Аліса й Марічка йшли лісовою стежкою, що вела все глибше в гори. Листя під ногами шаруділо, а повітря ставало все прохолоднішим і чистішим. Вітер лагідно грав із волоссям, а сонячні промені, пробиваючись крізь гілки, створювали навколо них м’яке, тепле сяйво.

– Слухай, ти давно в Карпатах? – раптом запитала Марічка, підморгуючи Алісі з веселим блиском в очах.

– Та ні, ми тільки вчора приїхали, – відповіла Аліса, захоплено оглядаючи навколо. – До цього я тут була тільки один раз, коли була зовсім мала. А ти?

– Я? Ой, я тут з пелюшок! – засміялася Марічка, махнувши рукою, ніби відганяючи дурні думки. – У нас, знаєш, як тільки почнеш ходити, так відразу в ліс! Мій дід каже, що ліс – то не просто дерева та стежки. Він, каже, має свій характер. Як поважаєш його, він тобі завжди підкаже, як не загубитися, і навіть відкриє свої таємниці.

Аліса уважно слухала, трохи здивована, але водночас зачарована словами Марічки.

– Цікаво, – мовила вона, крокуючи по вузькій стежці, що звивалася між високими соснами. – А тобі колись ліс підказував щось?

Марічка хитро усміхнулася і повела Алісу ледь помітною стежкою вбік.

– Ой, було всяке! Наприклад, раз ми з дідом гриби збирали, я відстала від нього. Почала вже думати, що заблукала, але раптом чую – вітер у гілках щось шепоче, ніби кличе. Я й пішла на звук, а що думаєш? Прямо до нашого села вивело! От з того часу завжди прислухаюсь до лісу, бо він мене ніколи не підводив!

Аліса посміхнулася, відчуваючи, як слова Марічки пробуджують у ній довіру до цього лісу, до цієї землі. Вони йшли далі, і кожен крок ставав для Аліси вивченням нового світу. Вона прислухалася до шелесту листя, до тихого співу птахів і навіть до того, як вітер рухався крізь дерева.

Марічка зупинилася, коли вони вийшли на невеличку галявину. Вона кинула кошик на землю і простягнула руки в сторони, якби обіймала весь світ.

– От, дивися! – вигукнула вона. – Тут видно половину села. А як би ти сюди сама дісталася, ніколи б не знайшла!

Аліса зупинилася поряд і поглянула вперед. Дійсно, з галявини відкривався приголомшливий вид на долину внизу. Невеличке село розкинулося між пагорбами, будиночки здавалися іграшковими на фоні величезних гір, які підійматися вище за хмари. Вершини гір були затягнуті легким серпанком, а сонячне світло пробивалося крізь хмари, створюючи казкові візерунки на горизонті.

Аліса відчула, як її дихання на мить зупинилося. Такої краси вона не очікувала.

– Це неймовірно… – прошептала вона, навіть не в змозі знайти інші слова.

Марічка сіла на колоду, яка вже давно тут лежала і знову усміхнулася:

– Та я ж казала! Гори завжди такі – дивишся на них, і всі твої проблеми стають дрібними. Вони, як старі мудреці, що тут уже тисячі років живуть, бачать усе, але мовчать. Їх тільки треба слухати.

Аліса сіла поруч, і вітер м’яко розвівав її волосся. Вона ще раз оглянула краєвид і відчула, як щось всередині неї починає змінюватися. Дивлячись на ці величні гори та безкраї ліси, її власні проблеми раптом почали здаватися менш важливими. Той тягар, що вона відчувала через навчання, сім'ю, майбутнє – все це втрачало вагу на фоні цієї величі. Гори мовчки спостерігали, ніби нагадуючи, що життя – це не лише проблеми та плани, а й моменти, коли можна просто бути, дихати та дивитися на світ з нової перспективи.

– Ти права, – тихо сказала Аліса, поглянувши на Марічку. – Тут усе здається… іншим. Більш справжнім.

Марічка весело засміялася і вдарила її легенько по плечу:

– От і добре! Як повернешся додому, будеш усім казати, що Карпати – найкращі ліки проти усіх дурниць! А може, ще й до нас завітаєш! Ти ж ще стільки всього не бачила!

Марічка обхопила коліна руками й загадково посміхнулася, поглядаючи на Алісу. Вона, здається, збиралася розказати щось дуже цікаве.

– Чула колись про легенду про Пікуй? – почала вона з веселим вогником в очах. Аліса похитала головою, і Марічка продовжила. – Ну, тоді слухай! Це ж одна з наших найцікавіших карпатських байок. Тут, на горі Пікуй, ще колись давно жила така краля, що всім хлопцям голову крутила. Звали її Даяла. Така була вродлива, що хлопці цілими днями лиш за нею бігали, як вівці за пастухом. Але була вона не просто красива, а й дуже горда. Тільки дивилася на них згори, як на дрібних комах. Ніхто, казала, не вартий стати їй ані чоловіком, ані навіть рабом!

Марічка змахнула рукою в повітрі, ніби показуючи, як Даяла зневажливо відштовхувала всіх юнаків, і продовжила з легким сміхом:

– Але був серед тих хлопців один Павло, гусляр. Хлопака не то що вродливий, але з руками, що вміли такі мелодії витягати з гуслів, що серце з грудей рвалося. Та й Даяла це знала, тож з насмішкою наказала йому вночі прийти й заграти їй під вікном. Павло, звісно, думав, що вона таки звернула на нього увагу, тому, не довго думаючи, пішов через ліс. А ліс наш, знаєш, не такий уже й простий: вовки, звірі, всяка нечисть!

Аліса слухала, затамувавши подих, уявляючи, як хлопець мандрує через нічний ліс.

– Йде він, – продовжила Марічка, – а тут йому вовки назустріч! Але Павло не розгубився, дістав свої гуслі й почав грати. І що ти думаєш? Ті вовки як зачаровані сіли довкола й слухали. От що то значить музика! Врятувався хлопака, але це ще не все. Добрався він до хати Даяли, став під вікном, а там шум якийсь. Прислухався, а то вона з якимось чоловіком говорить! Уявляєш? Він їй тут життя своє на кону ставив, а вона вже іншим голову морочить.

Марічка зробила драматичну паузу, відкинувшись на колоду, і зітхнула, ніби їй самій було шкода Павла.

– Павло, ясна річ, образився і пішов на вершину Пікуй. Там він знесилений упав, і від того обману серце його не витримало. Його через кілька днів знайшли разом із гуслями. Легенда каже, що Даяла так і лишилася сама. Хлопці більше не хотіли до неї свататися, а вона ж так і ходить по горах, як привид. Шукає свого втраченого кохання, та тільки пізно вже.

Аліса на мить замислилася, вражена цією історією, а Марічка додала з усмішкою:

– Ото тобі й на, таке життя: була гордячкою, то й лишилася сама. От як буде хлоп який добрий і музикант, то шануй, бо хто зна, чи інший такий зустрінеться!

Вони обидві розсміялися, і Аліса зрозуміла, що ця легенда, хоч і сумна, не була позбавлена карпатської мудрості й гумору, як і сама Марічка.

Сонце почало опускатися за гори, кидаючи довгі тіні на ліс. Аліса й Марічка вирішили, що час повертатися, бо ніч у горах настає швидко і непомітно. Вони пішли вузькою стежкою вниз, обережно крокуючи по вологій землі, обсипаній листям. Вечірнє повітря ставало прохолоднішим, і ліс навколо ніби завмер у тиші, тільки вітер зрідка шарудів крізь гілки.

– Знаєш, – почала Аліса, коли вони спускалися, – я сьогодні вранці біля тітчиної хати побачила старий колодязь. Він якийсь такий дивний, мовби з іншого світу. А у вас тут привиди водяться?

Марічка засміялася, ніби це питання розважило її.

– Привиди? Та тут у Карпатах стільки всякої нечисті, що й не знаєш, кого більше боятися! – весело вигукнула вона. – Якби тобі дідо мій розказав усе, що бачив за своє життя, то ти би тікала звідси, як від вогню!

Аліса подивилася на Марічку з цікавістю:

– Що, дідусь справді бачив щось?

Марічка захоплено кивнула, підіймаючи руку до підборіддя, ніби задумуючись, із чого почати.

– Ого, та він усе бачив! Ти тільки слухай! – вона підморгнула Алісі й почала розповідь із тим жвавим ентузіазмом, що вже був для неї звичним. – Одного разу дідо мій пас вівці високо в горах. Було це вже пізньої весни, коли сніг зійшов, але ніч ще холодна, аж до кісток пробирає. Він сидів біля ватри, як раптом чує: щось шепоче і сміється з-поза дерев. Ну, він не такий, щоб лякатися відразу – старий, але хоробрий. Взяв палицю, став навшпиньки й пішов до річки. А там – русалки!

Аліса здивовано підняла брови:

– Русалки?

– Еге ж, – кивнула Марічка. – Справжні, карпатські русалки! Та не такі, як у казках, що з риб’ячими хвостами. Наші русалки виглядають, як дівчата – молоді, вродливі, тільки з очима, що світилися в темряві, мов ліхтарі. Вони стояли посеред річки, сміялися й співали якусь свою дивну пісню, від якої мороз по шкірі. Дідо хотів підійти ближче, але раптом одна з русалок його побачила. І як глянула прямо в очі, так дідо мало не скаменів на місці!

Аліса слухала, затамувавши подих.

– Він що, втік?

– Та яке втік! Він стояв, як укопаний, але розум його вчасно до нього вернувся. Зрозумів, що треба щось робити, інакше ті русалки його залоскочуть до смерті! Вони ж так і роблять – тягнуть до води й граються, доки серце не зупиниться. Але дідо знав, що треба. Він схопив свій ніж, та не для того, щоб на них кидатися. Почав різьбити хрест просто на дереві поруч із річкою. Русалки, як побачили, що він хреста вирізає, відразу зникли, наче й не було. А дідо повернувся до ватри, ніби нічого й не сталося. Та тільки вночі більше не спав!

Аліса посміхнулася, уявляючи, як старий дідусь мужньо вирізає хрест у темряві.

– А ще, – продовжила Марічка, не даючи Алісі оговтатися від попередньої історії, – дідо казав, що в горах є такі місця, куди краще не ходити самому. Бо там водиться щось таке, чого й описати не можна. Буває, йдеш-ідеш, а перед тобою ліс змінюється, мовби інший вимір. Дерева там вищі, тиша така, що вуха закладає. Він каже, що там живуть лісові духи. А як почнеш на них кричати або порушувати їхній спокій, то вже ніхто тебе не знайде!

Аліса захитала головою, намагаючись зрозуміти, як Марічка може так весело розповідати про настільки лячні речі.

– Та ти не бійся, – підморгнула їй Марічка, бачачи її вираз обличчя. – Головне – ліс поважати. Карпати так просто не відпустять, якщо не показати їм повагу. Мій дідо завжди каже: "Не чіпай ліс – і ліс тебе не зачепить". От і все!

Вони вийшли зі стежки, і перед ними відкрилося село. Небо над головою потемніло, зірки вже загорялися на темному полотні, а десь у далині чутно було гавкіт собак. Ліс залишився позаду, але Аліса знала, що ця місцевість приховує ще багато секретів, і їй не терпілося їх розкрити.

– Ох, ці Карпати, – подумала вона, спускаючись у долину разом із Марічкою.

Дівчата вже майже дійшли до села, коли Аліса побачила хату тітки, яка виглядала привітно навіть у сутінках. Піднявши погляд на темне небо, вона вже думала про те, як добре було б зігрітися біля печі. Раптом Марічка різко зупинилася, ніби щось згадавши, і повернулася до Аліси з грайливим блиском в очах.

– Ой, слухай! Забула тобі сказати, – підморгнула вона. – Через тиждень у нас тут буде Ніч Відьом!

Аліса здивовано підняла брови й перепитала:

– Ніч відьом? Це що, якийсь місцевий Хелловін?

Марічка голосно засміялася, майже викрикуючи від захвату:

– Та який там Хелловін! То наша стародавня історія, ще з часів прадідів! Слухай, я тобі таке розкажу, що й у сні буде привиджуватися! Колись, кажуть, у нашому селі жили три сестри-чаклунки. Сильні були – з вовками зналися, дощ кликали, і не було їм рівних. Люди їх боялися, та хто б не боявся, коли відьма на тебе гляне й вітер в одну мить зміниться?

Аліса зупинилася, відчуваючи, що історія Марічки варта особливої уваги, і слухала далі.

– Одного разу в селі почалися біди, – продовжила Марічка, розмахуючи руками, ніби знову переживала ті давні події. – В однієї жінки кури всі подохли, а інші теж скаржилися – то молоко в корів пропало, то діти почали хворіти. І от, ця жінка почала кричати, що то все через тих чаклунок! Мовляв, вони уроки наслали. Люди ж тоді були прості – слухали більше страху, ніж розуму. Повстали цілим гуртом, пішли до хати тих сестер. Зв’язали їх міцними шнурками й повели серед села, наче злодійок!

Марічка зробила паузу, нагнітаючи інтригу, а Аліса відчула, як серце стискається від цієї історії.

– Ну, а далі, – тихіше продовжила Марічка, – люди захопилися, почали кричати, що треба їх спалити. Бо, кажуть, відьма тільки у вогні помре. Багаття розпалили, і, як уже полум'я почало рости, одна з відьом, та, що найсильніша, крикнула: "В ніч червоного місяця ми повернемося і заберемо своє!"

– І що, повернулися? – з тривогою спитала Аліса, бо відчувала, що кінець цієї історії ще попереду.

Марічка хитро посміхнулася:

– Та що ти! Ніхто їх більше не бачив, але й про їхню обіцянку не забули. Люди наступного дня вже почали шкодувати, що таке натворили. Але що зробиш, як вогонь уже забрав? З того часу, щороку на ніч, коли межі між світами стають тонкими, ми святкуємо ніч відьом. Просимо в них прощення, носимо подарунки до того місця, де їх спалили. І ця ніч припадає на перше листопада. От через тиждень і буде!

Аліса на мить замовкла, переварюючи почуте.

– Тобто, люди тепер кожного року відзначають цей день, щоб задобрити тих відьом? – перепитала вона.

Марічка знову засміялася, цього разу з легким сарказмом:

– Ага! Бо ніхто не хоче, аби ті сестри повернулися й забрали "своє". Знаєш, люди у нас хоч і не такі забобонні, як колись, але деякі речі не забуваються. Ліпше вже занести подарунок, ніж чекати, коли якась нечисть до тебе додому прийде. Тому й святкуємо щороку – для безпеки!

Аліса здивовано похитала головою:

– Цікаво у вас тут. Тепер я розумію, чому тітка Оля така… своєрідна.

Марічка кивнула, радісно підстрибуючи на місці:

– Та тут кожен трошки "своєрідний", коли Карпати під боком! Через тиждень побачиш усе на власні очі – буде весело, але й трохи моторошно. Хіба в нас інакше буває? – вона підморгнула й додала: – Ну, що, готова до ще однієї пригоди?

Аліса посміхнулася, відчуваючи, що ця ніч відьом буде ще однією неймовірною подією в її незвичайних карпатських канікулах.

Дівчата підходили до хати тітки Олі, коли вечір почав огортати село густим сутінковим покривалом. Світло з вікон хати ледь пробивалося крізь штори, створюючи теплий і затишний контраст із прохолодним повітрям назовні. Аліса зупинилася біля хвіртки, розвернувшись до Марічки.

– Ну що, дякую за прогулянку! – сказала Аліса, усміхаючись.

– Та нема за що, – відмахнулася Марічка, весело підморгуючи. – Бачиш, як воно в нас, у Карпатах? Пригоди самі тебе знайдуть! Ще побачимось, якби що – я на місці, через тиждень на ніч відьом точно не пропустиш!

Аліса засміялася і кивнула:

– Обов'язково. До зустрічі, Марічко!

– До зустрічі, Алісо, – Марічка змахнула рукою і попрямувала далі стежкою, зникаючи в сутінках.

Аліса стояла ще кілька секунд, спостерігаючи, як подруга зникає в напрямку села, а потім повернулася до хати. Щойно вона переступила поріг, її одразу огорнув приємний аромат домашньої вечері. Це був запах смажених шкварок, в й  вареників – знайомий і затишний, такий, що нагадував про родинні застілля.

Шлунок негайно видав голодний буркіт, нагадуючи Алісі, що вона майже нічого не їла весь день. Вона відчула, як в ній підіймається справжній голод, такий, що неможливо ігнорувати.

Вона увійшла до кухні й побачила Максима, який уже сидів за столом, діловито ковтаючи вареник один за одним. Тітка Оля метушилася біля плити, швидко й вправно накладаючи ще вареники у тарілки.

– О, Алісочко, нарешті ти! – вигукнула тітка Оля, обертаючись до племінниці. – Ну сідай скоріше! Бачу, зголодніла? Тут такі варенички, що і язика проковтнеш!

Аліса всміхнулася, вмостившись за стіл. Вона подивилася на тарілку, повну пухких, золотистих вареників з картоплею, политих шкварками, які ще парували. Її апетит миттєво зріс.

– Тітко, я вже не можу дочекатися! – сказала вона, беруся за виделку.

– То й добре, – усміхнулася тітка, швидко підсуваючи їй тарілку. – Їж на здоров'я! Ти цілий день де була? Бачу, заморилася трохи?

Аліса кивнула, відкушуючи свій перший вареник, і тут же відчула, як усі тривоги дня розсіюються перед цим теплим, затишного вечора. Їжа була смачна, як ніколи – м’яка картопля в середині вареника розчинялася в роті, а шкварки додавали солонуватого смаку, який ідеально завершував цю страву.

Максим підняв голову від тарілки та з усмішкою запитав:

– Ну що, як тобі прогулянка? Побачила щось цікаве?

Аліса глянула на брата і злегка посміхнулася:

– О, ти навіть не уявляєш. Марічка розказала мені стільки історій! Та ще й про ніч відьом… Через тиждень буде весело!

Максим засміявся, продовжуючи їсти:

– Ну, тут завжди щось цікавеньке знайдеться. Карпати такі – не дають нудьгувати.

Аліса смакувала вареники, і кожен шматочок здавався їй справжнім блаженством. Але думки про розмову з Марічкою все одно не давали спокою. Вона перевела погляд на тітку Олю, яка метушилася біля плити, додаючи шкварок до сковорідки.

– Тітко, а що це за ніч відьом? Марічка казала, що тут у селі її святкують. Це правда? – поцікавилася Аліса, злегка піднімаючи брови.

Тітка Оля зупинилася, обернулася до Аліси й схрестила руки на грудях, усміхаючись так, ніби чекала цього питання.

– Ого, то Марічка вже тобі всі наші тайни розповіла? – тітка жартома хмикнула і присіла поруч за стіл. – Та що, правда є правда. Колись давно в нашім селі то дійсно була історія з тими відьмами. Люди й досі то пам’ятають. Відтоді кожен рік на ту ніч, що між світом живих і мертвих, село просить у відьом прощення.

Аліса нахилилася вперед, зацікавлено дивлячись на тітку.

– А ти віриш у це все, тітко? – запитала вона.

Тітка Оля злегка посміхнулася, її карі очі сяяли від згадки про стародавні звичаї.

– Ну, як тобі сказати, дитино. Я вірю, що в Карпатах є багато чого, чого ми не можемо пояснити. Сама знаю, як з дитинства мені казали, що нечисть ходить поміж нами. То вже в кого не спитай, тобі кожен гуцул скаже, що таке буває. А ця ніч відьом... Ото вже роками ми її святкуємо, так шоби зберегти рівновагу між світом людей і духів.

Максим, який уже закінчував вечерю, підняв голову і з легкою усмішкою додав:

– Але ти ж не віриш, що вони справді повернуться, правда?

Тітка Оля хитро прижмурила очі:

– Та хто його знає, Максиме. Наші гори мають свою пам’ять, а людські гріхи не завжди так просто забуваються. Але головне тут – шанувати традиції, шоби лишитися в безпеці. То ж не жарти! Якось одного року одна родина не хотіла святкувати, казали, що то все дурниці. І що? На ранок корови у них не доїлися, яйця не знеслися, та й ще чогось там у хаті труби прорвало!

Аліса здивовано підняла брови.

– І що, всі ці біди – через відьом?

Тітка Оля загадково похитала головою:

– Ну, ніхто точно не скаже, але с того часу та родина більше не пропускала ніч відьом. Вони й тепер найперше приносять подарунки, аби нічого лихого не сталося. Ми ж, гуцули, знаємо: Карпати – не таке просте місце. Тут, у горах, люди завжди відчували присутність чогось більшого. Тому й дари носимо. Трохи їжі, квітів, може, свічку – аби задобрити старі духи.

Аліса тихо кивнула, продовжуючи їсти вареники й розмірковувати над тим, що почула. Всі ці історії – відьми, духи, зниклі корови – здавалися такими далекими від реального життя, але в Карпатах усе це набувало особливої ваги. Вона раптом відчула, що ця ніч відьом буде не просто забобонним святом, а чимось глибшим, що мало значення для цих людей і їхньої землі.

– То що, тітко, мені треба підготувати якісь дари? – запитала Аліса, напівжартома.

Тітка Оля засміялася й підморгнула:

– Та не хвилюйся! Я тобі все покажу. Ти тільки слухайся старших, і все буде добре.

Аліса доїла останній вареник, витерла губи серветкою і з приємною ситістю відкинулася на спинку лавки. Вона відчула, як тепла хвиля спокою огортає її після вечері. Глибоко вдихнувши аромат домашньої їжі, Аліса з посмішкою глянула на тітку Олю:

– Тітко, дякую. Було неймовірно смачно!

Тітка, посміхаючись, кивнула:

– Та нема за що, дитино. Лягай спати, завтра буде новий день.

Аліса встала з-за столу й попрямувала до своєї кімнати. Відкривши двері, вона одразу відчула прохолоду, що наповнювала невеликий простір, та тишу, яка панувала за межами кухні. Стіни кімнати, вкриті старими дерев’яними дошками, віддавали легкий запах деревини. З вікна було видно темне небо, що вкривало Карпати, а ледь помітні зірки світилися крізь невеликі хмари.

Аліса сіла на ліжко і дістала телефон. Мережі, як і очікувалося, не було. Вона зітхнула, трохи розчарована тим, що не зможе написати Кірі про свої пригоди, але потім подумала, що, може, це й на краще. Тут, у горах, без постійного зв’язку із зовнішнім світом, можна було по-справжньому відчути себе в іншому просторі. І цей простір, хоч і здавався дивним і трохи моторошним, водночас був неймовірно живим і таємничим. Аліса повільно залізла під товсту, м’яку перину. Вона була така тепла й приємна, що відразу огорнула її затишком. Вдихаючи свіжий запах постелі, вона відчула, як тіло поступово розслабляється після довгого дня.

Цей день був дуже незвичним. З самого ранку, коли вона ступила на землю Карпат, усе видавалося трохи нереальним. Прогулянка з Марічкою лісом, старі легенди, розповіді про відьом – усе це викликало в Аліси відчуття, ніби вона опинилася в якомусь іншому світі, де час тече інакше. Цей ліс, гори, навіть звичайний старий колодязь біля хати тітки – усе мало свої секрети, які чекали на те, щоб їх розгадали. З кожним моментом вона все більше відчувала, що Карпати приховують щось важливе, щось, що вона раніше не розуміла і навіть не помічала у звичайному житті. Тут вона була далеко від міської метушні, від постійного зв’язку з друзями та тиску навчання. Це було наче перепочинок від реальності, але водночас – глибоке занурення в інший, стародавній і таємничий світ. Згадуючи про розповідь Марічки про ніч відьом, Аліса відчула, як її думки сповнюються змішаними відчуттями – і тривогою, і цікавістю. Що це буде за ніч? Які ще таємниці приховує це місце?

Під затишною периною її очі почали повільно закриватися, а думки переплелися з образами лісу, відьом і Карпатських вершин, що височіли над нею. І хоч цей день був сповнений несподіванок, тривог і загадок, Аліса відчула себе дивовижно спокійною. Завтра буде новий день, нові пригоди, і вона була готова прийняти їх.

З цими думками Аліса повільно поринула в сон, дозволяючи Карпатам охороняти її нічний спокій.