Хто я? Я тільки нереалізоване бажання стати письменником. Я тінь своїх власних мрій, я гарячковий сон викривленого реального життя. Ще з дитинства, коли я мріяла стати письменницею я уявляла стильний образ, який би вирізнявся з посеред буденних витонченістю і оригінальністю. І обов'язково шовковий шарф на шиї. Це було одним з обов'язкових пунктів справжнього письменника. А в +40 з шарфом на шиї точно будеш вирізнятись, хех. Отож, а дещо пізніше мені наснився сон, де в мене був сірий шарф чи він якось фігурував і це здавалось таким знаковим, таким містичним, що зовсім забула про те, що щоб стати письменником треба писати, а потім забула і про сон. Тепер мені потрібен цей шарф, я шукатиму його, поки мої твори не зазвучать в голові, не вибудуються в сторінки, не стануть знайомими історіями. Якщо один не допоможе, я знайду інший, як ні то ще інший. Мені потрібен елегантний шарф на шиї і купа слів в моїй уявній скарбниці. Мені потрібне моє життя, а не його тінь.

Не можу перестати писати і викладати ці незграбні розповіді, поки це все, що в мене є і все, на що мене вистачає 🙄 Осінь, осінь, осінь. Дощі, помаранчеве листя, помаранчеві вечори і довгі ночі. Пронизуючий холод. І важкі свинцеві кроки мало не щоранку, важкий погляд, обтяжений мозок, який рахує, рахує, але не знаходить достатньо сил, щоб боротись. Рита застрягла в боргах, застрягла в своїй голові, хоча і приваблювала тих, хто не знав її близько. Каштанове волосся, яке ледь завивалось по всій довжині, такі ж каштанові очі і постійно білосніжна шкіра. Такі безликі дні змінювались інколи на кольорові вечори вечірок, які їй не по кишені і що більше вони були не по кишені, то більше вона витрачала, щоб забути про це. - Який це келих вина, десятий? - запитала абсолютно рандомного знайомого, - та хто їх рахує, ахаха! Нарешті світ ставав простим і привітним. Нарешті світ ставав вартим уваги і ставала вартою уваги юна красуня, яка сумувала майже біля виходу. - Мадам, готова посперечатись, Вам це все занадто банально і нудно. - Так, я хотіла би вже піти, - вона була зовсім юна і боязко відвертала очі. - То давайте вдамо, що йдемо разом і вийдемо, - Рита схопила її за руку і мало не силою витягнула поза межі клубу. Навколо було темно і тихо, дівчина шепотіла щось про те, що час справді йти додому, але Рита притисла її до стіни своїм тілом і бурмотіла на вухо все, що спадало на думку. - Як тебе звуть, сонце? - Амалія - Таке ж гарне ім’я як і ти. Мені так самотньо, Амаліє. Дозволь трохи поговорити з тобою і підеш, добре? Ще трішки, - ніби наркоман Рита затягнулась вдихаючи запах її парфумів. Це був обман, це був самообман. Її ніжна шкіра, її близькість, її тепло, це все, що було тут і зараз, це все, що взагалі було коли-небудь в Рити, - мені теж не подобається це все знаєш, але тут з тобою…. - Можна мені піти? - дівчина зробила м’яку спробу все ж звільнитись і потрапила в пастку. Її руки зафіксували і притисли до стіни. “Ще трішки…посидь ще трішки”, губи блукали її шиєю обличчям і в голові Рити було тільки одне “вона все ж не йде, вона теж хоче залишитись”, “Ти просто не знаєш, Амаліє,” - вже вголос. І дівчина більше не пручалась. Жива іграшка для Рити. Ти була чудовою Амаліє, коли дозволила погратись з твоїми персами, коли дозволила проникнути тобі під білизну, коли стримувала себе, щоб не привернути увагу, коли стала тільки ще мокрішою після того як кінчила. Тоді Рита взагалі забула, де вона знаходиться, опустилась на коліна і залізла під твою сукню. Щойно хтось почав голосно говорити біля виходу з клубу, Амалія відштовхнула Риту і відійшла подалі: “Я викличу таксі, не йди за мною і забудь про моє існування” Рита тільки облизала свої ж губи і розсміялась: “Яка вона жорстока”. - Хто жорстокий, Рито і що ти тут робиш? - її подруга вийшла покурити, ось хто злякав оленя. - Ще скажи, що ти мене шукала. Доля жорстока, люба, - Рита поплескала її по плечі, хотіла було піти ще випити, але в голові закрутилося, - Ніна, я додому, дякую, що запросила. Не чекаючи відповіді дівчина пішла до свого будинку, це всього три-чотири квартала. Вона повільно зникала в мерехтливих вогнях міста, і світло від сьогодншнього вечора, щтучне світло гасло швидше за вуличні ліхтарі.

Я знаю, що це все несправжнє. Ці танці під мою музику, яка тепер наша. Ці рухи при тьмяному світлі монітора. Це божевілля. Твоє тіло і твоя душа. Моя незворушність і моя відданість. Я зараз вбила би за тебе, я можу бути жорстокою, ти знаєш? Роздягайся, люба, зніми це все, бо я хочу розпалити вогнище прямо тут і хай горить все, що на тобі. Краще хай воно горить, ніж розділяє нас. Ти продовжуєш танцювати і провокувати мене. Підводжусь і опускаю бретельку твого бюстгалтера. Твої очі в цей момент загораються ще більше. Це єдине місце, в якому залишилась іскра мого життя. “Роздягнись”, - шепочу і сідаю біля компа, музика має тривати. Ти підморгуєш і починаєш роздягатись. Наливаю собі коньяку і випиваю залпом чверть склянки. Не дуже благородно, так? В горлі пече, але це ніщо в порівнянні з неможливістю доторкнутись до тебе прямо зараз. Боже… давай справді спалимо всі твої речі. Жестом запрошую тебе сісти мені на коліна. Ти присідаєш, обіймаєш мене, цілуєш. Як жаль, що я не відчуваю твоєї плоті, що досі не зняла ці джинси. Але ж ти і не просиш. “Ти хочеш мене?”, - опускаєш мою долоню на свої груди. Стискаю їх і ковтаю ще алкоголю. “А ти мене?”, - він явно подіяв не так як сподівалась. “А ти мене?”, - не зупиняюсь… Починаєш цілувати мою шию, щоки, губи “Звичайно, люба. Чому я інакше тут…” “Щоб отримати свою дозу захоплення, як всі ви…” “Всі?” - починаєш плакати. Знову все не так, знову, знову, знову… Ніхто з нас не має бажаного. Але музика триває. Витираю сльози з твоїх очей. “Я погарячкувала, вибач, люба. Хіба ти не знаєш як сильно я хочу тебе?”. Цілую, починаючи з обличчя і закінчуючи грудьми. “Ти ж знаєш, що вже тут перестаю мислити, вже тут я твоя”. Відчуваю як ти гладиш мене по голові, поки твої соски розчиняються під дотиком моїх губ як ніжний зефір. На секунду піднімаю погляд: “Подай мені склянку з коньяком”. Ти підносиш склянку до моїх губ і я випиваю все до дна, з твоїх рук. “І ще секунду…” Прошу тебе піднятись, поки знімаю штани, а ти дістаєш з кишені своїх сигарету і підпалюєш її. Сідаю назад і прошу тебе знову сісти мені на руки. Бачу радість в твоїх очах, коли усвідомлюєш мій задум, сідаєш обличчям до мене, видихаєш дим прямо мені в лице, а далі терпкий поцілунок. “Мені було боляче, коли ти сказала це…, - по твоєму погляду бачу, що жорстокою можу бути не тільки я, - то буде чесно, якщо тобі зроблю боляче?” У відповідь тільки киваю, як я можу відмовитись від такої гри… Гасиш сигарету об мою ключицю. Коли б не коньяк, я би не сприйняла це так грайливо. “Бляха, Еліс…”, - виривається в мене, але ти змушуєш мене мовчати через поцілунок. Опускаю руки на твої стегна і вони починають повільно рухатись в ритм музики. З кожним рухом стискаю все сильніше, опускаю голову тобі на плече. “ Скажи це, скажи, що хочеш мене..” “А це не відчутно?” - твій голос вводить мене в транс…. “А це не відчутно?....А це не відчутно…” “Еліс..” - шепочу тобі на вухо. Наважуюсь торкнутись тебе нижче…справді відчутно, мені не здалось. Це сон…це сон.. Тебе тут немає взагалі чи як інакше? Мої пальці танцюють в тобі, моя душа танцює в ритм, мій глузд мовчить… Моя Еліс.. Ти стогнеш трішки голосніше, ніж гудять ритмічні баси в динаміку. Притискаєшся до мене в очікуванні завершення. Ти справді довіряєш мені? Здригаєшся ледь відчутно і затихаєш… я виходжу з тебе і проводжу язиком по своїй долоні, закінчуюючи пальцями, які були в тобі… Люблю спостерігати як твої щоки червоніють після такого. Але, як завджи, тепер ти надто стомлена. Вкладаю тебе в ліжко і лягаю поряд, нарешті закриваю цей ноут і залишаємось тільки ми вдох на всю ніч...