«Чорт! Чорт! Чорт!»

У голові не крутилося жодної пристойної думки: тільки та виключно лайливі. От, якби доля виявилась фігурою цілком персоніфікованою, то мені дуже хотілось би притиснути її у якійсь відлюдній місцині та в досить агресивній формі повипитати норовливу даму про те, чому саме я віддана на поталу її збоченого чорного гумору?! Чотири роки! Чотири роки праці, щоб тепер ось так от добити мене?! Залишилось потерпіти два роки…

Чотири роки тому

О-о-о… Я ніколи не забуду перший день занять, коли я, окрилена вдачею, що нарешті всміхнулась мені у вигляді вступу до овіяного мріями університету, кляла бісів автобус, що застряг у заторі через те, що якийсь ідіот на джипі, по лиш йому відомій причині, застряг на світлофорі та застопорив увесь рух!

Два квартали! Мені потрібно було пробігти цілих два квартали під знущальну усмішку вересня, що вирішив здобути собі лаври липня, рясно заливаючи спекою запилені вулиці. Саме так: запилені! Я летіла, немов за мною нісся рій розлючених бджіл та, буквально фізично відчувала, як цей ненависний пил огидним шаром вкриває мої білосніжні теніски. Як я ще підбори натягти не здогадалась?!

Але на мене пішла війною не лише дрібна розсипчаста субстанція попід ногами: по-літньому спекотний ранок, посміюючись, немов садист, вичавлював з усіх пор зрадницьку вологу, наче я із спортзалу вилетіла. І все це підступно просочувало не менш білосніжну сорочку.

Та вишенькою на цьому – a la безе – торті була моя зачіска. Хвилясті напівпружинки моїх косм примудрялись злохмачуватись кожного разу, коли стикались із вологою, вітром та будь-яким іншим незапланованим рухом, що влітав в мою неслухняну шевелюру. І зараз я прямо-таки відчувала як моя кудлатість прискореним темпом видиралась на простір волі, що іменувалась лиш одним словом – хаос. Якби не тугий хвіст, то атомний вибух на моїй голові плавно перетік би у деяку подобу ядерного гриба. Але, завдяки резинці, зачіска походила усього лиш на модерністську конструкцію із дуже темної мідяної проволоки у стилі «Постапокаліпсис».

І ось, коли я, задихана та, неначе прибита пильним лантухом, майже у прямому сенсі, увірвалась до аудиторії… Проте, «епічність» цього моменту варта окремого опису, оскільки саме вона стала тією самою горезвісною ложкою дьогтю у медовій бочці, дещо отруївши моє подальше існування на потоці…

Я нервово штовхнула двері, що не встигли зачинитись, взагалі не замислившись над тим фактом, що з протилежного боку їх все ж хтось намагався зачинити, і замало не забила самого зачиняючого. Високий брюнет років за тридцять (коли тільки розгледіти встигла?), у костюмі кольору непробивної сталі, і з такими ж сталевими, із включеннями синіх крижаних бризків у райдужці, очима, обдав мене заполярним холодом. По моїй спині навіть морозяні голки пронеслись і, десь у закутках свідомості, народилось щось подібне вдячності за, хоч і віртуальну, та все ж прохолоду посеред цієї дикої спеки. А, може, то був лиш кондиціонер. Не впевнена.

Наступна за вивчаючим мене поглядом фраза, миттєво перетворила морозяні голки в отруйні, що рвонули до мого мозку, провокуючи неприпустиму слабкість – невгамовний язик, котрий періодично забуває одну чудову істину: мовчання – золото.

– Ви впевнені, що не помилились адресою? Може, варто було вийти на дві зупинки далі? Боюся, інформація з моїх вуст, може видатись дещо незасвоюваною для вас, – пролунало роздратовано, але так, щоб розчути могла лиш я.

Я знала, що знаходиться через дві зупинки – косметологічна клініка! Та за кого він мене має?! Отрута, що злетіла з кінчиків голок, помчалась до моїх звивин, намертво заблокувавши інстинкт самозбереження та розсудливості. Язик, здається почав жити власним життям і, крізь зціплені зуби, зло процідив:

– Я саме проводжу експеримент з адаптації мого, нічим необтяженого мозку у цілях сприйняття незасвоюваної інформації, що продукується професором Колвіним І. Д., та послідуючим перетворенням її в біологічні імпульси, здатні трансформувати набір розрізнених фактів у деяку подобу знань, хоча б віддалено облагороджуючих мій, неспотворений інтелектом, вигляд.

– Впевнені, що ваших біологічних імпульсів буде достатньо, щоб утворити необхідну кількість нейронних зв’язків? – осміхнувсь він не менш зло. – В іншому випадку, їх відсутність не тільки ускладнить, але й зробить неможливим процес синтезу «розрізнених фактів у деяку подобу знань». А я, як ви розумієте, – він широко посміхнувся, і посмішка його однозначно не обіцяла нічого доброго, – полегшувати процес адаптації, точно не маю наміру, – він кивнув у бік аудиторії. – Займіть своє місце, якщо таке там мається.

Наступні дві години вступної лекції з прикладної біохімії промайнули, немов у тумані, наче в моїй голові бовтався силікон, а не мозок, досить таки живий. Періодично я ловила на собі недобрий погляд лектора. Точніше, спочатку я відчувала холод, а здійнявши очі, встигала помітити дві крижані брили, що так і норовили заморозити мене навіки. Як він мене ще не вигнав?! Згодом, всі чотири роки, ніким другим, окрім як «катувальним агрегатом» та «кровопивцею» я його не називала. Не в очі, зрозуміло…

Таким чином, навчання на кафедрі прикладної біохімії обіцяло бути «веселим», враховуючи, що вищеозначений професор Колвін Ігор Дмитрович був її завідуючим, і моя перспектива довчитись до магістратури ставала хиткою і примарною. На щастя, він хоч практичні заняття не вів. Поки що. А от іспит з прикладної біохімії у кінці першого курсу приймав саме він. І мені, зрозуміло, судячи по його красномовним поглядам у мій бік під час лекцій, нічого доброго це не обіцяло…

Три роки тому

Перші два іспити з неорганіки та вишки я здала на «відмінно». Третім іспитом ішла «Прикладна біохімія». Здавали ми його письмово усією групою, а наступного дня, після того, як викладач ознайомиться з нашою писаниною, повинні були підтвердити свої опуси в усній формі. У правильності відповідей я не сумнівалась, тим більш, що перевірила їх по поверненню в кімнату. Але й у каверзності професора сумнівів не було також.

Коли я першою героїчно рвонула до дверей в аудиторію, оскільки всі м’ялися у нерішучості, моя подружка Алька схопила мене за руку:

– Збожеволіла?! Йти до нього у перших рядах?! Він же бадьорий і абсолютно незморений з ранку! Він же тебе катком асфальтоукладним по твоєму ж «твору» розкатає. Іди в кінці, коли йому вже набридне усіх вислуховувати.

– Ага! І він від злості на нескінченне миготіння фізіономій та нашу, як він висловлюється, «відсутність уміння до синтезу фактів», розкатає мене ще точніше і тонше. Краще вже одразу нехай приб’є, ніж тремтіти ще декілька годин, – пирхнула я і увійшла в аудиторію першою.

І з перших же кроків доля-злодійка підставила ногу у прямому сенсі, змусивши мене спіткнутися на рівному місці, тому слова «Добрий ранок!», що вилетіли з мене у цей момент, пролунали далеко не по-доброму.

– Ви в цьому впевнені? – мене немов обкотило крижаною водою, поки я приймала більш стійке положення. – Але, нехай так, припустімо, що він «добрий», – додав викладач в’їдливо. – Питання тільки: для кого?

Моє, часом безглузде та абсолютно безладне, відчуття самозбереження цього разу встигло вдарити по гальмах, і я розсудливо промовчала, спокійно… добре, майже спокійно наближаючись до дракона, котрий, як я сподівалась, на даний момент був виспаним та досить-таки ситим, а тому – не кровожерливим, хоча б якийсь час. Ну, теоретично, якщо вірити казкам. От тільки в моєму житті із казками якось не склалось.

Мовчки, я підійшла до столу і простягла залікову книжку. Професор розкрив її і ковзнув поглядом по оцінкам. Судячи з його кам’яного виразу обличчя, мої «відмінно» на нього враження не справили. Він холоднокровно кивнув мені на стільця:

– Сідайте, Соколовська Валерія Євгенівна, – і здійняв на мене свої крижані очі. – Я, так розумію, ви з розряду камікадзе, – навіть не запитуючи, а взагалі-то стверджувально промовив він.

– А ви звикли бити на злеті? – здається, мої гальма все ж таки почали барахлити.

– Ну, що ви! Злетіли ви учора, і я дав вам фору на цілу добу. Тож, якщо втрапите мені в приціл – то буде лише ваша провина.

– Ви ж сказали, що я – з розряду камікадзе, а вони зазвичай ідуть у лобову атаку: в приціл, так в приціл.

Він кинув на мене воістину нищівний погляд:

– Ви – можливо. А я, скоріше, з розряду винищувачів: не люблю, знаєте, тих, хто з фанатичним рвінням прагне до самознищення.

По моїй спині реально промчався такий собі морозець, і мене мимоволі пересмикнуло:

– Ви знайшли помилки у моїх відповідях на білет? – з викликом втупилась я в нього.

– Ні, – якось недобре осміхнувсь він. – У ваших письмових, – він навмисне акцентував увагу на останньому слові, – відповідях помилок не було. Хочу впевнитись, що то не банальне везіння витягти єдиний вивчений білет.

Я мало не захлинулась повітрям:

– Це ж яке везіння треба мати?!

Професор відкинувся на спинку стільця, вертячи у пальцях ручку та вивчаючи роздивляючись мене:

– Ви не повірите, але й таке бува.

– Не зі мною, то вже точно! – буркнула я, опускаючи очі на списаний мною папірець.

– Зараз і з’ясуємо, – у передчутті насолоди від грядущого катування мене, пролунало задоволеним тоном.

Додаткові питання сипались на мене, наче з рогу достатку. Краще б радощі життя на мене так сипались! На п’ять чи шість я відповіла досить спокійно, впевнено і влучно. Десь на сьомому мене почало заклинювати. А от восьмий, правду кажучи, через якусь дрібницю… Я навіть не зрозуміла чому вона на мене так подіяла…

У вікно вже повною мірою палахкотіло яскраве червневе сонце, аж занадто спекотне цього року. Кондиціонер, здається, чомусь не працював або працював кепсько. Навіть холоднокровний володар крижаних очей – Колвін І. Д. – це відчув, автоматично розстібнувши пару верхніх ґудзиків на своїй сорочці. Під час цієї маніпуляції він, ненароком, підчепив та витяг зовні підвіску – півмісяць з адуляру в округлому срібному обідку. Я втупилась в цю підвіску так, наче нічого важливішого зараз для мене не було. Не знаю, де були мої мізки на цей момент? Точно не там, де їм треба було знаходитись.

Кулон я бачила декілька секунд, поки професор не сховав його знов під сорочку. А от моє зціпеніння затяглось дещо довше. Я продовжувала витріщатись на те місце професорських грудей, до речі, цілком собі атлетичних (знайшла час милуватись, та й об’єкт саме той!), де зараз мала спокійнісінько спочивати та сама підвіска, й відірвати погляд в мене не виходило, наче його магнітом тягло.

– Соколовська! – різкий оклик долетів, наче крізь вату. – Ви про що зараз думаєте?

– Що? – не відриваючи очей від розстебнутого коміру, машинально пробурмотіла я.

Перед очима в мене все почало плисти, поступово заволікаючись імлою. У вухах гуділо і долинав якийсь знайомий голос, тільки дуже напружений. Він щось швидко говорив, та я розчула лише декілька фраз: «Чуєш, синиця, лети так швидко, як тільки можеш! Біжи і сховайся! Добре сховайся! Я обов’язково…», – а далі я провалилась…

– Валеріє! – голос професора різонув мене по вухах і я розплющила очі.

Я лежала на підлозі. Чоловік, притримуючи мене за плечі, підніс до моїх губ склянку з водою:

– Пийте! – пролунало наказним тоном.

Я слухняно виковтала усю воду і, чесно кажучи, не відмовилась би ще від однієї порції. Моє бажання, здається, так очевидно відображалось на моєму обличчі, що професор, відставивши склянку, потягся за пляшкою на столі та знов наповнив посуд, підносячи його до мого рота. Чергова доза живлячої субстанції була проковтнута мною з такою жагою, немовби я пустелю проповзла. Холодна чоловіча долоня (у таку спеку?!) лягла мені на чоло, і мені здалося, що він щось прошепотів. Хоча, можливо, і здалось, а, разом з тим, і стадо комах, протупотівших по мені, починаючи від голови і закінчуючи п’ятами. Проте щезла слабкість.

Мене підійняли з підлоги, наче ляльку, і всадовили знов на стілець. Професор сів навпроти, підтягши свого стільця поближче, мабуть побоюючись, що я знов вирушу на підлогу. Мені ж хотілось провалитись крізь неї. Втратити свідомість?! Я?! Чорт! Як маніжна панночка! От же ж!..

– Ще пити хочете? – пролунало поруч з моїм обличчям.

Я заперечливо хитнула головою. А от зникнути хотілось. Взяти та й розчинитись у повітрі.

– Подивіться мені в очі!

Так-так, звичайно! Це останнє, що мені хотілось.

– Валеріє! Я мушу побачити ваші зіниці, або викличу швидку!

Я миттєво скинула голову і втупилась у професорські очі:

– Не треба швидку… будь ласка.

Його погляд мене здивував. Ні, навіть вразив! В нім був острах і… жалість? Скоріше, співчуття. Співчуття?! У цієї крижаної брили до дратуючої його шкварки?!

Він реально відтяг мої повіки, роздивляючись зіниці, та перевірив пульс:

– З вами таке часто трапляється?

– Вперше.

Професор мало не витріщився на мене:

– Вперше?! А ви сьогодні снідали?

– Та-а-ак, – здивувалась я небаченому співпереживанню.

– Йти можете?

Як не дивно, але почувалась я чудово, начебто й не було ганебної непритомності. Я кивнула. Він простяг мені залікову книжку, а по мені знов прокотилось тремтіння і я повільно потяглась за своїм рідним документом, немов би мені змію подавали. Це не прослизнуло повз його увагу:

– Заспокойтесь! – пролунало їдуче та глузливе, що більш відповідало цій людині. – Іспит ви склали, як не дивно.

– Невже у моєму силіконі віднайшлись зародки інтелекту? – не втрималась я, судячи з усього прийшовши до тями повністю.

– Я ще не дійшов остаточного висновку, – з осміхом процідив професор, – але над конструкцією непогано попрацювали, – він кивнув мені на двері. – Запросіть наступного.

Не встигла я зробити й двох кроків, як в спину врізалось:

– Валеріє!

Та, що ж таке?! Чому його голос почав діяти на мене, наче погляд удава на кролика?! Я застигла, як істукан, боячись навіть обернутись.

– Ви забруднились… на підлозі, – пролунало вже над вухом.

І, поки одна його рука притримувала мене за плече, інша обережно обтрушувала мій одяг. А я знов відчувала себе лялькою. Нерухомою, тому що… Чоловічі долоні були настільки розпеченими, що аж обпалювали. Коли ж вони розігрілись так?

– Можете йти, – мене злегка підштовхнули до дверей, наче я й справді була заводною лялькою…

Наступні три курси я не часто стикалась із професором Колвіним, проте, якщо стикалась, то завершувалось це зазвичай його їдучими зауваженнями в мою адресу та моїми злими огризаннями в його. На іспитах він знущався наді мною до сьомого поту, наче я – марафонець. І, коли він простягав мені залікову книжку, в мене виникало страшенне бажання увіп’ятися зубами в його руку, а ліпше – у горло. Він це бачив, розумів і нахабно осміхався з задоволеним виглядом. І от: курсову мені доведеться виконувати під його «чуйним» керівництвом.

Травень. Весна. Природа буяє квітуванням, лоскочачи ніздрі тонкими пахощами, а я повзу, мов на заклання. Перший день практичних занять. І смикнуло ж мене вибрати саме цю тему! Що ж за невдача?!

Я стояла біля сходинок до науково-дослідницького центру, де розташувалась лабораторія, в якій мені і треба було відбувати курсову практику. Сама місцина була чудовою. Це було наукове містечко, й перебувало воно в оточенні невеличкого лісу. Працювати тут було би задоволенням, якби керував цією самою працею хто-небудь інший. Але…

– Так страшно? – єхидно врізалось мені у спину.

Я насилу встигла стримати себе, щоб не підстрибнути від несподіванки:

– Неприємно, – навіть не замислившись ляпнула перше, що влетіло в мою нерозумну голівоньку, й обернулась.

– Повірте, Соколовська, – зрівнявся зі мною професор, – я також не відчуваю задоволення від спілкування з вами, – зло усміхнувся він. – Але роботу свою звик виконувати якісно. Прошу, – він навіть прочинив переді мною двері, і я попленталась за ним.

У лабораторії на стіл було кинуто стіс методичок, і довгим професорським пальцем було вказано, котрі з них я повинна пропрацювати у першу чергу. Поки я вивчала методики моєї майбутньої курсової, професор відійшов до вікна. Було спекотно, а кондиціонер, судячи з усього, не працював (вкотре знову!), і чоловік відчинив стулку. Порив вітру, що увірвався, здув зі столу паперовий стіс, розкидавши його по підлозі.

Чортихнувшись (перший раз таке від нього чула!), Колвін схилився й почав збирати аркуші. Висловивши свої емоції про себе, я, як людина порядна, в деякій мірі, сповзла зі стільця й вирішила йому допомогти, лаючи себе за слабохарактерність. Незабаром ми опинились одне перед одним. Якийсь аркуш валявся трохи збоку від мене, і професор потягся до нього, злегка нахилившись. З-під його розстебнутого коміру знов виринула вже знайома мені підвіска.

Що сталось після цього, я не надто зрозуміла. В мене знов загуділо в голові, поплило перед очима, почали вчуватись якісь голоси, а рука чомусь мимоволі потяглась до кулона. Я лиш встигла торкнутись до нього пальцем, як мене обдало дивною хвилею. Миттєво моя рука була перехоплена за зап’ястя, і сердитий голос вихопив мене із вати, в котру я поступово поринала:

– Соколовська! Що ви творите?!

Я виринула з дивного стану, на щастя не знепритомнівши та по-ідіотськи кліпаючи очима, і втупилась у професора. Не знаю, що на мене дійсно найшло, але подібний тон в мою адресу починав вибішувати:

– Чому ви весь час рикаєте на мене?

Колвін схопив мене за плечі і різко здійнявся, трусонувши перед собою:

– Ви ще не чули мого рику! Сідайте! – тицьнув він на стіл, за котрим я й сиділа до цього. – І займайтесь тим, чим вам належить!

Здвигнувши невдоволено плечем, вивільняючи його з чоловічої хватки, я, рикнувши, впала на своє робоче місце і втупилась у методички, намагаючись бачити букви, а не власні емоції. Зрідка я крадькома кидала погляди на професора: він щось зосереджено друкував на клавіатурі ноутбука і, періодично зморщуючи чоло, уважно читав з монітора. Виникало відчуття, що він шукає інформацію та, або ж не знаходить потрібну, або ж вона йому не подобається. Коли я опрацювала останню методичку, підняла голову. Вказівний перст миттєво тицьнув у бік лабораторної шафи:

– Усі реактиви там. Приготуйте те, що вам буде потрібне завтра для початку лабораторного досліду, й можете бути вільною.

Після того, як я розставила усе необхідне на лабораторному столі, трохи обернувшись до професора, буркнула:

– До побачення, – я потяглась за методичками.

– Ні! – пролунало так різко, що я відсмикнула руку від брошур, як від вогню. – Методички ви будете вивчати тільки тут, – він підняв на мене чимось стурбований погляд, і причиною точно були не методички. – Надто часто студенти їх гублять.

– Я. Не. Загублю, – сердито відкарбувала я йому, проте не сподіваючись на поблажливість.

– Я сказав – ні! Потрібно ще вивчити? Сідайте і вивчайте! Але тут!

Вивергнувши із себе невдоволений «фирк», я впала з усього маху на стілець, змусивши того жалібно рипнути піді мною.

– Зламаєте меблі – нові будете купувати за свій рахунок, – пробурчало з-за ноутбука.

Якийсь час я сиділа, втупившись очима у методички, а потім перевела їх на лабораторну шафу. Не знаю чому. Хоча…

– Судячи з вашого зосередженого погляду, ви скоро дірку пропалите у дверцятах. Вас цікавлять якісь певні реактиви? – пролунав доволі їдкий тон.

– Цілком, – не менш їдуче відповіла я.

– І які ж? – з його тону здавалось він мої думки читає.

– Перманганат калію, сірчана кислота і…

– …і що-небудь бавовняне? – розсміявся професор. – Тієї кількості, що ви бачили у шафі, задля повномасштабного вибуху недостатньо.

– Який жаль, – пробурчала я.

Колвін закрив ноутбук, підвівся і попрямував до дверей:

– Поки ви тут обмірковуєте операцію з ліквідації «катувального агрегату» під назвою «Колвін І. Д.», я, мабуть, пообідаю наостанок, щоб не створювати перешкод мозковому штурму, – він якось дивно посміхнувся. – Хотілось би, щоб і над курсовою ви працювали з не меншим ентузіазмом.

Він вийшов, а я ледь не змела методички на підлогу: якщо за таких обставин буде й надалі проходити моя курсова, то я цілком благополучно її завалю! А думки знов повернулись до підвіски. Чому ж мене так до неї тягне? Сама собі дивуюсь. Адже ніколи не була сорокою. Ну, прикраса. Ну, висить у людини на шиї. Чимало кому що до вподоби! То, чому ж в мене така аномальна реакція на якусь цяцьку?!

Попихкавши ще деякий час, я все ж змусила себе зосередитись на навчальному матеріалі: голодувати – так із користю. Та й почала накидати план робіт на завтрашній день. Коли я списувала другий аркуш, двері відчинились, але голови я не підняла: мало хто там ходить! Проте, цей день вирішив підкинути мені ще одну несподіванку: на стіл переді мною було поставлено паперовий стаканчик з іще паруючим чаєм, та тарілку з парочкою бутербродів із сиром.

– Мене не спокушає перспектива бути звинуваченим у вашому голодному зомлінні, – пролунало слідом за цим цілком серйозним тоном, неначе я тільки тим і займаюсь, що валяюсь непритомна.

Я повільно здійняла ошелешений погляд: у сталевих очах професора, на даний момент, бісились бісенята – цілковиті гібриди з єхидною.

– Який шанс, що у чаю швидкодіюча отрута? – абсолютно рівним тоном поцікавилась я. – А, ні! Навряд чи ви будете так палитись. Скоріше, отрута з відкладеною дією, щоб труп утилізувати не довелось. Сумніваюсь, що у вас тут віднайдеться чан потрібного розміру та така кількість кислоти, щоб розчинити противну студентку без залишку. Вгадала?

Одна брова Колвіна підлетіла до верху, вигнувшись лукавою дугою, а по губам ковзнула звична їдуча посмішка:

– Вірний напрям думок. Та є одна річ: ваша курсова – частина моєї роботи. Тож, я вас ще помучу. В будь-якому випадку, навіть, якщо там отрута, подіє вона не раніше, ніж через півтори місяці – можете пити спокійно.

Із злісною усмішкою я пригубила чай:

– А через півтори місяці я помру болісною смертю, чи зглянетесь та порішите мене тихо-мирно?

– Буде залежати від того, як часто ви будете підробляти дятлом, що продовбує мої мізки.

– Чому ж дятлом?! – обурилась я.

– О, так, – здалось він зненацька кудись відлетів подумки та розмовляв на автоматі, – скоріше синицею – набридливою та пискотливою.

– Синиці не пищать: вони щебечуть, – чомусь посміхнулась я.

Професор різко розвернувся й склонився, зіпершись руками на стіл, за котрим я сиділа. Декілька хвилин він якось дивно дивився на мене, начебто намагався видивитись в мені щось тільки йому відоме, після чого спитав раптово захриплим голосом:

– Що ти сказала?!

Я навіть відсахнулась від нього, наскільки мені дозволяв стілець:

– Та що я сказала?!

Чоловік поривчасто піднявся й відійшов до вікна. Склавши руки на грудях, він втупився в одну точку – десь понад лісом. Так мені в усякому разі здалося. В лабораторії повисло незручне мовчання, і мені черговий раз захотілося розчинитися в повітрі.

– Допивайте чай з бутербродами, та йдіть додому… відпочивати, Валеріє. На сьогодні, гадаю, достатньо, – цілковито тьмяним голосом промовив він, навіть не обертаючись.

Колвін вперше після того іспиту назвав мене за іменем. Дивне відчуття, немовби зараз він звертався до цілком іншої людини, ніж коли вимовляв моє прізвище. І виглядав він, наче непід’ємний тягар тримав на плечах – такими пониклими вони здавались, безжально псуючи усю його поставу.

Я мовчки проковтнула чай, загорнула бутерброди (до горла вони вже не лізли) у серветки, що завжди валялись у сумочці, і попрямувала до дверей. Вже вхопившись за дверну ручку, мене, як смикнуло озирнутися, і я знов втупилась в його очі, що дивились на мене так, нібито намагались впізнати.

– Ігоре Дмитровичу, з вами все гаразд? – з якого переляку в мене така турботливість прокинулась – я й сама не зрозуміла.

Обличчя професора знов набуло свого звичного виразу – їдучого:

– Соколовська, ви насправді чаєм отруїлись? Йдіть додому вже… відпочивати. Завтра не запізнюйтесь.

– До побачення, – буркнула я і причинила двері, не очікуючи будь-якої відповіді.

***

Наступного дня я встала дещо раніше: хотілося встигнути перед заняттям по ліску прогулятись. Алька, ледве продерши очі й побачивши мене вже вдягнуту, тільки пирхнула:

– Ну, ти й мазохістка! Їхати на катування зрання? Кайф отримувати від знущань почала?

– Як же ти мене недооцінюєш! Я ще й садистка в одному флаконі.

– А-а-а! – протягла вона, осміхнувшись. – Так ви там – садо-мазо?

– А ти думала!

– Ну-ну. Тож бо ти вчора така «щаслива» приїхала: увесь вечір з тебе жодного слова було не витягти.

Я здвигнула плечима:

– Учора весь кайф було зруйновано: посадюжнічать не вдалося.

– Бідолашна! – зажурено похитала головою подружка.

– Не те слово! Може, сьогодні пощастить?

– Успіху! – смішно поморщила носика Алька. – Садистка!

Цього разу я вийшла раніше на одну зупинку і поскакала через лісок, з задоволенням занурюючись в його ще не розвіяну ранкову прохолоду, пташиний гомін і тонкі пахощі весняних квітів. У грудях защемило й засмоктало під ложечкою від налетівших спогадів. Скільки ж я провела часу у лісі в дитинстві з бабусею! Друга моя пристрасть після біохімії – трави. Здається, і зараз згадаю усі, котрим вона мене навчала. Он – кровохлібка, щоправда, не квітуюча – зарано. Горицвіт?! А цей південний житель звідки? Хоча, клімат так змінився, що, мабуть, можна й не дивуватись. О, а ось відьмина трава, або ж – будра, якщо за довідником. Я присіла й потяглася до тих дрібних фіолетових квіточок з одною пелюсткою, схожою на відстовбурчену губу. Так хотілось торкнутись, наче те могло повернути мене в дитинство, точніше, у ту його частину, де я була щаслива.

Спереду на дорозі вигулькнули двоє чоловіків. Інколи трапляється, що хтось не подобається прямо з першого погляду. Так от це був той самий випадок. Чимось недобрим віяло від них, та й погляди їхні на мене були до холоду в руках неприємними. Не встигла я зміркувати, що мені робити, та чи робити взагалі щось – може, звичайна параноя, як мене ухопили за передпліччя й потягли звичним вже для мене рухом:

– Щось загубили, Соколовська? – невдоволеним тоном, ніби вичитуючи мені, пробурчали в мене над вухом знайомим голосом.

– Учорашній день, – теж буркнула я, хоча зараз була досить-таки рада несподіваній зустрічі.

Професор буквально тяг мене по стежці, так і не випускаючи руки зі своєї залізної хватки. Як тільки ми зрівнялись з незнайомцями, я ковзнула по них поглядом, та тепер вони заповзято робили вигляд нібито я їх взагалі не цікавлю, а професорські пальці вп’ялись у моє передпліччя ще міцніше. Схоже, в мене там буде синець, і не один.

– Хіба ми запізнюємось? – прошипіла я.

– Хто рано встає – тому бог дає, – уїдливо хмикнув Колвін.

– Угу, – пробурчала я, – те, що відібрав у того, хто встав ще раніше.

– Саме так, Соколовська! – задоволеним тоном парирував він. – Тому, у міру все добре. От я, схоже, піднявся вчасно, – домовляв професор вже дещо задумливо.

– Ви зараз про що? – втупилась я в нього, поки він продовжував волокти мене за собою, не попускаючи мертвої хватки, хоч я й намагалась видратись з неї.

– Про час, Соколовська! Це ви там учорашній день шукали, а мені б із сьогоднішнім розібратись.

– У філософському сенсі тобто?

Професор трохи притишив хід і зміряв мене досить саркастичним поглядом:

– Та, ні, – якось нерадісно осміхнувсь він, – у цілком прагматичному.

Ми, нарешті, вийшли з ліску, і я спробувала все ж таки вивільнити своє багатостраждальне передпліччя із залізних чоловічих пальців, кинувши досить красномовний погляд на їх володаря:

– Ви так боялися, що я заблукаю?

Він озирнувся назад, і тільки після цього випустив мене із свого капкану:

– У лісі всяке бува.

– Але ж не в трьох соснах! – обурилась я. – Та ще й на дорозі!

– Повірте, – загадково посміхнувся він, – дороги бувають оманливі, як і люди, – і підштовхнув долонею у поперек.

Подібна фамільярність починала мене потроху злити. Хоча, брешу: вона аж занадто сильно мене злила!

– Я не страждаю топографічним кретинізмом!

– Те, про що я говорю, до топографії не має жодного відношення, – цілком серйозно продовжив професор, поки ми підходили до будови.

У фойє він злетів на сходи, а я пригальмувала біля сатуратора.

– Валеріє! – врізалось мені у потилицю.

Чесно? Я мало не ікнула від такого окрику. Насилу ковтнувши слину, я обурено озирнулась:

– Можу я хоч води попити?!

– Та, заради бога! – пирхнув він і помчав далі. – Тільки швидше! – пролунало десь зверху.

Не встигла я наповнити склянку водою і піднести її до рота, як якась дама промчала повз мене, мало не збивши з ніг, через що я розплескала ледь не половину такої життєдайної субстанції на даний момент, оскільки пити мені дійсно хотілось дуже. Й без того роздраконена, я блимнула на неї не надто добрим поглядом. Жіночка повернулась, мило посміхаючись та свердлячи мене своїми майже чорними очима:

– Пробачте, будь ласка, – вона зненацька поклала свою долоню на мою руку, так і не опускаючи свого погляду, – я цілковито ненароком.

Не знаю чому, але я відсахнулась від неї з відчуттям, що мене торкнулось щось слизьке і холодне.

– Бува, – насилу вичавила я із себе.

Посміхнувшись якось неприємно, я би сказала – ошкірившись, вона побігла далі. Я допила воду і… також… пішла. Ні, не до лабораторії… Я пішла до виходу із будови. Чому? А я не знаю. Мене, нібито хтось змушував іти зовсім не в тому напрямку, в якому я мала намір іти. Ноги слухались явно не мене та вели не туди, куди я віддавала команду марширувати. Гальмуючи та спотикаючись, я хтозна як добрела до тоненької, нещодавно висадженої горобини, і вчепилась в неї намертво руками. Ну, хоч руки мене ще слухались. А от ноги намагались іти далі. Я ледве змусила їх зігнутись та впасти на коліна. Так-так! Залишилось лиш благати когось там – у небесах, от тільки руки розчепити я боялась. Так і стояла, зіпершись чолом на хистку деревинку та похитуючись, намагаючись одночасно опиратись не зрозуміло чиїй волі. Збоку, мабуть, скидалась на якусь п’яничку.

До горла підкочував страх. Навіть паніка. Що зі мною?! Я, наче, не я, а робот під керуванням. Як таке може бути?! Чи в мене проблеми із психікою? Дах з’їхав на нервовому ґрунті, як варіант. Хоча, теж невесело. Яке – невесело?! Це – жахливо! Хочеться піднятись та йти, хоч я й розумію, що хочу не я. А хто? І горобинка нещасна, як остання соломинка… Відпущу, і все…

Хтось обхопив мої плечі:

– Валеріє! Вам погано?

Господи, ніколи не думала, що буду радіти звукам цього голосу, а сьогодні вже вдруге! І другий раз, схоже, сильніше ніж у перший.

– Валеріє! Ви мене чуєте?

Я ледве спромоглась хитнути головою та вичавити із себе хоч щось:

– Н-не знаю… Щось… тягне…

– Де тягне?

Ой, неправильне питання!

– Йти… тягне… йти…

Дужі чоловічі руки з зусиллям відірвали мої пальці, що судомно стискували багатостраждальну деревинку, і розвернули до себе:

– Валеріє! Дивись мені в очі!

Знов фамільярність? Та й чорт з нею! Я вже починаю звикати. От тільки в очі дивитись не виходить.

Мене ухопили за підборіддя й жорстко зафіксували обличчя в одному положенні. Обличчя – так, а от очі – вони такі – самі по собі, як і ноги. Мені ніяк не вдавалось сфокусовати погляд там, де мене просили. Скоріше, навіть наказували.

– Лєра! – професорський голос рявкнув прямо перед моїм обличчям.

Це ось так він рика? Тепер я чула: у вухах дзвенить. Колвін поклав праву долоню на мою потилицю, й до моєї свідомості полинули якісь слова, образи та, нарешті, мої очі стали слухняними. Мені вдалось сфокусуватись та піймати знайомий погляд: сталевий із синіми крижинками. Тільки зараз в ньому, схоже, вирували свинцеві хмари. Чужа воля відступила, мої ноги облишили кудись нестись, тіло обм’якло й впало на професорські груди. Мене навіть обійняли, пригортаючи до себе: не найм’якіше місце на світі, треба зауважити – м’язи Колвіна здавались наразі кам’яними – зате затишно. «Як за кам’яною стіною» – це, мабуть, про це саме.

– Йти можеш? – почулось над вухом.

– А треба? – із всесвітнім смутком зітхнула я.

– Так, і краще бігти! – вирішив зовсім вже засмутити мене мій викладач, підіймаючи ривком, ну, як звичайно.

Бігати я не дуже полюбляла. Плавати – так, та хто ж мене питає! Та й водою тут, на жаль, і не пахло. Вкотре стиснувши мою руку у залізних лещатах (вітаю з новими синцями), професор потяг мене кудись в інший бік від будови наукового центру. Дивно. Я озирнулась, чуть не упавши при цьому: з боку лісу до нас бігли четверо чоловіків – ті, що мені не сподобались, і ще двоє. З боку будови наближались троє і жінка – та сама, неприємна дама. Щоправда, зараз у мене промайнула думка: а мені точно від них треба тікати, чи до них бігти? Колвін і раніше добряком не був, а сьогодні і з адекватністю в нього проблеми. А антипатія до незнайомців? Могла й помилитись. Мабуть…

У будь-якому разі, що-небудь зробити я вже не встигла, оскільки у руці професора сяйнув якийсь палахкотливий згусток, котрий він шпурнув нам під ноги, й нас огорнула імла. Видимість зникла повністю, але Колвіна це не зупинило, і він продовжив тягти мене за собою, ще міцніше стиснувши руку. Мені вже почало здаватись, що мої кісточки невдовзі затріщать. Я смикнулась, від чого стало ще болючіше, та рикнула:

– Боляче!

– Потерпиш! – кинув він через плече, та хватку не послабив. – Якщо загубишся, не знайду.

Незабаром туман витончився та розвіявся. Ми були посеред лісу. Чи того самого, по котрому я вранці так і не прогулялась, чи іншого – не знаю, але жодної стежинки поблизу навіть не було видно.

– Де ми? – я знов спробувала видерти руку.

Професор трохи послабив тиск, але й надалі тримав міцно:

– У прикордонні: проміж першим та другим порогами. Маємо добу на адаптацію для переходу через другий поріг. Там вони нас вже не дістануть. А тут скоро з’являться. Їх вісім проти мене, і ти – в якості навантаження.

Я від обурення ледь не захлинулась:

– Що значить я – в якості навантаження?!

Колвін якось нервово реготнув:

– Тебе тільки це тривожить?! Те й означає! Тому я віддам перевагу можливості уникнути бою. Вкриємося в одному місці й перечекаємо до завтра.

– Може, ви, нарешті поясните мені: якого біса тут відбувається?!

– Звичайно ж, поясню, – професор потяг мене далі, – як тільки опинимося у безпеці.