шукав, судячи з усього, знаряддя боротьби з нею ж. Нарешті, мене підняли за плечі й приклали до мого рота склянку з рідиною приємного запаху й не менш приємним смаком – кислим, що й було проковтнуто з почуттям невимовної подяки. Декілька хвилин пішло на відновлення законної влади над моєю й без того змученою тушкою.

Я розплющила очі: професор сидів поруч, і я тільки зараз помітила, що він тримає мене за мою стражденну руку. В його погляді зараз не було ні знущання, ні глузування, ні злості. А що було? Таке враження, що його очі струменіли… теплом? Закортіло ще раз спитати – чи все з ним у порядку, та я стрималась, щоб не повторюватись.

– Як ви почуваєтесь, Валеріє?

Знов на «ви»? Я заплуталась: то Соколовська, то Валерія, то Лєра, то Лєрка… Поясніть мені хто-небудь, що відбувається?! Хоча деякі питання я маю намір й сама прояснити:

– Досить непогано, щоб почати вимагати з вас відповіді, котрі я так і не почула досі.

Колвін змучено посміхнувся:

– Досить справедливо. Але дозвольте мені спочатку прийняти душ, щоб не лякати вас своїм виглядом.

Ковзнувши по ньому поглядом, я тільки зараз зрозуміла, що засохла кров була на ньому усюди: на обличчі, у волоссі, на руках, джинсах. Я опустила очі на футболку – його, в котрій на цей час була я, і вона теж була заляпана кров’ю. Знизала плечима і спокійно підняла очі на професора:

– Гадаєте, що після всього, що трапилось, цим мене можна злякати?

– Гадаю, що навіть найдушевнішу бесіду більш приємно вести, не відчуваючи на собі шару бруду і чужої крові. Я зараз дам вам тонік, і поки я буду у душі, він подіє, тож ви будете цілком здатні також прийняти водні процедури самостійно.

На останньому слові я ледве не закашлялась: він – що?! – гадав я його проситиму мене до душової супроводити?! Та Колвін вже підвівся з дивану й попрямував кудись, мабуть, на кухню, через що йому не пощастило стати свідком шквалу моїх емоцій, котрі промчали по моїй обуреній фізіономії. В усякому разі, мені здалось, що не помітив. Знов почулось брязкання скла, шум води, і мені принесли склянку зі світло-фіолетовою рідиною. Я піднесла посуд до носа й здивовано втупилась в професора:

– Пахне шоколадом?

– Какао там також є. Пийте.

Мовчки проковтнувши тонік, я відкинулась на подушку. Чоловік попрямував вглиб вітальні. За спинкою дивана мені не було видно – куди, та, судячи зі звуків, він піднявся по сходах: ну, так, он же другий поверх. Через деякий час тонік почав діяти, оскільки в мені раптово прокинулась цікавість і непереборна жага її задовольнити. Я сіла на дивані й роззирнулась.

Будинок був складений з бруса, і теплий колір створював приємну затишну атмосферу. У вітальні не було нічого зайвого: масивний диван, на котрому сиділа я, два крісла, подібні йому, й кавовий столик між ними, виконаний із навмисне грубо обробленого дерева, що виглядало цілком гармонійно. Проте, у вітальні все було виконано саме в такому стилі. Порадували вікна – величезні. На підвіконнях квітували цикламени, мало не усіх кольорів.

Навпроти дивана красувався камін, що було викладено з так само грубого каменю, й органічно вписувало його в обстановку. Я озирнулась: під сходами розташувалась книжкова шафа, повністю забита книжками. Зліва від дивану, схоже, був вхід на кухню, а мені, якраз, захотілось пити.

Кухня поєднувалась із їдальнею та була досить просторою. На столі стояв графин з прозорою рідиною. Я понюхала – наче вода. Наливши собі повну склянку, я попрямувала до вікна: помилуватись місцевим пейзажем. Та не встигла зробити й пари кроків, як за спиною пролунало гучне покашлювання, й незнайомий голос із хрипкістю пробуркотів:

– І хто ж тут хазяйнує?

Загалом, уся вода зі склянки полетіла прицільно на звук. Я, різко розвернувшись, застрибнула на найближчу стільницю й ноги підібгала, виставивши перед собою склянку, немов зброю. Так, дивні у моєї підсвідомості уявлення про методи захисту. Прямо переді мною – за кухонним столом, сидів молодий чоловік: кремезний, трохи кудлатий та… трохи облитий водою, що стікала з нього на чудового небесно-блакитного кольору шовкову сорочку. Його бурштинові очі сердито буравили мене, а права нога, взута у чорний чобіт, відбивала якийсь нервовий ритм.

Вряди-годи, Колвін з’явився вчасно. Ще стоячи в отворі, він швидко зорієнтувався й рушив до мене, коментуючи на ходу:

– Тиміш, знайомся: це – Валерія. Валеріє, це – Тиміш.

– Домовик, гадаю? – процідила я.

– Правильно гадаєте, – якось важко зітхнув професор й спробував відібрати в мене склянку. – У вас цікава концепція, Лєра: у будь-яких незрозумілих обставинах – застрибувати кудись повище.

– Нормальна концепція! – та стакан я не віддала. – Я взагалі пити хотіла!

Він озирнувся на мокрого домовика й сумно осміхнувсь:

– Пробач, Тиміш. В нас обох був сьогодні важкий день, точніше, ніч.

Тиміш пирхнув, утираючись рукавом:

– Ти що ж таку дику в дім притяг?!

– Вибач, яка дісталась, – зітхнув чоловік і налив мені води у намертво затиснуту у моїй руці склянку. – Ти не повіриш, але вона на всіх кидається. Сьогодні навіть на пантеру з голими руками пішла.

Домовик ледь не зареготав:

– Пантера померла від сміху, забачивши цю худорбу?!

Колвін все ж таки відібрав в мене склянку, поки я не захлинулась від обурення та, прибираючи локон з мого обличчя, поморщився, мабуть, від спогадів, й задумливо хитнув головою:

– Пантера дійсно померла, та їй було не до сміху. Тож, ти не правий, Тиміш. Зовсім не правий.

Сподіваюсь, це «зовсім» відносилось й до «худорби» також. Я кинула сердитий погляд на домовика та відібрала в Колвіна склянку назад, маючи намір все ж допити воду. Він терпляче дочекався поки я спустошу місткість та завбачливо все ж таки вилучив її з моїх рук, як потенційно метальну зброю, оскільки інциденти були, пам’ятаю, а склянка – не подушка. Після чого мене було дбайливо зсаджено на підлогу й за плечі розвернуто до Тиміша:

– Розмір запам’ятав? – цілковито стомленим голосом промовив професор.

Домовик лиш пирхнув і… розчинився у повітрі.

– Тиміш! – гучно задзвеніли знайомі металеві Колвінські нотки. – Давай, без твоїх вибриків! Повір, мені зараз не до них!

Тиміш матеріалізувався у вітальні:

– Запам’ятав, – невдоволено пробуркотів він.

– Зв’яжись із Семарж’їм ательє й замов у них одяг для дівчини: домашній та літній варіанти – декілька зразків на різні випадки з того, що в них є. Інше замовимо потім.

– На коли? – простогнав домовик.

– На зараз, Тиміш!

– Зрозумів я, – буркнув той і зник.

Я сторопіло блимала очима на все це, намагаючись якось укласти у голові все бачене й почуте. Мій погляд повільно, але прицільно переповз на Колвіна, та шансу поставити питання – бодай одне – мені не надали, м’яко підштовхнувши до виходу з кухні:

– Ходімте, я проводжу вас до ванної кімнати. Освіжитесь та, якщо в вас ще залишаться сили на питання, а в мене на відповіді – ми поговоримо.

– А, якщо не буде сил – не поговоримо. Залізна логіка! – потроху я починала знов біситись.

– Лєра! – ледь не благаючи протяг професор. – Ви не стомились? Після всього!

Я здійняла на нього погляд, що вимагав відповідей прямо тут і зараз:

– Ви мене тоніком напоїли, якщо пам’ятаєте.

Колвін здивовано скинув брова:

– Це ж треба: який чудовий тонік вийшов!

Слова обурення застрягли у заторі десь на підльоті до язика, і першими рвалися далеко не самі пристойні, тож, мені насилу вдалося осікти їх, тільки лиш прошипівши:

– Ви що: на мені експерименти вирішили проводити?!

Чоловік розсміявся та, обхопивши мене за плечі, потяг до сходів:

– Перепрошую, Валеріє, не втримався! Більше не буду. Це був злий жарт. Я зараз міркую не кращим чином, пробачте. Ви прийміть ванну, а потім розберемось, що робити. Одяг висітиме на дверній ручці ззовні, – проторохтів він, підштовхуючи мене до ванної. – Верхня поличка – для волосся, нижня – для тіла. Аромати, вибачте, чоловічі, – і щез за дверима.

Побачивши ванну, повну чистої прозорої води, я усвідомила наскільки ж мені хочеться змити з себе все. А трунок кедра та і́рису, невідомого мені, лиш додавали бажання зануритись і в нього, і в воду.