Обід пройшов, за улюбленим журналістським висловом, у невимушеній дружній обстановці. Після майже чарівних Колвінських маніпуляцій з моєю ногою, її стан став більш-менш терпимим. І, хоча вона й залишалась трохи занімілою, все ж намагалась рухатися у загаданих їй напрямках. Та професор заприсягся, що до ранку я зможу навіть танцювати. До цього моменту він встиг переодягтися, і тепер виглядав цілковито незвично у потертих джинсах, кросівках та злегка мішкуватій футболці, що ніяк не приховувала його спортивну статуру. Мені також підшукали одяг, котрий хоч і був на розмір більше, та сидів на мені досить пристойно. У будиночку навіть душ віднайшовся, після якого було набагато приємніше натягувати на себе чисту одежину.

А поки що, мене, наче кришталеву вазу, відтранспортували до столу, де апетитно пахтіла, викликаючи голодні судоми у шлунку, тушкована картопелька із грибами, мариновані огірки, гарячі (на диво) млинці з медом, й квас у глечику. Усе це було люб’язно надано якоюсь міфічною Килиною.

З задоволенням уплітаючи смачності, я не забувала, як озиратись навсібіч, так і прислуховуватись до того, що відбувалось за столом. Правда, ні про що серйозне Колвін із Власієм не розмовляли. Один лиш раз тільки промайнула цікава пара фраз:

– Ти повідомив? – з ледве помітною напругою спитав професор.

– А то як же! – вдоволено похрускуючи огірком, відповів Власій.

Не дочекавшись, поки мене, нарешті, просвітять з приводу тієї чортівні, що відбувалась навколо мене, я вирішила сама прояснити деякі питання, що зродились у моїй світлій голівоньці:

– Власію, а ви хто?

Він трохи розгублено покліпав на мене очима, немов знання про його сутність – це щось само собою зрозуміле, тож, як така дурепа може цього навіть не припускати? Потім, трохи узявся в боки й з гордістю видав:

– Так, вартовик місця я.

– Домовик? Чи що?

– Домовики вартують дім, – замість Власія відповів Колвін. – А Власій вартує усю місцину, де розташовано будинок, тому того ніхто і не бачить, окрім тих, хто має допуск на цю територію.

– А раз дім на цьому місці, то і його я охороняю.

– Зрозуміло, – пробурмотіла я.

Що ж тут незрозумілого? Домовики, вартовики, пломенисті долоні, магічні капкани, ноги, котрі слухаються чортзна кого – все ж так просто! І, головне, нічого пояснювати не треба! А навіщо?! Сама допетраєш своїм розумом, якщо такий мається у наявності. А то ж раптом і насправді – силікон у черепку бовтається?

Здається, по моєму обличчі пролетіла зграя розлючених вовків, які ще й щирились, і це цілковито точно демонструвало, що під виделку у моїй руці краще зараз не підлазити, тому що Колвін миттєво відреагував. Ну, йому чого боятись: айсберг виделкою не проколупаєш.

– Валеріє, – до неможливості м’яким голосом почав він, і я мало не вдавилась від такої співчутливості, – по обіді я спробую вам усе пояснити.

– «Спробую» – досить примарне слово, й ні до чого не зобов’язує того, хто пояснює. З принципу: не зрозумів – твої проблеми, – не стрималась я, щоб не ошкіритись.

Професор якраз дійшов вже до квасу й на моїх словах мало не захлинувся:

– Я схожий на людину, що не намагається донести свою думку чітко й зрозуміло?!

– За половину сьогоднішнього дня, оце ваше «чітко й зрозуміло» трансформувалось в однозначне й безальтернативне «потім», котре погрожує ніколи не перетекти у «зараз». Зійдіть ви до більш чіткого пояснення, чому я повинна була стояти на місці, вам би не довелось витрачати на мене свої дорогоцінні сили та зілля. Не настільки я тупа, щоб не усвідомити небезпечність слова «капкан».

Колвін мовчки промокнув губи серветкою, нервово зібгав її й шпурнув на стіл, де вона, жалібно скорчившись, миттєво зітліла, не залишивши й сліду. Я судомно ковтнула й тицьнула виделкою в наступний шматок картоплі з такою силою, що тарілка видала зляканий скрегіт, після чого розмашисто відправила наряддя із «здобиччю» до рота, ніби маючи намір і його проковтнути. Коли я підвела очі, професор дивився на мене так, наче його й справді здивував факт того, що виделка повернулась на тарілку ціла й неушкоджена, а не відгризена, щонайменше, наполовину.

– Коли покінчите з обідом, ласкаво прошу на свіже повітря, – крижаним тоном кинув він мені, підіймаючись з-за столу.

– Неодмінно скористаюсь вашим галантним запрошенням, пане! – процідила я, свердлячи очима професорську спину зі звірячим бажанням всадовити з десяток виделок у його філейну частину.

– Кхе-кхе, – почулось осудливе кректання Власія, котрий, судячи з його погляду, дослівно прочитав на моєму обличчі ярий настрій на невідкладне втілення у життя антигуманного плану.

– Пробачте, Власію, – спробувала я посміхнутись якомога безневиннішою посмішкою з мого набору, – але довге спілкування з цим «наймилішим» представником людської фауни, навіть у янголі збудить його звірину частину.

– Дивись, дівонько, – похитав він головою, – сама ікла не відрости.

– Якщо чесно, – реготнула я, – образно висловлюючись, вони в мене вже віддавна сверблять, – я піднялась з-за столу. – Дякую за обід, Власію, вам і… Килині? Було дуже смачно.

– Передам, передам.

Не надто поспішаючи на зустріч з надто злим професором, я вчепилась у посуд з надією відтягти неминуче: от не хотілось мені зараз вислуховувати його крижаний тон, котрий щоразу проскакував у його смиканому спілкуванні зі мною. Зрозуміти ще б – чому? Але не встигла я продемонструвати свої далеко не шикарні хазяйські здібності, як була безцеремонно виштовхана на повітря:

– Іди-йди! Гляди – зачекались тебе вже.

– Угу, – пробуркотіла я, – хіба, щоб згодувати якомусь тигру.

Власій дещо дивно глянув на мене:

– Ти того… не сердься на Дмитрича, – зовсім тихо, майже пошепки, промовив він. – Зморений він з бою.

Я одразу ж знов на стілець і впала:

– Ви серйозно?

Вартовик примружився:

– А то ти кров не примітила?

– Ну-у… бачила. Тільки я думала…

– Не звикла до такого?

– Взагалі-то ні, – мотнула я головою, намагаючись перетравити інформацію. – На ньому ж жодної подряпини.

– На те він і…, – Власій осікся й махнув рукою.

Та от ні! Хоч з когось, але я витрушу все, що мені потрібно знати:

– Власію! Це неввічливо: недомовляти почате. Він – хто?

– Дмитрич він! – вартовик ляснув у долоні й тарілки рівною стопочкою склались у мийку, що ледь не викликало в мене раптовий напад гикавки.

– Всеосяжне визначення. Знати б, що в нього включено?! – моя брова погрожувально вигнулась, але на Власія враження це не справило.

– Сам розповість, коли захоче. Іди вже, не плутайся попід ногами!

Цілком слушне зауваження, враховуючи, що я взагалі за столом сиділа. Скривджено пирхнувши, й розуміючи марність подальших розпитувань, я попрямувала «на свіже повітря». Колвін лежав неподалік від будинку просто у траві, закинувши руки за голову і з майже захопленням розглядав щось там у небі. Гублячись у здогадах, яким тоном він обкотить мене зараз, я пошкутильгала в його бік:

– Ви хотіли мені щось пояснити, Ігоре Дмитровичу?

– Сідайте, Соколовська, – не відриваючи погляду від небесної далечіні, він кивнув мені на місце поруч із собою.

Знов це звернення?! Скільки можна?! Я закотила очі, поморщилась і, здається, застогнала. Колвін, виринувши із хмар, мабуть, помітив моє, спотворене гримасою незадоволення, обличчя, й навіть зволив посміхнутись:

– Добре, – виправився професор, – Валерія, – простяг він мені руку, допомагаючи опуститися на траву, оскільки моя права нога ще не усвідомила свого зцілення повною мірою. – З чого починати?

Я обхопила коліна, уткнувшись в них носом, та втупилася в яскраво-жовту кульбабу переді мною:

– Якщо я скажу, що спочатку, гадаю, вам і курсу лекцій не вистачить, щоб розповісти все. Так? – ледь повернула голову до нього. – Це ж не відсьогодні почалось?

– Не сьогодні, – кивнув Колвін, – але річного курсу лекцій, гадаю, вистачило б для розуміння ситуації, – діловито всміхнувсь він.

– Розпочнете просто зараз? – не втрималась від їдучості.

– Змилуйтесь, Валеріє! – професор розсміявся. – Обійдімось поки що одинарними питаннями.

Питань в моїй голові було стільки, що я розгубилась: з котрого починати? Дуже хотілось взнати все й одразу. Але…

– Хто ті люди, що гнались за нами?

– Дуже погані люди, – він різко змовк.

– Вичерпна інформація, Ігоре Дмитровичу, а, головне, одразу все зрозуміло стало.

Колвін мугикнув й додав:

– І не люди також.

Я втупилась в нього, а він у відповідь уважно подивився на мене, вивчаючи мою реакцію на озвучене.

– Не люди?! – повторила я навіщось. – Ви мали на увазі саме те, що сказали?

– Власій вас вже не дивує?

– Він – не злий.

– Але й не людина. До вас хтось підходив у фоє, поки ви зволили смакувати воду, пані? – не оминув нагадати мені мою їдучість професор.

Ну, звісно ж. Я скривилась:

– Жінка мало не вибила в мене стаканчик з рук. Потім перепрошувала, вчепившись чорнооким поглядом в моє обличчя. Відчуття було неприємним.

Колвін звівся на ліктях:

– Холодне й слизьке?

– Саме так. Хто вона?

Чоловік зморщився, як від зубного болю:

– З нав’їх – оморочниця. Вас врятувала ваша фірмова упертість, натомість бігли б за милу душу.

Я звалилася у траву поруч з ним, видавши жалібний стогін:

– Ігоре Дмитровичу! Згляньтесь! Давайте ви зразу будете роз’яснювати хто є хто, щоб я не питала безупинно. Ну, час же витрачаємо на них тільки!

Колвін повернувся в мій бік, задумливо підперши голову рукою, й смикаючи зубами якусь травину:

– Та я й намагаюсь вимудрувати: з чого починати, щоб вам ясніше було – якось структурувати, – він дивився на мене дивно й начебто не бачив, поринувши у свої думки.

Поки він структурував інформацію, я почала сама потроху вивуджувати із закутків пам’яті поклади казок, міфів та легенд:

– Ви сказали «з нав’їх». Це має відношення до слов’янської міфології: Яв, Нав, Прав?

Професорського лоба одразу ж прорізали пара складок у районі перенісся, одна брова зметнулась догори, а друга плавно перетекла донизу, змусивши око під нею примружитись, а на губах заграла достатньо скептична посмішка:

– Досить опосередковано. Що в вашому уявленні Нав?

Я здвигнула плечима:

– Потойбічний світ з усілякою зловмисною нечистю.

– Класика! – хмикнув він. – Існує градація світів з різним рівнем енергетики цих світів, що відповідає кожному з них. Щоб вам було ясніше, якщо ви звикли оперувати поняттями «світлий-темний», то Нав – це пласт світів від світло-сірих до відверто інфернальних.

Мої очі зараз, мабуть, були схожі на блюдця:

– Що: і демони існують?!

Колвін розсміявся:

– Викликати хочете?

– А це реально?

– Питання: навіщо? – він хитро дивився на мене.

– Ну-у, як? Бажання виконати, – нервово сміхотнула я.

Чоловік впав у траву й пару разів стукнувся потилицею об землю:

– Валеріє! Ви ж розумна людина! Включіть логіку! Дехто намагається прикликати створіння, імовірно сильніше від нього в рази, зі світу, котрий енергетично відстоїть надто далеко від світу того, хто викликає. Уявляєте різницю енергетичних потенціалів, яку необхідно подолати? Якщо заклинач володіє такою силою, то навіщо йому демон? А, якщо не володіє, та якимсь чином йому вдався цей виклик, то з якого переляку могутнє створіння почне виконувати накази більш слабкого? Хіба щоб самому розважитися, та разом з тим поновити свої енергетичні запаси.

Офігіваючий вираз мого обличчя, мабуть, добряче веселив професора, судячи по тому, з якою цікавістю він розглядав увесь той шквал емоцій, що проносились по моїй фізіономії. Та ще б! Тобі зараз абсолютно серйозно, цілком поважна і дуже освічена людина розповідає про множинність світів та їх «милих» мешканців, з більшістю з яких краще не перетинатись. Офігієш тут! В мене миттєво визріло питання:

– А ви б змогли?

Колвін спантеличено округлив очі:

– Прикликати демона?

– Так.

– А сенс?

– Ну, теоретично? – не відставала я.

– І теоретично, і практично. Тільки нічого, окрім проблем, це не принесло би. А мені й без цього, – чоловік багатозначно подивився на мене, – їх на цей час вистачає.

От за «проблеми» окреме «дякую»! Враховуючи, що навмисне я їх точно не створювала. До речі, з цього приводу я так і не з’ясувала: а що і кому від мене було потрібно? Та не встигла я відкрити рота, щоб озвучити питання, як помітила серед ялин когось, хто переховувався. Він лише вгадувався й іншим разом я б скоріше за все не помітила б нікого, але зараз мої увага й інтуїція були загострені до краю, тому я й змогла розгледіти у ледве помітній тіні людину, чи хто там ще міг бути, оскільки я знаходжусь у такому дивовижному місці! Моє обличчя, мабуть, встигло промовити все набагато швидше, ніж язик, тому що Колвін миттєво відреагував. Він повільно, неквапом, повернувся у той бік:

– Влад! Ти ще довго маєш намір посеред ялин тертись?

На галявину вийшов високий парубок й завмер, витріщившись на мене. Верескнувши від несподіванки, чим невимовно приголомшила професора, я жваво підскочила, мало не затоптавши того й, забувши про свою нещасну ногу, пострибала, шкутильгаючи, назустріч хлопцю. Через декілька секунд я повисла в того на шиї з диким криком:

– Владька!

Він обхопив мене своїми лапищами та закружляв:

– Лєрка! Звідки ти тут?!

– Ти ж знаєш моє «везіння»! А ти як сюди втрапив?

– Ну, твоє «везіння», мабуть, заразне, – він тицьнувся носом у мою маківку.

Влад був моїм другом з дитбудинку. Практично з самого початку. Він вступився за мене, коли новеньку дівчинку – практично з дому – намагались перетворити на грушу для биття: розкидав усіх. Навчив мене битися. А я допомагала йому з навчанням. Так і тягли одне одного. Йому першому я сповістила про вступ. Ми повинні були зустрітись та відсвяткувати, але він, наче крізь землю провалився. Я навіть заяву до поліції написала, та його так і не знайшли, якщо взагалі шукали.

І ось зараз він стояв переді мною вже зовсім дорослий, ледь не під два метри зросту, та все з тим же вихором на голові, білявий, у веснянках, але з незмінним хлопчачим виразом обличчя, котре єдине дорослішати не поспішало. До нас підійшов Колвін, з подивом косячись на наш щенячий захват, й простяг Владу руку, змушуючи мене сповзти з його шиї.

– То ви знайомі? – спитав він очевидне.

Я, продовжуючи посміхатись від вуха до вуха, кивнула:

– Ми товаришуємо з дитбудинку.

Професор перевів погляд на хлопця:

– То це ти про цю дівчину всі вуха Олегу продзижчав?

Я втупилась у Владьку:

– Що значить: продзижчав? Ти про що там дзижчав?

Влад навіть зніяковів дещо, чого за ним раніше не помічалось:

– Хотів тебе теж сюди… Та Олег Вікторович з’ясував, що ти вже вчишся й в тебе все гаразд. Та й… просто так не можна… всіх…

Не стримавшись, я стусонула хлопця кулаком у плече:

– Та хоча б сповістити, що живий?! Ні? Ніяк?

Натомість відповів Колвін:

– Він не міг, Валеріє. Йому заборонили на якийсь час зв’язуватись будь з ким з його минулого життя.

Я розвернулась до професора, обкотивши того цілком ошелешеним поглядом:

– Ви його там що: у полоні тримали?! Чи забрали у довічне рабство?!

Не звертаючи ніякої уваги на моє обурення, він просто підштовхнув мене до ґанку:

– Йдіть в будинок, Валеріє. Нам треба переговорити.

Але, вгледівши мої розлючені очі, з яких просто-таки вилітали блискавки, він раптом додав з посмішкою:

– Будь ласка. З вами ми поговоримо пізніше. В нас ще буде час.

Від професорського «будь ласка», підсолодженого його усміхненою фізіономією, я взагалі ошаленіла і на деякий час в мене відібрало мову. В підсумку, мене вистачило лиш на те, щоб незадоволено пирхнувши, розвернутись та, із гордо задертою головою, пошкутильгати до будинку під крило, не в приклад декому, турботливого Власія.

Вартовик сидів на ґанку й попивав чай із цукровим печивом. Не встигла я підійти, як поруч з ним матеріалізувалась друга чашка, на котру він одразу скосив погляд:

– Пий чай, дівонька. Цілющий: й нога як нова буде, та й нерви заспокоїш.

– Так вже й нова?

– Та так-таки й нова.

– Що ж він, – я сердито кивнула в бік професора, що розмовляв із Владом, – про чай забув?

– Та ж не забув він. Поки ти його розпитуванням мучила, і сказав.

Я витріщилась на вартовика:

– Ви ж у домі були. Коли б він встиг?

Власій хитро примружився, в його очах блиснув лукавий вогник, носик смішно зморщився, а сам він беззвучно так розсміявся:

– А й не завжди слова потрібні, щоб перемовитись.

В мене трохи смикнулась рука, ледве не розплескавши чай:

– Ви спілкуєтесь подумки?!

Хоча, чому я ще дивуюсь? Пара тижнів такого життя, і подив відпаде, як непотрібний атавізм.

– А коли – подумки, коли – образами.

Не встигла я відреагувати на почуте, як Колвін із Владом підійшли до нас. Вигляд у професора був достатньо занепокоєний:

– Власію, кордон вночі розтягнути ближче до порогу зможеш?

– Так, коли треба, то й розтягну. До самісінького порога не дістану, та ліктів за двадцять буде.

– І те – добре, – кивнув Колвін і повернувся до мене. – Допивайте чай та лягайте спати: вийдемо о третій ночі.

Тон, яким це було вимовлено, був не те що крижаним – він був обпікаюче крижаним, немов би заради мене йому довелось принести у жертву щось до нестями дороге і тепер він мене за це ненавидів. Спокійно попиваючи чай, я підняла на професора погляд і, судячи з виразу його обличчя, він точно відчув на собі два свердлильних жала, що жадали пробуравити його наскрізь:

– Це все, що мені потрібно знати? Чи будуть ще якісь розпорядження?

– Все, що від вас вимагається, Валеріє, це знаходитись поруч з Владом і виконувати будь-які його команди. Або мої. Якщо вам скажуть «падати» – ви впадете, якщо скажуть «бігти» – побіжите.

Я обережно поставила чашку з недопитим чаєм на ґанок, побоюючись запустити її по цілком конкретній траєкторії у цілком конкретну ціль та, мило посміхаючись, спитала:

– Ви на кінолога не вчились? А я – на собаку – так ні!

– Соколовська! – зірвався на крик професор. – Ви хоч розумієте, що від цього може залежати ваше життя, та й не тільки ваше?!

Я зіскочила на ноги, з задоволенням відмічаючи, що нога дійсно більш не турбує та, оскільки стояла на сходинку вище, опинилась на рівні з обличчям Колвіна, тепер пробуравлюючи його очі в очі:

– А ви розумієте, Ігоре Дмитровичу, що існує нормальна людська мова, котрою можна цілковито комфортно висловлюватися, а не цей ваш – діалект для псарні! Спробуйте, нарешті, говорити зі мною не як з ідіоткою! Хоч інколи – задля різноманітності!

Розвернувшись та ледве не відфутболивши чашку, я попрямувала в дім, кинувши на ходу:

– Власію, будьте люб’язні, підкажіть, будь ласка, де моє місце? – навмисне акцентувала останнє слово.

– Ти про спальню, тобто? – спробував пом’якшити ситуацію вартовик. – Та ж нагорі.

– Красно дякую, Власію! Піду займу: команда пролунала «спати»!

Поки підіймалась по сходах, встигла почути невдоволене професорське буркотіння:

– Влад, в тебе вистачить сил та вправності утримати цю… газель, щоб вона не стрибнула в разі чого, куди не треба?

– Ображаєте, Ігоре Дмитровичу! Тільки ви даремно: Лєрка розумна. І реакція в неї відмінна. Характер, щоправда… Так в тих умовах, де ми зростали, золоті характери не виходять.

– Я знаю, – буркнув Колвін. – Але й ти знаєш, що в тих обставинах, в яких ми можемо опинитись, потрібні інші навички, а їх в неї нема. Проте гонору…

Далі я вже не слухала, тому що чоловіки увійшли в дім, і я швиденько зникла нагорі.

***

Виспалась я, попри всі тривоги першої половини минулого дня, просто чудово. Мабуть, заспокійливий ефект чаю спрацював. А розбудив мене негучний голос Власія:

– Прокидайся, дівонько. Пора вже. Я тобі тут чайку задля бадьорості приніс, й млинці із медком.

Я розплющила очі: вартовик так по-доброму посміхався, що мені обійняти його захотілось. Очі миттєво защипало, і я почала їх терти, наче спросонку, та Власія, виявилось, цим навколо пальця не обкрутиш. Він сховав посмішку у кулачка, хмикнув та спробував сердито зімкнути брова:

– Ти що то надумала?! А, ну, швиденько очі на сухе місце повернула! Ти ба! Вогкість вона мені тут розводити буде. Пий чай, давай.

– Дякую, Власію, – я взяла чашку й відсьорбнула пахучий настій, – ви – добрий.

– А то ж він, скажеш, злий?

– Хто?! – втупилась я в нього.

– Сама знаєш.

– Та не знаю я нічого!

– Ну, так, ну, так. І він такий само упертий. Все ж бачить, та все одно…, – продовжив він буркотіти. – І ніч безперестанку бігав – прислухався.

– Хто бігав? До чого прислухався? – я вже нічого не розуміла.

– Та ти, пий, пий. Чоловіки он вже чекають.

Я допила чай, до речі, дійсно смачний та реально підбадьорливий – треба буде рецепт вивідати – заїла млинцем, та хоч якось спробувала ліквідувати атомний вибух на моїй голові, мінімізуючи наслідки. Власій задоволено кивнув, підморгнув та подріботів попереду. Я попленталась за ним. Чи був у мене страх того, що відбудеться? Навіть не знаю. За останню добу дана емоція встигла дивно нівелюватись через неможливість порівняти те, що відбувається, з моїм уявленням про дійсність. Здавалось, я дивлюсь кіно за власною участю, а під час знімання, як відомо, жоден актор не постраждав.

Унизу Влад за столом теж щось допивав, а Колвін, зі складеними на грудях руками, стояв біля вікна і щось видивлявся у темряві, трохи розведеній тьмяним світлом місяця та далеких холодних зірок. На звуки моїх кроків професор озирнувся:

– Як ви почуваєтесь, Валеріє? – окинув він мене поглядом з голови до ніг, та у зворотному напрямку.

Дуже хотілось відповісти йому його ж фразою «Чаєм отруїлись, Ігоре Дмитровичу?», та стрималась:

– Живіше від усіх живих, – з викликом я втупилась в його крижані очі, хоча, наразі, холодом з них не віяло. – Настій у Власія чудовий – мертвого підніме.

Колвін погодився зі мною мовчазним кивком та знову відвернувся до вікна. Зате Власій ніяк не міг вгамуватись:

– Так то ж… чайок Дмитрович заварював.

Ну, от хто за язика тяг?! Його. І мене також:

– Спра-а-авді? Інгредієнти, мабуть, сплутав спросоння: замість того, щоб упокоїти, він сипнув воскрешаючого. Не переживайте, Ігоре Дмитровичу, – намагалась я пропекти поглядом його залізобетонну спину, – вам ще пощастить збути мене з рук: я – те ще джерело вдачі та везіння.

Колвін, мабуть, собі теж заварив чогось понадзаспокійливого, оскільки у його голосі, поки він йшов до дверей, була лиш втома:

– Вашу б енергію, Валерія, та в мирних цілях: гори б зрушили.

Шанс відповісти мені не надали, зникнувши за дверима. Мудре рішення. Доросле. Кінець кінцем, він тут професор, а я так – дятел мозкодзьобний.

Поки я зсередини закипала, не встигнувши виплеснути усю накопичену жовч, Власій багатозначно покашлював, а Владька тихенько давився чаєм, чим невимовно мене порадував, надавши свою тушку для тортур:

– Ну, от ти ще чого?!

– Ні-ні, Лєрочка! Я тишком-нишком п’ю чай, – він не втримався й приснув. – Чим він тебе так допік?

– Чотири роки знущань! Як гадаєш: недостатній привід розізлитись?

– Ну, судячи з його реакції на тебе, ти навряд чи зносила все покірливою вівцею.

Мій кулак врізався межи Владькиних лопаток – його щастя, що він чай допив:

– Мене ще з вівцею не порівнювали!

Він підійняв руки:

– Пробач! Пробач! Ти й вівця? В мене точно – потьмарення, – він аж запирхав, намагаючись стримати сміх. – Тигриця! Не менше.

Я відвісила йому потиличник, а вартовик якось дивно блимнув на мене й відвернувся. Та я ж бо помітила:

– Щось не так, Власію?

– Так, так, – важко зітхнув він, похитуючи головою. – Йти вам вже час.

Влад підійнявся:

– Дякую, Власію!

А я не втрималась й, підскочивши до чоловічка, присіла й цьомкнула його у щоку:

– За все-все – дякую!

Він потріпав мою «вибухову» копицю, можна сказати, по-батьківськи. В мене знов защипало очі, защемило у грудях, і Власій одразу ж забуркотів:

– Нема чого мені тут вогкість розводити. Лети вже, метелику. Ти тіко дивись, даремно крильцями не тріпоти: інколи й пригальмувати бува не зайве.

Я піднялась, шмигнувши носом, а вартовик втупився у Влада:

– Дивись, хлопче! Щоб волосина з її голови не впала! – погрозив він пальцем.

– Та знаю я, знаю! І без попереджень ваших. Накинулись по черзі, начебто я тільки тим і займаюсь, що ґав ловлю.

Мені навіть цікаво стало: це ж хто першим у черзі був? Невже Колвін? Його так моя безпека хвилює? Серйозно?! Добре, частина звинувачень знято, а далі подивимось.

Ми вийшли на вулицю. Професор сидів на ґанку, зціпивши перед собою пальці рук й уткнувшись в них підборіддям. Побачивши нас, він підвівся й розвернувся в мій бік. Дивився при цьому кудись повз мене – за моє плече. Не знаю чому, але відчуття від цього були неприємні. Ще неприємніше стало, коли він заговорив цілковито безбарвним голосом – він навіть лекції таким ніколи не читав:

– Валеріє, ми зараз ідемо до межі цього місця. Ви з Владом залишитесь по цю сторону: вас ніхто не буде бачити. Та ви будете бачити все. Те, що буде відбуватись, – він трохи осікся, – може вас шокувати.

– Ви про палахкотючі згустки, що вилітають з долонь? – хмикнула я, смикнувши плечем. – Не бійтесь: кричати не буду, тікати якомога далі – теж, заламувати руки не стану, у ступор не впаду, ну, і далі самі вигадайте, наскільки широко може сягнути ваша фантазія: що би я могла ще вибрикнути з переляку.

Треба ж! Професорські очі повернулись до мого обличчя, й в них промайнуло щось схоже на посмішку:

– Фантазувати з вами? Ну, що ви: все одно промахнусь. А кров? – учора, мабуть, він все ж помітив, як здригнулась моя рука, коли я брала воду з його.

– Не боюсь. Ні своєї, ні чужої. Свого часу, – зло процідила я, згадуючи не саму райдужну частину свого дитинства та отроцтва, – надивилась вдосталь. Лиш трохи відвикла. Але з вашою допомогою, гадаю, й це непорозуміння буде дуже скоро усунене.

По обличчю Колвіна промайнула якась болісна гримаса. Якби я не знала професора, то вирішила би, що йому завдала болю моя тирада. Але це було б надто красиво, тим більш, що його фізіономія враз набула свого звичного непробивного крижаного виразу.

– Тож, я можу сподіватись, що ви не будете прагнути творити дурниці?

Таке враження, що я тільки цим і займаюсь!

– Можете, – якомога спокійніше і байдуже кивнула я.

Почувся стриманий смішок Владьки, за що його ребра миттєво відчули радість зустрічі з моїм ліктем.

– І ви обіцяєте виконувати всі…, – Колвін затнувся на слові, – все, що вам скаже Влад.

Не пролунало слово «команди»?! Приємно здивована.

– Так, – втиснула я себе у рамки лаконічності з такого приводу.

– Так?! – здивовано вигнулась брова чоловіка, демонструючи крайній ступінь його подиву.

– Гадаєте, що слово «так» має другий сенс?

– З вашими здібностями ви в нього й третій втиснути зможете.

Та що ж таке?! Знов?! Я насилу, але все ж встигла вдарити по гальмах і розсудливо промовчала, спокійно, сподіваюсь, що саме так, дивлячись на професора, чим, схоже, здивувала його ще більше. Колвін якось трохи ошелешено кивнув і збіг сходами:

– Все. Рушаймо!

Ми перетнули галявину перед будинком й заглибились у ялинник. Владька вчепився в мою руку з не меншою люттю, ніж напередодні це робив професор, наче я тільки те й роблю, що тікаю кудись в істериці. Не витримавши, я прошипіла:

– Я розумію – він! Але ж ти мене знаєш! Відпусти руку – я й сама можу йти.

Влад винно посміхнувся:

– Знаю. А от ти цей ліс не знаєш, на відміну від мене.

– Я зросла у лісі!

– Але не в цьому.

– Добре! Тільки не здавлюй так! Я скоро синці колекціонувати почну.

Він скорчив мені мордочку, але хватку трохи послабив. Ми вийшли з ялинника й опинились у змішаній частині лісу. Влад і Колвін йшли спокійно та впевнено, немов кожну купину та гілку тут знали, а от я спотикалась через раз, оскільки тих жалюгідних крихт світла, що насилу висотували із себе неповний місяць та малесенькі зірочки з блідим мерехтінням, ледь просочуючись крізь густий полог дерев, явно було недостатньо для повноцінного руху з комфортом. Тому я, періодично чортихаючись, тільки й робила, що повисала на руці хлопця, на що він підхоплював мене, не дозволяючи ганебного падіння свого друга поруч з яким-небудь корчем.

Кінець кінцем, Колвін зупинився на межі невеличкої галявини й повернувся до нас:

– Влад, ти пам’ятаєш: що б не трапилось, як би не повернулось – ти залишаєшся поруч з нею

Від цих слів мені стало якось лячно. Я окинула скануючим наскрізь (хотілось би) поглядом професора, потім Владьку, й знову повернула очі на викладача:

– Ви зараз про що?

– Валеріє, – навіть у темряві я примудрилась розгледіти неспокій в очах Колвіна, – ви не забули, що обіцяли не робити дурниць?

Де – я, а де – дурниці?! Я сердито пирхнула:

– Мені поклястись?

– Не відмовився б, якби був певен, що це дасть залізні гарантії вашої розсудливості.

– Та я просто уособлення розсудливості, враховуючи скільки я мовчала.

– Що було дуже дивно.

Мій язик аж чесався відповісти хоч щось, та професор зробив крок у бік і, наче розчинився у темряві. Я ошелешено повернулась до Влада:

– Він… щез?

– Не зовсім. Колвін вміє вигідно використовувати темряву, гру світла й тіні, щоб сховатись в них на доволі довгий час. Це – ціла наука.

– Ти її теж засвоїв?

– Не так довершено, як твій професор.

З моїх очей мало блискавки не вилетіли:

– Він – не мій!

Влад якось дивно глянув на мене:

– Але ж ти в нього вчишся.

– Хіба що в цьому сенсі, – буркнула я.

Далі договорити я не встигла, тому що по краях галявини пронеслись якісь спалахи, а через хвилину й сама галявина стала схожою на місце святкового феєрверка, з тією лиш різницею, що феєрверки ці летіли в людей. Виявилось, Колвін не наодинці протистояв тим, хто на нас чатував: я нарахувала загалом людей з п’ятнадцять. При цьому супротив професора були двоє. Два полум’яні батоги, що вилетіли із рук супротивників, він встиг перехопити своїм, сплести їх у вогняний шар і, розділивши навпіл, навіть не торкаючись до нього, відкинув назад. Один з нападників відлетів, а другий встиг чимось розпилити цю шарову блискавку, що летіла на нього, і шпурнув у Колвіна синій згусток. Професор швидко озирнувся й, у розвороті, зробив якийсь пас рукою, внаслідок чого синя маса полетіла в спину одного з супротивників, що бився з кимось, хто, судячи з усього, був на нашому боці. Синє примарне світіння повністю оповило тіло, якого торкнулось, і людина, чи ким воно там було, звалилась додолу.

Я почувалась глядачем фантастичного фільму з приголомшливими спецефектами. От тільки радості перегляду я не відчувала, розуміючи, що тут точно в кінці не буде слів «у процесі знімання жоден актор не постраждав». Бачила, як нервував Влад, і як в нього аж руки чешуться кинутися в натовп. В мене й самої вони чесались, та розум пригнічено шепотів, що все, на що я можу придатись у такому бою, так це полягти – ні, не смертю хоробрих, а, скоріш, ідіотів, або ж – стати трофеєм, що теж ніяк не спокушало.

З роздумів мене вирвав гучний рик з лівого боку галявини. Я розвернулась туди й мені стало моторошно: з приголомшливою грацією у світлі різнобарвних спалахів на галявину вийшли два величезних леопарди. Поруч зі мною також пролунав рик, правда, Владькин:

– С-сволота! – прошипів він.

– Налякай мене.

– Вони вивели двох поліморфів.

– Вла-а-ад?

– Це ті, хто може обернутись багато ким. А в нас тільки один – Колвін.

– І-і-і?

– Коли вони у тваринній формі, на них магія не впливає. Битися з ними може лиш такий, як вони. Олег, звісно, може ведмедем обернутись, та він метаморф, і слабкіше навіть зі своїми габаритами. Лєрка! – він озирнувся на мене. – Пообіцяй стояти тут і нікуди не лізти. Мені потрібно туди. Як щось не так – біжи до Власія!

Я не встигла запротестувати, як Владька вилетів на галявину й завертівся, сиплючи блискавками наліво й направо. Та його я швидко втратила з виду, бо переді мною Колвін зник у яскравому вихорі, а на його місці з’явився величезний білий тигр у чорну смужку. Виглядав він приголомшливо: висока холка, м’язи, що перекочувались під виблискуючим у мерехтливому світлі хутром, м’яка, але, разом з тим, погрозлива хода, та обпалюючий крижаний блиск очей. Його потужний хвіст нервово бив по боках, а з пащі виривався загрозливий рик.

Хижаки повільно наближались одне до одного, шкірячи жахливі ікла та здиблюючи шерсть на загривку. Леопарди намагались зайти з двох боків, а в мене зсередини все холоділо. Усі троє були досить значного вигляду, але мій розум безальтернативно підказував, що тут правила арифметики працюють повною мірою й не на нашу користь: два завжди більше ніж один. Тож, у Колвіна шанси на перемогу – один до двох.

Ніколи не думала, що почну хвилюватись через цього бісового професора! Кулаки за нього зараз стискувала й боялась, щоб з ним нічого бува не трапилось. Сама б накинулась на одну з цих диких тварин, якби могла. Я аж заскиглила від безсилля.

Зненацька тигр різко озирнувся, і я злякалась, що на нього зараз і накинуться, поки він відволікається. Та, як з’ясувалось, на це він і розраховував. Один з леопардів зробив кидок. Далі все було, наче в уповільненій зйомці. Я бачила, як передні лапи плямистої кішки під час руху пішли під тулуб, шия трохи витяглась і… прямо під неї влетіла тигрина лапа з випущеними пазурами, розриваючи її. Фонтан яскравих червоних бризок здавався приголомшливо заворожливим. Вони злетіли мінливими блискотливими краплями, а тигр встиг вже зчепитись із другим леопардом. Перший залишився лежати нерухомо, і я з полегшенням зітхнула.

Величезні кішки то кидались одна на одну, завдаючи удари й намагаючись вчепитись іклами у горлянку супротивника, то кружляли одне навколо одного. Я, наче заворожена дивилась на це дійство, вже не звертаючи уваги на бій, що вирував навколо, і поступово помітила, як леопард потроху веде тигра в певному напрямку. Не знаю, чи звернув увагу на це сам Колвін, та я почала вдивлятись у темряву на тому боці галявини, куди його намагались підвести, й розгледіла в кущах під деревом підозрілий блиск. Придивившись, я помітила дві сині мерехтливі й надто примарні доріжки, що ледь виднілись у передранковій пітьмі, і линули вони з очей чорної пантери, яка ледве вгадувалась, вкрита тінню. Доріжки тяглись до тигра. Ще трохи, й вони будуть зовсім поруч, а тоді… Що тоді?

Не знаю, чим я думала, й що на мене найшло, але я вистрибнула на галявину й втупилась на ці доріжки. Все, чого я хотіла, це хоча б зупинити їх. Натомість, вони злетіли догори й опинились прямо навпроти моїх очей. Я сахнулась від них, але вони кинулись до мене, і я не змогла вигадати нічого кращого, ніж викинути руку їм назустріч, намотати обидві на зап’ястя й рвонути донизу. Пролунало моторошне виття. Мою руку обпалило й пронизало таким болем, що очі миттєво заволокло пітьмою. Останнє, що я почула, жахливий рев хижака…