Аліса прокинулася від дивного звуку — тихого, але наполегливого бекання кози просто під вікном. Вона розплющила очі, і на мить не могла зрозуміти, де знаходиться. Знадвору доносилося ранкове дзюркотіння річки та шелест дерев, що тихо гойдалися під поривами свіжого гірського вітру. Прокинувшись остаточно, Аліса усвідомила, що перебуває в тітчиній хаті, у самому серці Карпат. Підійшовши до вікна, вона побачила малу кізку, яка забрела на подвір’я і весело бродила серед квітів. Її бекання здавалось якимось домашнім і смішним, наче це було частиною ранкової музики, яку складали гірське повітря і сонячне проміння. Аліса посміхнулась, відчувши, як радість нового дня поступово огортає її. Одягнувши джинси та теплий светр, що завжди допомагав їй відчути себе комфортно в холодні ранки, вона тихо вийшла зі своєї кімнати й рушила до кухні. У хаті стояла приємна тиша — така, яку відчуваєш лише в місцях, де час іде повільніше. Дерев'яна підлога була трохи прохолодною, але це не заважало — навпаки, підкреслювало затишок дому.

Коли Аліса зайшла до кухні, вона одразу відчула, як тепло від печі розлилося по всій кімнаті. Тітка, очевидно, розтопила її ще на світанку, бо стіни віддавали м'яке, заспокійливе тепло. Проте нікого не було — жодних звуків кроків чи розмов. Здавалося, що хатина сама прокинулася і живе своїм спокійним життям.

Аліса позаглядала по глечиках і каструлях, шукаючи щось, щоб випити або перекусити. В одній з маленьких каструльок, накритій полотняною серветкою, вона знайшла какао. Вона підняла кришку і вдихнула аромат — теплий і шоколадний, він наповнив її приємними спогадами з дитинства.

— Не кава, але підійде, — промовила вона до себе, наливаючи трохи в чашку.

Випивши перший ковток, Аліса сіла за стіл і глянула у вікно. Відчуття спокою і затишку огорнуло її, як теплий светр. Десь там, за межами цього дому, життя було швидким і галасливим. Але тут, серед гір і затишку, час зупинявся, дозволяючи кожній миті бути особливою.

Раптом вхідні двері хати тихо рипнули, і вона почула знайомі кроки Максима. Він зайшов до кімнати, тримаючи в руках кілька аркушів паперу. Його обличчя світилися від задоволення, а щоки були трохи почервонілі від свіжого осіннього повітря.

– Ну що, виспалась нарешті? – з посмішкою запитав він, піднімаючи одну брову. – Тітка казала, щоб тебе не будити.

Аліса ледве стримала усмішку, відставляючи чашку на стіл:

– Так, мабуть, втомилася. А ти куди пропав?

Максим сів на диван і розклав перед собою ескізи, його очі світилися захопленням.

– Я в ліс ходив, – відповів він, – вирішив зробити кілька малюнків. Тут так красиво, що просто неможливо втриматися. Дерева, туман, сонячні промені крізь гілки... Ти не уявляєш, яке це натхнення!

Аліса підійшла ближче, кинувши погляд на його малюнки. На них зображені сцени з лісу: високі стрункі сосни, залиті тьмяним осіннім світлом; камені, порослі мохом; ледь помітний серпанок, що стелився над землею. Малюнки були детальними, з увагою до найменших нюансів — кожна гілка, кожен листок були відтворені з точністю.

Максим продовжив, його голос наповнювався захопленням:

– Ти знаєш, коли ти дивишся на ці дерева, це ніби розгадуєш якусь таємницю. Кожна текстура, кожен вигин кори — вони розповідають свою історію. Я малював одну сосну, і раптом помітив, як світло лягає на її гілки. Це світло ніби змінювало все навколо, роблячи кожен штрих яскравішим. Я навіть не одразу зрозумів, скільки часу пройшло.

Аліса подивилася на брата. Він завжди мав здатність бачити більше, ніж інші, навіть у найпростіших речах. Максим зачаровувався природою так, як мало хто. Для нього кожен листок, кожен камінь або стовбур дерева — це деталь, яку варто вивчити, зануритися в неї. Він дивився на світ як на складний механізм, де все має свій сенс і гармонію.

– Ліс зараз — це як картина, що постійно змінюється, – продовжував Максим, розгортаючи інший ескіз. – Вранці туман огортає дерева, роблячи їх майже примарними. А ближче до полудня, коли сонце пробивається крізь гілки, все стає таким чітким і різким, що ти можеш бачити кожен нерв листка.

І це настільки захоплює, що я просто не можу не малювати.

Він подивився на свої малюнки з легким усміхом, ніби не до кінця вірив, що йому вдалося хоча б частково передати це на папері.

Аліса кивнула, вдивляючись в його роботи:

– У тебе справді талант бачити те, що інші не помічають. Я б ніколи не подумала, що в лісі можна знайти стільки цікавого.

Максим посміхнувся і знизав плечима:

– Усе довкола — це джерело натхнення, якщо вміти дивитися.

Максим, уважно дивлячись на свої ескізи, раптом підняв голову і запитав:

– А ти що плануєш робити? Вже половина дня пройшла, а ти сидиш тут із какао.

Аліса на хвилину задумалася. Вона справді не мала конкретних планів на цей день, особливо після вчорашньої поїздки й того, як виснажливою вона виявилася.

– Не знаю, – відповіла вона, потягуючись. – Ще не думала. Мабуть, піду прогуляюсь трохи. Погода, здається, нормальна, дощ не збирається.

Максим кивнув, загортаючи свої ескізи в теці:

– Точно, варто прогулятися. Тут дійсно є на що подивитися. Ліс зараз особливо гарний. А якщо підеш трохи далі від будинку, то натрапиш на річку. Там зараз дуже тихо, майже містична атмосфера.

Аліса поглянула на вікно, за яким крізь хмари пробивалося м'яке осіннє світло. Листя ще трималося на деревах, хоча їхні барви вже почали втрачати яскравість. Повітря було прохолодним, але не холодним, і прогулянка могла б бути хорошим способом розвіяти думки.

– Можливо, так і зроблю, – задумливо мовила вона, встаючи з крісла. – Не хочу цілий день просидіти всередині. Тут хоч і затишно, але на природі трохи легше думати.

Максим посміхнувся:

– Правильно. Прогулянка ніколи не завадить. Можеш навіть узяти з собою блокнот. Хто знає, може, теж щось намалюєш або знайдеш щось цікаве.

Аліса скептично підняла брови:

– Ти ж знаєш, я не малюю.

– Це не важливо. Можеш просто записати думки чи враження. Ліс завжди надихає на щось нове.

Вона злегка посміхнулася, вдягаючи куртку. Слова Максима, хоча й сказані з легкою іронією, змусили її замислитися. Може, справді варто вирушити на пошуки натхнення?

– Гаразд, побачимо, що я знайду в цьому лісі, – сказала Аліса, натягнувши шапку. – А ти що робитимеш?

Максим підняв блокнот і олівець:

– Ще кілька малюнків зроблю. Мені хочеться закінчити цей проєкт до кінця тижня. А ти погуляй. Якщо натрапиш на щось цікаве – розкажеш.

– Домовились, – відгукнулась вона, виходячи з кімнати.

Відчинивши двері, дівчина вдихнула свіже, прохолодне повітря. Вона ступила на вологу стежку, що вела до лісу, і відчула, як її думки повільно очищуються від усього зайвого. Це була не просто прогулянка — це було втеча від буденності та занурення у світ природи, який, як і сказав Максим, міг подарувати щось більше, ніж здається на перший погляд. Аліса йшла вузькою стежкою, що тягнулася крізь густий карпатський ліс. Дерева здавалося стояли сторожами, їхні високі стовбури були покриті мохом, а віти, важкі від опалого листя, шаруділи на вітрі. Під ногами хрумтіло вологе листя, і кожен крок був наче шепіт природи, яка зустрічала її тихим затишком. В повітрі відчувався аромат землі, грибів і хвої, такий свіжий і насичений, що вона вперше за довгий час відчула, як дихає на повні груди. Осіннє світло, пробиваючись крізь густі крони, спадало на стежку плямами, і ці золотисті промені, здавалося, малювали на землі складні візерунки. Навколо було тихо, лише зрідка вітер підіймав у повітря листя, створюючи ледь чутне шурхотіння.

Аліса йшла мовчки, занурена у свої думки. Останні кілька днів усе здавалося таким несправедливим. Її мама була повністю поглинута своїм проєктом, ніби забувши, що у неї є діти. Вона завжди працювала, але останнім часом відчувалося, що сім'я для неї більше не пріоритет. Тато — теж не кращий. Його поїздка за кордон розчарувала Алісу. Так, вона розуміла, що це важливо для його роботи, але чи не можна було хоча б спробувати залишитися і провести більше часу разом? Вона відчувала себе відкиненою, ніби стала тягарем для них обох. Їй було шістнадцять, і вона хотіла бути почутою. Хоча б раз, щоб хтось справді звернув увагу на її почуття, на її думки. В школі теж не все було добре. Друзі з часом ставали більш віддаленими, кожен мав свої справи та проблеми. Навіть Кіра, її найближча подруга, не завжди розуміла, що відбувається всередині Аліси. Вона завжди була веселою та легкою на підйом, але Алісі було важко тримати маску позитиву, коли всередині відчувалося порожнеча.

Карпатський ліс, хоч і далекий від звичної для неї метушні міста, давав можливість відчути справжній спокій. Тут не було місця для соціальних мереж, нескінченних чатів і перевірок повідомлень. Лише природа і її думки. Але чи не цього вона боялася найбільше? Залишитися наодинці з собою.

Вона зупинилася, озирнулася навколо і сіла на велику каменюку, що стояла збоку від стежки. Глибоке мовчання лісу було майже відчутним, ніби світ завмер у своїй осінній красі. Листя повільно падало з дерев, наче час і сам не поспішав тут. Аліса почала думати про майбутнє. Що її чекає? Школа, випускні іспити, потім університет. Але що далі? Вона не знала, чим хоче займатися, ким бути. Все це здавалося таким далеким і одночасно таким близьким. Тиск зі сторони батьків, вчителів, суспільства відчувався постійно, і це все лише додавало до відчуття невпевненості.

"Чому все так складно?" — думала вона, дивлячись на вершини дерев, які здіймалися до неба, ніби намагаючись дотягнутися до чогось більшого. Може, вона теж намагалася знайти щось більше? Щось, що дало б їй відповіді на всі ці питання.

Вітер легенько подув, знову здіймаючи листя у повітря. Аліса заплющила очі, намагаючись відчути цей момент на повну. В лісі час наче уповільнювався, і вона раптом зрозуміла: можливо, не варто поспішати. Можливо, варто просто жити, крок за кроком, так само як вона йде цією стежкою, не знаючи точно, що чекає попереду, але впевнено крокуючи далі.

З цією думкою вона піднялася і повільно пішла далі по стежці, дозволяючи своїм ногам вести її вперед, навіть якщо шлях був невідомим. Раптом за кущем  неподалік Аліса почула хруст гілок. Спершу вона зупинилася, намагаючись розгледіти джерело звуків. Спочатку їй здалося, що це могла бути дика тварина, але з-за кущів раптово вийшла дівчина.

Вона була приблизно того ж віку, що й Аліса, можливо, шістнадцять або сімнадцять років. Її волосся було заплетене в тугу, акуратну косу, що спадала на спину. В руках дівчина тримала невеликий плетений кошик, повний різноманітних трав, які накривала кусок звичайної тканини. В її очах світилася весела іскра, а обличчя прикрашала широка усмішка, ніби вона щойно жартувала з кимось.

Одяг на ній був сучасним, але з етнічними елементами: темні джинси, зручні черевики та довга куртка. Під курткою визирала вишиванка з червоним і чорним орнаментом, що прикрашав комір і рукави. Цей візерунок відразу натякав на її глибоке коріння в цих місцях, немов вона була частиною цього лісу. На шиї висів сріблястий медальйон у формі сонця, що поблискував у світлі, яке пробивалося крізь густі гілки.

– Дай Боже – весело вигукнула дівчина з легким карпатським акцентом, підбігаючи ближче. – Ти тут що, загубилася, чи як?

Аліса трохи здивувалася такій раптовій появі, але одразу відчула дружню енергію дівчини й посміхнулася у відповідь.

– Привіт. Ні, не загубилася. Просто гуляю. А ти місцева?

Дівчина кивнула і підійшла ще ближче, тримаючи кошик у руці.

– Та чуєш, тут всі мене знають! Я — Марічка, живу тут, з Бережанки.  А це, – вона кивнула на кошик, – я від діда йду. Його хата високо в горах. Я сюди, в ліс, часто ходжу, бо тут краще думати. І гриби збирати! А ти хто така? Не місцева, правда?

– Я Аліса, – відповіла вона, трохи здивована жвавістю Марічки. – Ми з братом приїхали до тітки на канікули. Тільки вчора тут з’явилися.

Марічка примружила очі, явно намагаючись щось пригадати, і весело ляснула себе по коліну.

– О! То це ти в Олі зупинилася? Знаю її! Вона ще та грибниця! Ти ж її не бачила, як вона по гриби ганяє? Її ще ніякий вуж не злякає, бо в неї є свої секрети! — Марічка засміялася, і її сміх був таким заразливим, що Аліса теж не втрималася від усмішки.

Марічка опустила кошик на землю і поклала руки в боки, оцінюючи Алісу своїм допитливим поглядом.

– То шо, не страшно тобі тут, у лісі? Наші гори мають свою магію, але як до них звикнеш, то й духів перестанеш боятися. І дощів з блискавками, до речі, – вона підморгнула.

Аліса кивнула, відчуваючи, як напруга відступає перед жвавістю і гумором нової знайомої.

– Ні, не страшно. Тут дуже красиво, – відповіла Аліса, – навіть трохи затишно. Тільки не звикла до такої тиші.

Марічка усміхнулася ще ширше і підняла кошик.

– Та ти що! Тут, у горах, краса така, що аж дух забиває! Якщо хочеш, можу показати кілька місць, де краще видно все село, і навіть далі. Але для початку треба піднятися трохи вище. Ти йдеш?

Аліса з подивом і захопленням кивнула:

– Звісно, йду. Ще не знаю цієї місцевості, але мені цікаво подивитися.

– То й добре, ходімо! – радісно вигукнула Марічка, і вони рушили стежкою вглиб лісу, де сонячні промені вже починали танути, і гори над ними височіли у своїй осінній величі.

Марічка опустила кошик на землю і поклала руки в боки, оцінюючи Алісу своїм допитливим поглядом.

– То шо, не страшно тобі тут, у лісі? Наші гори мають свою магію, але як до них звикнеш, то й духів перестанеш боятися. І дощів з блискавками, до речі, – вона підморгнула.

Аліса кивнула, відчуваючи, як напруга відступає перед жвавістю і гумором нової знайомої.

– Ні, не страшно. Тут дуже красиво, – відповіла Аліса, – навіть трохи затишно. Тільки не звикла до такої тиші.

Марічка усміхнулася ще ширше і підняла кошик.

– Та ти що! Тут, у горах, краса така, що аж дух забиває! Якщо хочеш, можу показати кілька місць, де краще видно все село, і навіть далі. Але для початку треба піднятися трохи вище. Ти йдеш?

Аліса з подивом і захопленням кивнула:

– Звісно, йду. Ще не знаю цієї місцевості, але мені цікаво подивитися.

– То й добре, ходімо! – радісно вигукнула Марічка, і вони рушили стежкою вглиб лісу, де сонячні промені вже починали танути, і гори над ними височіли у своїй осінній величі.