Блог
Всі
Коли земля обирає королев або чому мої відьми не літають на мітлах, а воюють за свободу.
Відгуки та рецензії
Коли я починала працювати над «Відродженими Землею», першим, що постало перед моїми очима, був не сюжет і не магія. Це був Київ, 1899 рік. І одне просте, але моторошне запитання: а як це — бути жінкою в той час?
Не аристократкою з романів, не музою поетів. А просто жінкою.
Історична відповідь проста і безжальна. Бути жінкою в Російській імперії наприкінці XIX століття — означало бути власністю. Спочатку — власністю батька, який вирішував, чи давати тобі освіту (найчастіше — ні) і за кого видати заміж. Потім — власністю чоловіка, якому ти належала разом з усім своїм майном, тілом і майбутнім. Твій світ був обмежений дітьми, кухнею, церквою. Твій голос був тихим. Твої мрії — чужими. Твоя воля — зламаною.
Це була не завжди позолочена але клітка. І саме в цю клітку я вирішила впустити іскру.
А що, якби в цьому світі тотального контролю деякі жінки раптом отримали справжню, неконтрольовану силу? Незрозумілий, містичний «дар», що прокинувся в них після дивного землетрусу.
У «Відроджених Землею» ці дари — не просто суперздібності для красивих боїв. Це метафора. Метафора жіночого голосу, таланту, інтелекту, волі — всього того, що патріархальний світ століттями намагався придушити. Це сила, яка лякає не своєю руйнівною міццю, а своєю непередбачуваністю. Бо немає нічого страшнішого для імперії, ніж жінка, яку неможливо контролювати.
Але мої героїні ведуть війну на два фронти. Бо бути українською жінкою в Російській імперії — це бути в подвійній клітці. Перша клітка — твоя стать. Друга — твоя національність. Імперія так само намагалася забрати у твого народу його волю, як чоловік забирав її в тебе. Вона калічила твою мову, називаючи її «наріччям», спалювала твої книги, полювала на твоїх поетів.
Тому боротьба моїх «Світочей» — це не просто фемінізм. Це війна за право на існування. За право бути вільною жінкою у вільній Україні.
І що є найвищим проявом свободи, як не право обирати, кого кохати? У світі, де навіть твій шлюб — це угода, укладена чоловіками, знайти кохання з іншою жінкою — це не просто особистий вибір. Це акт абсолютної непокори. Це революція, що починається з шепоту у темній кімнаті. Так, у моїй книзі буде така історія. Бо боротьба за ідентичність — це і про це також.
«Відроджені Землею» — це фентезі. Тут будуть дивовижні механізми, таємні товариства і битви, від яких перехоплює подих. Але під усім цим — справжня, історична лють. Лють жінки, яка більше не хоче бути власністю. І лють народу, який більше не хоче бути колонією.
Що станеться, коли жінки, яких століттями змушували мовчати, раптом знаходять голос, здатний стрясати імперії?
https://www.surgebook.com/lyudmila_panchuk/book/vidrodzheni-zemleyu
Хто така Стефанія Кобилянська? Народження героїні з люті та шовку.
Відгуки та рецензії
Уявіть собі Київ на зламі століть. 1899 рік. Місто контрастів. По бруківці Подолу цокотять копита і дзеленчить перший електричний трамвай. У повітрі — запах кави, диму, прогресу і прихованої, застарілої тривоги. Це час українського модерну, час, коли народжувалася нова культура, нові ідеї.
Але що, якщо під блискучим фасадом балів у генерал-губернатора, під розкішшю модних салонів ховалася інша історія? Історія, якої ви не знайдете в підручниках. Історія про жінок, чия боротьба за право бути собою була не лише інтелектуальною, а й кривавою.
Саме в цьому світі народилася моя нова книга «Відроджені Землею». І сьогодні я хочу познайомити вас не з сюжетом, а з її серцем. З жінкою, яка не давала мені спокою, доки я не почала писати.
Її звуть Стефанія Кобилянська.
Для вищого світу Києва вона — «Мадам Стефанія». Наймодніший модельєр, чиї сукні — це не просто одяг, а зброя в світській війні. Вона гостра на язик, холодна, як крига, і її погляд, здається, бачить крізь оксамит і шовк усі ваші таємниці. Її ательє — місце, куди мріє потрапити кожна аристократка, не здогадуючись, що справжні секрети цього дому — не про моду.
Але це лише маска.
Справжня Стефанія народжується тоді, коли гаснуть вогні салонів. Це жінка, викована з болю і люті. Цинічна, прагматична, з душею, вкритою шрамами, і розумом, гострим, як лезо. Вона не вірить у казки, бо її казка закінчилася в пеклі. Вона не вірить у добро, бо бачила лише зло.
Що змушує таку жінку боротися?
Не ідея. Не абстрактна воля. А борг. Борг перед такими ж, як вона. Перед сестрами, яких об'єднала спільна таємниця — дивний, небезпечний дар, що прокинувся в них після того, як сама земля закричала від болю.
Стефанія бореться не за право голосу на виборах. Вона бореться за право дихати. Вона веде подвійну війну: проти імперії, що хоче стерти її ім'я, її мову, її суть, і проти суспільства, що хоче закрити її в золотій клітці. Її боротьба — це не промови з трибун. Це тихі, смертельно небезпечні операції в темних провулках, це ризиковані ігри в позолочених вітальнях.
«Відроджені Землею» — це не просто фентезі. Це історія про те, що іноді, щоб зцілитися, треба йти в бій. Це розповідь про жінок, які в найтемніші часи знайшли силу не в Богові чи чоловіках, а в сестринстві та в своїй власній, зраненій землі.
Стефанія Кобилянська не просить вашої симпатії. Вона вимагає вашої уваги.
Бо її історія — це не казка. Це війна. І вона лише починається.
https://www.surgebook.com/lyudmila_panchuk/book/vidrodzheni-zemleyu
Мирослава Зозуля: Коли відьомська емпатія стає ключем до душ.
Цікаве
Мирослава Зозуля, вона — кваліфікований психотерапевт та профайлер, чия робота полягає в тому, щоб проникати в глибини людської психіки. Проте, якщо зазирнути глибше, стає зрозуміло, що її здібності виходять за рамки звичайних знань.
Мирослава майстерно читає людей. Вона володіє навичками профайлінгу, що дозволяє їй розуміти емоційний стан, приховані мотиви та правду за невербальними сигналами. Один погляд, один жест — і вона бачить те, що приховано від інших. Вона не просто слухає, вона відчуває.
Проте, ця здатність — не лише результат навчання. Мирослава є нащадком давнього роду українських відьом. Вона з дитинства приховувала свій дар, намагаючись жити "нормальним" життям. Її відьомські здібності проявляються як надзвичайна емпатія, що дозволяє їй відчувати стан іншої людини на глибинному рівні. Саме це робить її унікальним фахівцем.
На початку історії Мирослава переживає не найкращі часи. Вона долає наслідки розлучення, фінансові труднощі та невизначеність. Але вона внутрішньо сильна і рішуча. Її шлях — це не лише боротьба за власну практику, але й спроба примирити свою раціональну сутність психолога з інтуїтивним даром відьми.
Чи зможе вона прийняти свою справжню природу? Які виклики чекають на неї на цьому шляху? Дізнайтеся про це в книзі «Екзорцисти поза законом. Право на силу».
https://www.surgebook.com/lyudmila_panchuk/book/ekzortsisti-poza-zakonom-pravo-na-silu
Книги
Всі
Вірші
Всі
Між нами...
Між нами щось було — та ми мовчали,
Мов тіні, що тануть в півсвітлі днів.
Ми, наче доля, разом щось втрачали,
Але вуста мовчали — не розбивали слів.
У твоїх очах — тремтить надія,
А між рядків ховається зміст.
У кожній паузі — сповнена мрія,
Та ніхто не ступав на той міст.
Чи то був страх, що зупинив вітрила,
Чи доля грала в сяйві гірких сліз?
Між нами щось було — надія зникла,
І в спільній тиші втрачений весь світ.
Нехай цей час спалить все до коріння,
Та слід в душі залишиться, мов тінь.
Між нами щось було — німе кохання,
Що криком кликало нас у далечінь.
4
2
188
Відьма
Відьма в осінь ступає м’яко,
Тіні тануть, мов стерті сліди.
Вечір шепче таємно й лячно,
А вітри огортають світи.
Листя осені в танці кружляє,
Небо криє нічний оксамит.
Міць землі в її кроці грає,
І в мовчанні застигла мить.
Іскри в серці палають тихо,
Знає відьма старий заповіт.
Осінь каже з добром лихом ―
Про життя і вічний політ.
Місяць сріблом торкає руки,
І в очах сяє іскра чар.
Відьма знає: любов — відлунки,
Що знімають з душі тягар.
Осінь — символ кінця й початку,
В ній прощання й тепло долонь.
Він для неї — небесна згадка,
Що у мріях немов вогонь.
Сила вічна в серці палає,
Єдність душ і гармонія тіл.
Відьма в тиші ім’я згадає,
Саме так, щоб він зрозумів.
Осінь в танці з дощами кружляє,
В мить одну все зміниться знов.
Відьма знає: їх вальс не згасає,
Обійнявшись, станцюють любов.
2
0
199
Я та, що є
Я та, що є...
Серед тисячоліть блукаю.
Між стінами зірок йдучи,
У темряви полон ступаю….
Я та, що є...
Так, змінююсь із плином літ,
А біль у серці не вщухає
І зранена душа, як світ.
Я та, що є…
Торую шлях, сльозами змитий,
І серцем відчуваючи провину,
Крізь сни ясні і вічність плину…
Я та, що є...
Снігам наперекір і злим вітрам,
Словам, поглинутим дощами,
Й примарам, що постали поміж нами.
Я йду...
Іду до тебе.
3
0
261