Аліса прокинулася від гучного сміху Максима, що лунав із кухні. Вона протерла очі, ще трохи сонна, і вилізла з-під теплої перини. Під ногами відчулася прохолода дерев'яної підлоги, тому вона швидко одягла свої улюблені капці у вигляді симпатичних мишок. Їхні маленькі вушка смішно підстрибували на кожному кроці. Відчувши, що її сонний стан уже відступає, Аліса попрямувала до кухні, звідки продовжували лунати голоси. Коли вона наблизилася до дверей, то почула, як тітка Оля щось весело розповідає, а Максим сміється, як ніколи.

Дівчина тихо зайшла до кухні та побачила, як тітка метушиться біля плити, а Максим, сидячи за столом, жваво підкидає якісь репліки, час від часу поглядаючи на тітку з усмішкою.

– І ото він, уявляєш, стоїть, а на ньому той баран ледь не сидить! – розповідала тітка Оля з гумором, махаючи ложкою в повітрі. – Та я як побачила, мало сміхом не задушилася. Добре, що мужик той хоч до плоту відійшов, а то би всі сусіди бачили!

Максим заливався сміхом, не здужав стриматися.

– Ну, тітко, це ж треба таке! А він що, нічого не відчув?

Тітка тільки відмахнулася:

– Та де там! Він усе за корову дивився, а той баран так, наче на диван сідає! Ото гуцульська худоба – знає, як розвеселити!

Аліса не втрималася і тихо засміялася, привертаючи їхню увагу.

– О, Аліса, ти вже встала! – весело вигукнула тітка Оля, обернувшись до неї. – Сідай, снідати будемо!

– Сестро, ти мусиш це почути, – додав Максим, все ще посміхаючись. – Тітка такі історії розповідає, що я ще ніколи так не сміявся.

Аліса сіла за стіл, де вже був приготований запашний чай і тарілка з сирниками, ще теплими й злегка присипаними цукровою пудрою. Вона глянула на Максима:

– Ти вже давно встав? Смішки тут розводиш без мене.

Максим підморгнув їй:

– Ну, хтось мусив розважати тітку, поки ти спала, наче ведмідь у зимовій сплячці.

Аліса посміхнулася, взявши один сирник. Запах домашньої їжі та тепла атмосфера кухні одразу поліпшили її настрій.

– Тітко, а що ще в нас на сьогодні за плани? – поцікавилася вона, поклавши сирник на тарілку.

Тітка Оля, швидко помішуючи щось у каструлі, відповіла:

– Та чуєш, спочатку поснідаєте добре, а тоді побачимо! Може, підемо до сусідів, чи до лісу на прогулянку. Тут у нас завжди знайдеться що робити. Ви ж не в місті, де все на ґаджетах, тут справжнє життя – Карпати самі підкажуть!

Аліса, насолоджуючись сніданком, раптом згадала, що їй хотілося б зв’язатися з Кірою, подругою, аби розповісти про всі пригоди в Карпатах. Вона підняла голову й запитала тітку:

– Тітко, а є тут якесь місце, де тягне мережа? Хотілося б передзвонити подрузі, а тут ні сигналу, ні інтернету.

Тітка Оля задумливо потерла підборіддя, а потім усміхнулася:

– Є, є таке місце! За хатою трохи вище є пагорб, там стара сосна стоїть. Ото на тому пагорбі іноді ловить мережа. Правда, не завжди, але шанс є.

Аліса полегшено зітхнула і кивнула. Вона вже уявила, як підійметься туди, нарешті зможе зв'язатися з Кірою і розказати їй про всі неймовірні речі, що тут відбуваються. Але, не встигла вона нічого сказати, як тітка раптом знову заговорила:

– Ой, забула! Я маю піти до Дарини, моєї подруги. Потрібно трохи допомогти їй із закрутками, а то вона вже не справляється одна. А ти, Алісо, поки я буду у неї, могла б помити посуд, що зібрався зі вчорашнього дня?

Аліса лише усміхнулася і кивнула:

– Звісно, тітко, без проблем! Радо займуся цим, хоч чимось себе займу.

Тітка Оля підвела її до плити, де стояла велика каструля з гарячою водою. Вона кивнула на каструлю й сказала:

– Ось тут водичка гріється, ще трохи покипить – будеш мати чим мити. А тазик для миття – на ганку, висить на гачку, не забудь взяти.

Аліса зацікавлено оглянула кухню, а потім запитала з посмішкою:

– А є тут якийсь засіб для миття посуду? Чи будемо все мити просто водою?

Тітка Оля, зберігаючи серйозний вигляд, швидко пішла до шафи та, через мить, дістала звідти пляшку зі засобом. На ній була знайома етикетка «Фері». Тітка простягнула пляшку Алісі з переможною усмішкою.

Аліса не втрималася і голосно засміялася:

– Ну, тітко, я вже думала, тут зовсім без цивілізації! А тут виявляється, «Фері» є!

Тітка теж засміялася і додала:

– Та хто його знає, що вам там у містах про нас гуцулів розказують. Але ми не такі вже й відсталі, як думають! Мусимо ж посуд чимось мити, правда?

– Точно, – підхопила Аліса, весело посміхаючись.

Тітка, весело підморгнувши, пішла збиратися, залишивши Алісу на кухні. Аліса взяла тазик, налила в нього гарячу воду з каструлі, додала трохи «Фері» і почала мити посуд. Шум води, що пінилась в тазу, створював приємний фон, а Аліса відчула себе частиною цього старого, але водночас затишного життя, де все йде своїм спокійним, неспішним темпом.

Тітка, вийшовши на поріг, озирнулася ще раз:

– Як закінчиш, іди на той пагорб. Там і підеш на зв’язок зі своїм світом!

– Обов'язково, – відповіла Аліса з усмішкою. – Але не поспішаю, тут теж є чим зайнятися.

Тітка Оля махнула їй рукою на прощання і швидко зникла за дверима, залишивши в хаті теплу, майже родинну атмосферу.

Аліса зібрала посуд зі столу, коли Максим, не гаючи шансу пожартувати, сів на стілець і з хитрим виразом обличчя заговорив:

– Ну треба ж, Аліса й справді вміє мити посуд! Я думав, ти тільки по дому ходиш із телефоном і постиш фотки про «труднощі життя».

Аліса, не перестаючи натирати миску, кинула йому короткий погляд і з легким сарказмом відповіла:

– О, не хвилюйся, я просто розігріваюся. Наступний пост буде про мій неймовірний талант миття посуду. Назву його: «Як вижити в Карпатах без Wi-Fi та доставлення їжі».

Максим засміявся:

– Ой, Алісо, ти просто скарб! Я навіть не знав, що в тебе є такі приховані здібності! Ще трохи, і ти почнеш робити щось корисне!

Аліса театрально закотила очі, підняла тарілку й удала, ніби важить її на руці.

– Ой, пробач, Максиме, я думала, що це ти сьогодні працюватимеш! Ти ж у нас завжди такий «зайнятий» своєю архітектурою, що і тарілку в руках не тримав останні кілька років.

 Максим, роблячи серйозний вигляд, перехрестив руки на грудях:

– Знаєш, я просто не хочу перешкоджати твоєму розвитку як митця. Бачу, ти починаєш з миття посуду, а там, дивись, до прибирання цілої хати дійдеш!

Аліса не втрималася від сміху і, кинувши на нього кухонний рушник, жартома додала:

– Ой, Максе, коли я вже почну прибирати цілу хату, ти, мабуть, запишеш це у своє резюме: «Мотиватор сестри до хатніх справ». Уявляю, як це вразить твоїх викладачів!

Максим підняв руки вгору, удаючи, що здається:

– Ну добре, добре, я просто спостерігатиму, як ти перетворюєшся на справжню господиню. Як тільки закінчиш, я навіть сфотографую для твоїх «досягнень».

Аліса, продовжуючи сміятися, мила тарілки в тазу з гарячою водою, відчуваючи дивне задоволення від цього процесу. Їй подобалося жартувати з Максимом, вони завжди розуміли один одного з півслова. І хоча їхні жарти іноді здавалися колючими, це була їхня звична мова спілкування — в підколах, але з любов'ю.

– Знаєш, – сказала Аліса, витираючи руки після миття останньої тарілки, – якби ти хоч раз мені допоміг, може, ти теж навчився би чомусь корисному. А так тільки сидиш, жартуєш та спостерігаєш.

Максим встав зі стільця й підійшов ближче:

– Та якби я допомагав, ти б втратила такий шанс показати свою майстерність! Я ж думав про твоє майбутнє.

Аліса засміялася ще голосніше:

– Ой, дякую тобі за турботу, брате! Але все ж, наступного разу можеш хоча б тарілку зі столу донесеш.

Максим знизав плечима й усміхнувся:

– Ну що ж, обіцяю: в наступному епізоді я буду героєм кухні!

Незважаючи на підколи, вони завжди відчували підтримку одне одного. Аліса знала, що Максим, хоч і жартує, завжди буде поряд, коли вона потребуватиме його допомоги — так само як і вона для нього.

Аліса нарешті закінчила мити посуд, витерла руки рушником і задоволено оглянула чистий стіл. Максим вийшов у двір, залишивши її наодинці з її думками. Вона взяла телефон, що лежав на краю столу, і згадала про пагорб, де, за словами тітки Олі, можна було спілкуватися, хоча трохи в мережі.

«Треба ж спробувати», – подумала вона. Їй так хотілося розповісти Кірі про все, що сталося за ці кілька днів: і про Марічку, і про неймовірні карпатські краєвиди, і, звісно, про ту таємничу ніч відьом, про яку вже стільки говорили. Одягнувши теплу куртку, вона вийшла з будинку і рушила до пагорба. Стежка вела через невеликий лісок, куди вітри ще не занесли прохолоди осінніх вечорів. Вологе листя хрустіло під ногами, а сонце вже ховалося за горами, кидаючи довгі тіні на землю. Аліса піднялася на пагорб, де росла стара, могутня сосна, про яку говорила тітка. Вона була високою, з товстим стовбуром і гілками, які простягалися в різні боки, ніби обіймаючи небо. Пагорб був досить високий, щоб із нього можна було побачити далекі вершини гір, що виглядали з-за лісу.

Аліса нарешті дісталася пагорба, витягла телефон і побачила кілька смужок мережі. "Ура, зловила!" — подумала вона, набираючи Кіру по відеозв'язку. Екран кілька секунд завантажувався, і нарешті перед нею з'явилося усміхнене обличчя подруги.

– Алісо! Ти де пропала? Я вже думала, що ти в якомусь лісі з вітром загубилась! – почала Кіра, сміючись.

Аліса теж засміялася, повернула камеру, щоб показати пейзаж:

– Ось, дивись, я справді в лісі, точніше — в Карпатах! Тут така дика природа, що аж дух перехоплює. Ну, як тобі?

Кіра округлила очі, побачивши гори:

– Ого! Та це ніби картинка з фільму! І ти серйозно там живеш? Як ти взагалі виживаєш без інтернету?

– Ой, не нагадуй. Тут мережа хіба на цьому пагорбі ловить. Але це все така дрібниця на фоні того, що тут відбувається! Уяви, мені розказали про ніч відьом!

– Ніч відьом? – Кіра аж підстрибнула на ліжку, – Це що, як Хелловін, тільки страшніше?

Аліса всміхнулася, опустившись на невелику колоду під  сосною:

– Ну, щось типу того, тільки це їхнє реальне свято. У селі кажуть, що тут колись три відьми жили. І тепер щороку, щоб вони не повернулися, місцеві роблять підношення, просять у них прощення.

Кіра здивовано підняла брови:

– Серйозно? Така містика! Слухай, ну ти там точно не занудьгуєш. А як взагалі твої карпатські канікули? Що там у вас новенького?

Аліса задумалася:

– Тут все так по-іншому, не так, як у місті. Наче у якійсь казці живеш, тільки трохи моторошній. Легенди, ліс, відьми... Хочеться ще більше дізнатися про це місце. А як у тебе? Як наші? Що нового?

Кіра усміхнулася ще ширше:

– Ой, тут у нас все як завжди, хоча, знаєш, було весело. Я була з Ігорем у кіно, і ми випадково наткнулися на Настю з її новим кавалером! Прикинь, вона ще про нього нікому не казала, а тут таке! І вони обоє червоніли, як помідори, ніби їх на гарячому спіймали. Я ледве стрималась, щоб не поржати.

Аліса засміялася, уявивши цю сцену:

– Ого! Настя і новий хлопець? А вона ж казала, що їй ніхто не подобається. То що, Ігор в нормі? Все ок?

Кіра хмикнула і закотила очі:

– Та норм, він як завжди – трохи ревнивий, але старається не показувати. Ну і ми все ж тусимо. Ще плануємо зустріч з нашими на вихідні, але ти, бачу, не приїдеш?

Аліса зітхнула:

– Ну так, тут буду. Але, якщо чесно, не сумую за містом. Тут є щось… магічне. Навіть дивне, але якесь затишне. Прогулянки по лісу, тітчині байки, місцеві легенди – це все так сильно відрізняється від того, до чого ми звикли.

Кіра насмішкувато підняла брови:

– Хм, може, ти вже сама відьмою станеш після цього? Ще й мені потім будеш підказувати, як зачарувати Ігоря на все життя!

Аліса пирхнула:

– Ага, я йому передам! Але чесно, тут відчувається, ніби кожен камінь щось пам’ятає. Таке враження, що тут історії на кожному кроці.

Кіра хитро посміхнулася:

– Ну-ну, бережись, а то потім будеш мені казати, що бачила привида!

Аліса, посміхаючись, похитала головою:

– Може, й побачу. Хоча тут більше лякають реальні речі – от ніч відьом через тиждень точно буде щось цікаве.

Вони ще трохи поговорили, обмінюючись новинами й жартами, поки мережа знову не почала пропадати. Аліса зробила кілька знімків краєвиду для Кіри, пообіцяла поділитися новими історіями й завершила дзвінок.

"Ще тиждень тут, і я взагалі забуду, що таке міська метушня", – подумала Аліса, дивлячись на розфарбоване вечірнім світлом небо.

Вона ще кілька хвилин сиділа під старою сосною, дивлячись на розфарбоване вечірнім сонцем небо. Тіні від гір почали подовжуватися, і ліс навколо занурювався в легкий туман, який додавав місцевості особливої загадковості. Вона глибоко вдихнула свіже гірське повітря, відчуваючи, як усі думки про місто, про навчання і навіть про буденні проблеми розчиняються десь у цьому незвичному світі.

"Ще трохи — і справді почну бачити відьом" — жартома подумала Аліса, піднімаючись на ноги.

Вона поглянула на телефон: мережа зникла, але це її вже не хвилювало. Щоразу, коли вона думала про повернення додому, всередині ніби щось протестувало. Тут, у Карпатах, усе здавалося інакшим, справжнішим. Чи то природа, чи старі легенди, а чи щось невидиме, але відчутне – все це змушувало її залишатися в цьому стані спокою і водночас очікування чогось незвичайного.

Ховаючи телефон в кишеню джинсів, вона рушила назад до тітчиної хати. Ліс навколо почав темніти, і тіні дерев, які вдень здавалися такими звичайними, тепер набули трохи моторошного вигляду. Гілки шепотіли на вітрі, створюючи відчуття, ніби хтось невидимий спостерігає за кожним її кроком. Аліса мимоволі озирнулася, але нічого дивного не побачила — тільки ліс і повільний вечірній туман.

"Мабуть, це просто уява після розмов про відьом, " — подумала вона, прискорюючи крок. Та хоч як вона намагалася себе переконати, відчуття дивного тривожного спокою не зникало.

Нарешті Аліса побачила перед собою тітчину хату. З димаря підіймався тонкий струмок диму, а через вікна пробивалося тепле світло, що виглядало особливо затишно в цей похмурий вечір. Вона увійшла до двору і з полегшенням вдихнула знайомий запах дров і кухні, що вже чекав її всередині.

Як тільки Аліса відчинила двері, її зустріли тепле повітря й сміх тітки Олі та Максима, які сиділи за столом. На плиті кипіло щось ароматне, а на столі вже стояли миски з бограчем і шматками хліба.

– Ну що, повернулася з експедиції? – жартома кинув Максим, побачивши сестру. – Як там зв’язок із зовнішнім світом? Все ще живеш у режимі «виживання»?

Аліса кинула на нього косий погляд, але засміялася:

– Так, виживаю. Але тут краще, ніж ти думаєш. Хоча твої жарти вже не витримую.

Тітка Оля теж посміхнулася і махнула рукою до столу:

– А ти сядь, сядь. Тут якраз обід готова. А то хто його знає, може, там на горі тебе ще й духи бачили?

Аліса сіла за стіл, відчуваючи тепло та затишок від родинного спілкування. Вона почала розповідати про розмову з Кірою, про новини з міста і про все, що сталося за останні кілька днів. Але, попри жарти й сміх, в її думках залишався ледь відчутний тривожний осад від того, що вона відчула в лісі. Наче щось не до кінця пояснене ще чекало на неї, глибоко сховане серед цих гір і старих легенд.

І це відчуття не давало їй спокою.

Як тільки Аліса встигла сісти за стіл і взяти до рук ложку, двері тихо рипнули, і на порозі з’явилася Марічка. Її обличчя сяяло, як завжди, і вона весело посміхнулася всім у хаті.

– Дай Боже! – привіталася вона дзвінким голосом, піднявши руку в привітальному жесті. – Та я тут до Аліси прийшла. Думаю, пора її витягнути трохи погуляти, приятелі збираються коло крамниці у центрі села. Вже набридло сидіти вдома! – Вона подивилася на Алісу, а потім її погляд раптом ковзнув до Максима. – О! І цього красеня теж запрошую, – хитро усміхнулася вона, підморгуючи.

Аліса ледве стримала сміх, бачачи, як її брат трохи знітився від несподіваної уваги. Тітка Оля, яка спостерігала за сценою з усмішкою, одразу ж обернулася до Марічки:

– Марічко, сідай з нами за стіл! Бограч наллю в миску, якраз вчасно прийшла, – запропонувала тітка, кивнувши на стіл.

Марічка хитро похитала головою:

– Та де там, тітко Олю, я тільки зі стола встала, більше не влізе! Дякую, але зараз мені бограч не до душі, а от прогулянка – то саме то.

Аліса доївши страву, встала з-за столу:

– Марічко, познайомся, це мій брат Максим. Він тут, як бачиш, не дуже балакучий, але хто знає – може, ти його трохи розворушиш.

Максим, посміхаючись, простягнув руку Марічці.

– Рад знайомству, – сказав він, намагаючись зберегти спокійний тон, хоча його явно трохи збентежила енергія дівчини.

– Та я його вже й так розворушила! – відповіла Марічка, заливаючись сміхом і злегка ляскаючи Максима по плечі. – Тепер ти не відвертишся, красеню, йдеш гуляти з нами!

Тітка Оля, підсміюючись, спостерігала за жартами молоді:

– То ви йдіть, гуляйте, поки час є. А то скоро темно стане, та й не забудьте, що в горах усяка нечисть любить з’являтися після заходу сонця, – сказала вона з жартівливим серйозним тоном.

– Та які там нечисті! – Марічка відмахнулася рукою. – Може, то й добре, якби якась нечисть прийшла. Може, нам компанію складе, бо ви ж знаєте, де молодь – там і веселощі!

Аліса засміялася:

– Ну все, брате, нема куди тікати! Ти офіційно призначений нашим гостем на сьогоднішній прогулянці.

Максим, вдаючи, що приймає свою «долю», підняв руки вгору:

– Гаразд, гаразд! Якщо це запрошення від Марічки, то як можна відмовитися?

– От і правильно, – радісно вигукнула Марічка, підіймаючись на ноги. – Ну, ходіть вже, а то всі зберуться без нас, і ми пропустимо найцікавіше.

Аліса швидко кинула останній погляд на тітку:

– Тітко, ми скоро повернемося.

– Та йдіть, йдіть, діти, – махнула рукою тітка Оля. – Я тут уже сама дам собі раду. Але слухайтеся Марічки, вона тут старша, – додала вона з усмішкою.

– Тітко, та що ти, – Марічка підморгнула, – я з них очей не спущу, як зі своїх!