Хто я? Я тільки нереалізоване бажання стати письменником. Я тінь своїх власних мрій, я гарячковий сон викривленого реального життя. Ще з дитинства, коли я мріяла стати письменницею я уявляла стильний образ, який би вирізнявся з посеред буденних витонченістю і оригінальністю. І обов'язково шовковий шарф на шиї. Це було одним з обов'язкових пунктів справжнього письменника. А в +40 з шарфом на шиї точно будеш вирізнятись, хех. Отож, а дещо пізніше мені наснився сон, де в мене був сірий шарф чи він якось фігурував і це здавалось таким знаковим, таким містичним, що зовсім забула про те, що щоб стати письменником треба писати, а потім забула і про сон. Тепер мені потрібен цей шарф, я шукатиму його, поки мої твори не зазвучать в голові, не вибудуються в сторінки, не стануть знайомими історіями. Якщо один не допоможе, я знайду інший, як ні то ще інший. Мені потрібен елегантний шарф на шиї і купа слів в моїй уявній скарбниці. Мені потрібне моє життя, а не його тінь.

Я знаю, що це все несправжнє. Ці танці під мою музику, яка тепер наша. Ці рухи при тьмяному світлі монітора. Це божевілля. Твоє тіло і твоя душа. Моя незворушність і моя відданість. Я зараз вбила би за тебе, я можу бути жорстокою, ти знаєш? Роздягайся, люба, зніми це все, бо я хочу розпалити вогнище прямо тут і хай горить все, що на тобі. Краще хай воно горить, ніж розділяє нас. Ти продовжуєш танцювати і провокувати мене. Підводжусь і опускаю бретельку твого бюстгалтера. Твої очі в цей момент загораються ще більше. Це єдине місце, в якому залишилась іскра мого життя. “Роздягнись”, - шепочу і сідаю біля компа, музика має тривати. Ти підморгуєш і починаєш роздягатись. Наливаю собі коньяку і випиваю залпом чверть склянки. Не дуже благородно, так? В горлі пече, але це ніщо в порівнянні з неможливістю доторкнутись до тебе прямо зараз. Боже… давай справді спалимо всі твої речі. Жестом запрошую тебе сісти мені на коліна. Ти присідаєш, обіймаєш мене, цілуєш. Як жаль, що я не відчуваю твоєї плоті, що досі не зняла ці джинси. Але ж ти і не просиш. “Ти хочеш мене?”, - опускаєш мою долоню на свої груди. Стискаю їх і ковтаю ще алкоголю. “А ти мене?”, - він явно подіяв не так як сподівалась. “А ти мене?”, - не зупиняюсь… Починаєш цілувати мою шию, щоки, губи “Звичайно, люба. Чому я інакше тут…” “Щоб отримати свою дозу захоплення, як всі ви…” “Всі?” - починаєш плакати. Знову все не так, знову, знову, знову… Ніхто з нас не має бажаного. Але музика триває. Витираю сльози з твоїх очей. “Я погарячкувала, вибач, люба. Хіба ти не знаєш як сильно я хочу тебе?”. Цілую, починаючи з обличчя і закінчуючи грудьми. “Ти ж знаєш, що вже тут перестаю мислити, вже тут я твоя”. Відчуваю як ти гладиш мене по голові, поки твої соски розчиняються під дотиком моїх губ як ніжний зефір. На секунду піднімаю погляд: “Подай мені склянку з коньяком”. Ти підносиш склянку до моїх губ і я випиваю все до дна, з твоїх рук. “І ще секунду…” Прошу тебе піднятись, поки знімаю штани, а ти дістаєш з кишені своїх сигарету і підпалюєш її. Сідаю назад і прошу тебе знову сісти мені на руки. Бачу радість в твоїх очах, коли усвідомлюєш мій задум, сідаєш обличчям до мене, видихаєш дим прямо мені в лице, а далі терпкий поцілунок. “Мені було боляче, коли ти сказала це…, - по твоєму погляду бачу, що жорстокою можу бути не тільки я, - то буде чесно, якщо тобі зроблю боляче?” У відповідь тільки киваю, як я можу відмовитись від такої гри… Гасиш сигарету об мою ключицю. Коли б не коньяк, я би не сприйняла це так грайливо. “Бляха, Еліс…”, - виривається в мене, але ти змушуєш мене мовчати через поцілунок. Опускаю руки на твої стегна і вони починають повільно рухатись в ритм музики. З кожним рухом стискаю все сильніше, опускаю голову тобі на плече. “ Скажи це, скажи, що хочеш мене..” “А це не відчутно?” - твій голос вводить мене в транс…. “А це не відчутно?....А це не відчутно…” “Еліс..” - шепочу тобі на вухо. Наважуюсь торкнутись тебе нижче…справді відчутно, мені не здалось. Це сон…це сон.. Тебе тут немає взагалі чи як інакше? Мої пальці танцюють в тобі, моя душа танцює в ритм, мій глузд мовчить… Моя Еліс.. Ти стогнеш трішки голосніше, ніж гудять ритмічні баси в динаміку. Притискаєшся до мене в очікуванні завершення. Ти справді довіряєш мені? Здригаєшся ледь відчутно і затихаєш… я виходжу з тебе і проводжу язиком по своїй долоні, закінчуюючи пальцями, які були в тобі… Люблю спостерігати як твої щоки червоніють після такого. Але, як завджи, тепер ти надто стомлена. Вкладаю тебе в ліжко і лягаю поряд, нарешті закриваю цей ноут і залишаємось тільки ми вдох на всю ніч...

Вампірська тема зі мною ще з підліткових років. Це захоплює багатьох, вони множать сюжети, героїв, ідеї. Повторюють їх знову і знову. Тому я ніколи і не бралась за цю тему, бо знаю що захочу переписати ще раз те саме. А може варто? Це наше бажання вічного життя, наше бажання краси і молодості, наше бажання возвишення. Наше прагнення вічності. Один герой (з таких, з вампірів) говорив "я дам тобі те, чого не було у мене. Я дам тобі вибір". І його слова дуже цінні. Його слова дуже цінні, бо життя є справді людським, життя є справді вільним до тих пір, поки ти сам можеш вирішувати жити чи помирати.