Години зо дві, в усякому разі за моїми відчуттями, ми бігали лісом. Як бігали? Бігав професор, а я волочилась за ним слідом, спотикаючись на кожному корчі, купині, ямці, гілці, оскільки прокладеними стежками ми точно не користувались. Черговий раз пораділа, що віддаю перевагу спортивному взуттю, а не натягла босоніжки, котрі, мабуть, ще годину назад полягли б смертю хоробрих у боротьбі із далеко не міською місцевістю. На усі мої питання Колвін відповідав коротко й однозначно: «Так», «Ні», «Пізніше». Інколи я чула: «Сюди» та «Обережніше». Останнє, насправді, лунало зазвичай вже тоді, коли я мала нещастя вкотре налигнутись та чортихнутись (важкувато стало стримувати себе).

Але, треба віддати належне професору, інколи він все ж встигав спіймати студентку-невміху у польоті, не доводячи до зіткнення літного апарату імені мене із землею. За що я була йому безмежно вдячна, хоча, якби ловив частіше, то ступінь мого забруднення був би набагато менше, а ступінь вдячності – прямо пропорціонально більше. Але, як сталося – так сталося. І на тім дякую!

Як же віддавна я лісом не шастала! Відвикла. Та в дитинстві я ці корчі й не помічала: стрибала, як козеня! Цивілізація все ж діє регресивно у плані адаптації до природи: я майже усю свою вправність та спритність розгубила. Хоча, за останні десять хвилин мені все ж пощастило: ймовірно, пам’ять мого тіла була безсовісно збуджена моєю ментальною лайкою та встала до керма. Навіть Колвін здивовано озирнувся: так довго не долітали до його вух мої стримані чортихання. Мабуть, перевіряв повну наявність моєї тушки. А, ну, як відірвалась по дорозі, й в його залізному капкані бовтається лише лапка. Мене навіть усмішкою обдарували – цілком підбадьорливою. А в мене від несподіванки, як на зло, вилиці звело і те, що я зобразила на обличчі у відповідь, не зовсім було схожим на щось привітливе.

Нарешті, ми зупинились біля якихось ялинкових зарослів. Я задоволено перевела дух:

– Яким богам дякувати за цей перепочинок?

Професор лиш хмикнув:

– Немає різниці: все одно ніхто не почує.

– От і чудово: не буду витрачати енергію на дрібниці.

Він озирнувся на мене, хитро мружачись:

– А вона в вас ще є?

– Ну, оскільки я поки що стою на своїх двох, а не валяюсь, – я невизначено махнула рукою кудись у траву, – непритомною, то, мабуть, є.

Колвін чомусь кивнув:

– Чудово. От і стійте, – він раптом втупився в мої очі. – Тільки стійте точно на місці.

Я ошелешено витріщилась на нього:

– Зовсім на місці?

– Валеріє, якщо я сказав на місці, то це означає, що ви стоїте і не намагаєтесь зробити хоч крок вперед чи в бік, якщо не хочете неприємностей. Я зрозуміло пояснив?

– А ви не пояснили: ви наказали.

– Не має значення. Значить, наказав. Стійте і не руште, Соколовська!

О, почався перший ступінь роздратованості! Чи другий, оскільки знов на «ви» й за прізвищем? Професор, обережно ступаючи по траві, рушив до ялин, та незабаром зник поза віттям. Не знаю, скільки його не було, але мені здалось, що довго: ненавиджу чекати! Почулось, що десь поблизу хруснула гілка, й одразу ж затихло. Може, й справді, здалось? Я озиралась на всі боки одразу, та нічого не бачила, хоча здавалось, що хтось на мене дивиться. Чи я знов почала параноїти? Тож, поки я так крутилась, рівновага моя дещо втратилась і, випадково – абсолютно точно випадково – зробила пару кроків уперед…

Я ледве встигла зімкнути щелепи та закрити рота обома руками, щоб не закричати від болю, що пронизав мене від щиколотки до, здається, мозку. Так, я розуміла, що кричати не можна – можуть почути, а тому – тихо скиглила. Ну, може, не зовсім тихо, проте сил терпіти цей біль в мене вже не було. Я опустила погляд до низу, і кричати захотілось з іще більшим ентузіазмом: мою праву ногу від ступні до коліна оповивала якась дивна ліана, що світилась зеленим світлом, а от біль пульсував по усьому тілу.

З-за ялин, нарешті, виринув професор і, глянувши на мене, видав досить нетривіальну лайку, найм’якішим з якої було:

– Ну, що за безголове дівчисько!

Обережно ступаючи по траві, хоча і було видно, як він нервував, Колвін наблизився до мене, перехопив за плечі і талію, й поклав на землю:

– Потерпи трохи.

Затискуючи рота руками, та продовжуючи жалісливо підвивати, я згідно кивнула. З його долоні знов зірвався якийсь яскравий згусток та, злетівши на пару метрів над нами, розгорнувся прозорим куполом. Лісовий гомін раптово стих.

– Можна стогнати, й навіть голосно, – зайнявшись моєю ногою, пробурмотів Колвін. – Тепер нас ніхто не почує й не побачить.

Я відняла руки від рота й голосно, часто задихала:

– Це… це що – взагалі?!

– Конкретизуйте ваше питання, Валеріє, – спокійно продовжуючи маніпуляції з моєю ногою, уточнив чоловік.

Зло сяйнувши на нього очима, я тицьнула в оповиту ліаною гомілку:

– Почнемо з цього!

Він підійняв на мене погляд, а я раптом зрозуміла, що біль із тіла зник: лиш у кісточці ще трохи неприємно пульсувало.

– Це? – його гаряча долоня ковзнула по моїй щиколотці, наче знімаючи останні спазми. – Магічний капкан.

– Магічний капкан! – прошипіла я. – А це?! – тицьнула пальцем догори.

Колвін здійняв очі туди ж, нібито роздивляючись, що у нас над головою, й наче винно усміхнувся:

– А це – магічний звукоізоляційний купол, що ховає нас від переслідувачів.

– Ага! – я зіперлась на лікті й втупилась у професора з надією пропекти у ньому дві дірки, щонайменше. – А ви – чарівник!

Він почав підійматись, одночасно підхоплюючи мене на руки:

– Вважайте, що на сьогодні – ваш персональний.

Нога, на подив, вже зовсім не боліла, і я спробувала вистрибнути з його рук:

– Пустіть, я сама піду!

Колвін лише міцніше притиснув мене:

– Самі ви нікуди не підете. По-перше, на ногу ви все одно стати не зможете: на те й він магічний капкан. По-друге, краще я сам перенесу вас через усі капкани, бо з вашою вдачею та прудкістю ви ще в один влізете.

Не встиг він договорити, як в декількох метрах від нас з-за дерев виринули четверо переслідувачів: ті, що з неприємною дамою. Я машинально обхопила професора за шию й, мабуть, надто міцно – він аж кашлянув:

– Ви вирішили мене придушити, щоб помститися за усі іспити разом?

– Ви вгадали, Ігоре Дмитровичу. Обстановка саме та: ліс і ми лиш удвох. Якщо не рахувати цих, – я кивнула на наших шукачів. – Вони нас точно не побачать?

– Точно. Щонайменше, найближчу годину.

– Ну, от, – розпливлась я у хижій посмішці. – Тут і закопаю.

– Яка ви кровожерлива! – осміхнувсь він.

– Це ви – кровожерливий! Скільки моєї крові попили…, – пробуркотіла я, вже навіть без злості чомусь. – А я збиралась душити абсолютно безкровно.

Він підійняв на мене свої очі, де весело стрибали бісенята:

– Під час іспитів мені здавалось, що ви хочете мене загризти.

– Так під час іспитів і хотіла, – цілком погодилась я, підтверджуючи його точне спостереження.

Колвін ковзнув по моєму обличчі якимось дивним поглядом, від якого мені, коли чесно, стало дещо не затишно. Здається, він помітив мій вираз та відвів очі на наших переслідувачів, котрі через пару хвилин зникли десь за деревами.

– Сердитесь на мене? – він повільно рушив до ялинника.

– А ви як гадаєте?

– Бачу, що сердитесь. Проте, ви краще всіх на потоці знаєте мій предмет.

Я мало не задихнулась від обурення, й ледь не вистрибнула з його рук знов:

– То це ви навмисне наді мною знущались, щоб вмотивувати мене таким бузувірським способом?!

– Обережніше, Валеріє! – розсміявся він, знов міцніше притискаючи мене. – Якщо я зараз зроблю один необережний крок, то рухатись далі нам стане набагато складніше.

– Це просто знущання якесь! – злостиво пихтіла я.

– Ви зараз про що?

– Про все! І про вашу викладацьку методику зокрема!

– Судячи з рівня ваших знань, у мене непогана викладацька методика. А, якби я постійно вас заохочував похвалами, мене б звинуватили в тім, що я завів собі улюбленицю.

– Що-о-о?! – кров прилила до мого обличчя, й з-під повік, мабуть, полетіли іскри, шкода, що не справжні.

Колвін на хвилину зупинився й поглянув в мої очі досить серйозним поглядом:

– Ви добре розчули останнє слово?

– Цілком!

– От бачите, – рушив він далі, – навіть ви на нього відреагували не надто адекватно. А уявіть увесь потік та викладачів? І слово «улюблениця» досить швидко би трансформувалось у деяке інше, яке вам навряд чи приємно було б чути за своєю спиною. А псувати вашу репутацію у мої плани не входило точно.

Мене накрило черговою хвилею обурення навпіл з новою порцією крові, що прилила до моїх й без того не блідих наразі щік:

– А-а-а! То це мені ще й вдячність висловити вам за те, що так прагнули мою репутацію оберігати?

– На ваш розсуд.

– Чи, може, за свою більше вболівали? – втупилась я в нього.

– Повірте, і своя мене також хвилювала, хоч і в меншому ступені.

З обличчя професора завжди було складно виявити: жартує він, чи говорить серйозно. Що-що, а за чотири роки я встигла з’ясувати, якщо Колвін не хоче демонструвати емоцій, то ніхто і не зрозуміє, які у ньому насправді вирують. Та інколи він все ж втрачав контроль, й сьогодні був як раз такий день: вряди-годи кермо управління ситуацією вислизнуло із його залізної хватки. І тепер я час од часу ловила то дивну посмішку – чи то лукаву, чи то вдоволену; то погляд, буквально скануючий мене, й точно розуміла, що всередині чоловіка був справжнісінький шквал якихось пристрастей. Хотілось би знати яких.

– Знаєте, – вирішила я ще трішки посмикати тигра за вуса з надією, що в процесі періодичних рикань на мене, він все ж зіллє більш суттєву інформацію, попри постійно повторюване слово «потім», – як тільки ми доберемось до кінцевої точки нашої такої не тривіальної пригоди, я все ж потурбуюсь створенням іменної медалі для вас «За героїчний порятунок дятла Соколовської В. Є.»

– От про дятла точно не забудьте, й медаль можна буде сміливо перекваліфікувати в орден.

А я сподівалась, що це слово, хоча б з ввічливості запропонують виключити! Добре, дятел – то й дятел:

– Ой, та ви ще скажіть, що через мене почесним донором не стали!

– А ще в мене ікла відросли, – хмикнув професор.

– Я до вашої шиї ні разу не приклалась у реальному житті!

Щось я не те, здається ляпнула, судячи з того, як гарно й артистично одна з брів Колвіна зметнулась догори, надаючи його обличчю досить неоднозначний вигляд. Треба буде перед дзеркалом потренуватись своїми так орудувати, якщо доживу, бо надто хижо професор втупився у мою шию:

– Зате в мене велетенське бажання прикластись до вашої, Соколовська! – пролунало доволі грізним тоном, враховуючи другий ступінь роздратування.

Зобразивши на обличчі деякий переляк, я скосила очі на чоловіка:

– У сенсі: загризти?

– А ви ще якийсь сенс хочете відшукати у моїх словах? – пролунало питання досить єхидно.

– Все! Я зрозуміла: дятел явно перетрудився – час відпочивати. Дупло дятлу нададуть?

– Це влаштує? – професор кивнув кудись за мою спину.

Я озирнулась: на галявині, посеред ялин красувався акуратний, затишний двоповерховий дерев’яний будиночок. Хоча другий поверх був, скоріш горищного типу.

– Ух, ти! – дятел вирішив таки висловити свої емоції. – Хатинка!

– Угу, – промимрив Колвін, – на курячих ніжках.

– Баба Яга додається? – не вгамовувалась мізкодзьобка.

Ну, от навіщо з таким багатозначущим поглядом дивитись на мене? Хоча, зрозуміло – навіщо. Приблизно задля цього:

– Зараз додасться, – кивнув він і поніс мене до будинку. – Навіть нога кістяна в наявності, – натякав він на нерухомість однієї з моїх кінцівок.

Професор почав підійматись сходинками, поки я ображено сопіла:

– От за ногу навіть прикро!

Чоловік дещо пригальмував на порозі, здивовано розглядаючи мене:

– Тобто, з Бабою Ягою ви цілком згодні?

– Ну, у зрівнянні з лялькою із силіконовими мізками, Баба Яга звучить ще й компліментом, – навмисно підібгавши губи, я, не блимаючи, втупилась в його очі, де в глибині синіх крижаних бризок миготіли якісь іскри, і не здивуюсь, якщо то – відблиски пекельного полум’я.

Він поспішно відвів погляд, штовхнув плечем двері, й заніс мене у будинок, згрузивши на цілком комфортний широкий диван:

– Пити хочете?

Я стверджувально хитнула головою:

– І їсти, про всяк випадок, також.

– Спочатку вода, – посміхнувся він, – а потім все інше, – і подивився на мене, як на шкідливе киценя. – Я за водою до джерела збігаю. Сподіваюсь, під час моєї відсутності ви не спробуєте сунути свої поки що відносно цілі кінцівки ще куди-небудь?

Скинувши брову таким собі крилом, я спробувала домішати до своєї посмішки неабияку частку сарказму:

– Найкращий спосіб уникнути прибирання після приймання гостей – це розповісти їм, що будинок напханий капканами. Ні в кого і в думках не буде шастати, не те щоб смітити. Та ви просто уособлення гостинності, Ігоре Дмитровичу.

Колвін якось сипло засміявся:

– Ви майже вгадали, Валеріє. Проте, на даний момент усі капкани інактивовані.

Тільки розвела руками:

– Що і треба було довести.

Вже у дверях він озирнувся:

– Ви – дивовижна дівчина, – посмішка ледь ковзнула по його чітко окресленим губам.

– Тому що не влаштовую істерик?

Він нічого не відповів та вийшов. А мені враз стало невесело. Спогади – найгірші – накотили гарячою хвилею й пронеслись жаром по моїй шкірі. Так, я не влаштовую істерик. Давно. З дитбудинку. Там це швидко вибивають. Або ламають…

– Влетів, натоптав, запилив підлогу, гостю, немов куль кинув і вимівся. Ні тобі – добридень, ні тобі – до побачення. Ну, чисто, дракон: влетів-вилетів! Де ж це бачено, щоб ясну панночку одну кидати?!

Тихий буркотливий голос, із хрипотою, висмикнув мене із роздумів, і я мало не підстрибнула на дивані. Звук линув від дверей. Я повільно повернулась в той бік і ледь не закричала: прямо на мене йшло створіння з пів метра зросту, з густим білосніжним волоссям, стягнутим на потилиці у хвостик; веснянкуватим обличчям, що чимось нагадувало помісь усміхненого дитячого з їжачком – носик горошинкою, кирпатий-кирпатий; очі величезні, карі; у в’язаному светрі й таких же штанях, і у… кросівках. Така собі композиція. У міру просування воно підіймало з підлоги пил, і той одразу ж самоліквідувався.

Щоб оцінити мальовничість картини, мені вистачило пари секунд. У наступний момент моя рука мимоволі вхопила найближчу подушку й жбурнула в створіння. Сама ж я доволі прудко підскочила на дивані, зовсім забувши, що одна з моїх ніг знаходиться у недієвому стані (я навіть забула: котра з них), й вистрибнула на спинку, начебто це могло мене порятувати.

– Охохох! – пролунало пригнічене з-за подушки, котра дивним чином завмерла перед фізіономією створіння. – Чого кидаєшся?! – пирхнуло воно й подушка, до якої ніхто не торкався, полетіла знов на диван. – Ось як напіддам, щоб не шкодила!

І мене реально вдарило якимсь розрядом – не те щоб сильним, але відчутним, до того ж у п’яту точку, що ледве не стало причиною мого далеко не епічного польоту на підлогу.

– Ай! Ну, просто казкова гостинність! – не втрималась, гримнувши я, і вчепилась пальцями в обшивку дивана. – Ви хто?!

Створіння, завмерши десь у метрі від дивана, уперло кулачки в боки й нахабно свердлило мене очима:

– Кощій Безсмертний!

– А-а-а! – нервово реготнула я. – Воно й видно!

– Сама ж бо хто?

– Баба Яга!

– Отож бо, дивлюсь якась смикана. Де помело засіяла, сердешна?

– У димоході застрягло, – пирхнула я, поглядаючи з надією на двері.

Та моя надія – це окремий тип у ланці подібних їй. Як там кажуть? «Надія вмирає останньою»? Та ж моя завжди дотягує до фінальної стадії власної агонії, здригаючись вже у передсмертних судомах, і її реанімація завжди цілком і повністю залежить від моєї совісті, котра своєю чергою, гаденько так, шепоче, що час вже й прибити стерво і симулянтку.

Самозваний Кощій, тим часом, знов рушив у мій бік. Я упереджувально викинула руку вперед (нібито це могло спрацювати!), ледве не благаючи:

– Слухай, а ти не міг би залишатись стояти там, де стоїш?

– Та невже ж друга давнього обійняти не хочеш? – в його голосі навіть сльозливі нотки промайнули – артист!

– Це хто кому тут друг?! – пирхнула я, намагаючись пригадати будь-що із дитячих казок на цю тему.

– Так, Кощій – Бабі Язі! Чи забула?

– Ага! Я, коли через димохід влітала, головою стукнулась – пам’ять і відбило, – заманулось і мені пограти у цю цікаву гру – хто кого пересміється.

– І хто ж це димоходами у нас тут мандрує? – пролунав такий, чорт!, довгоочікуваний голос від дверей, що в нього одразу ж полетіла подушка, як тільки я з’їхала зі спинки на диван назад.

Треба сказати: реакція у професора відмінна – спіймав однією лівою. А в мене, до тієї купки питань, що була, додався ще вагончик з візком. Звичайно ідеальна зачіска чоловіка була дещо скуйовджена, по-моєму, у волоссі навіть травинка опинилась; відпрасована сорочка зім’ята, а рукав розірвано; штани мали вигляд не кращий від сорочки, а в куточку губ виднілась пляма крові. Він підійшов до мене і простяг глечик із водою:

– Найсвіжіша – прямо із джерела.

Я потяглась до довгоочікуваної посудини, мимохідь ковзнувши поглядом по Колвіну ще раз, та ледь не відсмикнула руку: те, що на відстані здавалось брудом, насправді виявилось ляпками крові, наче розпиленої по світлій тканині сорочки. Глечик я все ж взяла, сподіваюсь, не тремтячими пальцями:

– Ви воду у побратима відвойовували?

Професор глянув на мене з таким втомленим виразом, що я його навіть пожаліла, й одразу ж захотілось йому самому водички налити, подушечку підмостити й баєчки укласти. Він бухнувся на диван поруч зі мною й криво всміхнувся:

– Боїтесь, що десь неподалік блукає ще один подібний монстр?

Я нервово відсьорбнула холодної води й буркнула:

– Судячи з вашого вигляду, вже не блукає.

– Ох, Дмитричу-Дмитричу, – подало буркотливий голос створіння, – все воюєш – не навоюєшся.

– Власій! – перевів свою увагу на нього Колвін. – Ти навіщо гостю лякаєш?

– Це ж хто кого, якщо у корінь дивитись! – пирхнуло воно у відповідь й виразно подивилось на мене. – Сама ж Бабою Ягою і нареклась.

– А хто тут Кощієм назвався? – обурилась я.

На моєму обличчі чітко позначився чіпкий чоловічий погляд. Я повернулась: професор дивився на мене невідривно, немовби кожну рисочку окремо досліджував. Він навіть не приховував цього: розглядав мене поступово і в його погляді не було й тіні ніяковості. Чого не скажеш про мене. Я відчувала, як мої щоки досить швидким темпом набували кольору «бордо», а по шкірі бадьоро маршували тоненькі розпечені голочки, рясно ллючи під неї жар, що із щедрістю стікав з кожного вістря. Не знаю, скільки б ми ще грали у гру «Хто мигне першим», та не витримала я, мабуть, через відсутність досвіду:

– З вами все в порядку, Ігоре Дмитровичу?

Чоловік невдоволено зморщився:

– Ви повторюєтесь, Соколовська.

Та, що ж таке?! Знов цей ненависний крижаний тон! Тут і янгольське терпіння не витримало б – що вже про моє казати! Прикріше за все було чути щось подібне після всіх сьогоднішніх злощасть, що впали на мою невдачливу голову:

– Ви так остерігаєтесь чужого співчуття?! – ледь не прошипіла я. – Боїтеся, що воно зіб’є з вас намертво примерзлу корону короля чудовиськ?!

Подив, що виник на обличчі чоловіка, був воістину неоціненним. Він знов розглядав мене, але цікавість, що прослизала у погляді, була дещо іншою. Злам чорної лінії брови, легке примруження блискотливих очей, блукаюча усмішка – свідчили про… Та він сам озвучив:

– Ви так чарівно біситесь, що мимоволі виникає бажання драконити вас і далі.

Поки я роздувала ніздрі від обурення, наймиліший на цьому фоні Власій журливо похитав головою та прокрехтів:

– Ехехех! Навідаюсь я до Килини за млинцями з медком та кваском, – і зник.

В мене також виникло стійке бажання зникнути слідком та, оскільки дематеріалізуватись таким чином мені точно не світило, я просто зіскочила з дивана, вкотре забувши про бездіяльну ногу, й ледве не рухнула підстреленою ланню. Однак, була досить оперативно спіймана у районі талії дужими чоловічими руками, та повернута знов на диван із буркотінням:

– Куди вас весь час несе?

– Куди-небудь – подалі від вас! – вивернулась я із гарячих долонь та відсунулась якомога далі.

Нервово смикнувшись, Колвін підійнявся й рушив до шафки, що скромно примостилась біля величезного вікна. Недовго попорпавшись у її нетрях, професор повернувся, тримаючи в руці бузковий флакон і знов розглядаючи мене з мовчазною задумливістю.

– Що ще?! – не стрималась я.

– Потрібно обробити вашу ногу.

Вираз, з яким це було озвучено, мені не сподобався зовсім:

– Судячи з вашого тону, дане дійство точно пов’язане з чимось, що мені задоволення аж ніяк не принесе.

– Не знаю, не знаю, – те, з яким обличчям вирік він наступне, сподобалось мені ще менше. – Знаю лиш те, що обробити вашу ногу під щільно обтислих джинсах мені буде дещо важкувато.

Я ледь не захлинулась повітрям:

– Тобто?

Колвін присів на диван поруч зі мною, вертячи у руках завітний флакон:

– Чудовий вміст цієї місткості мені необхідно втерти в вашу ногу, починаючи від кінчиків пальців, і завершуючи стегном.

Професор старанно пропікав мене поглядом, я ж старанно відводила свій у бік. Усі слова, що я знала, застрягли десь на рівні горла, та там і залишились. Розуміючи, що я вирішила мовчати, немов партизан, він продовжив:

– Валеріє, якби ви прийшли на прийом до травматолога, і він виявився чоловіком, ви б пострибали від нього на одній нозі, лиш задля того, щоб він не побачив вміст ваших джинс? Повірте, перед ним пройшло стільки ніг, що він бачить в них лише стражденні кінцівки, і не більше.

Все це було промовлено таким рівним і монотонним голосом, що мені навіть прикро стало. Ні, я зовсім не хотіла, щоб професор загорівся пристрастю й накинувся на мене, хоча я не уявляю цю крижану брилу в подібній ролі, але й чути щось про усього лиш страждаючу кінцівку теж було неприємно. Я простягла руку до флакона:

– А чи не простіше мені самостійно розібратись з моєю стражденною, – не навмисне, але як вже вийшло, наголосила на останньому слові, – кінцівкою?

Він перехопив мене за зап’ястя:

– Не простіше, на ваш жаль, – осміхнувся він. – Втирання – це ще не все.

– Невже танці з бубном влаштовувати доведеться?

Колвін розсміявся цього разу напрочуд по-доброму:

– Обійдемося без танців. Самі побачите.

– Побачу – що?

– Я потім поясню.

– Ви весь час говорите мені це чарівне слово «потім» і нічого не пояснюєте. А тим часом цих «потім» накопичилось вже стільки…

Його пальці різко ковзнули з мого зап’ястя на мою долоню, стискуючи її в гарячій чоловічій:

– Так, уявляю, скільки у вас питань, і як від цього «зносить дах», хоча, – він глянув на мене і в його погляді – готова поклястись – було, що завгодно, але не холод, – нерви у вас міцні.

– В дитбудинку зміцнили, – ледь вичавила з себе я, стримуючи клубок, що підкочував до горла і вже набув таких розмірів, що його було майже несила утримувати, бо утримувала надто довго.

– Я знаю… тепер… знаю, – якось плутано почав говорити він, чого за ним раніше не помічалось. – Пробачте.

– Пробачте?! – моїм вухам, мабуть, приверзлось. – А за що?! – тепер я свердлила його поглядом, повільно вивільнюючи руку з чоловічої долоні.

– За те, що образив вас в перший день вашого навчання. Я був катастрофічно не правий, та й взагалі, не мав права так себе вести.

– Чому? Що я вам зробила?! – з мене, несподівано для мене самої, вирвався крик мало не відчаю.

– Лєра, я…, – він нахилився до мене й з-за розстібнутого коміра знов вислизнула знайома підвіска.

Моя рука, мабуть, пам’ятаючи незабутній марш моїх ніг у самоволку, проте абсолютно забувши, що вона не кицька, що гуля сама по собі, мимоволі потяглась, неначе її якась сила вабила, й торкнулась пальцем пів місяця. Кімната перед очима миттєво перекинулась, і вже крізь вату я чула занепокоєне: «Лєра! Лєра!», – але провалювалась все глибше і глибше. Суцільна темрява затягла все, утягуючи мене в баюкаючу безодню. Зникли образи, звуки, відчуття. Лиш віддалений гул, виниклий нізвідки, поступово зростав, поки не перетворився у голоси:

– …кухарьошка! – сміялась якась дівчинка, судячи з голосу, років шести.

– Дурне порівняння, і слова такого нема, – невдоволено пирхнув хтось, кого я точно знала.

От тільки звідки? Такі знайомі інтонації…

– Тому що римується, – продовжувало заливатись сміхом дівча.

– Рима – невдала.

– Зате складно!

– Годі пискотіти, синиця!

– Синиці не пищать: вони – щебечуть!..

На мить переді мною майнув погляд, та я не встигла його вихопити…

До рота полилась рідина, і мені довелось негайно її ковтати, щоб не захлинутись. У вуха врізалось надто голосно, після тієї вати, котрою вони на якийсь час були закладені:

– Лєра! Лєра, ви чуєте мене?

– Треба мати велику сміливість на тлі повної відсутності розуму, щоб не чути професора Колвіна, – пробурчала я фразу, колись кинуту ним одному з моїх співкурсників, що мав нахабство базікати на його лекції, й підняла повіки.

Обличчя професора здавалось занепокоєним та… знов зляканим?

– Зрозуміло, – спробував посміхнутись він. – Не тільки чуєте, а й до тями прийшли повністю.

– А ви б хотіли, щоб я там залишилась? – війнула я бровою у невизначеному напрямку.

Колвін важко зітхнув:

– Я би волів, щоб ви взагалі не зникали.

– Ох, ти, матінко моя! – пролунав занепокоєний голос Власія, що знов матеріалізувався посеред кімнати. – Ти що ж, окаянний твориш?! Зовсім дитину занапастив! Поглянь: геть змарніла!

Чоловічок, ким би він не був, стояв поруч зі столом і жбурляв у професора метафоричні блискавки з очей. Складалось враження, що він і кулаки ладен у хід пустити, якби ті не були зайняті купою пакунків, загорнутих у вишиті рушники. Схоже, у мене з’явився вболівальник. Приємно. Треба буде якось використати це проти Колвіна: не все ж йому наді мною знущатись.

Слабко посміхнувшись (десь там – в глибині – спить акторка, судячи з усього), я ледь промовила охриплим голосом:

– Ігоре Дмитровичу, допоможіть Власію клунки на стіл зіставити – йому важко.

Ігор Дмитрович лиш хмикнув на мою ремарку, ймовірно, не купившись на болісну інтонацію нещасної «дитини», за що був нагороджений нищівним поглядом все того ж Власія, який самостійно… «перемістив» згортки на стіл. Не буду навіть намагатись уявити, яким чином це в нього вийшло – сподіваюсь, я не галюциную. Звільнивши руки, він подріботів до мене й, обхопивши мою долоню своїми маленькими, співчутливо поглянув мені в очі:

– Десь болить, дівонько?

– Болить, – схлипнула я та миттєво захрипіла, – у-у-с-с-сюди-и-и…, – тому що моє тіло зненацька пронизав біль від ступні й до самого мозку, здається, ще більший, ніж у лісі.

Дивлячись, як ефектно я вигнулась дугою, Колвін прошипів якусь лайку, тицьнув флакон до рук Власія, розстебнув на мені джинси й ривком здер їх з мене. Іншого разу моєму обуренню і меж не було б, але зараз мене менш за все хвилювали обставин моєї напівроздягненості. Єдине, чого я хотіла, щоб цей біль скінчився.

Професор надто ніжно й м’яко почав втирати маслянисту рідину дійсно з пальців. Поступово, разом з тим, як його руки підіймались до мого стегна, біль відступав униз. Як тільки він перестав мучити мій мозок, ніс залоскотало ароматом кедра, трохи піхти й м’яти, та ще чогось гіркувато-солодкого й ледь чутного. Я потягла повітря, намагаючись розпізнати невідомі нотки.

– Це – ірис, Валеріє.

– Ви думки мої читаєте? – процідила крізь ще зціплені зуби.

– Ні. Це було очевидно. Основу легко розпізнати.

Біль спустилась до щиколотки, і я змогла розслабити бодай щелепи:

– Іриси так не пахнуть, – я підійняла голову й… витріщила очі.

Колвін не просто втирав ліки у мою ногу: від його долонь йшло світіння, що також всотувалось під мою шкіру, через що вона також деякий час світилась.

– Ці – пахнуть, – посміхнувся чоловік. – І це я також потім поясню.

– І те, що з вашими руками? – я перевела погляд на його обличчя.

– І те, що з моїми руками, – кивнув він, не відводячи очей.

Я відкинулась назад на подушку:

– Боюсь, однією лекцією вам не відкараскатись.

– Мені не звикати.