Відкисати у ванній після всього того жаху, що відбувся зі мною за останню добу, було цілковитою вершиною раювання. Тепла вода, пухнаста піна, терпкуватий деревний аромат з невеличкою домішкою солодкого, де не було й натяку на нудотність: така собі сувора чоловіча солодкість! Це що ж за іриси так пахнуть? Хотілось би побачити.

А от відсутність жіночих парфумів навіть порадувала. Отже, буду першою русалкою у місцевому водоймищі, тобто – ванній. Хоча, дивлячись на Колвіна, сумніваюсь, що представниці прекрасної статі дозволили йому скніти у чернечій самотності. Тож, цифра один, боюсь, надто занижена. Проте, тут ніхто не затримався, і те – добре. Свої парфуми на зло увіткну на яку-небудь поличку!

Лєра-а-а! Ти про що взагалі думаєш? Ти навіть не знаєш, де знаходишся! Тебе висмикнули з твого світу… Чорт! От можна при здоровому глузді собі таке уявити?! Тебе намагались викрасти, тягали по якимсь порогам, знайомили з вартовиками й домовиками, мало не прибили й реанімували, після чого ти вже десь через годину була здатна рухатись. Земна медицина просто відпочиває! А ти тут мрійно закочуєш оченята лиш при згадуванні імені того, кого ще півтори доби тому готова була придушити, попри усю принадність зовнішності?! Соколовська, у тебе точно дах поїхав. Хоча, за таких обставин, не здивуюсь, якщо він вже півкраїни проторохтів, розгубивши увесь свій шифер по дорозі.

У двері тихенько постукали:

– Валерія! Ви там не потонули? Бо реанімувати вас другий раз поспіль, було б занадто навіть для вас.

Ха-ха! До речі, про реанімацію – чергове нагадування. Я пам’ятаю, Ігоре Дмитровичу, задоволення від тієї процедури я точно не отримала, тому:

– Так не реанімуйте: вам же менше клопоту. Ніхто дятлом стукотіти не буде.

– А мені совість не дозволить.

Це ж треба! У когось, виявляється, і таке у наявності мається, якщо це не злий жарт:

– У вас що: контракт із нею закінчився? Чотири роки до цього вона відмовчувалась, мабуть, у долі була. А тепер забули поділитись із нею?

– Так і ви на той світ раніше тікати не намагались.

Я аж закашлялась:

– То вона у вас вмикається, лиш коли я коні двинути збираюсь?! Яка мила дама! Тепер вже й не знаю: чи відроджувати її в вас, помираючи самій, чи упокоїти її навіки, залишившись живою?

За дверима почувся приглушений сміх:

– Гадаю, я зможу вмовити її прийняти факт вашої живості й не впасти при цьому в кому.

– Боюсь уявити, що ви їй за це пообіцяєте.

– Я бачу: тонік з вас не вивітрився.

– Не сподівайтесь, – пирхнула я.

– Зрозумів. Одяг висить на ручці.

Я почула, як стихали кроки. Мабуть, пішов своїй кровожерливій совісті долю пропонувати. Питання тільки, з якою ціллю: щоб змовкла?

Змусивши себе зусиллям волі виповзти із затишної ванни, та й те лиш тому, що справді боялась заснути в ній, я закуталась у величезний пухнастий рушник і впала на пуфик, що сиротливо тулився неподалік. Рухатись не хотілось зовсім, так що з тоніком я дещо перебільшила. Покладіть мене зараз у постіль, і я засну, забувши про будь-які тоніки і накопичені питання. Та розсиджуватися теж було не варто, інакше я ризикувала поснути прямо тут, ганебно впавши на підлогу. Ні-ні: вдосталь з мене було цих валянь!

Я повільно сповзла з пуфика й попленталась до дверей. Обережно протиснувши у щілину руку, я зняла з ручки пакет і швиденько потягла до себе. Зверху лежала біла мереживна білизна тонкої роботи – я такої і не бачила. А мене черговий раз кинуло у краску: Колвін мені білизну замовляв?! Стоп! Замовлення робив Тиміш… Домовик і білизна – який пасаж! Хоча, було сказано замовити на всі випадки. Може, дами з ательє зметикували? Скоріш за все.

Не встигла я з полегшенням зітхнути, як мене знов осяяло: а до цього пакета його хто склав? Навряд чи Тиміш. Залишається… Ну, от навіщо ця картинка перед очима постала? Чорт! Я так і уявляю мальовничість епізоду… Добре, все одно вдягатись треба.

Білизна була дуже приємною на дотик і цілком по мені. Цікаво, у Тимоша в оці лазерний сканер вбудовано? І наскільки часто він такі замовлення робить? Для дам… От же! Чи він для Колвіна одяг замовляє, як варіант? Ну, та звісно ж! Потіш себе, Лєрочко, байками! Як же це неприємно – подібна здогадка – про дам. Хоча, взагалі, тобі нема ніякого діла до будь-яких професорських відносин хоч будь з ким. Ну, носиться він з тобою останню добу, як чорт з торбою! То й що?! Він тобі нічого не винен. Чи винен? Зрозуміло, що винен: притяг мене хтозна-куди – от нехай тепер і несе за мене відповідальність. Тож, я з чистою совістю можу виставляти претензії, щонайменше, подумки. Мені моя совість це точно дозволить. Одягайся далі, дорогенька.

Наступною була приталена футболка – також біла. Маленькі рукавчики ледь прикривали плечі, а напівскромне декольте теж прикривало те, що повинно прикривати, доволі відносно. Білі м’які штани вільного крою пов’язувались на стегнах, залишаючи трохи відкритим невеликий проміжок – ледь помітний – між поясом і футболкою. Я покрутилась перед дзеркалом. Мало доволі пристойний вигляд. Не те, щоб фривольно, та десь біля того. Кінець кінцем, не я це вибирала! Можна виповзати в люди, поки моє мокре волосся не перетворилось на атомний вибух.

Зійшовши у вітальню, я зрозуміла, що питання ставити зараз буде нікому. Колвін безтурботно спав на дивані. А мені що робити? Хазяйнувати у чужому будинку – якось не те. Та спати теж хочеться. На дивані, щоправда, було містечко, де вмоститись, та навряд чи це було гарною ідеєю. Тому мені нічого не залишалось, як сутужно зітхнувши, скрутитись калачиком у кріслі. На щастя, воно було все ж таки великим і, не звертаючи увагу на деяку незручність, заснула я миттєво.

***

Прохолодний вітерець приємно холодив мою щоку й потроху грався з моїми локонами, розсипаними по подушці. Ніздрі лоскотав тонкий аромат бузку, що вривався у кімнату кожного разу, як здіймалась фіранка. Ніч. Травень. Весна… І вранці на курсову… Стоп! Біля гуртожитку не росте бузок – це я добре пам’ятаю.

Я жваво підскочила на постелі й озирнулась: ліжко, що полігон – таких у гуртожитку точно немає. І заснула я, якщо мене не зраджує пам’ять, у кріслі. Крісло – у Колвінському домі (сподіваюсь, спальня – не його), а дім знаходиться… А от в якому місці Всесвіту знаходиться його дім – це ще належить з’ясувати.

Зрозуміло. Значить, мене знов транспортували на руках. Так і звикнути можна. Скільки жінок у світі мріють, щоб чоловіки носили їх на руках і буквально, і фігурально? Ну, от мене персонально вже другу добу буквально носять. До того ж, чоловік досить цікавої зовнішності. Хоч і вимушено, та все одно приємно. Ох, Лєрка! Як не козирься, а жіноча сутність лізе з тебе з усіх щілин та прямісінько поціляє у рожево-ватні фантазії. Схаменись, Лєра! Хто – він, хто – ти?! До речі, солодку вату терпіти не можу.

А з другого боку. Моя курсова накрилась мідяним тазом з вини самого керівника роботи. Магістратура, боюсь, теж, і з вини того ж Колвіна. Мене волоком – цілком волоком – приволокли хтозна-куди, мало не прибивши по дорозі. Добре, з останнім я сама налажала. Та ж, з найліпших міркувань і все через того ж професора! Щоб йому кафедри своєї більше не побачити, якщо я не потраплю до магістратури! От хай тепер носиться! Що він там про мої фантазії казав? Що все одно промахнеться? Я вам влаштую фантазії, Ігоре Дмитровичу: до кінця свого віку пам’ятатимете усі разом і кожну окремо!

Розколотивши себе по повній та пихкаючи, немов киплячий чайник, я сповзла з ліжка, принагідно окинувши себе поглядом: одяг на місці. Дякую й за те. Поставлю плюсик у карму. Бо ж останнім часом одежина з мене злітає на раз. І її не знімають дбайливо – її здирають з мене! А, ну, так – заради мого ж блага, і тільки у випадку нагальної необхідності. Такими темпами, мені скоро по будинку можна буде взагалі в одній білизні ходити: чого він там не бачив вже…

Я відхилила фіранку: переді мною відчинені двері на балкон, а я хочу на повітря. Та не встигла зробити й кроку, як праворуч пролунало:

– Вже виспались?

От же! В мене аж зуби скреготнули:

– Заїкою мене зробити хочете?! – розвернулась я на голос.

Колвін сидів на підлозі балкона поруч з другим входом, мабуть, до його спальні, підпираючи спиною дерев’яну стіну і, судячи з усього, дивився на мене, хоча, у світлі неповного місяця, стверджувати це категорично я б не стала.

– Заїкою – вас?! Змилуйтесь, скоріше я заїкатись почну, враховуючи всі ваші вибрики.

Біднесенький! От прямо, обійняти й заплакати! Замучила бідолашного професора пронозлива студентка. Так вам і треба!

– Тож, не провокуйте мене на ті вибрики!

– Провокувати?! В мене складається враження, що для вас вже одна моя присутність є провокацією. Ви – єдина з усього потоку мали зухвалість зі мною прирікатись. Ви ніколи не робите того, що вам кажуть. Вас весь час кудись несе, і ви навіть не замислюєтесь – куди і навіщо, і чим це для вас може закінчитись! – його тон поступово набирав обертів. – У вас зовсім гальма не працюють?

Аж так?! То це я ще режим «камікадзе» не ввімкнула!

– Зламались, знаєте, через велику кількість охочих підрізати! – мало не виплюнула я у безнадійній спробі перетворити фразу в отруту королівської кобри.

Миттєво Колвін опинився поруч зі мною. Я так і не зрозуміла, як це сталося. Навіть не встигла помітити. Чи то знов якесь провалля у часі та сприйнятті, враховуючи усе, що зі мною трапилось, чи то професор володіє ще якимись здібностями. Від несподіванки я сахнулась у бік, та була перехоплена за плечі:

– Заспокоймося, Валеріє, та знизимо градус бесіди до менш вибухонебезпечного.

Можна подумати – це я його підіймала. Взагалі, не треба було допікати!

– Невже червона лампочка спрацювала? – не втрималась я.

Чоловік, наскільки це можна було розгледіти у примарному світлі місяця, приречено закотив очі, заломлюючи при цьому одну брову з болісним виглядом, і спокійно видихнув:

– Спрацювала. Пропоную переміститись на кухню, а то ви вже цілу добу голодуєте з моєї провини.

Я підвела на нього погляд і, сподіваюсь, іскри, що сипались з нього, було видно, враховуючи темряву:

– Гадаєте, мої гальма не працюють через недокорм?!

От нехай ще він мене худорбою обізве! А то Власій теж все млинці підсовував, щоб ситніше.

Колвін лише головою похитав і посміхнувся:

– Гадаю, нам обом не завадить підкріпитись. Я теж, між іншим, досі нічого не їв.

– Вам хто заважав?

– Із солідарності, – важко зітхнув він.

Я зараз заплачу від розчулення!

– Це, щоб свою голодну смерть на мене потім навісити? – іронічно покосилась на нього.

– Лєра! – чоловік взяв мене за руку й потяг за собою. – Ходімо на кухню.

Ну, звичайно: мудрий професор. А я так – повз пролітала. Дятлом!

Ми проминули його спальню. Поки він мене тяг за собою, я крутила головою на всі боки, намагаючись хоч щось розгледіти у темряві. Та особливої відмінності від тієї, де спала я, не виявила. Добре, потім роздивлюсь, при нагоді… Соколовська! При якій нагоді?! Ти про що взагалі думаєш?! Мозок, судячи з усього, від голоду взагалі працювати відмовився.

Біля сходів Колвін клацнув пальцями вільної руки й весь перший поверх освітився вбудованими у стелю світильниками. Світло з них лилося м’яке, приємне, затишне. Я глянула на професора:

– Вони реагують на звук?

– Так, – він знову клацнув пальцями, і дім поринув у темряву.

Потім знов пролунало клацання – і все освітилось.

– Зрозуміло. Вимикач не потрібен, – кивнула я.

– Не потрібен, – підтвердив він, – до того ж, це не звичний для вас електричний струм, якщо ви його маєте на увазі.

– Не тягніть, Ігоре Дмитровичу.

– Вільна енергія, – він хитро подивився на мене.

– У вільному доступі?! – ледь не захлинулась я від захоплення.

Брови Колвіна черговий раз злетіли догори, і він зі словами: «Обережно, сходи», – потяг мене до низу, підхопивши під руку.

Одночасно він перепрошував:

– Лєра. Я зрозумів, що тема для вас цікава. Вона безумовно цікава, та говорити про неї на пустий шлунок – просто нелюдяно!

– А у вас така тонка натура – не витримає, – іронічно хмикнула я.

– Я просто зголоднів, як…

– …тигр? – не втрималась, позирнувши на нього.

Він аж зупинився. Спустився на сходинку нижче й розвернувся до мене, опинившись майже на рівні обличчям до обличчя:

– Ви боїтесь?

– Кого? Вас? Чи тигра в вас?

– Самі визначтеся, – прискіпливо дивився він в мої очі.

Не знаю, що мене понесло – саме якось вилетіло:

– Та я на галявину вискочила лише через ті бісові доріжки, що до вас тяглись! Я ж бачила, як вас до них ведуть поступово. Сподівалась увагу тієї драної кішки відволікти… хоча б…

Те, як на мене зараз дивився Колвін, дещо спантеличило. В його очах вирувала диявольська суміш подиву, переляку та шаленості. Схоже, виходячи з його реакції, він думав, що я просто за Владом вилетіла… Ну, мабуть, якби тому небезпека загрожувала, я й не втрималась би… Та тільки я навіть і не бачила, що там із моїм другом дитинства відбувалось. Такий собі друг я, виходить. От же: язик мій – ворог мій!

– Лєра, – професору, здається, повернуло мову, і його голос лунав підозріло вкрадливо, – виправте, якщо я помилюсь. Ви, ні біса не вміючи, – тон почав потроху набувати обертів, – увірвались у бій магів, і що?! Вирішили уособити жертовне ягня?! – під кінець він вже майже горлав.

– Не смійте рівняти мене з вівцею! – рявкнула я, тому що другий натяк за добу на цю недалеку тварину, дещо, перебір.

Професор схопив мене за передпліччя, і було враження, що й душу із мене збирається витрясти:

– З вівцею?! Ні, Соколовська! – в його тоні прозирала відверто отруйна їдучість навпіл з останнім ступенем роздратованості. – Не з цим безневинним створінням, а з її, чорти б вас забрали, впертим чоловіком!

З мого язика готувалась зірватись чергова шпилька із тоненько загостреним жалом, та я стрималась. З великим, треба відмітити, зусиллям. З усього Колвінського ору мені вдалось вичленувати саму суть: зараз він бісився через те, що не вилети я на галявину, можливо, загинув би він (не факт, та все ж), і виходило, що не Владька, а він сам ледве не став причиною моєї майже загибелі, хоч і опосередковано. Типовий чоловік: прокачаного мага врятувало сопливе дівчисько-невміха. Як же: корона на пару сантиметрів з’їхала з його величності голови! І подяки я, схоже, не діждусь. Та й по тому! Вмикаємо режим «мудрість» – не все ж дорослим дядечкам мудрувати:

– Ігоре Дмитровичу, – промовила я цілком спокійним тоном (сама здивувалась, як вдалося), – ви поїсти пропонували. Казали, що страшенно зголодніли. Чи чекаєте, коли ступінь нашого взаємного озвіріння сягне крайньої точки, та ми накинемось одне на одного? Ну, так я точно програю, – все ж не втрималась від єхидства.

Треба віддати належне: Колвін миттєво опанував себе, начебто я його крижаною водою обдала – охолонув у секунду. Відпустив мої багатостраждальні передпліччя й навіть подав руку. Яка галантність! Називається, відчуй, Соколовська, себе леді. Нервово смикнувши плечем (треба ж якось напруження скинути), я вклала свою тонку тендітну долоню в його жорстку велику, і він, як істинний кавалер, допоміг спуститись сходами. Просто Попелюшка на балу! Наряд, щоправда, не той, та й туфельки кришталеві десь загубила. Піду босоніж! Нехай принц потім шукає взуття.

Ми підійшли до кухні й завмерли на порозі. Колвін тихо лайнувся, та дещо я все ж почула:

– Ну, Тиміш, гад, вб’ю!

А в мене почався напад істеричного сміху, крізь який я ледь вимовляла слова:

– Розслабтесь, Ігоре Дмитровичу!.. Це навіть цікаво!.. Котра зараз година? Судячи з того, що за вікном сіріє, майже ранок. Ну, от! У вас коли-небудь був сніданок при свічках? Впевнена, що – ні!.. Буде, що згадати! І, повірте, я не матиму це за привід, щоб зазіхати на вас!.. – реготала я. – Тиміш! – прокричала я у простір дому. – Я – твій боржник!

А річ була в тім, що Колвін, мабуть, віддав Тимошу розпорядження накрити на стіл. Той, судячи з усього, вирішив відігратись і за воду на своїй фізіономії, і за наїзд на нього. На столі горіли дві пристрасно-червоні свічки; в центрі у вазочці стояла чайна роза й розвіювала чарівні пахощі на все приміщення; поруч з нею – пляшка вина; якийсь салат, схоже, з авокадо; млинці (знову?! всі наче змовились мене відгодовувати) з червоною ікрою, та фрукти. Романтика!

Професор все ж витримав тон, як справжній джентльмен: підвів мене, ледь вгамовуючу сміх, до столу, всадовив на стілець, і тільки після цього сів навпроти. Він потягся до пляшки з вином, та я перехопила її першою, оскільки вона викликала в мене гострий інтерес:

– Вибачте, – цілком невинно посміхнулась я, – можу я трохи задовольнити свою цікавість? Я таких не бачила.

– Звісно, – відкинувся він на спинку стільця, одночасно розглядаючи мене.

Пляшка була неначе повита лозою. Не в прямому сенсі, звісно ж, а у якості об’ємного малюнку. До того ж, у світлі свічок усі деталі мінились реальними кольорами: ягоди виблискували фіолетово-чорним, листя – зеленим, гілки – сизувато-коричневим.

– Гарно, – повернула я пляшку до рук професора.

– Так, – почав відкорковувати її він, – у Лукомор’ї майстерні склодуви.

– У Лукомор’ї?! – мої очі зараз, мабуть, були розміром із блюдце. – Ви сказали – Лукомор’я?!

– Саме так я й сказав, – лукаво осміхнувся чоловік. – Кожна місцина має свою назву. Ця називається – Лукомор’я.

Я спантеличилась:

– Лукомор’я – дубль два…

– Чому – дубль два? – здивовано дивився на мене Колвін.

– Відлуння казкового.

– Ось ви про що, – посміхнувся він. – Тут ви помиляєтесь. Казкове, якраз, відлуння цього Лукомор’я.

– Хочете сказати, – втупилась я в нього, – що про нього знали віддавна?!

– А ви думаєте казки на пустому місці народжувались? Усі вони – відлуння чогось, – професор хитро подивився на мене. – Вам я наливати не буду.

В мене навіть мову відняло на якусь хвилину.

– Атракціон небаченої жадібності! – випалила я, як тільки здатність говорити до мене повернулась.

– А я не через жадібність, – з цілком серйозним виразом обличчя заявив мені Колвін, хоча навіть при свічках було видно, що в очах у нього знов бісяться бісенята. – Ви й твереза на людей кидаєтесь.

– Ага! Забули додати, що і на нелюдей також.

Чоловік розсміявся:

– Мене ви ким вважаєте: людем чи нелюдем?

– От, як вина не наллєте, буду вважати нелюдем!

Він потягся до мого келиха:

– Вмовили: пару ковтків – так і бути. Тільки поїжте спочатку хоч щось, бо розвезе, і буду я з вами носитись.

Згадавши слова Тимоша про мою комплекцію, я лише пирхнула:

– Не так це вже й важко.

Рука Колвіна здригнулась, й пляшка жалібно дзенькнула об краєчок келиха:

– Як сказати, – з тяжким зітханням вимовив чоловік.

Чомусь мені здалось, що на увазі він мав зовсім не мою вагову категорію. Я здійняла на нього погляд, та так і застигла: очі професора завмерли десь на рівні моїх губ, потім повільно змістились вище, зустрівшись з моїми очима. Навіть у передранковій напівтемряві та тьмяному мерехтінню свічок було помітно, як дивно він дивиться на мене. У голові спливло щось про викладацьку етику, та й щасливо зникло. Зате під цим поглядом по моїй спині пронісся холодок, потім мене обдало жаром і, на завершення, по мені пролетіло стадо, не знаю, сонечок – маленьких, червоних у чорну цяточку і гучно тупотливих!

Колвін чортихнувся й різко підвів пляшку, оскільки мій келих був вже практично повний. Я швиденько ухопилась за нього, поки у професора не народилась ідея вилити все назад, а вголос сміхотнула:

– У вас цікаве уявлення, Ігоре Дмитровичу, про пару ковтків.

Він якось вже зовсім скрушно похитав головою:

– Здається, я пожалкую, що взагалі погодився вам налити, Валеріє.

Я пригубила вино: приємне, напівсолодке, з тонким фруктовим ароматом. З задоволенням зробила ще пару ковтків, осміхаючись:

– Вам чого боятись? При нагоді, скрутите мене в баранячий ріг.

І от навіщо так на мене скоса дивитись? Я мала на увазі лиш те, що сказала, а саме – крайній випадок власної агресії, а не ще щось там!

Колвін, чомусь там подумки кивнувши, взяв і налив і собі повний келих. Схоже, усі правила етикету ідуть лісом, а ми тут напиватись будемо. Та й по тому! Після всього, що я пережила, можна і розслабитися, і професор, судячи з його реакції, вирішив наслідувати моєму прикладу. Як то кажуть: «За лихим прикладом і сам лихим станеш». От тільки хто кому тут прикладом має бути?

Чоловік підійняв келих:

– Ваше здоров’я, Лєра! – і… випив його одним духом.

Вираз мого обличчя, мабуть, був більш ніж красномовним, тому що Колвін раптово розвеселився:

– Невже я бачу у ваших очах острах?

– Та так! Мене мало спокушає перспектива залишитись тверезою наодинці із п’яним. Так що, не дочекаєтесь! – і вихилила вміст свого келиха також… без залишку.

– Здається, ранок обіцяє бути веселим, – осміхнувся він і потягся до пляшки, щоб наповнити простягнутий мною келих черговою порцією. – З вами не занудьгуєш.

– А ви б хотіли? – хмикнула я, відчуваючи, як алкогольні випаровування починають стрімко стукотіти по моїм мізкам.

– Боюсь уявити, яким чином ви збираєтесь розвіювати нудьгу, – вилив він залишки вина у свій посуд.

– Та буде вам! – цокнулась я із ним. – Навряд чи я можу вас злякати.

– Минулої ночі вам це вдалося.

Я спустошила келих і поморщилась:

– Не нагадуйте. Хоча… А, що там відбулось? Я якось не надто зрозуміла.

Колвіну ці спогади теж, судячи з усього, задоволення не приносили, оскільки його келих спорожнився так само швидко, як і мій:

– Що ви пам’ятаєте?

Довелось згадувати усю послідовність подій. Як не дивно, та я їх пам’ятала до дрібниць:

– Я помітила, що леопард поступово веде вас у певному напрямку. Подивилась туди й помітила спочатку блиск, потім – очі, обрис пантери та дві сині мерехтливі доріжки, що тяглись від її очей. Тяглись вони до вас. Зрозуміла, що нічого доброго це не обіцяє, і вирішила відволікти бодай увагу. Вискочила на галявину, втупилась в ті доріжки – що я ще могла? – і вони зметнулись до мене. Сахнулась у бік, та й вони за мною. Викинула руку догори та, намотавши їх на зап’ястя, рвонула донизу. А далі: виття, біль, рев. І все.

Поки я переказувала, Колвін уважно слухав та не спускав очей з мого обличчя. Навіть, коли я змовкла, він продовжував дивитись:

– Вам не було страшно?

От, дякую! Я невдоволено поморщилась:

– Звісно, було! Я ж не ідіотка! Просто здавалось, що, як я цього не зроблю, станеться щось ще більш страхітливе, – я сердито втупилась в його очі. – То ви мені поясните, що там відбулось?

– Ментальний аркан. Жахлива річ, насправді. Може, як змусити підкоритись, так і вбити – зірве мозок. Те, що зробили ви, взагалі не піддається ніякому поясненню. Вам вдалось голою рукою перехопити потужний енергетичний потік, обірвати його й відкинути назад. Щоправда, відкат мало не вбив вас.

– Не вбив же, – зітнула я плечима, хоча насправді до мене тільки зараз почало доходити усвідомлення того, що мене, наразі, могло вже не бути, і стало моторошно. – Ви ж мене врятували.

– Насправді, – обличчя Колвіна болісно смикнулось, – це ви мене врятували.

Так! Алкогольні випаровування, здається, потроху випарувались, і в повітрі повисла незручна тиша. Я ковзнула поглядом по пляшці – вона була пуста. Поставивши лікті на стіл та обпершись підборіддям у долоні, я скорчила зворушливу мордочку (в усякому разі – спробувала):

– Ігоре Дмитровичу! Я більш, ніж впевнена, що серед ваших припасів знайдеться ще не одна пляшка чудового вина.

Ховаючи посмішку у куточках своїх, принадних останнім часом для мене, губ, він навіть спробував рикнути на мене:

– Валеріє! Я не мав наміру вас напоїти!

Та годі вже! Чи то я не бачила азарту в очах:

– Зате в мене є намір напитись, – я налетіла на цілковито осудливий погляд. – Ну, хоч трохи, – заскиглила я. – Кінець кінцем, в мене – стрес, і я заслуговую на заохочення.

Колвін навіть закашлявся від мого нахабства:

– Так! Соколовська! Твоє заохочення – твоє життя! Чи тобі цього недостатньо?

– Моє життя, Ігоре Дмитровичу, це – відновлення балансу. А заохочення – це те, що понад баланс, – та бачачи залізобетонну непробивність опонента, довелося пустити у хід жалісливі нотки. – Ну, хоч раз у житті я можу отримати хоч щось понад те, що належить?

Чоловік дивився на мене так, наче я просила несусвітню дурість. Ну, може, й просила. Не всім же розумними бути. Проте його броня, здається дала тріщину:

– І це «щось» – напитись?!

Я невинно покліпала повіками:

– А я ніколи не напивалась. Один разочок – можна?

– Ну, так, – кивнув він, – щоб потім більше не хотілось подібних дурниць.

– Впевнена, – я розвернулась у бік кухонних шафок, – за цими дверцятами точно віднайдеться якесь чарівне зілля для ліквідації неприємних наслідків надлишкової пиятики.

– А-а, от ви на що розраховуєте, – не надто добре посміхнувся Колвін. – Так я вам не дам, і також не із жадібності, а щоб ви добряче усвідомили, які дурниці робити не варто.

– Та й по тому! – я вимогливо втупилась в нього. – Вино давайте!

– Лєра, – все ще не втрачав він надії вгомонити мене, – я ж з вами нап’юсь.

Оце він зараз на що натякає?

– Е-е-е, мені вже боятись?

Він просто здвигнув плечима:

– А я не знаю.

– Ну-у-у, ви ж у курсі, як поводитесь, коли напиваєтесь?

– Так, я взагалі то й не напивався ніколи – не маю такої звички.

Ой, хтось мав рацію, кажучи, що в мене гальма не працюють:

– От і з’ясуємо. У вас вхідні двері відчинені?

Відкинувшись на спинку стільця, Колвін дивився то на пляшку, то на мене, то наче, крізь мене, намагаючись, здається, прийти до якогось рішення. Судячи по рішучості, що майнула на його обличчі, рішення було прийнято:

– Навіть, якщо я відчиню двері, втекти вам навряд чи вдасться за будь-якого ступеня мого сп’яніння. Завважте це.

– Завважу.

Він підвівся й рушив до виходу з кухні:

– Я попередив.

Та мене вже несло:

– Я почула.

Професор вийшов у вітальню й хвилин через п’ять повернувся з пустими руками. Я спантеличено втупилась в нього:

– Вирішили все ж залишити мене без надмірностей?

– Пропоную переміститись на диван, – простяг він мені руку.

– Боїтесь, що впаду зі стільця? – підвелась я.

– Так. Прецеденти були.

Ну, от… Обов’язково було мені про це нагадувати? Сердито пирхнувши, я попрямувала до вітальні:

– Я тоді була твереза.

– Так отож.

Останню ремарку я розсудливо пропустила повз вуха, резонно поміркувавши, що таким чином можна сперечатись без кінця, а мені напитись хотілось. Не знаю – чому. Ввімкнувся якийсь невгамовний дух авантюризму, чи нервова система вимагала зняти напругу, котра, хоч як я себе вмовляла, все одно відчувалась. Не впевнена, що алкоголь у цій справі такий вже чудовий помічник, та відступати було запізно. Не те, щоб запізно: мене б точно ніхто не примушував, та власний гонор не дозволяв задкувати. Тому я, тією самою газеллю стрибнула хтозна-куди. Хоча… На столику стояли дві пляшки вина та різноманітні закуски. От через дві пляшки й довідаюсь.

Я впала на диван і підібгала під себе ноги. Так, леді з мене – ще та. Навіть Попелюшка з натяжкою. Хоча, джентльмен теж он – у футболці й домашніх штанах – впав поруч. Судячи з його погляду, він вирішив все ж дати мені ще один шанс на відступ:

– Не передумали?

– Не дочекаєтесь!

– Ви мене лякаєте, Валеріє.

– П’ять хвилин тому налякати мене намагались ви.

Відкорковуючи пляшку, Колвін хитнув головою:

– Застерегти.

– О, так! – сміхотнула я. – Застерегти, що можете налякати.

Він розлив вино у келихи:

– Вас же все одно не зупинити.

– Самі сказали, що в мене проблеми з гальмами.

Колвін глузливо подивився на мене, здіймаючи келих:

– Можу зайнятись їх ремонтом.

Щось мені підказувало, що під цим він має на увазі зовсім не те, що мені сподобається, але келих здійняла теж:

– Ризикніть!

Він мало не захлинувся:

– Лєрка, пожалкуєш!

О-о-о! Здається, вино не лише по моїм мізкам влаштувало прогулянку. В цілому, менше, ніж за годину, в дружній атмосфері та нервових веселощах, ми прирекли дві пляшки. В голові починало гудіти. Світ дещо похитувало, і я зрозуміла, що з дивана краще не сповзати. Усі мої стоп-крани зірвало остаточно і я, ледве спершись ліктем на спинку дивана, втупилась в Колвіна. Точніше, в його губи (от дались вони мені?!), на яких блукала напівпосмішка: чи то лукава (і п’яна), чи то все тямуща (а, значить, п’яна тут переважно я). Я здійняла погляд догори і влетіла в його примружені очі: зовсім тверезими вони не здавались однозначно. Може, не я одна?

– Хочеш щось спитати? – чоловік потягся до мене рукою у намірі прибрати з мого обличчя наслідки «атомного вибуху», та без успіху – моє волосся таке ж норовливе, як і хазяйка.

Знов на «ти»? Хміль воістину стирає кордони! Правда, чомусь не в моєму випадку. Навіть п’яна я продовжувала викати:

– Цікаво: а, як ви…, – не закінчила я питання, мабуть, все ж не настільки сп’яніла.

А жаль: твереза я точно не спитаю. Так і помру, не довідавшись? Та, судячи з реакції Колвіна, навряд чи:

– Як я – що?

Махнувши невизначено рукою, я все ж спробувала сповзти з дивана:

– Нічого. Забудьте.

Та мої кінцівки черговий раз вирішили, що слугувати мені – це діло останнє, і хитонули свою хазяйку так, що вона замало не відправилась у політ. Неепічний – точно. На щастя, мою хитку конструкцію встигли підхопити міцні чоловічі руки і, поки я відновлювала координацію (в усякому разі намагалась), опинилась катастрофічно близько до тих самих губ, з яких злетіло разом з посмішкою:

– Куди тебе весь час несе?

Судячи з мого нинішнього місцеположення, несло мене саме сюди – щонайближче до подразника. Я здійняла очі й отримала ще одну порцію сп’яніння, тільки на інший кшталт: сині бризки у металевому обрамленні гарячково сяяли магнетизмом, та так, що я аж затріпотіла, усвідомивши тим часом, що розпечені чоловічі долоні лежать зараз на моїй спині, пропікаючи її своїм пекельним жаром.

Не знаю, чи то мене й далі «несло», чи то моє тіло знов втратило здатність до координації рухів, але чоловічі вуста опинились на дуже, дуже небезпечній відстані від моїх. Від них віяло п’янкою зухвалістю та моторошною приємністю. Ой, як же хотілось відчути їх смак, та саме це й лякало! З переляку я й затремтіла всім тілом, одночасно зарікшись напиватись, і заплющила очі, сподіваючись, що це відмежує мене від реальності. Та, ні – реальність не відмежувалась, а накрила мої губи своїми. Віддам належне Колвіну: він не накинувся на мене, немов звір. Навпаки, його цілунки були такими ніжними, м’якими, пестливими, немов він випрошував дозвіл на продовження.

В мене зсередини все стиснулось у калачик, кілька разів перевернулось, і я, як справжня ідіотка, відповіла, потягшись руками до його шиї (краще б придушити спробувала!), обіймаючи її. Його руки теж осторонь не залишились: одна ковзнула на мою потилицю, явно у спробі попередити будь-які наміри вивернутись з-під його губ, друга – блукала десь в районі талії, дякую, що хоч не під футболкою.

Поцілунки чоловіка ставали все більш вибагливими та наполегливими, хоча, визнаю, гіршими від цього вони не здавались. По моєму тілу вже не один раз пронеслась пекуча хвиля, викликаючи нестерпно спокусливе тремтіння, а в голові потроху пробуджувалась твереза (ну, хоч хтось!) думка, що, як я зараз це не зупиню, то потім буде вже не зупинити. Мої руки ковзнули з шиї Колвіна на його груди і уперлись в них в марній спробі відсторонити від себе цю залізобетонну конструкцію. Виявилось, не настільки він був п’яним, оскільки зразу ж завмер і трохи підвівся, неохоче відірвавшись від моїх губ. Дивлячись на мене все ще ошалілим поглядом, він прохрипів крізь рване дихання:

– Тепер мені вдалось тебе налякати?

О, так! Я рвонула з дивана, та миттєво була перехоплена, і вчасно, бо кімната перед моїми очима закрутилась, а шлунок вкотре вирішив, що його місце десь у районі гортані. Я застогнала і впустила голову на люб’язно надане Колвінське плече, на що він єхидно так розсміявся:

– Я ж казав: пожалкуєш!

До мого рота було піднесено скибочку лимона, котру я проковтнула з відчуттям безмежної вдячності, й зажадала добавки. В цілому, мені згодували весь лимон зі словами:

– А я попереджав, та мене ніхто не слухав. Проте, як завжди. Ну, от що за ідіотка дісталась? Прибити мало, – буркотів він, хоча злості в його тоні не було від слова «зовсім».

– Слухайте, – простогнала я, – а давайте ви мене вб’єте прямо зараз. Я навіть «дякую» скажу авансом.

Він нахилився й спробував зазирнути в мої очі, котрі я миттєво заплющила.

– Як я розумію, – хмикнув він, – голова болить, шлунок просто знущається, а до всього цього – чортізна які думки.

– Угу, – тільки й змогла вичавити я з себе.

Колвін важко зітхнув:

– От треба було б тебе покарати за твою дурість…

– Тільки за мою? – ображено пискнула я.

– Повір, за свою я вже й так покараний, – пробуркотів він. – Давай свою голову.

Його долоні лягли на мої скроні, і їх обдало холодом. Боже, як добре! Біль почав відкочуватись, поки не зник зовсім; шлунок встав на місце й замовк, задовольняючись лимоном…, тільки думки нікуди не ділись, виливаючись на мої щоки сором’язливим багрянцем. І це не залишилось непоміченим, оскільки над вухом пролунало вкрадливе:

– Ти так гарно червонієш. Буду знати, як викликати в тебе рум’янець, якщо будеш здаватись надто блідою.

Чорт! Я знов спробувала зірватись з місця, та була міцно притиснута до твердих грудей зі словами:

– Вважай, це твоє покарання. Все одно, сама ти ще чого доброго на сходах навернешся у такому стані, а нести тебе у спальню – в мене вже ніяких сил нема, та й самому кудись рухатись – жодного бажання. Тому, нумо спати, Лєрка! – і впав разом зі мною на диванні подушки.

Мені нічого не залишилось, окрім, як важко зітхнувши, примостити свою голову на чоловічому плечі й відключитись.