Аліса сиділа на пасажирському сидінні, спершись головою на вікно. За вікном пролітали жовтогарячі пейзажі, крони дерев вже майже скинули свої осінні шати, оголюючи темні контури гілок. Її брат Максим, зосереджений на дорозі, мовчав. Вони вже пів години не перемовлялися, відтоді як виїхали з міста.

– Скільки ще їхати? – не витримала Аліса, порушуючи мовчанку.

Максим кинув короткий погляд на навігатор, перш ніж відповісти:

– Ще десь дві години. Не хвилюйся, встигнемо до сутінків.

Аліса відвернулася від брата, продовжуючи дивитися на сіре небо. Вона все ще не могла прийти до тями після вчорашньої сварки з батьками. Мама була настільки занурена у свій новий проєкт, що вже тижнями не звертала уваги ні на Алісу, ні на Максима. І навіть коли в них нарешті був шанс провести час разом, батько оголосив про свою поїздку за кордон.

– Вони просто втекли від нас, – пробурмотіла Аліса, більше до себе, ніж до Максима.

Максим стисло зітхнув:

– Вони роблять, що можуть. Ти ж знаєш.

– Та знаю я! Але вони могли б хоча б спробувати нас зрозуміти. У тій тиші вдома можна з глузду з'їхати. Ніби ми тут ні до чого.

Вона обернулася до брата, сподіваючись на підтримку, але він лише мовчки стискав кермо. Максим завжди так: приймає все, як є, і не сперечається. Це її дратувало.

– Вони навіть не хотіли говорити про це, – продовжила вона, не маючи змоги вгамувати роздратування. – Просто вирішили, що найкраще для нас – відправити до тітки Олі.

Максим лише знизав плечима:

– Не так уже й погано. Вона нормальна. І ти ж знаєш, вони не мали іншого виходу.

Аліса скривилася. Тітка Оля, двоюрідна сестра мами, завжди здавалася їй трохи дивною. Вони бачилися кілька разів за все життя, і кожен із тих візитів був коротким і формальним. Тітка жила у невеликому селищі, що затиснуте між лісистими горами, а Аліса ніколи не була фанаткою таких місць. Зв’язок між тіткою та їхньою сім'єю був мінімальним, лише періодичні дзвінки мами, що тривали максимум п'ять хвилин.

– Ну, осінні канікули, – саркастично протягнула вона, – проведемо серед лісів і гір. Круто, що сказати.

Максим трохи посміхнувся, але продовжував дивитися на дорогу.

– Може, це не так погано, як здається, – нарешті відповів він. – Відпочинемо від цього всього. Може, навіть буде цікаво.

Аліса підняла очі до неба, яке ставало все темнішим. Вона хотіла вірити, що брат правий, але щось підказувало їй, що ця поїздка буде далеко не простою.

Дорога звивалася все крутіше, і дерева здавалося нахилялися все ближче до автомобіля. У повітрі відчувався різкий запах вологи, ніби ось-ось почнеться дощ. Аліса розслабилася на своєму сидінні, але напруга від попередньої розмови залишилася.

– Ти взагалі пам'ятаєш, як виглядає тітка Оля? – запитала вона, намагаючись відігнати тривожні думки.

Максим похитав головою:

– Смутно. Востаннє бачив її, коли мені було, може, дванадцять. Вона завжди носила хустки і якісь довгі сукні. А ти?

Аліса задумалася. Їй теж було важко пригадати точні риси обличчя тітки. Ті кілька зустрічей в минулому здавалися розмитими, ніби чужими спогадами.

– Пам'ятаю тільки, що вона виглядала завжди трохи... дивно. Якісь старомодні речі, і завжди трохи відсторонена. Здається, вона любить природу.

Максим посміхнувся:

– Ну, це логічно, враховуючи, де вона живе. Може, й нам варто навчитися цінувати це.

Аліса кинула на нього скептичний погляд:

– Ти мене знаєш, я не фанатка лісу і всяких там грибів.

– А чого ти тоді фанатка? – піддражнив він.

Вона зітхнула:

– Хотіла б просто побути вдома, може, зустрітися з друзями. А тут... ця поїздка – якесь вигнання.

Максим нічого не відповів. Він був з тих, хто не любив скаржитися, на відміну від Аліси, якій іноді потрібно було виговоритися. Але сьогодні це її тільки дратувало. Мовчанка між ними знову повисла, як густий туман, що почав стелитися долиною, куди вони в’їжджали.

– До речі, – озвався Максим, ніби згадав щось важливе, – мама сказала, що в тітки є якийсь дивний будинок. Старий, з великою ділянкою. Нібито він ще з прадідівських часів.

Аліса здивовано поглянула на брата:

– Справді? Щось не пам’ятаю, щоб ми туди колись їздили. Я думала, вона просто живе у звичайній хаті.

Максим кивнув:

– Мабуть, це щось нове або ми не звертали уваги раніше. Але мама згадувала, що там є навіть якийсь сад і старий колодязь. Її це дуже захоплювало.

– Колодязь? – Аліса скептично хмикнула. – Ще скажи, що там є привид.

Максим усміхнувся:

– Хто знає. Гори, ліс, старий дім… все це має свій шарм.

Аліса закотила очі:

– Не шарм, а якась дивина. І я сподіваюся, що жодних привидів не буде. Мені вистачає того, що ми тут застрягли.

Вони продовжували їхати, і небо над ними ставало все темнішим. Туман обволікав дорогу, а ліс за вікном здавався ще більш густим і похмурим. Нарешті, через деякий час, навігатор мовчки сповістив про останній поворот. Вони в’їхали в маленьке селище, де будинки стояли окремо, розкидані серед пагорбів. Лише кілька вогників світилися у вікнах, і всюди панувала майже містична тиша.

– Здається, ми на місці, – сказав Максим, коли вони під’їхали до великого дерев’яного будинку на краю селища. Він був старовинний, з темними віконницями, що виглядали як очі, що спостерігають за ними.

Аліса відчула, як всередині знову з’явилося тривожне передчуття.

– Ну що, готова до пригод? – пожартував Максим, заглушивши мотор.

– Сподіваюся, що це будуть саме пригоди, а не щось гірше, – тихо відповіла сестра, дивлячись через вікно машини.

Аліса першою відкрила дверцята машини, і холодний осінній вітер одразу обдув її обличчя. Вона злегка здригнулася, натягуючи на себе куртку, і вийшла на покриту жовтим листям землю. Максим вийшов слідом, уважно оглядаючи місцевість. Перед ними вела вузька, заросла мохом стежка, що серпантином збігала до старого дерев'яного будинку. Трохи далі праворуч виднівся кам'яний колодязь, обвитий темно-зеленим плющем, і виглядав він так, ніби не використовувався вже десятки років.

– Колодязь, – тихо зазначила Аліса, вказуючи на нього. – Дійсно, ніби з якогось старого фільму.

Максим лише мовчки кивнув і взяв у багажнику кілька сумок. Його обличчя залишалося зосередженим, хоч і невидима тривога відчувалася в його погляді. Вони обережно рушили стежкою, що під ногами шаруділа і трохи ковзала через опале листя. Повітря було пронизане запахом вогкості, листя і диму, що йшов віддалено з чиїхось димарів. Будинок, до якого вони наближалися, був справжнім монументом часу. Старі дерев'яні балки здавалися майже чорними на фоні сірих сутінків, а високий дах з глибокими схилами був вкритий сланцем, який з роками почав поростати мохом. Великі віконниці, оббиті металевими пластинами, були наполовину зачиненими, ніби вони давно не бачили денного світла. Важкий дерев'яний ґанок скрипів навіть від легкого подиху вітру, а різьблені колони біля дверей вже давно втратили свою початкову красу. Коли Аліса і Максим підійшли ближче, Аліса помітила, що в повітрі панувала майже абсолютна тиша. Не чути було ні птахів, ні шелесту лісу – тільки їхні кроки по зів’ялому листю.

Підійшовши до дверей, Максим потягнувся до ручки, але двері не піддалися. Вони були зачинені. Аліса зробила крок уперед і вказала на замок, який висів на старовинному металевому ланцюзі, що з’єднував важкі двері.

– Замкнено, – тихо мовила вона. – Тітка Оля, схоже, не вдома.

Аліса глянула на небо, що швидко темніло. Сонце майже заховалося за горами, і в сутінках будинок виглядав ще більш похмуро. Вітер знову подув, і колодязь за спиною видав якийсь глухий звук, ніби відгук старих часів.

– І що тепер? – запитала вона, злегка піднімаючи комір куртки, щоб захиститися від холоду.

Максим кинув сумки на землю й махнув рукою на стару дерев’яну лавку, що стояла під крислатою яблунею біля будинку. Вона виглядала так само занедбано, як і все навколо, але все ж виглядала достатньо міцною, щоб на ній присісти. Лавка була покрита тонким шаром пилу та сухого листя.

– Сядьмо тут, – запропонував він. – Може, тітка скоро повернеться.

Аліса неохоче сіла поруч з братом, дістала телефон і побачила, що сигнал був на межі. Ледве одна смужка. Вона сумно подивилася на екран, поки той завантажував повідомлення. Нарешті прийшло смс від Кіри, її найкращої подруги.

"Як доїхала? Давно виїхала з цивілізації? Уявляю, як тобі зараз там страшно в тому лісі :)"

Аліса мимоволі усміхнулася, читаючи це. Кіра завжди вміла підняти настрій, навіть на відстані. Вона одразу спробувала передзвонити, але зв’язок тут виявився справді жахливим. Лише тихі клацання в трубці й слабкий сигнал, що зникав так само швидко, як і з'являвся.

– Чорт... – пробурмотіла вона, опустивши телефон.

– Зв’язок не тягне? – запитав Максим, озираючись навколо. Його погляд ковзав по похмурій території будинку, старих деревах і темному небі, що стрімко занурювало все навколо в глибокі сутінки.

– Якби тут був хоч один стовп із нормальним інтернетом... – Аліса поклала телефон у кишеню та обвела поглядом будинок. Вечір підкрався непомітно, і тепер їй ставало ніяково від цього місця. Темрява наче загусала в кожному кутку, а старий будинок виглядав ще більш неприступним.

Максим нахилився вперед, поклавши лікті на коліна, і тихо сказав:

– В цьому місці є щось дивне. Наче час тут тече повільніше, ніж деінде.

Аліса кивнула, намагаючись заглушити тривогу. Вітер завив між деревами, створюючи химерні звуки. Вони сиділи мовчки, дослухаючись до цього шелесту і потріскування гілок. Кожен звук здавався гучнішим у цій тиші.

– А якщо тітка не повернеться сьогодні? – нарешті запитала Аліса, вдивляючись у темні вікна будинку.

Максим нахмурився, але не відповів одразу. Він уважно оглядав простір навколо, ніби намагаючись знайти хоч якусь підказку чи ознаку присутності тітки.

– Можливо, вона просто відійшла ненадовго. А якщо ні – у нас є машина. Переночуємо в ній, якщо доведеться.

Аліса зітхнула, перспектива ночівлі в машині не виглядала привабливою. Вона підняла очі на старий будинок, а на серці стало ще важче.

 Раптом почувся хрускіт гілок та кроки, що наближалися з-за будинку. Вони обидва підскочили, вдивляючись у темряву. З-за дерев вийшла невисока постать, тримаючи в руках кошик, повного грибами. Тітка Оля, швидкими кроками наближалася, її постать виглядала майже примарно в сутінках – на ній була довга темна спідниця і старий вовняний шалик, недбало накинутий на плечі.

 – Ой, ви вже тут! – тітка  усміхнулася, побачивши племінників, і прискорила кроки. – Даруйте, я трохи затрималась у лісі. Гриби добре пішли, не змогла зупинитися. Ви, напевно, вже зачекалися.

Максим і Аліса перезирнулися. Від несподіванки вони не одразу знайшли, що відповісти. Аліса нарешті першою заговорила:

– Ми вже тут хвилин двадцять. Думали, що ви нас не чекали або кудись поїхали.

– Та де ж там! Чекала вас, але вирішила швиденько пробігтися лісом, – відповіла тітка, підходячи до дверей. Вона дістала з кишені ключ і, знімаючи замок, продовжила: – Тут зв’язок поганий, тож я не знала, чи ви вже приїхали. Але нічого, тепер ви зі мною, все буде добре. Заходьте!

Тітка відчинила важкі двері, що скрипнули так, ніби не відкривалися роками. Вона жестом запросила племінників увійти всередину. Аліса, все ще злегка здивована, пішла за братом до будинку. Вона відчувала змішані емоції — з одного боку, радість, що тітка нарешті з'явилася, з іншого — легке занепокоєння від її спокою, ніби нічого незвичного не сталося. Усередині будинок виявився таким же старовинним, як і зовні. Темні дерев’яні балки підтримували низьку стелю, а на стінах висіли старі картини й фото в потемнілих рамках. Повітря було прохолодним і трохи затхлим, але відчувалося тепло печі, що стояла у кутку кімнати.

– Ну що, влаштовуйтеся! – сказала тітка Оля, ставлячи свій кошик на стіл. – Я зараз розтоплю плиту,  і можна буде вечеряти.

Аліса оглянула кімнату. Будинок був старий, але зберігав якийсь особливий затишок, ніби стіни бачили й пережили багато. Вона почала розуміти, чому мама завжди говорила про нього з певною ностальгією.

– Я ж казала, що в цьому місці є щось дивне, – шепнула Аліса братові, дивлячись на старі меблі та тьмяне світло лампи, що ледь освітлювало простору кімнату.

Максим кивнув, але на його обличчі була спокійна усмішка. Він, здається, вже прийняв ситуацію й налаштовувався на спокійний вечір.

Тітка розпалила вогонь в плиті, і тепле світло, яке вона випромінювала, швидко розповсюдилося по кухні, наповнюючи її затишком. Аліса та Максим, сидячи за столом, спостерігали за її рухами, коли вона розкривала дверцята печі й ставила в середину кастрюлю з борщем.

— Зараз підігрію вечерю, — мовила вона, усміхаючись. — А поки що розкажіть, якою була дорога сюди, як там мама і тато?

Тітка, зсунувши волосся з чола, подивилася на них з усмішкою.

Аліса кинула погляд на Максима, потім знову повернулася до тітки, намагаючись зібрати думки.

— Дорога була досить довгою, — почала вона, злегка знизивши голос.

Максим зніяковіло усміхнувся, кивнувши, і промовив:

— Та навігатор творить чудеса і ми добрались сюди без пригод.

Тітка  повернулася до печі, щоб перевірити, як вариться борщ. Аліса помітила, як вона дбайливо вимішувала вміст каструлі великою дерев'яною ложкою.

— Мама з татом зараз на роботі, — продовжила Аліса, згадуючи, як вони з Максимом прощалися з батьками. — У них проєкти, контракти.

Аліса замовкла, обнімаючи себе руками.

— Я рада, що ви приїхали, — сказала тітка, витираючи руки об фартух. — Ваша мама завжди казала, що в нашій хаті завжди буде радість, коли тут є діти.

Максим, дивлячись на сестру, не втримався і додав:

— А ще й смачна їжа! Я вже чую, як борщ запрошує нас до столу!

Тітка засміялася й повернулася, тримаючи в руках ложку.

— Ой, дітоньки, борщ то не просто їда, то ціла мудрість, — почала вона з усмішкою. — У нас у горах, знаєте, без борщу й дня не минає. То ж не просто так, бо в кожній ложці борщу — частинка нашої землі. От візьмете бурячок, а він на наших полях зростав. Така собі, розумієте, гуцульська магія.

Тітка перемішала борщ і повела далі:

— Моя бабця казала: як борщ вдався — значить, лад у хаті є. А ще й дощ буде файний, коли борщ солодкий. Ну, а як перекисало — то вже чекай якогось "гомону" від сусідів, — вона підморгнула Максимові.

Аліса слухала, затамувавши подих, їй подобався цей особливий ритм тітчиної мови, наче разом із кожним словом в її голосі звучали відлуння гірських вершин.

— В Карпатах, коли борщ на плиті, то всі біди наче вітром знесе, — продовжувала тітка. — Я й тобі, Алісо, передам, як той борщ правильно варити, щоб тепло в душі було, коли часом туга навернеться.

— Правда? — не витримала Аліса. — Ви мене навчите?

— Авжеж, дитино, — відповіла тітка. — Але запам'ятай, головне — то любов до того, що робиш. Борщ не можна на швидку руку варити, він вимагає часу, як і все важливе в житті.

Вечір поволі спускався на село, заливаючи кімнату м'яким світлом з вікон. За довгим дерев'яним столом всі зібралися разом: Аліса, Максим і тітка. На столі перед ними парував не тільки борщ, але й інші страви, що розповідали про гуцульські традиції.

На великім тарелі лежали пухкий банош — ніжна кукурудзяна каша, зварена на сметані, присипана бринзою та политою гарячою шкваркою. Поруч стояла глиняна миска з грибною юшкою — гуцульською стравою, настояною на ароматних карпатських білих грибах, що ніби наповнювали повітря запахом лісу.

— Ой, пробуйте, дітоньки, — тітка запрошувала всіх до столу, накладаючи борщ у глибокі миски, оздоблені старовинним орнаментом. — Це ще не все! От тут маємо кнедлики з м'ясом і, звісно ж, домашню ковбасу, запечену з часником і спеціями.

Максим тягнувся до тарелі з баношом, щоб набирати ложкою.

— Та ви й сир не пропустіть, — тітка показала на миску зі свіжими сирами вурда і будзом, що їх робили лише тут, в Карпатах. — З нашим домашнім хлібом — то ціла радість.

Аліса насолоджувалась кожним шматочком, відчуваючи, як тепло страв розливається всередині. Всі сиділи в затишку, смакуючи їжу, і навіть мовчання здавалося таким природним, бо кожен був зайнятий тим, щоб спробувати ще одну страву зі столу, накритого щедрими руками тітки.

Після вечері тітка повела Алісу й Максима до їх  кімнати.

— Ось тут, Алісо, твоя кімнатка, — сказала тітка, відкриваючи важкі дерев'яні двері.

Дівчина ступила на поріг і одразу відчула тепло цього місця. Невеличка кімната була обшита світлою дерев'яною вагонкою, яка додавала відчуття простору, хоча стіни були близько. Вікно, що виходило на подвір'я, було прикрашене мереживними фіранками. Біля стіни стояло ліжко з дерев'яним узголів'ям, застелене старим, але охайним вовняним покривалом із карпатським орнаментом. Над ліжком висів маленький килимок ручної роботи, що зображав гори та полонини, ніби нагадуючи про красу, що оточувала цей дім. На столику біля ліжка стояла стара керамічна лампа з візерунками, а поруч — невелика поличка з кількома книжками, що пахли часом і пильними історіями.

Тітка дбайливо поправила подушку, ніби готувала її до снів, і з усмішкою сказала:

— Тут, може, не так розкішно, як у місті, але все зроблене з любов'ю. А головне — спатимеш спокійно, бо тут навіть вітри колискову шепочуть.

Аліса подивилася навколо й відчула, як щось тепле й знайоме охоплює її. Це місце було простим, але саме таким, яке дає відчуття дому.